Ухвала суду № 61332842, 16.09.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №489/5324/15-ц 16.09.2016 16092016 16.09.2016

Провадження №22-ц/784/1994/16

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 489/5324/15-ц Головуючий І інстанції Губницький Д.Г.

Провадження № 22-ц/784/1994/16 Доповідач Темнікова В.І.

Категорія 27

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 вересня 2016 року Судова колегія судової палати з цивільних справ апеляційного суду Миколаївської області в складі :

головуючого Темнікової В.І.,

суддів Шаманської Н.О., Прокопчук Л.М.,

за участю секретаря Лівшенко О.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства (далі ПАТ) «Дельта Банк» на рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 04 липня 2016 року у справі за позовом ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, -

В С Т А Н О В И Л А :

В серпні 2015 року ПАТ «Дельта Банк» звернувся до суду з даним позовом, в якому посилався на те, що 15 вересня 2006 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № 03/1/295/06-G, відповідно до якого Банк відкрив відповідачу не відновлювальну кредитну лінію в іноземній валюті в межах загальної суми 29250 доларів США, з терміном погашення до 14.09.2031 року. 26 червня 2013 року між ПАТ «Кредитпромбанк» та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого АТ «Дельта Банк» набуло статус нового кредитора. З метою забезпечення виконання грошових зобов'язань за вказаним кредитним договором ОСОБА_1 за договором іпотеки № б/н від 31.10.2006 року передав в іпотеку нерухоме майно, а саме: трикімнатну квартиру № 18, що знаходиться за адресою: місто Миколаїв, вулиця Нагірна, будинок № 91, загальною площею 57,0 кв.м., житловою площею 36,6 кв.м. та належить іпотекодавцеві на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 15.09.2006 року. Позичальник умови кредитного договору належним чином не виконує, про що неодноразово повідомлявся в тому числі й шляхом направлення письмової вимоги про виконання зобов'язань згідно умов кредитного договору. Однак зобов'язання не виконані, у зв'язку з чим за відповідачем наявна заборгованість у сумі: 333828 грн., з яких: сума заборгованості за кредитом - 301959,15 грн.; сума заборгованості за відсотками - 29252,52 грн.; пеня - 2336,01 грн.; сума за ставкою 3% від простроченої заборгованості по процентам - 280,32 грн.

На підставі викладеного, позивач просив суд в рахунок погашення заборгованості в сумі 333828 грн., з яких: сума заборгованості за кредитом - 301959,15 грн.; сума заборгованості за відсотками - 29 252,52 грн.; пеня - 2 336,01 грн.; сума за ставкою 3% від простроченої заборгованості по процентам - 280,32 грн., звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме: трикімнатну квартиру № 18, що знаходиться за адресою: м. Миколаїв, вул. Нагірна, будинок 91, загальною площею 57,0 кв.м., житловою площею 36,6 кв.м. та належить іпотекодавцеві на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 15.09.2006 року, шляхом визнання права власності на нього за ПАТ «Дельта Банк». Також, просив визнати за ПАТ «Дельта Банк» право власності на зазначену трикімнатну квартиру. Всі судові витрати по справі покласти на відповідача.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 04 липня 2016 року у задоволенні позову ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_1 відмовлено.

Не погодившись із зазначеним рішенням, ПАТ «Дельта Банк» звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ «Дельта Банк» задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

В судовому засіданні представник відповідача не визнав доводи апеляційної скарги, просив її відхилити, а рішення суду залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим та додатково пояснив суду, що відповідач не бажає в добровільному позасудовому порядку передавати предмет іпотеки позивачу у власність.

Інші учасники процесу до судового засідання не зявилися, хоча про час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином.

Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав:

Згідно ст. 10 ЦПК України обставини цивільних справ встановлюються судом за принципом змагальності. Суд же, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, лише створює необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. При дослідженні і оцінці доказів, встановленні обставин справи і ухваленні рішення суд незалежний від висновків органів влади, експертиз або окремих осіб. Згідно ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Крім того згідно ст.60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на основу своїх вимог або заперечень.

Як убачається з матеріалів справи, судом під час розгляду цієї справи були створені такі умови. Судом були досліджені і оцінені в їх сукупності всі докази, надані сторонами, відповідно до вимог ст. 212 ЦПК України. Виходячи з наданих сторонами доказів, суд першої інстанції правильно дійшов висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог позивача.

Приймаючи рішення по справі суд виходив з того, що ним були встановлені факти про те, що за кредитним договором від 15 вересня 2006 р. №03/1/295/06-G ВАТ «Кредитпромбанк» узгодило із ОСОБА_1 відкриття йому невідновлювальної мультивалютної кредитної лінії у межах загальної суми 29250 доларів США за офіційним курсом НБУ на дату надання кожного кредиту, а позичальник зобовязався повернути не пізніше 14 вересня 2031 р. надані кредити на умовах та в порядку, що передбачені даним договором. Грошові кошти надавалися в кредит для придбання відповідачем АДРЕСА_1. Кредит виданий в розмірі 25000 доларів США. Згідно іпотечного договору від 21 жовтня 2006р. ОСОБА_1 передав в іпотеку ВАТ «Кредитпромбанк» АДРЕСА_2 у забезпечення виконання зобовязань за кредитним договором від 15 вересня 2006 р. №03/1/295/06-G. Іпотечним договором передбачалося, що у разі порушення іпотекодавцем зобовязань, передбачених кредитним договором, або порушення іпотекодавцем умов цього договору, іпотекодержатель вправі звернути стягнення на дану квартиру з метою задоволення вимог, що підлягають задоволенню у відповідності до положень розділу 4 цього договору та на умовах передбачених цим договором (п. 1.3.). Звернення стягнення на майно відбувається у відповідності до умов розділу 4 цього договору (п. 2.10). Згідно п. 4.3. іпотечного договору звернення стягнення на майно здійснюється іпотекодержателем шляхом позасудового врегулювання, згідно з яким Іпотекодержатель набуває право від свого імені продати майно або прийняти його у власність в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у порядку визначеному Законом України «Про іпотеку». Положення цього пункту є застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя і мають силу договору про задоволення вимог. Пунктом 4.5 іпотечного договору передбачено, що реалізація майна здійснюється іпотекодержателем самостійно шляхом укладення від свого імені договорів купівлі-продажу майна з третіми особами, а у разі звернення стягнення на підставі рішення суду, або виконавчого напису нотаріуса - в порядку, визначеному Законом України «Про іпотеку».

Також судом було встановлено, що 26 червня 2013 р. ПАТ «Кредитпромбанк» продало ПАТ «Дельта банк» право вимоги за договором від 15 вересня 2006 р. № 03/1/295/06-G із фактичним розміром строкової заборгованості за тілом кредиту 16036,27 доларів США станом на 26 червня 2013 р. та нульовою простроченою заборгованістю за тілом. Листом від 20 квітня 2015 р. ПАТ «Дельта банк» попередило ОСОБА_1, що у звязку із набуттям права вимоги до нього за вказаним кредитним договором та наявною простроченою заборгованістю, в разі непогашення її буде розпочата процедура звернення стягнення на предмет іпотеки. У відповідача в шлюбі із ОСОБА_2, яка проживає в спірній квартирі, народився 01 серпня 2014 р. син ОСОБА_3. Згідно звіту про оцінку від 14.01.2016р., виконаного субєктом оціночної діяльності на замовлення Банку, вартість спірної квартири становить 421123 грн. Цей звіт суд прийняв як належний доказ вартості квартири, оскільки шестимісячний строк його чинності, передбачений у виконавчому провадженні для здійснення подальшої реалізації арештованого нерухомого майна на прилюдних торгах згідно ч. 5 ст. 58 Закону України "Про виконавче провадження", пункту 3.2 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5, не збіг. (постанова ВС України від 22 жовтня 2014 року № 6-124цс14). Представник відповідача не бажав призначати судову експертизу для визначення вартості квартири та правильності обчислення суми боргу. Згідно розрахунку Банку станом на 07 липня 2017 р. заборгованість ОСОБА_1 в загальній сумі складає 333828 грн. і складається із тіла 301959,15 грн. (14199,22 доларів США), відсотків 29252,52 грн. (1375,56 доларів США), пені 2336,01 грн., 3% від простроченої заборгованості по процентам 280,32 грн. Представником відповідача заявлено про застосування строку позовної давності.

Приймаючи рішення по справі, суд виходив також з того, що спеціальним законом, який регулює питання звернення стягнення на предмет іпотеки є Закон України «Про іпотеку».Згідно ст.33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Крім того, Закон України «Про іпотеку» передбачає як судовий порядок звернення стягнення на предмет іпотеки - ст.ст. 38,39 Закону, так позасудове врегулювання - ст. 36,37 Закону, які відрізняються за процедурою та правовими наслідками. Тому суд дійшов висновку, що Закон України «Про іпотеку» передбачає можливість передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання виключно в позасудовому порядку. А можливість виникнення права власності за рішенням суду Цивільний кодекс України передбачає лише у ст.335 та ст.376 Кодексу. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (ч.1 ст.328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує вже наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує, або оспорює наявне у позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Така правова позиція щодо набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки викладена у постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 р. у справі № 6-1851цс15.

Виходячи з зазначених обставини по справі та наведених вище нормативних актів, суд дійшов висновку, що позов не має правової підстави для задоволення в повному обсязі.

Проаналізувавши встановлені судом обставини по справі та законодавство, яке підлягає застосуванню для вирішення даного спору, колегія суддів вважає, що не зважаючи на помилковий висновок суду про те, що Закон України «Про іпотеку» передбачає можливість передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання виключно в позасудовому порядку, висновок суду про необгрунтованість позовних вимог, відповідає матеріалам справи та діючому законодавству, виходячи з наступного.

Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України Про іпотеку договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України Про іпотеку. Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульоване статтею 39 цього Закону, якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону. Можливість виникнення права власності за рішенням суду, як правильно зазначив в рішенні суд першої інстанції, ЦК України передбачає лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Із системного аналізу зазначених вище нормативних актів випливає, що при вирішенні даної категорії справ судам слід встановлювати наявність чи відсутність згоди іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобовязань, а також здійснення виконавчого напису нотаріусом, як правову підставу для реєстрації права власності іпотекодержателя, якщо такі умови передбачені умовами договору іпотеки. Саме до цього зводиться правова позиція, висловлена Верховним Судом України в постанові від 30 березня 2016 р. у справі № 6-1851цс15. Крім того, як зазначено в тексті постанови Верховного Суду України від 30 березня 2016 р. у справі № 6-1851цс15 при вирішенні справ даної категорії слід враховувати умови договору іпотеки.

Згідно п. 4.3. іпотечного договору, укладеного сторонами по даній справі, звернення стягнення на майно здійснюється іпотекодержателем шляхом позасудового врегулювання, згідно з яким Іпотекодержатель набуває право від свого імені продати майно або прийняти його у власність в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у порядку визначеному Законом України «Про іпотеку». Положення цього пункту є застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя і мають силу договору про задоволення вимог. Проте, згідно п. 4.4 даного договору у випадку, коли виконання п. 4.3 договору унеможливлюється діями або бездіяльністю іпотекодавця, іпотекодержатель має право здійснити звернення стягнення на майно іншим способом, передбаченим чинним законодавством України, в тому числі на підставі виконавчого напису нотаріуса або звернутись у будь який час за захистом своїх прав до суду.

Як убачається зі змісту апеляційної скарги, відповідач після отримання письмової вимоги про погашення заборгованості за кредитом з попередженням про можливе звернення стягнення на предмет іпотеки у разі не виконання вимоги про погашення заборгованості навмисно всупереч п. 3.1.10 іпотечного договору не передав позивачу ні документи на предмет іпотеки, ні сам предмет іпотеки для задоволення вимог за рахунок предмету іпотеки, що свідчить про бездіяльність відповідача, яка унеможливлює прийняття позивачем іпотечного майна у власність в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором в позасудовому порядку. Крім того, як пояснив в суді апеляційної інстанції, представник відповідача він не бажає передавати іпотечне майно позивачу добровільно в позасудовому порядку, оскільки не згоден з сумою заборгованості.

Таким чином, оскільки зазначена вище бездіяльність відповідача унеможливлює здійснення звернення стягнення на майно шляхом передачі його у власність позивачу та визнання за ним права власності на дане майно, суд, розглядаючи справу в межах заявлених позовних вимог, та виходячи з умов іпотечного договору, дійшов правильного висновку про необгрунтованість саме заявлених вимог позивача, що не позбавляє позивача права на звернення до суду за захистом своїх прав з вимогами про звернення стягнення на майно іншим способом, передбаченим чинним законодавством України.

У звязку з викладеним не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що суд не дав належної правової оцінки п. 4.3 та п. 4.4 іпотечного договору, а також бездіяльності відповідача щодо не передачі позивачу як докуменів на предмет іпотеки, так і самого предмету іпотеки для задоволення вимог за рахунок предмету іпотеки.

Не заслуговують на увагу як на підставу для скасування рішення суду також доводи апеляційної скарги про те, що суд не дав належної правової оцінки тому, що відповідач без згоди позивача зареєстрував в квартирі, яка є предметом іпотеки, малолітню дитину, що унеможливлює вирішення питання про звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так як для цього повинна бути згода органу опіки і піклування, оскільки дані дії відповідача також свідчать про його незгоду з вирішенням питання про передачу іпотечного майна позивачу в позасудовому порядку, що також унеможливлює здійснення звернення стягнення на майно шляхом передачі його у власність позивачу та визнання за ним права власності на дане майно. Більш того, позивач не обгрунтовував саме цими обставинами свої позовні вимоги, суд же згідно ст. 11 ЦПК України розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів.

Інші доводи апеляційної скарги також не спростовують правильних висновків суду, зроблених в рішенні, так як фактично містять субєктивне тлумачення апелянта норм матеріального та процесуального права і направлені на переоцінку доказів, які судом першої інстанції були належним чином досліджені та оцінені.

Таким чином, перевіряючи згідно ч. 1 ст. 303 ЦПК України законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що підстав для скасування чи зміни рішення в межах доводів апеляційної скарги не має.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 314, 315 ЦПК України, судова колегія, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» відхилити.

Рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 04 липня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили негайно після її проголошення, але може бути оскаржена безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20 днів з дня набрання нею законної сили в касаційному порядку.

Головуючий

Судді