Ухвала суду № 61211014, 08.09.2016, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 352/178/15-ц

Провадження № 22-ц/779/1605/2016

Категорія 5

Головуючий у 1 інстанції Хоминець М. М.

Суддя-доповідач Мелінишин Г.П.

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 вересня 2016 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючого Мелінишин Г.П.

суддів: Бойчука І.В., Малєєва А.Ю.

за участю секретаря Бойчука Л.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до Лисецької селищної ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_3, про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Тисменицького районного суду від 10 червня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

В січні 2015 року ОСОБА_2 звернулась в суд з позовом до Лисецької селищної ради про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.

Ухвалою Тисменицького районного суду від 11 лютого 2016 року до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, залучено ОСОБА_3

Рішенням Тисменицького районного суду від 10 червня 2016 року в задоволенні позову відмовлено.

На вказане рішення ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування судом норм матеріального права. Відмовляючи в задоволенні позову суд безпідставно прийшов до переконання про можливість реалізації нею права набуття у власність спірного майна шляхом приватизації. При цьому не врахував, що дія Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» поширюється виключно на державний фонд. В той же час як встановлено судом та визнано сторонами, будинок по АДРЕСА_1 не є власністю Лисецької селищної ради. А отже, не може бути приватизований в передбаченому вищенаведеним законом порядку.

Поза увагою суду залишилась і та обставина, що у неї відсутній ордер на вселення як обов'язковий документ для прийняття компетентним органом рішення про приватизацію.

Власне відсутність ордера на вселення, доказів перебування будинку в комунальній власності смт. Лисець та, на думку на той час уповноважених осіб селищної ради, аварійний стан будинку стали підставою для відмови їй в приватизації займаного житла у 2006 році. А в подальшому і для подання заяви про залишення її позову без розгляду.

Необґрунтованим є також висновок суду про те, що спірний будинок передано у власність територіальної громади смт. Лисець згідно рішення Тисменицької районної ради від 22 червня 2001 року. На підтвердження цієї обставини у матеріалах справи відсутній акт приймання-передачі будинку. Крім того, з метою з'ясування питання належності на праві власності цього будинку Лисецькою селищною радою подано оголошення в газету «Вперед».

На думку апелянта, критично оцінено судом її твердження щодо добросовісності заволодіння вказаним майном. Так, вона зареєстрована в цілому, в не в окремій частині спірного будинку. Крім того, з моменту вселення в будинок вона використовує його як для проживання, так і для ведення індивідуального селянського господарства, а земельну ділянку - для обслуговування будівель і споруд. Факт користування цілим будинком підтверджено і поясненнями третьої особи ОСОБА_3, яким суд не дав належної оцінки. Ніким із сторін не спростовано й інші докази, наведені в позовній заяві, що підтверджують безперервність та відкритість користування її спірним будинком більше як десять років.

Посилаючись на зазначені обставини, а також враховуючи її право як громадянина України на забезпечення рівноцінним житловим приміщенням в зв'язку з виселенням з аналогічного, яке загрожувало обвалом, просила рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

В засіданні апеляційного суду апелянт та її представник ОСОБА_4 доводи скарги підтримали з наведених у ній мотивів.

Представник Лисецької селищної ради та третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_3 в судове засідання не з'явилися будучи належним чином повідомленими, що не перешкоджає розглядові справи в їх відсутності.

Вислухавши доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. При цьому як передбачено ч.3 ст.10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 57-60 ЦПК України.

Як правильно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи ОСОБА_2 з 21.12.1971 року зареєстрована та проживає у будинку по АДРЕСА_1 (а.с. 4-15, 41).

Відповідно до технічного паспорту на громадський будинок з житловими приміщеннями АДРЕСА_1, виготовленого 12 січня 2015 року на замовлення позивача, такий складається з першого поверху та мансарди, загальна площа становить 274,9 кв.м, житлова площа 55,4 кв.м (три житлові кімнати на мансарді). При цьому зазначено 70 % зносу будинку (а.с.16-20).

Також, зі змісту висновку експертного обстеження технічного стану громадського будинку з житловими приміщеннями по АДРЕСА_1 в смт. Лисець №26.08.30.0404.15 від 07.04.2015 року вбачається, що експертом встановлено, що несучі конструкції в цілому на час обстеження не відповідають вимогам надійності і міцності, будинок перебуває у ветхому стані (а.с.62-69).

Обгрунтовуючи свої позовні вимоги позивач посилалась на те, що спірний будинок є безхазяйним, протягом 40 років вона добросовісно та безперервно володіє та відкрито користується ним. А тому на підставі ст. 344 ЦПК України саме за набувальною давністю просила визнати за нею право власності на це нерухоме майно.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2 суд першої інстанції виходив з того, що позивач обрала неналежний спосіб захисту свого права, яке не визнається відповідачем у повному обсязі.

Згідно ч. 1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Враховуючи зміст положень ст. 344 ЦК України, при зверненні до суду з вимогами про визнання за набувальною давністю права власності на нерухоме майно, позивачем має бути доведено факт існування такого нерухомого майна, безтитульність, відкритість та безперервність володіння; добросовісність заволодіння майном; факт володіння спірним майном протягом строку, який складає не менше 10 років.

Безтитульне володіння - це фактичне володіння, яке не грунтується на будь-якій правовій підставі володіння чужим майном. Наявність у володільця певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності.

Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Відповідно до п. 11 постанови № 5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» враховуючи положення статей 335 і 344 ЦК, право власності за набувальною давністю може бути набуто на майно, яке належить на праві власності іншій особі (а не особі, яка заявляє про давність володіння), а також на безхазяйну річ. Отже, встановлення власника майна або безхазяйності речі є однією з обставин, що має юридичне значення, і підлягає доведенню під час ухвалення рішення суду (стаття 214 ЦПК). Виходячи зі змісту статей 335 і 344 ЦК, взяття безхазяйної нерухомої речі на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вона розміщена, і наступна відмова суду в переданні цієї нерухомої речі у комунальну власність не є необхідною умовою для набуття права власності на цей об'єкт третіми особами за набувальною давністю.

З'ясовано, що на час вселення ОСОБА_2 у спірний будинок та її реєстрації в ньому такий належав Солотвинському лісокомбінатові, на роботу в який вона була розподілена як молодий спеціаліст. Однак, ордер на вселення їй не видавався.

З пояснень позивача в засіданні апеляційного суду встановлено, що перший поверх будинку використовувався як контора лісокомбінату, водночас приміщення мансарди слугувало житлом для працівників підприємства. Наведена обставина підтверджується також копією будинкової книги (а.с.4-15).

В подальшому у 1985 році будинок передано на баланс Тисменицького комбінату комунальних підприємств.

Відповідно до листа Тисменицької РДА від 10.06.2009 року №5-10/311 рішенням Тисменицької районної ради від 22.06.2001 року «Про передачу Тисменицького районного комбінату комунальних підприємств» Тисменицький районний комбінат комунальних підприємств (за винятком Лисецької дільниці №2) та утворене на базі його майна Тисменицьке водоканалізаційне підприємство передано із спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міста, району у власність територіальної громади м. Тисмениця. Лисецьку дільницю № 2 Тисменицького районного комбінату комунальних підприємств у смт. Лисець даним рішенням передано у власність територіальної громади селища (а.с.36).

Разом з тим, згідно листа Івано-Франківського ОБТІ від 31 серпня 2006 року Івано-Франківське ОБТІ не володіє інформацією про те на чиєму балансі перебуває будинок за адресою АДРЕСА_1 (а.с.23).

Встановлено, і ця обставина не заперечувалася в ході розгляду справи представником відповідача, що у фактичному користуванні позивача знаходяться три кімнати площею 50 кв.м в мансардному приміщенні будинку. Позивачем було заявлено до суду позов про надання дозволу на приватизацію цього житлового приміщення, однак в 2008 році в зв'язку із поданою нею заявою такий залишено без розгляду (а.с. 58-61).

Крім того, ще в 1991 році позивач зверталася до Лисецької селищної ради із заявою про надання дозволу на купівлю відомчого будинку райкомунгоспу по АДРЕСА_1. Однак, зважаючи на велику площу будинку, де раніше проживало 7 сімей, їй в цьому було відмовлено (а.с. 156).

Відтак, вищенаведені обставини не дають підстав для висновку про належність спірного будинку на праві власності будь-якій іншій особі, в тому числі відповідачу, аналогічно як і про його безхазяйність (про що також зазначала ОСОБА_2 в позовній заяві), а звідси - про наявність правових передумов для набуття позивачем права власності на нього в порядку, визначеному законом в обраний нею спосіб.

Виходячи зі змісту ч. 2 ст. 303 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не вправі переоцінювати докази, які судом першої інстанції досліджені у встановленому законом порядку, а апеляційна скарга не містить посилання на нові докази, що давало б підставу для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення, іншого за змістом.

Фактично всі доводи апелянта зводяться до переоцінки доказів. Будь-яких інших доказів, які б вказували на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права чи порушення норм процесуального права апелянтом не надано, як і доказів, що висновки суду не відповідають встановленим обставинам справи.

Доводи апеляційної скарги були предметом дослідження суду першої інстанції, не спростовують висновки суду першої інстанції, та не містять підстав для скасування або зміни судового рішення.

Розглянувши справу в межах заявленого позову та в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до переконання, що фактичні обставини справи судом першої інстанції з'ясовано всебічно та повно, дано їм вірну правову оцінку, а рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Тому підстав для задоволення апеляційної скарги не вбачається.

Керуючись ст. ст. 307, 308, 313-315, 317 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити, а рішення Тисменицького районного суду від 10 червня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий Г.П. Мелінишин

Судді: І.В. Бойчук

А.Ю. Малєєв