Ухвала суду № 59620612, 09.08.2016, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/2465/16

УХВАЛА

09 серпня 2016 року Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Завальнюка І.В.,

за участю секретаря - Маковейчук Т.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до апеляційного суду Одеської області про визнання протиправним та скасування окремих положень нормативного акту,

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду із вказаним адміністративним позовом, в якому просить визнати протиправним та скасувати пп.7 п.3 Засад використання автоматизованої системи документообігу в апеляційному суді Одеської області в редакції від 08.04.2016 р.

На обговорення учасників процесу було поставлено питання щодо закриття провадження по справі, в якому представники сторін поклалися на розсуд суду.

Вислухавши думки представників сторін та дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про необхідність закриття провадження по справі, так як зазначений спір не підсудний адміністративному суду.

З огляду на матеріали справи, позивач оскаржує рішення загальних зборів суддів апеляційного суду Одеської області від 08.04.2016 р., яким внесені зміни до Засад використання АСДС в апеляційному суді Одеської області. Зокрема, на думку позивача, пп.7 п.3 Засад використання АСДС в апеляційному суді Одеської області не відповідає положенням ч.7 ст.15 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ч.3 ст.82 та ч.1 ст.319 КПК України та порушує його права та інтереси, оскільки на підставі спірного пункту Засад було проведено повторний розподіл у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за № 12015160250000331 від 25.03.2015 р. за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.125 КК України. При цьому збори суддів є постійно діючим органом суддівського самоврядування, який діє при апеляційному суді Одеської області, не є юридичною особою, у зв'язку із чим позовні вимоги звернуті до апеляційного суду Одеської області.

Стаття 129 Конституції України визначає, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.

Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування (ч. 2 ст. 130 Конституції).

Гарантії незалежності суддів, а також відповідальність за втручання у здійснення правосуддя та вплив на суд або суддів у будь-який спосіб закріплені також статтею 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Конституцією України ( ч. 2 ст. 130) та Законом України «Про судоустрій і статус суддів» (ч. 4 ст. 6) передбачено, що для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування.

Відповідно до ст. 124 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддівське самоврядування є однією з гарантій забезпечення самостійності судів і незалежності суддів, діяльність якого, зокрема має сприяти створенню належних організаційних та інших умов для забезпечення нормальної діяльності судів і суддів, утверджувати незалежність суду, забезпечувати захист суддів від втручання в їхню діяльність. До питань внутрішньої діяльності судів належать питання організаційного забезпечення судів та діяльності суддів, соціальний захист суддів та їхніх сімей, а також інші питання, що безпосередньо не пов'язані із здійсненням правосуддя.

Суддівське самоврядування в Україні здійснюється, зокрема, через збори суддів місцевого суду, апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду, Верховного Суду України (ч. 1 ст. 125 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Збори суддів - це зібрання суддів відповідного суду, на якому вони обговорюють питання внутрішньої діяльності цього суду та приймають колективні рішення з обговорюваних питань (ч. 1 ст. 126 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 2 КАС України установлено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України справу адміністративної юрисдикції визначено як переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Отже, до адміністративного суду може звернутися фізична або юридична особа, права, свободи чи інтереси якої порушено суб'єктом владних повноважень у зв'язку із винесенням останнім рішення (нормативно-правового акта чи правового акта індивідуальної дії), вчиненням дій або невчинення дій, які повинні бути вчинені в межах повноважень органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхньої посадової чи службової особи, іншого суб'єкта при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Вимоги позивача повинні стосуватися захисту або відновлення його прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єкта владних повноважень.

З аналізу викладених вище правових норм випливає висновок, що орган суддівського самоврядування не виконує владних управлінських функцій і, таким чином, спір, предметом якого є рішення органу суддівського самоврядування, не є публічно-правовим і не підпадає під визначення справи адміністративної юрисдикції, наведене в пункті 1 частини 1 статті 3 КАС, оскільки вимоги позивача не стосуються захисту його прав у сфері публічно-правових відносин. Компетенція адміністративних судів, установлена статтею 17 КАС, на цю позовну вимогу не поширюється.

Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 19.01.2016 р. по справі № К/800/47868/15.

В той же час, умовою для звернення особи до суду з позовом щодо оскарження рішення, дії чи бездіяльності будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб є наявність у позивача переконання в порушенні його прав або свобод чи в існуванні перешкод у здійсненні цих прав (рішення Конституційного Суду України від 25 листопада 1997 року №6-зп).

Неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану суб'єктивних прав та обов'язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку. Якщо особа вважає, що її суб'єктивне право у певних правовідносинах не може бути реалізовано належним чином, або на неї протиправно поклали певний обов'язок, така особа має право звернутися за судовим захистом.

Відтак, судовому захисту в адміністративних судах підлягають порушені права, свободи та законні інтереси особи в публічно-правових відносинах. При цьому визначальним для вирішення питання про обґрунтованість вимог особи у розв'язанні публічно-правового спору є встановлення факту порушення відповідних прав, свобод чи інтересів такої особи.

У свою чергу, порушення прав, свобод та інтересів особи наявне тоді, коли сталися зміни стану суб'єктивних прав та обов'язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку в публічно-правових відносинах.

В розумінні Кодексу адміністративного судочинства України захист прав, свобод та інтересів осіб завжди є наступним, тобто передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення. Право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Отже щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем.

Водночас задоволення відповідних вимог особи можливе лише в разі об'єктивної наявності порушення, тобто встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин.

З огляду на вищевикладене у спірних правовідносинах підлягає встановленню факт, чи мало місце порушення прав позивача з боку відповідачем оскаржуваним рішенням.

Поряд із тим, оскаржуване рішення безпосередньо стосується суддівського корпусу апеляційного суду Одеської області, і саме у суддів зазначеного суду виникає право на його оскарження, однак у встановленому законом порядку.

Так, у постанові від 18.12.2008 р. № 17 «Про деякі питання, що виникають у судовій практиці щодо позовів до органів суддівського самоврядування» Пленум Верховного Суду України зазначив, що у контексті положень частини першої статті 2, пунктів 1, 7 і 9 частини першої статті 3, статті 17, частини третьої статті 50 Кодексу адміністративного судочинства України органи суддівського самоврядування (збори суддів, конференції суддів, з'їзд суддів України, ради суддів), їх уповноважені особи (головуючі на зборах, конференціях суддів, з'їзді суддів України, їх члени (делегати), голови, їх заступники, члени рад суддів) при здійсненні ними дій (бездіяльності) чи прийнятті рішень, пов'язаних із реалізацією функцій суддівського самоврядування, не є суб'єктами владних повноважень і не можуть бути відповідачами у відповідних адміністративних справах. Компетенція адміністративних судів відповідно до статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України на розгляд таких спорів не поширюється.

Скарги на рішення органів суддівського самоврядування (зборів суддів, конференцій суддів, з'їзду суддів України, рад суддів), а також скарги на дії, бездіяльність і рішення головуючих на зборах суддів, конференціях суддів, з'їзді суддів України та їх членів (делегатів), голів, їх заступників і членів рад суддів, пов'язані з діяльністю органів суддівського самоврядування, розглядаються самими органами суддівського самоврядування згідно закону, що визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд, та внутрішніми актами, які регламентують їх діяльність.

Європейський суд з прав людини у справі Zand v. Austria від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Згідно ч.2 ст.4 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.157 КАС України суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

При зазначених вище обставинах, враховуючи, що предметом даного спору є рішення органу суддівського самоврядування і Одеський окружний адміністративний суд не є «встановленим законом судом» щодо розгляду такого спору, суд вважає за необхідне провадження по справі закрити.

На підставі викладеного та керуючись п.1 ч.1 ст.157 КАС України, суд

У Х В А Л И В:

Провадження по справі № 815/2465 /16 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до апеляційного суду Одеської області про визнання протиправним та скасування окремих положень нормативного акту закрити.

Ухвала може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі в 5-денний строк з дня отримання копії ухвали апеляційної скарги.

Повний текст ухвали складено 11 серпня 2016 року.

Суддя І.В. Завальнюк

.