Рішення № 58977957, 12.07.2016, Апеляційний суд Закарпатської області

Справа № 308/13400/14-ц

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

12 липня 2016 року м. Ужгород

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Закарпатської області в складі

головуючого судді КОНДОРА Р.Ю.

суддів КЕМІНЯ М.П., ОСОБА_1

при секретарі СОЧЦІ І.І.

за участю сторін розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ужгороді цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 і Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про розірвання договору, визнання недійсним договору та скасування реєстрації права власності, за апеляційною скаргою ПАТ КБ «ПриватБанк» на рішення Ужгородського міськрайонного суду від 30 вересня 2015 року, -

в с т а н о в и л а :

ОСОБА_2, від імені та в інтересах якої діяв ОСОБА_4, 17.10.2014 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк» і просила:

визнати договір купівлі-продажу від 28.04.2005, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 і посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_5 за реєстровим № 931, удаваним правочином договором довічного утримання;

укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 договір купівлі-продажу від 28.04.2005 розірвати;

скасувати реєстрацію права власності на будинок і земельну ділянку в с. Розівка, вул. Свободи, 10 Ужгородського району, за ОСОБА_3;

визнати недійсним договір іпотеки житлового будинку та земельної ділянки по вул. Свободи, 10 в с. Розівка Ужгородського району, укладений 26.08.2008 між ПАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_3 та посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського районного нотаріального округу ОСОБА_6 за реєстровим № 4383;

вилучити з Державного реєстру заборон та іпотек обтяження іпотекою та забороною нерухомого майна та земельної ділянки по вул. Свободи, 10 в с. Розівка Ужгородського району.

На підставі заяви позивача від 15.07.2015 ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 09.03.2016 після повернення справи до суду першої інстанції відповідно до ухвали Апеляційного суду Закарпатської області від 29.01.2016 позовну вимогу про визнання договору купівлі-продажу від 28.04.2005, укладеного між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 і посвідченого приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_5 за реєстровим № 931, удаваним правочином договором довічного утримання залишено без розгляду.

Решта позовних вимог, що розглядалися по суті, остаточно мотивувалися наступним.

28.04.2005 на підставі договору, посвідченого приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_5 за реєстровим № 931, ОСОБА_2 продала ОСОБА_3 будинковолодіння № 10 по вул. Свободи в с. Розівка Ужгородського району, що складається з житлового будинку, належних до нього господарських будівель і споруд та земельної ділянки площею 0,20 га, призначеної для будівництва будинку та ведення особистого селянського господарства. За умовами договору вартість проданого майна складала 80644,00 грн, що отримані продавцем від покупця до підписання договору (п. 2.1. договору).

Однак, всупереч правилам, встановленим ст.ст. 526, 626, 656, 657, 692 ЦК України щодо договору купівлі-продажу та належності виконання зобовязань, жодних коштів за договором продавець фактично не одержав. Насправді ж позивач, з огляду на його вік та матеріальне становище, реалізовував намір, спрямований на укладання договору довічного утримання. Під час судового розгляду справи відповідач ОСОБА_3 визнав, що не проводив розрахунків за договором купівлі-продажу, визнав позов, тому цей факт є доведеним і не підлягає доказуванню (ст. 61 ч. 1 ЦПК України). Відповідно до ст. 692 ч. 4, ст. 651 ч. 2 ЦК України, якщо покупець відмовився прийняти та оплатити товар, продавець управі за своїм вибором вимагати оплати товару або відмовитися від договору купівлі-продажу; договір може бути розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, установлених договором або законом. Крім того, у разі, якщо правочин ще не виконаний, він є таким, що не створює жодних юридичних наслідків (ст. 216 ч. 1 ЦК України).

Продавець свої зобовязання за договором виконав, а покупець їх порушив, таке порушення є істотним, оскільки не було проведено оплати проданого нерухомого майна і продавець не отримав за договором того, на що обґрунтовано розраховував, у т.ч., попри право довічного проживання позивача в будинку відповідач передав це майно в іпотеку. 26.08.2008 ОСОБА_3 уклав із ПАТ КБ «ПриватБанк» кредитний договір на загальну суму 64874,48 дол. США, виконання його зобовязань перед банком було забезпечено укладанням між сторонами 26.08.2008 договору іпотеки, посвідченого приватним нотаріусом Ужгородського районного нотаріального округу ОСОБА_6 за реєстровим № 4383.

Законом України «Про іпотеку» передбачено, що особа може передати в іпотеку належне їй майно, що може бути відчужене і на яке може бути звернено стягнення, та має попередити іпотекодержателя щодо наявності у третіх осіб прав і обовязків щодо цього майна (ст.ст. 5, 6). Договір іпотеки зачіпає законні права та інтереси позивача та підлягає визнанню недійсним з тих підстав, що між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 склалися правовідносини, які регулюють нормами про довічне утримання, а також тому, що покупець не виконав свого зобовязання щодо оплати придбаного у позивача майна, через що у останнього є законні підстави вимагати розірвання відповідного договору із приведенням сторін у попередній стан. Обовязку щодо попередження іпотекодержателя про ці обставини, а також обовязку попередити позивача про намір передати майно в іпотеку, відповідач ОСОБА_3 не виконав.

Договором купівлі-продажу був підмінений договір довічного утримання, що реально мав місце, тому позивач розраховував на таке утримання, а також на гарантію відповідача не відчужувати придбане майно, а внаслідок укладання договору іпотеки позивача було позбавлено гарантій виконання умов договору довічного утримання.

Отже, договір іпотеки підлягає визнанню недійсним з підстав, передбачених ст. 215 ч. 1 ЦК України, а із визнанням цього договору недійсним припиняється іпотека та підлягають внесенню відповідні зміни до державної реєстрації цього обтяження.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 30.09.2015 зменшений позов задоволено:

укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 договір купівлі-продажу від 28.04.2005, посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_5 за реєстровим № 931, розірвано;

скасовано реєстрацію права власності на будинок і земельну ділянку в с. Розівка, вул. Свободи, 10 Ужгородського району, за ОСОБА_3;

визнано недійсним договір іпотеки житлового будинку та земельної ділянки по вул. Свободи, 10 в с. Розівка Ужгородського району, укладений 26.08.2008 між ПАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_3 та посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського районного нотаріального округу ОСОБА_6 за реєстровим № 4383;

вилучено з Єдиного реєстру заборон відчуження обєктів нерухомого майна запис про заборону відчуження домоволодіння, що розташоване за адресою: Закарпатська область, Ужгородський район, с. Розівка, вул. Свободи, 10, вилучено з Державного реєстру іпотек запис про обтяження іпотекою указаного домоволодіння.

Відповідач ПАТ КБ «ПриватБанк» оскаржив рішення суду як незаконне та необґрунтоване, просить його скасувати, у позові відмовити. Сторона посилається, зокрема, на презумпцію правомірності нотаріально посвідченого правочину, а відтак, на проведення розрахунку, передбаченого договором купівлі-продовжу, вказує також на бездоказовість позову, що обґрунтовується по суті лише припущеннями позивача.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представника відповідача ПАТ КБ «ПриватБанк» ОСОБА_7, яка апеляцію підтримала, представника позивача ОСОБА_2 ОСОБА_4, який апеляцію не визнав, розглянувши справу за правилами ст. 305 ч. 2 ЦПК України за відсутності інших учасників процесу, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи сторін, оцінивши докази в сукупності, апеляційний суд приходить до такого.

Задовольняючи зменшений позов, суд першої інстанції виходив з його обґрунтованості та доведеності. Втім, погодитись і таким розвязанням спору не можна, оскільки своїх висновків суд дійшов унаслідок неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Відповідно до ст. 3 ч. 1 п. 6, ст.ст. 11-14, 202, 509, 525, 526 ЦК України (норми матеріального права в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), цивільні права та обовязки, що виникають із договорів, повинні належно виконуватися; цивільні права здійснюються особою, а цивільні обовязки виконуються у межах, встановлених договором або актами цивільного законодавства; особа, діючи у цивільних відносинах вільно, на власний ризик і розсуд, повинна діяти добросовісно, розумно, обачно, передбачаючи наслідки, не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Особа на власний розсуд розпоряджається своїми цивільними та процесуальними правами та здійснює своє право на захист (ст. 12 ч. 1, ст. 20 ч. 1 ЦК України, ст. 10 ч. 1, ст. 11 ч. 2 ЦПК України); кожна сторона зобовязана належно довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень; обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню, водночас обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ст. 10 ч.ч. 2, 3, ст. 11 ч. 1, ст.ст. 57-61 ЦПК України).

Встановлено, що 28.04.2005 ОСОБА_2 і ОСОБА_3 уклали договір купівлі-продажу, що був посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_5 за реєстровим № 931 (а.с. 7). За умовами договору ОСОБА_2 продала ОСОБА_3 будинковолодіння № 10 по вул. Свободи в с. Розівка Ужгородського району, що складається з чотирикімнатного житлового будинку загальною площею 103,0 кв. м, житловою площею 62,8 кв. м, належних до нього господарських будівель і споруд, та земельну ділянку площею 0,20 га, призначену для будівництва будинку та ведення особистого селянського господарства. Пунктом 2.1. договору зафіксовано, що продаж будинковолодіння та земельної ділянки вчинено за 80644,00 грн, що отримані продавцем від покупця до підписання договору, з яких вартість будинковолодіння 44364,00 грн, вартість земельної ділянки 36280,00 грн (п.п. 2.2., 2.3. договору).

У преамбулі договору сторони зазначили, що діють добровільно, перебуваючи при здоровому розумі та ясній памяті, розуміючи значення своїх дій, будучи попередньо ознайомленими з вимогами щодо недійсності правочинів, а в п. 4.1. договору зазначили, що вимоги законодавства щодо змісту й правових наслідків договору їм розяснені нотаріусом і підтвердили, що договір не носить характеру уявного та удаваного правочину. Договір не містить умов, які б вказували на інші, окрім купівлі-продажу, права і обовязки сторін, зокрема, щодо довічного утримання продавця покупцем, права продавця проживати в будинку.

Договір купівлі-продажу нерухомого майна від 28.04.2005 укладений у належній нотаріальній формі (ст. 203 ч.ч. 1, 4, ст. 205 ч. 1, ст. 207 ч.ч. 1, 2, ст. 208 ч. 1 п. 4, ст. 209, ст. 639 ч. 1, ст.ст. 655, 657 ЦК України), з його змісту, що відображає дії сторін, убачається, що вони виконували при укладанні договору вимоги, зокрема, ст. 202 ч.ч. 1, 4, ст. 203 ч.ч. 1, 3, ст.ст. 626-628, 638 ЦК України). Договір потяг обумовлені ним правові наслідки (ст. 203 ч. 5 ЦК України):

покупець ОСОБА_3 набув майно у власність, це право було 13.12.2005 зареєстровано;

розпоряджаючись своїми набутими цивільними правами ОСОБА_3 26.08.2008 уклав із ПАТ КБ «ПриватБанк» договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського районного нотаріального округу ОСОБА_6 за реєстровим № 4383, за яким на забезпечення своїх зобовязань позичальника за кредитним договором від 26.08.2008 № MKMOGA0000000011, укладеним із цим же банком на відкриття кредитної лінії на суму 64874,48 дол. США, передав придбану нерухомість у іпотеку (а.с. 9-13).

У справі немає даних про оспорювання у період із квітня 2005 року до жовтня 2014 року продавцем за договором купівлі-продажу чи будь-ким його дійсності в цілому чи у певній частині, правової природи, обставин виконання тощо. Вимогу про визнання цього правочину удаваним позивач заявою від 15.07.2015 просив залишити без розгляду (а.с. 121), ухвалою Ужгородського міськрайонного суду від 09.03.2016 позовну вимогу про визнання договору купівлі-продажу від 28.04.2005, укладеного між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 і посвідченого приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_5 за реєстровим № 931, удаваним правочином договором довічного утримання залишено без розгляду (а.с. 222-223). Правомірність правочину презюмується (ст. 204 ЦК України).

Таким чином, факт попередньої оплати покупцем придбаного за договором купівлі-продажу від 28.04.2005 майна, тобто, факт виконання ним вимог ст. 526, ст. 692 ч.ч. 1, 2, ст. 693 ч. 1 ЦК України, зафіксований чинним договором, який одночасно є й підтвердженням продавцем прийняття повного виконання зобовязання та розрахунку, підтвердженого письмовим документом (ст. 545 ч. 1, ст. 1087 ч. 1 ЦК України), а, отже, є належним і допустимим письмовим доказом, підписаним обома сторонами (ст. 58 ч. 1, ст. 59 ч. 2, ст. 64 ч. 1 ЦПК України).

У журналі судового засідання за 04.03.2015 зафіксовано, що відповідач ОСОБА_3 та його представник ОСОБА_8 у суді першої інстанції не визнали позов у повному обсязі (а.с. 147), зауваження щодо журналу судового засідання (ст. 199 ч. 1 ЦПК України) не подавали. У подальшому до суду надійшла підписана відповідачем ОСОБА_3 заява від 27.03.2015, якою він визнав позов повністю, повідомив, що належні з нього за договором купівлі-продажу від 28.04.2005 кошти продавцю майна не сплачував і не мав наміру цього робити (а.с. 75). З журналу судового засідання (а.с. 147-162) та з інших матеріалів справи вбачається, що після цього відповідач ОСОБА_3 до суду не зявлявся, особисто пояснень щодо своєї правової позиції в справі не давав.

Повне або часткове визнання позову є правом відповідача (ст. 27 ч. 1, ст. 31 ч. 2, ст. 174 ч. 1 ЦПК України). Поряд із цим, цивільним процесуальним законом установлені правила, відповідно до яких до ухвалення судового рішення у звязку з визнанням позову відповідачем суд розяснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій; у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову; якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд (ст. 174 ч.ч. 2, 4 ЦПК України).

Суд першої інстанції у рішенні від 30.09.2015 зазначив, що відповідач ОСОБА_3 позов не визнав, але пояснив, що не виконав умови договору купівлі-продажу щодо оплати майна, а потім заявою від 27.03.2015 позов визнав і в наступні судові засідання не зявився, за змістом рішення суд таке визнання позову прийняв (а.с. 164-168). Суд не врахував характеру правовідносин, що склалися між сторонами, та положень матеріального і процесуального права, що їх регулюють по суті та у цивільному процесі.

ОСОБА_3, вступивши у кредитні та іпотечні правовідносини із використанням для цього придбаного за договором купівлі-продажу від 28.04.2005 майна, створив відповідні цивільні права і обовязки не лише для себе, а спричинив виникнення цивільних прав, обовязків та законних майнових інтересів щодо вищевказаного нерухомого майна і в кредитора-іпотекодержателя, яким є інший відповідач у справі ПАТ КБ «ПриватБанк». Тому спір щодо чинності або дії договору купівлі-продажу майна, яке є предметом іпотеки, безпосередньо стосується цивільних прав і обовязків ПАТ КБ «ПриватБанк», цей відповідач управі заперечувати проти позову, задоволення якого створить загрозу майновим правам банку, зокрема, управі заперечувати проти прийняття судом визнання відповідних обставин і такого позову. Міркування про те, що ПАТ КБ «ПриватБанк» не вправі заперечувати проти прийняття визнання таких обставин і позову стороною договору купівлі-продажу через те, що це питання начебто стосується тільки сторін цього договору, спору тільки між цими сторонами і не зачіпає права банку, не заслуговують на увагу.

Визнання відповідачем ОСОБА_3 у порядку ст. 61 ч. 1 ЦПК України обставини щодо несплати коштів за договором купівлі-продажу слугувало підставою для прийняття визнання на цій підставі позову, тобто, у процесі ці обставини і процесуальні дії взаємоповязані. Інший відповідач ПАТ КБ «ПриватБанк» посилався на умови чинного договору купівлі-продажу та на інші обставини, які свідчать про дійсні правовідносини сторін, чим заперечував по суті як обґрунтованість визнання відповідної обставини співвідповідачем, так і прийняття визнання із цих підстав позову.

Колегія суддів виходить із того, що шляхом визнання вищезгаданого факту в порядку ст. 61 ч. 1 ЦПК України не можуть бути спростовані, заперечені належно укладений, чинний, не оспорений і обовязковий для виконання договір, яким сторони врегулювали свої майнові стосунки, та правовідносини, що правомірно виникли з цього договору і тривали близько десяти років. Установленим процесуальним порядком належність, допустимість і достовірність письмового договору як доказу щодо факту розрахунку між сторонами, що повинен підтверджуватися письмово, не спростована, усна заява про відсутність розрахунку за наявності такого не спростованого письмового доказу не може мати над ним переваги і не може братися до уваги, хоча б і була зроблена у формі визнання в суді певної обставини. Протилежне суперечить закону, порушує презумпцію правомірності правочину, принципи правової визначеності, сталості, стабільності цивільних, зокрема, договірних і майнових, правовідносин, а також суперечить правилам доказування в цивільному процесі.

Оскільки визнання відповідної обставини та визнання позову відповідачем ОСОБА_3 не узгоджуються із вимогами закону щодо підтвердження розрахунків за договором купівлі-продажу і чинності договорів, порушують права співвідповідача ПАТ КБ «ПриватБанк», який не визнає ані цієї обставини, ані позову, вже лиш унаслідок чого позов, вимоги якого взаємоповязані, не міг бути задоволений на підставі його визнання тільки одним із відповідачів, суд першої інстанції не мав належних правових підстав для прийняття визнання позову. За цих умов, сторона не могла бути звільнена від обовязку доказування відповідної обставини, суду належало постановити ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжити судовий розгляд без його врахування, чого не було зроблено.

Необґрунтованими є й інші підстави, з яких був предявлений позов та на які послався при його задоволенні суд, а правова позиція позивача є суперечливою. Так, договір купівлі-продажу був виконаний, придбане майно було прийняте і оплачене покупцем, тому посилання позивача на норми ст. 216 ч. 1, ст. 651 ч. 2, ст. 692 ч. 4 ЦК України у контексті невиконання правочину не відповідає дійсним обставинам. Іпотекодавець передав у іпотеку належне йому майно, що відповідає нормам ст.ст. 316-319, 572 ЦК України, ст.ст. 5, 7, 18 Закону України «Про іпотеку» та іншим нормам закону, що регулюють питання права власності та зобовязань. У справі не встановлено обставин, які б вказували на виникнення між позивачем ОСОБА_2 і відповідачем ОСОБА_3 правовідносин, повязаних із довічним утриманням позивача відповідачем, міркування про це безпідставні, а в іпотекодавця ОСОБА_3 не виникли обовязки попереджати іпотекодержателя про ці обставини та попереджати позивача, який не має прав на майно, про намір передати майно в іпотеку. Про підміну договором купівлі-продажу договору довічного утримання наразі взагалі не йдеться. Тож у справі не доведено, що договір іпотеки зачіпає законні права та інтереси позивача та підлягає визнанню недійсним з підстав, із яких був предявлений позов.

За таких обставин, суд не мав законних підстав для задоволення вимоги про розірвання договору купівлі-продажу, а відтак, і про визнання недійсним договору іпотеки та для задоволення інших похідних вимог безвідносно до того, що відповідні реєстраційні дії належать до компетенції відповідних субєктів, які не є учасниками спірних правовідносин, а не до компетенції суду, саме рішення якого є підставою для внесення змін до реєстраційних записів чи для їх скасування.

Виходячи з наведеного, апеляцію ПАТ КБ «ПриватБанк», доводи якої заслуговують на увагу, слід на підставі ст. 309 ч. 1 п.п. 2, 4 ЦПК України задовольнити, рішення суду першої інстанції, яке не відповідає вимогам ст.ст. 212-215 ЦПК України, скасувати, у позові відмовити.

Керуючись ст. 307 ч. 1 п. 2, ст. 309 ч. 1 п.п. 2, 4, ст.ст. 314, 316 ЦПК України, колегія суддів

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити, рішення Ужгородського міськрайонного суду від 30 вересня 2015 року скасувати, у позові ОСОБА_2 до ОСОБА_3 і Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про розірвання договору, визнання недійсним договору та скасування реєстрації права власності відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2: на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» 1071,84 грн у відшкодування витрат по оплаті судового збору; в дохід держави 730,80 грн судового збору.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але протягом двадцяти днів може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Судді