Рішення № 58884041, 06.07.2016, Апеляційний суд Запорізької області

Дата документу Справа №

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Єдиний унікальний № 335/5202/15-ц Головуючий у 1 інстанції: Бойко О.Ю.

Провадження № 22-ц/778/2865/16 Суддя-доповідач: ОСОБА_1

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

«06» липня 2016 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Запорізької області у складі:

головуючого: Пільщик Л.В.

суддів: Сапун О.А.

ОСОБА_2

за участю секретаря: Евальд Д.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «ОСОБА_3 ОСОБА_4»

на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 09 лютого 2016 року по справі

за позовом прокурора Орджонікідзевського району міста Запоріжжя (правонаступником якого є керівник Запорізької місцевої прокуратури №2 Запорізької області) в інтересах неповнолітньої ОСОБА_5 до ОСОБА_6, Публічного акціонерного товариства «ОСОБА_3 ОСОБА_4» в особі Запорізької обласної дирекції АТ «ОСОБА_3 ОСОБА_4», треті особи: ОСОБА_7, Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Орджонікідзевському району, про визнання договору іпотеки недійсним,

ВСТАНОВИЛА:

В травні 2015 року прокурор Орджонікідзевського району міста Запоріжжя звернувся до суду з позовом в інтересах неповнолітньої ОСОБА_5 до ОСОБА_6, ПАТ «ОСОБА_3 ОСОБА_4» в особі Запорізької обласної дирекції АТ «ОСОБА_3 ОСОБА_4», треті особи: ОСОБА_7, Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Орджонікідзевському району, про визнання договору іпотеки недійсним.

В обґрунтування вимог зазначив, що прокуратурою Орджонікідзевського району м. Запоріжжя проведено перевірку за заявою неповнолітньої ОСОБА_5 з приводу порушення її майнових прав на житло. В ході перевірки встановлено, що 27 грудня 2007 року між ПАТ «ОСОБА_3 ОСОБА_4» (іпотекодержателем) та ОСОБА_6 (іпотекодавецем, батьком ОСОБА_5В.) був укладений іпотечний договір, посвідчений в реєстрі нотаріальних дій за №3862. Предметом договору є квартира за адресою: АДРЕСА_1, в якій проживає неповнолітня ОСОБА_5

Рішенням Орджонікідзевського районного суду від 26.09.2012 року у справі №0818/4392/2012, що набрало законної сили, вирішено звернути стягнення на квартиру на користь ПАТ «ОСОБА_3 ОСОБА_4», внаслідок чого ОСОБА_5 залишається без місця проживання.

Статтею 177 СК України, ст.16 Закону України «Про охорону дитинства» та ст.12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» передбачено необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина. Тому, укладання батьками правочинів предметом яких є житлові приміщення, право користування якими мають малолітні або неповнолітні діти, незалежно від наявності реєстрації дитини в ньому, без попередньої згоди органу опіки та піклування, та порушення в результаті його укладення майнових прав дитини, є підставою для визнання цих правочинів недійсними.

На підставі зазначеного просив поновити строк позовної давності, визнати недійсним іпотечний договір від 27 грудня 2007 року, укладений між ВАТ «ОСОБА_3 ОСОБА_4» та ОСОБА_6, посвідчений 27 грудня 2007 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_8, зареєстрований в реєстрі за №3862.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 09 лютого 2016 року позов задоволено.

Визнано недійсним іпотечний договір від 27 грудня 2007 року, укладений між ВАТ «ОСОБА_3 ОСОБА_4» та ОСОБА_6, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу ОСОБА_8, зареєстрований в реєстрі за №3862.

Стягнуто солідарно з ПАТ «ОСОБА_3 ОСОБА_4» та ОСОБА_6 у дохід держави судовий збір в сумі 487,20 грн.

Апеляційне провадження відкрито за апеляційною скаргою ПАТ «ОСОБА_3 ОСОБА_4».

В апеляційній скарзі ПАТ «ОСОБА_3 ОСОБА_4» зазначає про ненадання іпотекодавцем відомостей щодо наявності та реєстрації дитини за адресою знаходження іпотечного майна, у звязку з чим були відсутні підстави для отримання згоди органу опіки та піклування, неврахування судом першої інстанції правового висновку ВСУ від 20 січня 2016 року по справі №6-2940цс15, недоведеність порушення прав дитини при укладенні договору іпотеки, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, стягнути з позивача судові витрати на користь банку.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Відповідно до п.п.2,3, 4 ст.309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є: недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Відповідно до положень ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції не відповідає

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог прокурора, суд першої інстанції вважав, що спірний договір іпотеки укладений без згоди органу опіки та піклування, тому договір іпотеки підлягає визнанню недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України.

За змістом ст. ст. 572, 575 ЦК України іпотека є видом забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.

Відповідно до ст.ст. 1, 6 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За статтею 16 ЦК Українивизнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбаченістаттею 215 ЦК України.

Так, відповідно до частини першоїстатті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостоюстатті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина другастатті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третястатті 215 ЦК України).

Нікчемний правочин є недійсним у силу прямої вказівки закону за фактом наявності певної умови (обставини). Натомість оспорюваний правочинЦК Україниімперативно не визнає недійсним, допускаючи можливість визнання його таким у судовому порядку за вимогою однієї із сторін або іншої заінтересованої особи, якщо в результаті судового розгляду буде доведено наявність визначених законодавством підстав недійсності правочину у порядку, передбаченому процесуальним законом.

Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

За змістом цієї норми закону, а також статей17,18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов'язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов'язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Згідно з положеннями частин четвертої та п'ятоїстатті 177 СК Україниорган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.

За змістом частини шостої статті203, частини першої статті215 ЦК Україниправочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_6 та ОСОБА_7 з 06 травня 1989 р. перебувають у зареєстрованому шлюбі.

Під час шлюбу 06.04.2005 року придбана у власність квартира АДРЕСА_2, яка оформлена на ОСОБА_6

27 грудня 2007 року ОСОБА_6Г на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором №014/17-15/1883-35 від 27.12.2007 р. за згодою дружини передав в іпотеку квартиру.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, на захист якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Підставою позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним прокурор зазначив відсутність дозволу органу опіки та піклування на укладення такого договору, обґрунтовуючи тим, що дитина проживала і проживає станом на час вирішення спору в квартирі в АДРЕСА_3, яке було єдиним місцем проживання сімї.

В силу вимог ст.ст.10,60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд сприяє всебічному і повному зясуванню обставин справи: розяснює особам,які беруть участь у справі, їх права та обовязки, попереджає про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

У статті 57 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статей 58,59 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (частина 4 статті 60 ЦПК України).

Доказування полягає не лише в подані до суду доказів, а й у доведеності їх переконливості, належності та допустимості.

Згідно ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, обєктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний звязок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Однак при встановленні фактичної сторони справи суд першої інстанції не дотримався зазначених вимог процесуального закону, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права.

У підтвердження висновку про проживання дитини у спірному жилому приміщенні на час укладення договору іпотеки суд послався на акт Центру обслуговування абонентів №1 МКП «Основаніє» від 20 жовтня 2015 року, довідку лікаря КЗ «Центр первинної медико-санітарної допомоги №10» м. Запоріжжя, довідку Запорізького класичного ліцею і виписку з особової справи учениці ОСОБА_5

Проте суд першої інстанції прийняв докази, які були надані прокурором, та лише послався на них в рішенні, не давши їм оцінку відповідно до правил ст.212 ЦПК України та не перевіривши чи вони відповідають вимогам ст.ст.57-59,60 ЦПК України та тим обєктивним даним, які існували саме на час укладення договору іпотеки.

Між тим, доводи прокурора про проживання дитини з моменту народження та про те, що ця квартира з 2005 року була єдиним місцем проживання сімї, не відповідають матеріалам справи.

Так, ОСОБА_5 народилася 26.06.1999 року, а квартира за договором купівлі-продажу придбана батьком дитини ОСОБА_6 06.04.2005 року.

В квартирі на час укладення договору ні дитина, ні мати дитини - ОСОБА_7 не були зареєстровані.

За адресою АДРЕСА_4 був зареєстрований ОСОБА_6 з 29.03.2005 р., а його дружина - ОСОБА_7 була зареєстрована за іншою адресою АДРЕСА_5.

На час укладення спірного договору іпотеки ОСОБА_5 не досягла 10 років.

Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає.

Місце проживання ОСОБА_5 саме з батьком не було визначено.

Мати дитини, ОСОБА_7 в заяві від 27 грудня 2007 р. про її згоду на передачу чоловіком ОСОБА_6 квартири в іпотеку зазначила місцем свого проживання адресу ІНФОРМАЦІЯ_1 ( а.с.15). Малолітня на той час дитина ОСОБА_5 мала у власності 1/6 частини квартири АДРЕСА_6, яку набула на підставі договору дарування від 17.08.2005 року, що підтверджується відомостями з Державного реєстру прав власності на нерухоме майно (а.с. 194-196).

Відповідно до частин другої - четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

При оформленні договору іпотеки ОСОБА_5 надав банку довідку ЖЕД №55 ВРЕЖО №13 м. Запоріжжя про те, що в квартирі зареєстрована одна особа ОСОБА_6 і це відповідало дійсності ( а.с.36). ОСОБА_6 не заявляв про те, що в квартирі проживає малолітня дитина та його дружина.

Згідно пункту 5.1 іпотечного договору іпотекодавець стверджував, що за адресою місцезнаходження предмету іпотеки не зареєстровані та не проживають малолітні і неповнолітні особи, а також відсутні малолітні і неповнолітні діти,що мають право користування предметом іпотеки, даний договір не суперечить правам та інтересам малолітніх та неповнолітніх осіб і не порушує їх права на користування житлом, і взагалі вказано, що іпотекодавець має повне і виключне право власності на предмет іпотеки, а будь-які треті особи не мають прав на квартиру (п.п. «б», «е», «л» п5.1).

У довідці Єдиної абонентської служби Центру обслуговування абонентів Запорізької міської ради №65443 від 12.05.2015 р. зазначено, що дружина ОСОБА_7 та дитина ОСОБА_5 зареєстровані в ІНФОРМАЦІЯ_2 11.10.2012 р., тобто після укладення оспорюваного договору іпотеки.

Отже, укладаючи договір іпотеки квартири, батьки не визнавали проживання дитини в даній квартирі.

Договір іпотеки було укладено в 2007 році на підставі тих відомостей, які були надані іпотекодавцем, в тому числі й щодо відсутності права дитини на квартиру.

Зазначені обставини спростовують доводи прокурора та відповідача ОСОБА_6 про те, що спірна квартира була єдиним і постійним місцем проживання дитини на час укладення договору іпотеки.

Надані прокурором докази, а саме: акт Центру обслуговування абонентів №1 МКП «Основаніє» від 20 жовтня 2015 року, довідка лікаря КЗ «Центр первинної медико-санітарної допомоги №10» м. Запоріжжя, довідка з ліцею та виписка з особової справи ОСОБА_5В Запорізького класичного ліцею, в яких зазначена адреса АДРЕСА_7, не можна вважати належними доказами того, що дитина дійсно постійно проживала у спірній квартирі, оскільки вони суперечать обєктивним даним, які існували на час укладення договору.

Так, акт від 20 жовтня 2015 р. центру обслуговування абонентів №1 складено через 8 років після укладення договору іпотеки і в ньому відображено, що ОСОБА_5 проживає в ІНФОРМАЦІЯ_3 з березня 2005 року лише зі слів ОСОБА_9 та ОСОБА_10 Проте акт не містить конкретних відомостей, якими керувалися названі особи, визначаючи рік та місяць початку проживання дитини у даній квартирі.

У відповідності до частини 1 статті 29 Закону України «Про загальну середню освіту» та статті 51 Закону України «Про освіту» батьки або особи, які їх замінюють, мають право: вибирати навчальні заклади та форми навчання для неповнолітніх дітей.

На виконання статті 18 Закону України «Про загальну середню освіту» Наказом Міністерства освіти України від 20 липня 1995 року №217, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 5 січня 1996 року за №7/1032, затверджені Інструкція про організацію та діяльність гімназії та Інструкція про організацію та діяльність ліцею.

Міністерство освіти і науки визначило, що для ліцеїв, гімназій та спеціалізованих шкіл територія обслуговування не визначається

Як вбачається з пункту 11 Інструкції про організацію та діяльність ліцеїв, затвердженої наказом Міністерства освіти України від 20 липня 1995 року №217, мікрорайон для ліцею не встановлюється. Учні зараховуються до ліцею незалежно від місця проживання.

Діюче законодавство не повязує і право громадян на отримання медичної допомоги з певним місцем їх проживання. Зокрема, ст. 6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» гарантує кожному громадянину України вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров'я. Анкетні записи в медичній документації робляться лише зі слів пацієнта, в даному випадку батьків або одного з них. Лікар лікувальної установи не є субєктом, відповідальним за місце проживання осіб, які звертаються за медичною допомогою.

Отже, зазначені докази безпосередньо не стосуються житлових правовідносин і за характером та суттю малоінформативні для можливості ретроспективної оцінки житлових прав у даних правовідносинах

Наведені обставини свідчать, що неповнолітня ОСОБА_5 вже після укладення договору іпотеки набула право користування житлом зазначеною квартирою як член сім'ї власника відповідно до статті 405 ЦК України, статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», та зберігає це право протягом часу перебування квартири в іпотеці.

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і Закону України «Про іпотеку» не містять норм, які б зменшували або обмежували право членів сімї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

ОСОБА_5 не мала і не має права власності на квартиру. На час передання у іпотеку спірної квартири, ОСОБА_5 мала у власності 1/6 частки квартири АДРЕСА_6.

Відтак, укладення договору іпотеки не призвело до звуження обсягу, зменшення чи обмеження житлових прав неповнолітньої ОСОБА_5 Житлові права дитини не були порушені.

Згідно ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

За встановлених обставин підстав для застосування до вказаних правовідносин ст. ст.203,215 ЦК України, ч.3 ст.17, ст.18 Закону України «Про охорону дитинства» та ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», про що вказував прокурор, не має.

При цьому апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції безпідставно не врахував правові позиції, викладені у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2940цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів, і згідно ч. 2 ст. 214 ЦПК України враховується судом при виборі і застосуванні правової норми до спірних правовідносин.

Верховний Суд України у вказаному правовому висновку зазначив, що відповідно до ст. 177 СК України, ст. 16 Закону України «Про охорону дитинства» та ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», яка передбачає необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямована на захист майнових прав дітей, відтак підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом його батьків є не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору, а порушення в результаті його укладення майнових прав дитини.

З огляду на викладене відсутні підстави для задоволення позову про визнання недійсним іпотечного договору і рішення суду першої інстанцій підлягає скасуванню на підставі п.п.2,3,4 ст. 309 ЦПК України з ухваленням нового рішення про відмову в позові.

Не можуть бути прийняті до уваги доводи представника ОСОБА_6, що дана правова позиція не підлягає застосуванню у даній справи, оскільки позов в інтересах неповнолітньої дитини предявлено прокурором, а не батьками. Правова позиція висловлена щодо застосування ст. 177 СК України, ст. 16 Закону України «Про охорону дитинства» та ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» до правовідносин, які стосуються вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину. Спірні правовідносини виникли у звязку з укладенням батьками ОСОБА_5 договору іпотеки. Якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Даних про те,що батько повідомив банку неправдиві відомості, в справі не має. Орган опіки та піклування та прокурор не порушували питання про зловживання батьками ОСОБА_6 та ОСОБА_7 своїми правами законних представників дитини. Отже, те, що позов предявлено не батьками, а прокурором, не змінює застосування зазначених норм при вирішенні даного спору.

Що стосується доводів представника відповідача ОСОБА_6 про те, що під час розгляду справи в суді першої інстанції банк не надавав докази щодо наявності у дитини власності та не заявляв клопотання про витребування доказів, і апеляційний суд не може досліджувати докази з цього питання, то вони є безпідставними.

Визначення характеру спірних правовідносин та вирішення питання про правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин, є обовязком суду (п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 214 ЦПК України). Відповідно до вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України на апеляційний суд покладається процесуальний обовязок перевірки доводів апеляційної скарги та зазначення конкретних обставини і фактів, що спростовують доводи апеляційної скарги.

Згідно з розясненнями, викладеними в п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року №12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку», перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, суд апеляційної інстанції повинен зясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права.

Апеляційний суд не позбавлений можливості встановити фактичні дані, які мають значення для вирішення спору, а також застосувати норму матеріального права, яка має бути застосована до спірних правовідносин.

В апеляційній скарзі банк посилався на те, що факти, якими мотивовано рішення суду, не підтверджують порушення прав малолітньої дитини ОСОБА_4 на час укладення договору іпотеки і висновки суду ґрунтуються на припущеннях. Зазначені обставини мають правове значення для правильного застосування ст. 177 СК України, ст. 16 Закону України «Про охорону дитинства» та ст. 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей». Отже, використання апеляційним судом даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно з метою перевірки правильності застосування судом першої інстанції норм матеріального права і перевірки доводів апеляційної скарги свідчить про виконання судом повноважень суду апеляційної інстанції, які визначені ст.ст.303,304,309,315 ЦПК України. Наведене спростовує доводи представника ОСОБА_6 про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права.

Дані Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо наявності у власності ОСОБА_5 1/6 частини квартири АДРЕСА_8 були досліджені у судовому засіданні за участю прокурора, представників відповідачів, і сторонам надана можливість висловити свої позицію з цього питання. Таким чином, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом була забезпечена судовою процедурою, передбаченою ч.2 ст.10 ЦПК України.

Одним із доводів, викладених прокурором під час апеляційного розгляду справи та представником відповідача ОСОБА_6 в запереченнях на апеляційну скаргу, є, на їх думку, надумані і формальні підстави поновлення строку банку на апеляційне оскарження судового рішення.

В обґрунтування своєї позиції посилаються на рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Устименко проти України».

Проте у даній справі обставини є іншими і істотно різняться.

Відповідно до положень пункту 8 частини 3 статті 129 Конституції України та ст.13 ЦПК України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення (стаття 6 Конвенції).

Згідно з абзацом третім підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 можливість (право) оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою права особи на судовий захист. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина.

Норми, які регламентують строки подання скарг, безумовно, передбачаються для забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. У той же час, такі норми або їх застосування мають відповідати принципу юридичної визначеності та не перешкоджати сторонам використовувати наявні засоби (рішення у справі «Мельник проти України»; рішення у справі «Мушта проти України»).

Як випливає з рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Іліан проти Туреччини», правило встановлення обмежень доступу до суду у зв'язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

Європейський Суд з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» наголошував, що саме вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією (пункт 58).

Обставини, які б давали підстави для позбавлення банку, який є відповідачем у справі, права на апеляційне оскарження судового рішення, як складової частини права на справедливий суд, передбаченого ст. 6 Конвенції про захист прав людини, не були встановлені. Підстави поновлення апеляційним судом строку на апеляційне оскарження рішення відповідають поважним причинам, які відповідач навів у заяві про поновлення строку.

Згідно з ч. ч. 2, 3 ст. 222 ЦПК України копії повного рішення суду видаються особам, які брали участь у справі, негайно після проголошення такого рішення. У разі проголошення тільки вступної та резолютивної частин судового рішення, особам, які брали участь у справі і були присутні у судовому засіданні, негайно після його проголошення видаються копії судового рішення із викладом вступної та резолютивної частин. Особам, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні, копії повного судового рішення надсилаються рекомендованим листом з повідомленням про вручення протягом двох днів з дня його складання або за їх зверненням вручаються їм під розписку безпосередньо в суді.

Прокурор був присутній у судовому засіданні, після проголошення рішення учасникам процесу рішення не було видано, і прокурор до суду двічі 17.02.2016 року, 17.03.2016 р звертався з заявами про видачу повного тексту рішення суду.

Рішення було ухвалено за відсутності представника банку. Проте суд першої інстанції не виконав вимоги ч. 3 ст. 222 ЦПК України та не направив банку інформацію про результати розгляду справи та копію судового рішення.

Разом з тим, судом першої інстанції не було забезпечено і належної фіксації судового засідання під час проголошення рішення суду (а.с.133,166-167).

За змістом ст.ст.27 ЦПК України сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі.

Копія рішення була отримана банком лише після його звернення з заявою, яка подана банком в межах розумного строку.

Відсутність повного тексту рішення позбавляє особу реальної можливості визначитися у необхідності оскарження судового рішення в апеляційному порядку, а також належним чином підготувати апеляційну скаргу, оскільки обґрунтування апеляційної скарги є обов'язковою вимогою до її змісту згідно зі статтею 295 ЦПК України.

Між розглядом справи в суді першої інстанції та порушенням питання про перегляд в апеляційному порядку ухваленого рішення пройшов незначний строк, рішення ухвалено 09 лютого 2016 року, апеляційна скарга подана банком 16 травня 2016 р.

Наведені обставини свідчать, що ні у часі, ні в підставах поновлення строку не має втручання в принцип правової визначеності та не порушується принцип рівноваги між інтересами сторін. Поновлення строку на апеляційне оскарження відповідає законній меті перевірки законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Керуючись ст. ст. 307,309 ЦПК України, колегія суддів,

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «ОСОБА_3 ОСОБА_4» задовольнити.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 09 лютого 2016 року скасувати.

Ухвалити нове рішення.

Відмовити у задоволенні позову прокурора Орджонікідзевського району міста Запоріжжя в інтересах неповнолітньої ОСОБА_5 до ОСОБА_6, Публічного акціонерного товариства «ОСОБА_3 ОСОБА_4» в особі Запорізької обласної дирекції АТ «ОСОБА_3 ОСОБА_4», треті особи: ОСОБА_7, Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Орджонікідзевському району, про визнання договору іпотеки недійсним.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення.

Рішення може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді: