Постанова № 58490884, 21.06.2016, Донецький апеляційний господарський суд

донецький апеляційний господарський суд

Постанова

Іменем України

21.06.2016 справа №905/3514/15

Донецький апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий: судді Склярук О.І. Дучал Н.М., Ушенко Л.В.

за участю представників сторін: від позивача: від відповідача 1: від відповідача 2:не з'явився не з'явився не з'явився розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4, м.Димитров Донецької областіна рішення господарського суду Донецької області від10.02.2016р.у справі№ 905/3514/15 /суддя Сковородіна О.М./за позовом Красноармійської місцевої прокуратури, м. Красноармійськ Донецької областідо відповідачів1.Димитровської міської ради Донецької області, м.Димитров Донецької області 2. Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4, м.Димитров Донецької областіпровизнання незаконним рішення Димитровської міської ради VІ/105-35 від 12.08.2015р., визнання недійсним договору особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди б/н від 21.08.2015р.

В С Т А Н О В И В:

Красноармійська місцева прокуратура, м. Красноармійськ звернулася до Димитровської міської ради, м. Димитров та до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4, м.Димитров про визнання незаконним рішення Димитровської міської ради від 12.08.2015р. №VI/105-35-11 "Про розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності ОСОБА_4, м-н "Світлий", в районі "АТБ" та укладання договору особистого строкового сервітуту" та визнання недійсним договору особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди укладеного між Димитровською міською радою та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4.

Господарський суд Донецької області прийняв рішення від 10.02.2016р. у справі №905/3514/15, яким позовні вимоги задовольнив у повному обсязі. Визнав незаконним рішення Димитровської міської ради №VI/105-35 від 12.08.2015р. "Про розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності ОСОБА_4, м-н "Світлий", в районі "АТБ" та укладання договору особистого строкового сервітуту", яким надано згоду Фізичній особі-підприємцю "ОСОБА_4 на розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, відповідно до паспортів прив'язки споруд, та згоду на укладання договору особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди. Визнав недійсним договір особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди № 24, укладений 21.08.2015р. між Димитровською міською радою та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4. Стягнув з Димитровської міської ради на користь держави суму судового збору в розмірі 1378,00 грн. Стягнув з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на користь держави суму судового збору у розмірі 1378,00 грн.

Рішення обґрунтовано доведеністю позовних вимог.

Не погодившись з прийнятим рішенням, фізична особа-підприємець ОСОБА_4, яка мешкає у м. Димитров Донецької області, звернулася до Донецького апеляційного господарського суду з клопотанням про поновлення строку на апеляційне оскарження та з апеляційною скаргою, в якій просить рішення місцевого господарського суду скасувати та прийняти нове рішення про відмову у задоволені позову. Вважає, що рішення по справі прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зокрема, посилається, що зазначені спори повинні вирішуватися шляхом подачі саме адміністративного позову. Крім того, вважає, що прокурор не довів наявність та обґрунтованість підстав для здійснення захисту інтересів держави в господарському суді, а тому позовна заява підлягала поверненню в порядку, встановленому ст.63 ГПК України. Судом не встановлено причину виникнення спору, в чому полягає порушення або загроза порушення інтересів саме держави, яким чином захист цих інтересів не здійснює або не належним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, а також відсутні докази на які посилався суд при винесенні рішення та обґрунтованості його висновків. З тексту рішення заявнику апеляційної скарги не зрозуміло, якими доказами керувався суд при встановленні вказаних у рішенні обставин.

Донецьким апеляційним господарським судом ухвалою по справі № 905/3514/15 від 06.06.2016р. поновлено пропущений процесуальний строк на подання апеляційної скарги та порушено апеляційне провадження.

В судове засідання представники сторін не з'явилися. Про час та місце проведення судового засідання були повідомлені належним чином. Явка сторін не була визнана обов'язковою.

Відповідно до ст.101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Враховуючи приписи ст.101 ГПК України, судова колегія вважає за можливим розглянути справу за відсутністю представників сторін.

Дослідивши обставини справи, апеляційну скаргу, судова колегія зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 12.08.2015р. Димитровською міською радою прийнято рішення VI/105-35 "Про розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності та укладання договору особистого строкового сервітуту", яким було надано згоду ФОП ОСОБА_4 на розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницькою діяльності, за адресою: м. Димитров, м-н "Світлий", в районі "АТБ", відповідно до паспорту прив'язки споруди, було встановлено плату за договором особистого строкового сервітуту в розмірі 330,47грн., в місяць, термін дії паспорта прив'язки мав визначатися терміном дії договору особистого строкового сервітуту, який становить 5 років.

Пунктом 3.1. зазначеного рішення фізичну особу-підприємця ОСОБА_4 зобов'язано звернутись до відділу архітектури, містобудування та земельних відносин виконавчого комітету міської ради для укладання договорів особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасових споруд.

21.08.2015р. між Димитровською міською радою (власник) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (сервітуарій) було укладено договір особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди (далі - Договір).

Відповідно до п. 1.1 договору предметом договору є особистий строковий сервітут, встановлений виключно "Сервітуарію" на територію (об'єкт благоустрою) в м. Димитрові, на якій буде розміщуватись та використовуватись для провадження підприємницької діяльності комплекс тимчасових споруд (далі - ТС) загальною площею 58,50 кв.м.

Згідно п. 1.2. договору об'єктом особистого строкового сервітуту за цим договором є територія (об'єкт благоустрою) в м. Димитрові на м-ні "Світлий", в районі магазину "АТБ" площею 58,50 кв.м., розташування та межі якої зазначено в Додатку 1 до цього договору.

Договір набуває чинності з моменту його реєстрації у відділі архітектури, містобудування та земельних відносин виконавчого комітету Димитровської міської ради та становить 5 років (п. 2.1, 2.2. договорів).

Даний договір був зареєстрований у відділі архітектури, містобудування та земельних відносин виконавчого комітету Димитровської міської ради 21.08.2015р. за №24, про що в книзі записів реєстрації договорів про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди вчинено записи.

Прокурор звернувся до господарського суду з зазначеним позовом та просив суд визнати незаконним рішення Димитровської міської ради від 12.08.2015р. № VI/105-35-11 "Про розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності ОСОБА_4, м-н "Світлий", в районі "АТБ" та укладання договору особистого строкового сервітуту" та визнати недійсним договору особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди, укладеного між Димитровською міською радою та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4

Як зазначалося вище, рішенням по справі позовні вимоги прокурора задоволено у повному обсязі. Рішення обґрунтовано доведеністю позовних вимог.

Судова колегія розглянувши зазначену справу, також приходить до висновку, що позовні вимоги прокурора підлягають задоволенню з огляду на наступне.

У частині 1 статті 215 ЦК України закріплено, що недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1 ст. 203 цього Кодексу, є підставою для визнання правочину недійсним.

Частина 1 ст. 203 ЦК України встановлює, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили (ч.1 ст.235 ЦК України).

У разі, якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (ч.2 ст.235 ЦК України).

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 Цивільного кодексу України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

Відповідно до ст. 401 ЦК України сервітут - право користування чужим майном може бути встановлений щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

За приписами ст. 404 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими (ст.98 ЗК України).

Власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення земельних сервітутів, зокрема, право розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм) ( ст.99 ЗК України).

Таким чином, зі змісту ст.ст. 98, 99 ЗК України вбачається, що вимагати встановлення земельних сервітутів (у тому числі право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм) мають право лише власник або землекористувач земельної ділянки, а зміст земельного сервітут - встановлення права користуватися (платно або безоплатно) чужою земельною ділянкою.

Тобто, об'єктом сервітуту може бути земельна ділянка (інші природні ресурси) та нерухоме майно.

Крім того, у нормах Земельного кодексу України існує лише дві підстави виникнення земельного сервітуту: домовленість між співвласниками земельних ділянок та рішення суду (ст.100 ЗК України).

Відповідно до ст.33 ГПК України, кожна із сторін повинна довести ті обставини справи на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

В даному випадку, заявник апеляційної скарги не довів належними та допустимими доказами, що вона є власником або землекористувачем земельної ділянки, яка є суміжною з земельними ділянками відносно яких встановлено сервітут.

Відповідно до ст. 792 ЦК України, ст. 13 Закону України "Про оренду землі" за договором оренди земельної ділянки орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк.

Як визначено в ст. 93 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Судова колегія, дослідивши текст договору про встановлення особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди від 21.08.2015р., та проаналізувавши його умови приходить до висновку, що у даному випадку сторони фактично оформили відносини щодо оренди земельної ділянки.

Зазначене підтверджується наступним.

Згідно п. 1.2. договору об'єктом особистого строкового сервітуту за цим договором є територія (об'єкт благоустрою) в м. Димитрові на м-ні "Світлий", в районі магазину "АТБ" площею 58,50 кв.м., розташування та межі якої зазначено в Додатку 1 до цього договору.

Пунктом 3.1. договору визначено, що за користування особистим строковим сервітутом для розміщення та використання тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності сплачується плата за користування місцем, яка не може перевищувати розмір орендної плати для даної земельної ділянки. За користування особистим строковим сервітутом для розміщення та використання ТС для провадження підприємницької діяльності «Сервітуарій» сплачує «Власнику» річну плату в розмірі 12 % від грошової (нормативної) оцінки земельної ділянки, території яка визначається відділом Держгеокадастру у місті Димитрові Донецької області.

Відповідно до технічної документації з нормативної грошової оцінки земель м.Димитров нормативно-грошова оцінка 1 к в.м. земельної ділянки становить 564,90 грн. 90 коп. Розмір плати за цим договором становить 330,47 за місяць.

Тобто зазначений договір регулює відношення між фізичною особою-підприємцем, яка не є власником суміжної земельної ділянки, і власником земельної ділянки щодо користування цією земельною ділянкою для розміщення тимчасових споруд за плату для здійснення підприємницької діяльності, що є за своєю правовою суттю договором оренди земельної ділянки.

Відповідно до ст. 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

За приписами ст. 15 Закону України "Про оренду землі" істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін.

Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

Невід'ємною частиною договору оренди землі є: план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду; кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів; акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); акт приймання-передачі об'єкта оренди; проект відведення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Законом.

Аналізуючи матеріали справи, судова колегія зазначає, що оскаржуваний правочин не відповідає вимогам законодавства щодо надання в користування земельної ділянки.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачу фактично було надано в користування земельну ділянку ("територія" згідно договору) поза процедурою торгів, за відсутності відповідного рішення власника земельної ділянки.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Враховуючи вищевикладене, судова колегія вважає, що договір особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди від 21.08.2015р. суперечить вищенаведеним вимогам законодавства та підлягає визнанню недійсним відповідно до ст.215 ЦК України.

Що стосується позовних вимог, щодо визнання незаконним рішення Димитровської міської ради № VI/-105-35 від 12.08.2015р. "Про розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності ОСОБА_4 м-н "Світлий", в районі "АТБ" та укладання договору особистого строкового сервітуту", яким надано згоду ФОП ОСОБА_4 на розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, відповідно до паспортів прив'язки споруд, та згоду на укладання договору особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди, то зазначена позовна вимога також підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Ініціатором встановлення земельного сервітуту може бути власник або користувач земельної ділянки, у яких є потреба у використанні суміжної (сусідньої) земельної ділянки, щоб усунути недоліки своєї ділянки, зумовлені її місцем розташування або природнім станом.

При цьому, земельний сервітут може бути встановлений лише для власника або землекористувача земельної ділянки, а також у разі, якщо потреби такого власника чи землекористувача не можуть бути задоволені в іншій спосіб, ніж встановлення сервітуту.

З матеріалів справи вбачається, що на момент укладання договору особистого строкового сервітуту для розміщення тимчасової споруди від 21.08.2015р. ФОП ОСОБА_4 не була ні власником, ні землекористувачем земельної ділянки, на якій розміщується комплекс тимчасових споруд в м-ні "Світлий", в районі "АТБ" площею 58,50кв.м.

За таких обставин, будь-яких підстав для визнання між сторонами прав на встановлення сервітуту не існувало.

З огляду на наведене, у Димитровської міської ради не було будь-яких підстав для встановлення сервітутних відносин з ФОП ОСОБА_4, а прийняття рішення відбулося всупереч приписам ст.ст. 401, 404 ЦК України.

Тому позовні вимоги Прокурора Красноармійської місцевої прокуратури є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Посилання заявника апеляційної скарги, що зазначений спір підлягає вирішенню у адміністративному суді не ґрунтується на приписах діючого законодавства.

Відповідно до ст.12 ГПК України, господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

Питання про те, чи підвідомча господарському суду справа у спорі, що виник із земельних правовідносин, повинно вирішуватись залежно від того, який характер мають спірні правовідносини, тобто чи є вони приватноправовими чи публічно-правовими, та чи відповідає склад сторін у справі ст.1 ГПК України.

З цією метою господарський суд аналізує предмет позову, підстави позову і зміст позовних вимог.

При цьому, господарським судам підвідомчі лише справи у спорах, що виникають із земельних відносин приватноправового характеру, тобто з відносин, врегульованих нормами цивільного або господарського права і пов'язаних із здійсненням сторонами цивільних або інших майнових прав на земельні ділянки на засадах рівності.

У вирішенні питання про те, чи мають земельні відносини приватноправовий характер враховуються наступні обставини.

Виходячи з положень ст.ст. 13,14 Конституції України, ст.ст. 177, 181, 324 глави 30 ЦК України земля та земельні ділянки є об'єктами цивільних прав, а держава та територіальні громади через свої органи беруть участь у земельних відносинах з метою реалізації цивільних та інших прав у приватноправових відносинах, тобто прав власників земельних ділянок.

З положень ст.ст. 13, 14, 140, 142, 143 Конституції України, ст.ст. 11, 16, 167, 169, 374 ЦК України, ст.ст. 80, 84, 123, 124, 127, 128 Земельного кодексу України випливає, що органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у правовідносинах щодо розпорядження земельними ділянками державної та комунальної власності (наданні земельних ділянок громадянам та юридичним особам у власність або в користування, відчуженні земельних ділянок державної або комунальної власності, укладенні, зміні, розірванні договорів купівлі-продажу, ренти, оренди земельної ділянки та інших договорів щодо земельних ділянок, встановленні сервітуту, суперфіцію, емфітевзису, в тому числі прийнятті державними органами та органами місцевого самоврядування відповідних рішень) діють як органи, через які держава або територіальна громада реалізують повноваження власника земельних ділянок.

Реалізуючи відповідні повноваження, державні органи або органи місцевого самоврядування вступають з юридичними та фізичними особами у цивільні та господарські правовідносини. Отже, у таких відносинах держава або територіальні громади є рівними учасниками земельних відносин з іншими юридичними та фізичними особами, у тому числі з суб'єктами підприємницької діяльності.

Таким чином, справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника землі, а також в інших спорах, які виникають із земельних відносин приватноправового характеру, за відповідності складу сторін спору ст. 1 ГПК України підвідомчі господарським судам.

Згідно з частиною другою ст. 13 Конституції України кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

Громадяни та юридичні особи у визначеному законом порядку набувають прав власності та користування земельними ділянками відповідно до їх цільового призначення для ведення господарської діяльності або задоволення особистих потреб.

Відносини, пов'язані з набуттям та реалізацією громадянами, юридичними особами прав на земельні ділянки та з цивільним оборотом земельних ділянок ґрунтуються на засадах рівності сторін і є цивільно-правовими.

За змістом ст.ст. 13, 14 Конституції України, ст. 11 ЦК України, ст.ст. 123,124, 127, 128 ЗК України рішенням органу місцевого самоврядування або державної адміністрації про надання земельної ділянки господарюючому суб'єкту у власність або в користування здійснюється волевиявлення власника землі і реалізуються відповідні права у цивільних правовідносинах з урахуванням вимог ЗК України, спрямованих на раціональне використання землі як об'єкта нерухомості (власності).

Індивідуальні акти органів держави або місцевого самоврядування, якими реалізовуються волевиявлення держави або територіальної громади як учасника цивільно-правових відносин і з яких виникають, змінюються, припиняються цивільні права і обов'язки, не належать до правових актів управління, а спори щодо їх оскарження мають приватноправовий характер, тобто справи у них підвідомчі господарським судам.

Посилання заявника апеляційної скарги на відсутність доказів, якими керувався суд при встановленні вказаних у рішенні обставин є безпідставним, оскільки при вирішенні питання, чи є спірний договір удаваним правочином, суд виключно аналізує умови спірного договору та приписи діючого законодавства, яке регулює певні правовідносини. В даному випадку, місцевий господарський суд проаналізував текст договору та його умови, а також проаналізував законодавство, яке регулює укладання договорів оренди землі та договору сервітуту, і дійшов до обґрунтованого висновку, що спірний договір є удаваним правочином, який фактично приховує договір оренди земельної ділянки.

Посилання заявника апеляційної скарги, що прокурор не мав право звертатися до господарського суду з таким позовом спростовується наступним.

Статтею 121 Конституції України на органи прокуратури покладено здійснення представництва інтересів держави в суді у випадках, визначених законом. Право звернення прокурора або його заступника до суду в інтересах держави передбачено ст.23 Закону України «Про прокуратуру» та ст.ст.2, 29 ГПК України.

Прокурор здійснює представництво у суді законних інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або не належним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.

В даному випадку інтерес держави полягає у дотриманні органом місцевого самоврядування конституційного обов'язку здійснювати повноваження щодо реалізації прав на землю Українського народу виключно відповідно до вимог Закону.

Оскільки рішення Димитрівської міської ради за № VІ/105-35 від 12.08.2015р. прийнято з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема земельного, то прокурор правомірно звернувся до суді з відповідним позовом.

Крім того, ст. 5 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» передбачено, що здійснення державного контролю за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності покладено на центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі.

Таким центральним органом виконавчої влади відповідно до Указу Президента України № 459/2011 від 13.04.2011 р. «Про Державну інспекцію сільського господарства України» виступала Держсільгоспінспекція України та її територіальні органи.

Проте зазначений орган не може звернутися до суду з відповідним позовом у зв'язку з відсутністю повноважень на таке звернення.

З огляду на наведене та враховуючи приписи ч.2 ст.2 ГПК України, ст.23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор звернувся до господарського суду саме як позивач.

На думку колегії суддів, заявник апеляційної скарги не довів наявність підстав, з якими закон пов'язує можливість скасування або зміни рішення місцевого господарського суду.

В даному випадку місцевий господарський суд у відповідності до норм процесуального права повно і всебічно розглянув справи, а тому підстав для задоволення апеляційної скарги не має.

Судові витрати покласти на заявника апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 33, 43, 49, 99, 101, 102, 103, 105 ГПК України, Донецький апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_4, м. Димитров на рішення господарського суду Донецької області по справі № 905/3514/15 від 10.02.2016р. - залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Донецької області по справі № 905/3514/15 від 10.02.2016р. - залишити без змін.

Постанова набирає чинності з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Вищого господарського суду України через Донецький апеляційний господарський суд протягом 20 днів.

Головуючий суддя О.І. Склярук

Судді: Н.М. Дучал

Л.В. Ушенко

Надруковано: 6 прим.:

1. позивачу

2. відповідачам

1. ДАГС

1. до справи

1. ГСДО