Ухвала суду № 58240908, 09.06.2016, Апеляційний суд міста Києва

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ[1]

09 червня 2016 року м. Київ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва в складі:

головуючого - Кирилюк Г.М.

суддів: Рейнарт І.М., Музичко С.Г.

при секретарі Ломанову Д.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання кредитного договору недійсним, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22 лютого 2016 року,

встановила:

17 листопада 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вказаним позовом, в якому просила визнати недійсним кредитний договір № 42.07.-07/383 від 03 серпня 2007 року та зобов'язати Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» ( далі - ПАТ «Укрсоцбанк») прийняти у неї суму залишкової заборгованості в термін, що передбачався сторонами для погашення кредиту.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 03 серпня 2007 року між нею та ПАТ «Укрсоцбанк» було укладено договір кредиту № 42.07-07/383, відповідно до умов якого відповідач зобов'язався надати споживчий кредит в сумі 35 678 доларів США, а споживач - повернути кредит та сплатити відсотки за користування. Точний розмір відсотків, під які отримувався кредит, в договорі не зазначено.

Перед укладенням договору про надання споживчого кредиту її не було повідомлено про кредитні умови, передбачені п.2 ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів».

Крім цього, умови кредитного договору (п.3.3.6, 3.3.12) обмежили її право мати не заборонені законом цивільні права.

Посилаючись на вказані порушення, надання кредиту в іноземній валюті без наявності у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, а також положення п.2 ч.2 ст.19, ч.6 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів», ст. 228, 230 ЦК України просила позов задовольнити.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 22 лютого 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22 лютого 2016 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Свої доводи мотивує тим, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що наслідком укладення кредитного договору стало обмеження можливості ОСОБА_1 мати не заборонені законом цивільні права: отримувати кредити в інших банківських установах, не надавати поручительства, протягом п'яти робочих днів повідомляти кредитора про зміну адреси, місця роботи, номерів телефону, прізвища та імені).

Згідно ст.27 ЦК України правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемними.

Крім цього, договором передбачено, що відсоткова ставка становить 11,5% річних, але відповідач в односторонньому порядку підвищив відсоткову ставку до 13,5% річних.

При цьому відповідач не попередив позивача про можливість різкого зростання курсу іноземної валюти.

Зміст судового рішення також суперечить п.1 ч.1 ст.215 ЦПК України.

В судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_2 апеляційну скаргу підтримали та просили її задовольнити.

Представник ПАТ «Укрсоцбанк» в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений судом належним чином.

Заслухавши доповідь по справі, пояснення осіб, що беруть участь у справі, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 03 серпня 2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (кредитор) та ОСОБА_1 ( позичальник) було укладено договір кредиту № 42.07-07/383 на купівлю автотранспортних засобів, відповідно до умов якого кредитор надає позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у сумі 35 678 доларів США, зі сплатою 11,50% річних та кінцевим терміном повернення 02 серпня 2014 року.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 08 липня 2015 року з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» стягнуто заборгованість за вказаним кредитним договором, а саме: заборгованість по кредиту - 310 348,61 грн. ( 24 910, 50 дол. США); заборгованість по відсоткам - 78 759,65 грн., пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 21 556,82 грн., пеня за несвоєчасне повернення відсотків - 6630,03 грн. (а.с.26-27).

Відмовляючи у задоволенні позову про визнання вказаного кредитного договору недійсним, суд першої інстанції виходив з його необґрунтованості.

Висновок суду першої інстанції відповідає встановленим фактичним обставинам справи, наданим в судовому засіданні доказам та нормам матеріального права.

Так, відповідно до вимог ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно ст.627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Як вбачається з матеріалів справи, після укладення кредитного договору позивач приступила до його виконання, що свідчить про визнання взятих на себе договірних зобов'язань.

Відповідно до вимог статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностям банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу /генеральна ліцензія/. При цьому, генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютної регулювання.

З досліджених судом доказів вбачається, що на час укладення кредитного договору з ОСОБА_1 банк діяв на підставі Банківської ліцензії № 5, виданої Національним банком України Акціонерно-комерційному банку соціального розвитку «Укрсоцбанк» на право здійснювати банківські операції, визначені ч.1 п.п.5-11 ч. 2 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Право сторін визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті визначено також вимогами ст. 524 ЦК України.

Відповідно до правової позиції, викладеної в постанові Верховного суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-145цс14, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів, роз'яснено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

У силу положень ст. 192, 533 ЦК України та ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» вирішуючи спір про стягнення боргу за кредитним договором в іноземній валюті, суд повинен установити наявність в банку ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, а встановивши вказані обставини,- стягнути грошову суму в іноземній валюті.

За таких обставин та враховуючи, що у ПАТ «Укрсоцбанк» наявна відповідна ліцензія на проведення операцій в іноземній валюті, помилковими є доводи апеляційної скарги про те, що укладений між сторонами кредитний договір в іноземній валюті є нікчемним з підстав повної невідповідності нормам законодавства і суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні вказаних позовних вимог .

Крім того, за правилами ст. 228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Доказів того, що укладений кредитний договір з моменту його укладення був спрямований на порушення конституційних прав і свобод ОСОБА_1, знищення, пошкодження її майна, незаконне заволодіння ним, суду не було надано.

Є необґрунтованими доводи апеляційної скарги в частині нікчемності положень договору, які передбачають обмеження можливості фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки.

Умови договору щодо зобов'язання позичальника протягом дії цього договору, без попереднього погодження з кредитором, не отримувати кредити в інших банківських установах, не надавати поручительств, повідомляти про зміну адреси, місця роботи, телефонів, прізвища та імені, інших обставин, що можуть вплинути на виконання зобов'язань за цим кредитним договором, не обтяжувати своє майно будь-якими іншими зобов'язаннями, на думку суду не суперечить положенням 27 ЦК України, а є додатковими гарантіями банку щодо повернення кредитних коштів.

Стосовно доводів апеляційної скарги про наявність підстав для визнання недійсним кредитного договору з підстав його укладення внаслідок введення в оману позичальника, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Розпорядившись своїми правами на власний розсуд, позивач не надала суду належних доказів та не навела достатніх обґрунтувань, які саме обставини, що перешкоджали вчиненню правочину, були замовчані чи заперечені банком при укладенні договору, у відповідності до ст. 230 ЦК України.

Доводи апеляційної скарги в цій частині стосуються незгоди відповідача зі змістом положень договору, проте, не свідчать про існування обставин, які перешкоджали вчиненню правочину, однак були заперечені чи замовчані при укладенні договору.

Як вбачається зі змісту укладеного договору, плата за користування кредитними коштами встановлена у розмірі 11,50 % річних.

Подальша зміна відповідачем процентної ставки, без укладення додаткової угоди про внесення змін до цього договору, як це передбачено п.2.6.1, п. 2.6.2 цього договору, не може бути підставою для визнання кредитного договору недійсним.

Водночас позивач просила визнати недійсним договір і з тих підстав, що перед укладенням договору кредитодавець не повідомив у письмовій формі про кредитні умови, що передбачено п.2 ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів».

Відповідно до п.2 ч.2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції чинній на час укладення договору) перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

У разі ненадання зазначеної інформації суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.

Разом з тим, положення ст. 15 і 23 цього Закону не передбачають своїм наслідком можливість визнання кредитного договору недійсним.

Оспорюваний позивачем договір не суперечить вимогам законодавства, встановленим для договорів даного виду, позивачем не надано доказів недійсності договору та(або) його нікчемності, не встановлено таких і судом апеляційної інстанції.

Ризик валютних коливань на час укладення кредитного договору мають обидві сторони договору (кредитор і позичальник). Зміни валютного ринку під час виконання кредитного договору не можуть бути визнані підставою для зміни або розірвання раніше укладеного договору або звільнення однієї із сторін від виконання взятих на себе зобов'язань, якщо сторона вважає, що такі зміни відбуваються не на її користь.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про безпідставність заявлених вимог про визнання недійсними положень оспорюваного кредитного договору і відмову в задоволенні заявленого позову.

Інші доводи апеляційної скарги цих висновків суду не спростовують, не впливають на правильність ухваленого судом рішення і, з огляду на вимоги ч. 2 ст. 308 ЦПК України, не можуть бути визнані підставою для скасування судового рішення, тому підлягають відхиленню.

Керуючись ст. 303, п. 1 ч. 1 ст. 307, ст. 308, ст. 315, 317, 319 ЦПК України колегія суддів

Ухвалила:

Апеляційну скаргупредставника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22 лютого 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили негайно з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді:

Справа №22-ц/796/5701/2016

Головуючий у суді першої інстанції: Новак А.В.

Доповідач у суді апеляційної інстанції: Кирилюк Г.М.