Рішення № 57859332, 18.05.2016, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 461/4586/14 Головуючий у 1 інстанції: Романюк В.Ф.

Провадження № 22-ц/783/2889/16 Доповідач в 2-й інстанції: Приколота Т. І.

Категорія: 24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 травня 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого-судді Приколоти Т.І.

суддів: Ніткевича А.В., Федоришина А.В.

з участю секретаря Іванової О.О.

з участю ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Галицького районного суду м.Львова від 23 жовтня 2014 року у справі за позовом Львівського комунального підприємства (ЛКП) «Старий Львів» до ОСОБА_3, ОСОБА_4, про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги,-

в с т а н о в и л а:

Позивач ЛКП «Старий Львів» звернувся до суду із позовом про стягнення із відповідачів заборгованості за надані житлово-комунальні послуги в розмірі 2 133,21 грн. В обґрунтування своїх вимог посилається на те, що відповідачі є власниками квартири АДРЕСА_1. Відповідачі, користуючись наданими ЛКП послугами з утримання будинку та прибудинкової території, такі послуги не оплачували, чим допустили заборгованість в розмірі 2 133,21 грн. Галицьким районним судом м.Львова видано судовий наказ, згідно якого постановлено стягнути солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_4 на користь ЛКП «Старий Львів» заборгованість. Ухвалою цього суду від 31 березня 2014 року зазначений судовий наказ скасовано. У зв'язку із скасуванням судового наказу, позивач звернувся з цим позовом, який просить задовольнити.

Рішенням Галицького районного суду м.Львова від 23 жовтня 2014 року позов задоволено. Ухвалено стягнути солідарно з відповідачів на користь позивача 2 133,21 грн. заборгованості за послуги по утриманню будинку та судовий збір в сумі 243,60 грн.

Рішення оскаржив ОСОБА_4, посилаючись на незаконність оскаржуваного рішення, просить таке скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові за безпідставністю. Вважає, що позивач не надав належних доказів на підтвердження наявності заборгованості за житлово-комунальні послуги. Зазначає, що позивач не надає послуги з утримання будинку, тому відповідачі не повинні проводити оплату за не надані послуги.

Заслухавши суддю-доповідача, учасників процесу, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу належить задовольнити.

Відповідно до ч.1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. На підставі ст.ст. 10, 59-61 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести належними та допустимими доказами ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини, визнані сторонами, не підлягають доказуванню. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи, або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Встановлено, що відповідачі є співвласниками квартири АДРЕСА_1, що підтверджується довідкою з місця проживання про склад сім'ї і прописки. Вказаний будинок належить до комунальної власності, перебуває на балансі позивача.

Закон України від 24 червня 2004 року «Про житлово-комунальні послуги» регулює правовідносини, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами. Зазначений Закон визначає основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їх права та обов'язки. Суб'єктами цього Закону є органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, виробники, виконавці та споживачі житлово-комунальних послуг, а також власники приміщень або будинків та балансоутримувачі, які залежно від цивільно-правових угод можуть бути споживачем, виконавцем або виробником послуг (ст. 1, ч. 2 ст. 3, ст. 19 Закону).

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» балансоутримувачем будинку, споруди, житлового комплексу або комплексу будинків і споруд є власник або юридична особа, яка за договором з власником утримує на балансі відповідне майно, а також веде бухгалтерську, статистичну та іншу передбачену законодавством звітність, здійснює розрахунки коштів, необхідних для своєчасного проведення капітального і поточного ремонтів та утримання, а також забезпечує управління цим майном і несе відповідальність за його експлуатацію згідно із законом.

Згідно з п.1.1 рішення Львівської міської ради №365 від 8 червня 2007 року «Про визначення виконавця житлово-комунальних послуг у місті Львові» виконавцем житлово-комунальних послуг у житлових будинках м.Львова з управління будинком, спорудою або групою будинків та їх утримання є Львівські комунальні житлово-експлуатаційні підприємства. Позивач, який є юридичною особою, зареєстрованою у встановленому порядку, здійснює утримання і ремонт будинків (споруд) житлового та нежитлового фонду, які перебувають на його балансі.

Пунктом 1 ч.1 ст.20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачено право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору про надання житлово-комунальних послуг (п. 5 ч. 3 ст.20).

Згідно із ст.ст. 1, 13 цього Закону утримання будинків і прибудинкових територій, як різновид житлово-комунальних послуг, - це господарська діяльність, спрямована на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи щодо забезпечення експлуатації та/або ремонту жилих та нежилих приміщень, будинків і споруд, комплексів будинків і споруд, а також утримання прилеглої до них (прибудинкової) території відповідно до вимог нормативів, норм, стандартів, порядків і правил згідно із законодавством. Залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на: 1) комунальні послуги (централізоване постачання холодної та гарячої води, водовідведення, газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо); 2) послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо); 3) послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо); 4) послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо).

Відповідно до ч. ч. 1-3 ст. 31 Закону порядок формування цін/тарифів на кожний вид житлово-комунальних послуг першої і другої груп (пп. 1 та 2 ч. 1 ст. 14 Закону) визначає Кабінет Міністрів України. Виконавці/виробники здійснюють розрахунки економічно обґрунтованих витрат на виробництво житлово-комунальних послуг і подають їх на затвердження органам місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Органи місцевого самоврядування затверджують ціни/тарифи на житлово-комунальні послуги в розмірі економічно обґрунтованих витрат на їх виробництво.

Розмір плати за комунальні послуги розраховується виходячи з розміру затверджених цін/тарифів та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку (ч. 2 ст. 32 Закону).

Законом України «Про житлово-комунальні послуги» визначені повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у сфері регулювання і встановлення цін/тарифів на житлово-комунальні послуги (ст. ст. 5 - 7).

Відповідно до підп. 2 ч. 1 ст. 7 Закону, ст. 28 Закону України від 21 травня 1997 року «Про місцеве самоврядування в Україні» до повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить, зокрема, встановлення тарифів щодо оплати побутових, комунальних та інших послуг, які надаються підприємствами і організаціями комунальної власності відповідної територіальної громади, та погодження цих питань з підприємствами, установами й організаціями, які не належать до комунальної власності.

Згідно зі ст. 4 Закону України від 3 грудня 1990 року «Про ціни і ціноутворення» Кабінет Міністрів України визначає повноваження органів державного управління в галузі встановлення і застосування цін/тарифів, а також по контролю за цінами/тарифами.

Частиною 1 ст. 19 Закону «Про житлово-комунальні послуги» передбачено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах. Статтями 20, 21 цього Закону визначені обов'язки споживача та виконавця житлово-комунальних послуг. Зокрема, обов'язком споживача є укладення договору на надання житлово-комунальних послуг, підготовленого виконавцем на основі типового договору, а також оплата житлово-комунальних послуг у строки, встановлені договором або законом; а обов'язком виконавця - надання послуг вчасно та відповідної якості згідно із законодавством та умовами договору, а також підготовка та укладення із споживачем договору про надання житлово-комунальних послуг з визначенням відповідальності за дотримання умов його виконання згідно з типовим договором.

Відповідно до ч. 6 ст. 26 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» у разі зникнення потреби в отриманні послуги або відмови споживача від користування послугою виконавця/виробника споживач має право розірвати договір у порядку, встановленому законом.

У статтях 3, 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів (вільне волевиявлення учасника правочину).

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 208 цього Кодексу правочин між фізичною і юридичною особами належить вчиняти у письмовій формі, за виключенням випадків, передбачених ч. 1 ст. 206 ЦК України. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (ч. 1 ст. 638 ЦК України). Інші випадки визнання договору укладеним зазначені у ст. ст. 642 - 643 ЦК України. Частина 1 ст. 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Зміст свободи договору відповідно до ст. ст. 6, 627 ЦК України означає, що свобода договору полягає в праві сторін вільно вирішувати питання при укладенні договору, виборі контрагентів та погодженні умов договору. Разом з тим свобода договору не є безмежною, оскільки відповідно до абз. 2 ч. 3 ст. 6 та ст. 627 цього Кодексу при укладенні договору, виборі контрагентів, визначенні умов договору, сторони не можуть діяти всупереч положенням цього Кодексу та інших актів цивільного законодавства. Зазначені положення узгоджуються з нормами ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України.

Згідно із ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Правовідношення, в якому замовник зобов'язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, є грошовим зобов'язанням.

Згідно зі ст.ст. 525, 526 цього Кодексу зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Позивачем не надано доказів того, що він підготував договір на надання послуг відповідачам на основі Типового договору і був ініціатором укладення такого договору. Навпаки, відповідачі надали докази того, що вони порушували питання перед позивачем про відсутність послуг по утриманню будинку, що стверджується численними відповідями різних установ на звернення позивачів та актом про відсутність послуг.

Згідно зазначених вище норм закону споживач зобов'язаний оплатити житлово-комунальні послуги, якщо він фактично користувався ними.

Межі здійснення цивільних прав визначають правомірну поведінку особи, оскільки її дії в межах цивільних прав підлягають правовому захисту, на відміну від дій, вчинених поза межами права.

Відповідачі заперечують одержання ними від позивача послуг з утримання будинку та прибудинкової території.

На заперечення цих доводів та підтвердження своїх позовних вимог позивачем не надано належних та допустимих доказів. Зокрема, не надано розрахунків оплати послуг, не зазначено тарифи, за якими проводилося нарахування вартості послуг, не підтверджено належними та допустимими доказами їх надання. У відомості про нарахування та оплату послуги з утримання будинку та прибудинкової території (т.1а.с.6) не зазначено розрахунку вартості послуг, не вказано які саме послуги надавалися відповідачам.

За приписами ст. 10 ЦПК України для забезпечення змагальності процесу, апеляційний суд вживав заходів для сприяння всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснив особам, які беруть участь у справі, їх права, обов'язки, попередив про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій, зокрема, право на надання належних та допустимих доказів. Позивач такими своїми правами не скористався.

Суд першої інстанції виходив з того, що позивачем укладені договори з виробниками послуг, які отримують мешканці. Однак такі договори не містять інформації про надання послуг відповідачам. Не надано акти виконаних робіт, розрахунки за такі роботи на підтвердження факту надання послуг щодо забезпечення експлуатації та/або ремонту жилих та нежилих приміщень будинку, у якому розміщена належна відповідачам квартира, а також утримання прилеглої до нього (прибудинкової) території відповідно до вимог нормативів, норм, стандартів, порядків і правил згідно із законодавством. Також позивачем не надано доказів на підтвердження розміру плати за такі послуги, тарифи, які використані для розрахунку.

Виходячи з аналізу наявних у справі доказів щодо їх достовірності, допустимості кожного окремо, а також достатності і взаємного зв'язку доказів у їх сукупності;колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване рішення не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості. Висновки суду першої інстанції, викладені у рішенні, не підтверджені належними та допустимими доказами. Тому оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові. Відповідно до вимог ст. 88 ЦПК України судові витрати не підлягають стягненню з відповідачів в користь позивача.

Керуючись ст. 303, п.2 ч.1 ст.307, ст.ст. 309, 313, ч.2 ст.314, ст.316, 319 ЦПК України, колегія суддів,-

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення Галицького районного суду м.Львова від 23 жовтня 2014 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Відмовити у задоволенні позову Львівського комунального підприємства «Старий Львів» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги в розмірі 2 133,21 грн.

Рішенняапеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржено безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий

Судді