Рішення № 57777331, 12.05.2016, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/3863/16

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач Парапан В. Ф.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.05.2016 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

Головуючого: судді Парапана В.Ф.

Суддів: Драгомерецького М.М., Громіка Р.Д.

За участю секретаря Томашевської К.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 28 березня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про розірвання договору, витребування майна та визнання права власності, - в с т а н о в и л а:

У листопаді 2015р. представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 звернувся до суду із вказаним позовом та після його уточнення просив: розірвати договір купівлі - продажу посвідчений 10.08.2010р. приватним нотаріусом Іллічівського міського нотаріального округу Одеської області ОСОБА_6 зареєстрованого у реєстрі №5013, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4; визнати договір дарування квартири посвідчений 21.03.2011р. державним нотаріусом Іллічівської міської державної нотаріальної контори Одеської області ОСОБА_7 зареєстрованого у реєстрі № 643, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 недійсним; визнати за ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1) право власності на квартиру АДРЕСА_1.

Представник позивачки зазначав, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 був укладений договір купівлі - продажу від 10.08.2010р. за умовами якого ОСОБА_2 продала та передала у власність, а ОСОБА_4 купив та прийняв у власність квартиру АДРЕСА_1.

Однак станом на дату подання позову зазначена квартира знаходиться у користуванні та володінні ОСОБА_2, яка по теперішній час проживає в квартирі.

ОСОБА_2 є інвалідом першої групи, вона не може самостійно пересуватися без допомоги, а ОСОБА_4 не здійснив оплату за квартиру, як це передбачено договором купівлі-продажу, про що може підтвердити й сам відповідач, то це свідчить про те, що між сторонами при укладенні договору купівлі-продажу було домовленість про довічний догляд за ОСОБА_2 її онуком ОСОБА_4, що також не заперечується останнім.

Отже з огляду на викладене вбачається, що між сторонами фактично укладався договір довічного утримання (догляду).

Однак більше року тому онук перестав здійснювати догляд за нею, утримувати її, що також може підтвердити ОСОБА_4

Водночас звертає увагу суду на те, що ОСОБА_4 зазначену квартиру за договором дарування від 01.03.2011р. подарував ОСОБА_5

Зазначені дії розцінюються як уникнення від виконання взятих на себе обовязків щодо утриманням та доглядом за нею так і повернення квартири, яка на теперішній час вже йому не належить, як з позиції чинного законодавства України, так і договірних зобовязань.

В звязку з чим вимушена звернутись до суду за захистом порушеного права та розірвання договору купівлі-продажу.

Позивачка стверджує, що договір купівлі - продажу є удаваним правочином, оскільки сторони фактично укладали договір довічного утримання (догляду), що не спростовується сторонами цього договору, тобто укладаючи договір купівлі - продажу з метою приховання договору довічного утримання (догляду). Отже в даній ситуації існують два правочини: один удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою нібито прикриває реальний правочин.

Проте ч. 2 ст. 235 ЦК України прямо не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, до зазначених правовідносин застовуються норми, що регулюють правовий режим договору довічного утримання (догляду).

Однак, як зазначалось вище, та у звязку з тим, що в період дії удаваного договору купівлі - продажу, який насправді є договором довічного утримання (догляду), відповідач ОСОБА_4 подарував безоплатно спірну квартиру ОСОБА_5, не маючи на це жодних правових підстав, так на підставі ч. 1ст. 754 ЦК Українинабувач не має права до смерті відчужувана продавати, дарувати, міняти майно, передане за договором довічного утримання (догляду), укладати щодо нього договір застави, передавати його у власність іншій особі на підставі іншого правочину.

Відповідно до ч. 3ст. 388 ЦК України, якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку, що майно, яке вибуло з володіння власника на підставі договору особою яка не мала права на його укладання, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Якщо таке майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право його витребувати від добросовісного набувача у всіх випадках.

Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.

Рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації (статті 19, 27 Закону України від 1 липня 2004 року N 1952-ІУ "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень").

Посилаючись на ці обставини представник позивачки просив про задоволення позову.

В судовому засіданні представник позивачки підтримав вимоги позову, просив їх задовольнити, при цьому головним аргументом для задоволення позову посилався на визнання відповідачем ОСОБА_4 позову.

Відповідач ОСОБА_4 в судовому засіданні вимоги позову визнав у повному обсязі і пояснив, що в 2010р. позивачка, яка приходиться йому рідною бабусею по лінії батька, шляхом укладення договору купівлі-продажу оформила на нього свою квартиру, яка є предметом спору по справі. Бабуся хотіла подарувати йому цю квартиру, але нотаріус сказала, що оформлення договору дарування буде коштувати дорожче, чим договір купівлі-продажу. Коли бабуся оформила на нього свою квартиру, то просила, щоб він допомагав їй, так як вона стара і хвора. Мова не велась про довічне утримання, просто позивачка подарувала йому квартиру. Десь через півроку бабуся сказала йому, щоб він переоформив квартиру на ОСОБА_5 Бабуся говорила, що ОСОБА_5 доводиться їй родичкою і що вона (ОСОБА_5М.) буде доглядати її (позивачку).

Він разом з бабусею, ОСОБА_5 пішли до нотаріуса і оформили договір дарування цієї спірної квартири.

Він особисто ніяких грошей не платив позивачці за спірну квартиру і не знає чи платила гроші за квартиру ОСОБА_5

Представник відповідача ОСОБА_5 - ОСОБА_8 в судовому засіданні заперечував проти позову, вважав, що позивачка з відповідачем ОСОБА_4 у змові і сам позов направлений на те, щоб забрати спірну квартиру у його довірительки. Сама ОСОБА_5 не визнає позов, вважає його надуманим, безпідставним, таким, що суперечить вимогам чинного законодавства.

На думку ОСОБА_5 договір купівлі-продажу спірної квартири позивачка ОСОБА_2 підписала, як продавецьвласноручно.

Згідно п. 8 договору «Сторони стверджують, що вони мають достатній обсяг цивільної дієздатності, не визнані, згідно з чинним законодавством України, недієздатними чи обмежено дієздатними. Сторони свідчать, що вони розуміють значення та умови цього договору та його правові наслідки, підтверджують дійсність намірів створити для себе юридичні наслідки при його укладенні, а також те, що договір не носить характеруфіктивного правочину».

Позивачка повністю усвідомлюючи наслідки укладення правочину купівлі-продажу квартири, одержала кошти у сумі 92 309,00 грн. та своїм підписом підтвердила факт повного розрахунку за продану квартиру і відсутність претензій будь-якого матеріального і нематеріального характеру (п. 3 договору). А це виключає можливість визнання договору купівлі-продажу від 10.08.2010р. договором довічного утримання.

Представник позивачки не довів у судовому засіданні, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 насправді були встановлені правовідносини за договором довічного утримання, що ОСОБА_4 зобов'язався матеріально її утримувати, обслуговувати, доглядати за нею і робити їй іншу необхідну допомогу довічно, регулярно надавати грошові кошти. Позивачка та її представник не довели, що при його укладанні, сторони визначили усі види матеріального забезпечення, його обсяг, способи і форми відповідно до вимог ст.749-751ЦК України.

Не можна застосовувати норми щодо правочину, який сторони за твердженням представника позивача насправді вчинили (договір довічного утримання), оскільки невідомо, на яких умовах повинно було здійснюватися утримування, в чому полягає догляд, тощо.

Таким чином, позовні вимоги щодо визнання договору купівлі-продажу квартири удаваним договором, таким що прикриває договір довічного утримання не доведені, а тому немає законних підстав для розірвання договору.

Представник відповідачки ОСОБА_5 надав суду письмове клопотання про застосування строків позовної давності (а.с.44).

Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 28.03.2016р. у позові відмовлено.

У апеляційній скарзі представник позивачки просить рішення суду скасувати, постановити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, неправильне встановлення обставин, які мають значення для справи та неправильне дослідження доказів і їх оцінки.

Учасники цивільного процесу в судове засідання апеляційної інстанції не зявились, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, тому колегія суддів за правилами ч.2 ст. 305 ЦПК України розглядає справу у їх відсутності.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідь судді - доповідача, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою не доведені підстави позову, що її позов є надуманим й безпідставним, та що пропущено строк позовної давності.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позов не доведено, що він є безпідставним, оскільки такі висновки відповідають обставинам справи та вимогам закону.

Судом установлено, що 10.08.2010р. ОСОБА_2 нотаріально оформила договір купівлі-продажу за яким продала ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1.

За цим договором купівлі-продажу визначено вартість квартири в 92 309,00 грн., і продавець (ОСОБА_2І.) одержала повністю гроші в сумі 92 309,00 грн.

У п.8 цього договору сторони свідчать, що вони розуміють значення та умови цього договору, та його правові наслідки, підтверджують дійсність намірів створити для себе юридичні наслідки при його укладені, а також те, що договір не носить характер фіктивного або удаваного правочину.

21.03.2011р. ОСОБА_4 на підставі договору дарування подарував ОСОБА_5 вищевказану квартиру, (а.с.8).

У п.8 цього договору зазначено«ми, учасники угоди, підтверджуємо, що ця угода не носить характеруфіктивного або удаваного правочину, а також не є зловмисною».

25.03.2011р. ОСОБА_5 оформила технічний паспорт на квартиру та зареєструвала право власності на це майно, (а.с.9-12).

У позові ОСОБА_2 стверджує, щобільше року томуїї онук ОСОБА_4 перестав здійснювати догляд за нею та утримувати її, (а.с.3).

Сам же ОСОБА_4 в суді показав, що через півроку після укладення договору купівлі-продажу спірної квартири позивачка стала вимагати, щоб він переоформив цю квартиру на ОСОБА_5, так як він і його мати погано допомагають їй (ОСОБА_2І.), на вимогу ОСОБА_2 він, у присутності ОСОБА_2, оформив договір дарування спірної квартири.

Твердження позивачки про намір укладання договору довічного утримання з онуком судом не прийнято до уваги, оскільки останній мешкає в іншому населеному пункті, поза м. Іллічівськ (Чорноморськ), а тому не мав можливості реально піклуватись про позивачку.

Відповідачка ОСОБА_5 мешкає за 100-120 км. від м. Іллічівська (Чорноморська) і не мала ніякої можливості піклуватись про пристарілу ОСОБА_2

Довірена особа позивачки не надала суду будь-яких доказів про наміри укладення договору довічного утримання, а не договору купівлі-продажу. Єдиним доводом він вважає те, що відповідач ОСОБА_4 визнає вимоги позову. Суд не може погодитись з цією позицією сторони позивача, так як відповідач ОСОБА_4 визнаючи вимоги позову категорично стверджує, що позивачка мала намір подарувати йому квартиру, але оформила договором купівлі-продажу, так як, це було повязано з оплатою мита при нотаріальному оформленні. На той час не йшла мова про довічне утримання позивачки.

За таких обставин, суд першої інстанції визнав, що вимоги позову є надуманими та безпідставними й тому не підлягають задоволенню.

Крім того, представник відповідача ОСОБА_5 заявив клопотання про застосування строків позовної давності. Оспорювані договори: купівлі-продажу і дарування спірної квартири були укладені в 2010 і 2011 роках відповідно, а позов було подано в суд у 2015р., більш як через три роки після укладання оспорюваних договорів.

Ні позивач, ні його довірена особа не просять суд поновити пропущений строк позовної давності.

В постанові колегії суддів судової палати уцивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04.02.2015р. по справі №6-239 цс 15 зазначається, що у відповідності із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК Українипозовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

За таких обставин, суд визнав, що позовні вимоги ОСОБА_2 не підлягають задоволенню.

Колегія суддів, дослідивши матеріали справи вважає, що суд першої інстанції обгрунтовано відмовив у задоволенні позову представника ОСОБА_2 у звязку з його безпідставністью й недоведеністю.

Як видно з уточненої позовної заяви представника ОСОБА_2, оскільки 10.08.2010р. ОСОБА_2 та її онук ОСОБА_4 насправді вчинили договір довічного утримання (догляду), а оформили це договором купівлі-продажу від 10.08.2010р., який за правилами ст. 235 ЦК України є удаваним правочином, та у звязку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обовязків за договором довічного утримання, на підставі ст. ст. 755 756 ЦК України, просив розірвати договір купівлі-продажу від 10.08.2010р.

За правилами ч.1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

В силу ч.1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Так, Пленум Верховного Суду України у п. 25 постанови №9 від 6.11.2009р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» розяснив, що за удаваним правочином (ст.235 ЦК) сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обовязки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який на справді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені ст. 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваним.

Однак як видно з матеріалів справи представник ОСОБА_2 не оспорив у встановленому законом порядку договір купівлі - продажу від 10.08.2010р. та не просив суд визнати його договором довічного утримання.

Крім того, твердження представника позивачки про те, що договір купівлі-продажу від 10.08.2010р. є удаваним правочином судом першої інстанції обгрунтовано відхилено, оскільки ці їх доводи, окрім їх пояснень, жодним доказом не доведено.

Відповідно до ч.1 ст. 218 ЦК України заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

В силу ч.2 ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Як видно з матеріалів справи і це правильно встановив суд першої інстанції, що представник позивачки ОСОБА_2 не надав суду допустимих доказів того, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4 10.08.2010р. уклали договір довічного утримання, які б визначали права та обовязки сторін за цим договором, що договір купівлі-продажу від 10.08.2010р. є удаваним правочином й те, що окремі частини цього правочину є недійсними.

Відповідно до ч. 3 ст. 640 ЦК України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державної реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

За правилами ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державної реєстрації.

В силу ч.4 ст. 334 ЦК України якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

У договорі дарування квартири від 21.03.2011р. зазначено, що право власності у ОСОБА_4 на зазначену квартиру зареєстровано у КП «БТІ» м. Іллічівська 23.08.2010р. в реєстровій книзі ПР-41 під реєстровим №59 на стор. 125, реєстраційний номер майна: 31142873.

Наведені докази спростовують доводи позову та апеляційної скарги про те, що ОСОБА_4А не було передано товар, визначений договором купівлі-продажу, що він не оплатив вартість придбаного товару, що він не набув право власності на спірну квартиру.

Колегія суддів вважає, що за правилами ст. 317 ЦК України ОСОБА_4 мав право розпоряджатися цією квартирою, а саме передати її за договором дарування у власність іншій особі, що ним було і зроблено 21.03.2011р.

Рішення суду у цій частині відповідає наданим сторонами доказам і вимогам закону і підстав для його зміни або скасуванню як про це йдеться мова у апеляційній скарзі колегія суддів не встановила.

Разом з тим, колегія суддів частково погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції порушено норми матеріального права, а саме щодо застосування й відмови у задоволенні позову і за пропуском строку позовної давності.

Так, відповідно доч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Як видно із заперечень представника ОСОБА_5 від 19.02.2016р. він просив застосувати правила позовної давності та відмовити у задоволенні позову про розірвання договору купівлі-продажу від 10.08.2010р. з цих підстав.

Судом обгрунтовано визнано, що позовні вимоги позивачки є необґрунтованими, не доведеними й не підлягають задоволенню, у звязку з чим у суду першої інстанції не було законних підстав для відмови у задоволенні позову і у звязку з пропуском строку позовної давності, оскільки суд не врахував, що правила позовної давності застосовуються лише тоді коли буде доведено наявність самого субєктивного права або коли воно ніким не порушено. У даному випадку не доведено наявність самого субєктивного права у ОСОБА_2

З урахуванням викладеного, рішення суду у цій частині на підставі п.п. 4 ч.1 ст. 309 ЦПК України підлягає зміні.

На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 313-314, 316 - 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,-

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргупредставника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 28 березня 2016 року змінити.

Виключити з мотивувальної частини рішення посилання суду на відмову у задоволенні позову у звязку з пропуском строку позовної давності.

В решті рішення суду залишити без з змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржене шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до суду касаційної інстанції.

Судді апеляційного суду Одеської області В.Ф.Парапан

ОСОБА_9

ОСОБА_10