Ухвала суду № 57160619, 11.04.2016, Апеляційний суд Сумської області

Справа №592/5792/15-ц Головуючий у суді у 1 інстанції - ОСОБА_1Номер провадження 22-ц/788/627/16 Суддя-доповідач - ОСОБА_2 Категорія - 5

УХВАЛА

і м е н е м У к р а ї н и

11 квітня 2016 року м. Суми

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Сумської області в складі:

головуючого-судді - Сибільової Л. О.,

суддів - Дубровної В. В. , Криворотенка В. І. ,

з участю секретаря судового засідання - Назарової О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3

на рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 23 лютого 2016 року

у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання такими, що втратили право користування житлом,

в с т а н о в и л а:

Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 23 лютого 2016 року позов ОСОБА_4 задоволено.

Визнано ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6 такими, що втратили право користування жилим приміщенням - будинком №8 по вул. 2-га Продольна у м. Суми.

Стягнуто з ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 з кожного по 243 грн. 60 коп. на відшкодування судових витрат.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне зясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинами справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_4 в задоволенні позовних вимог в частині визнання її такою, що втратила право користування жилим приміщенням, будинком №8 по вул. 2-га Продольна у м. Суми.

Вказує, зокрема, що суд першої інстанції, посилаючись на ст. 150 ЖК України, ст.ст. 391, 405 ЦК України, не врахував, що, відповідно до законодавства України, судом може бути захищене лише існуюче, легітимне і реальне право особи. Висновок суду про те, що позивач є власником житлового будинку, в якому зареєстровані відповідачі, і своїм позовом захищає своє право власності, не ґрунтується на законі та не відповідає обставинам справи.

Суд першої інстанції послався на те, що на підставі договору дарування від 04 серпня 1992 року позивач є власником житлового будинку, жила площа якого 17,0 кв. м, проте не дав належної оцінки тому, що, відповідно до інвентаризаційної справи №16916, за адресою: м. Суми, вул. 2-га Продольна, буд. 8, розташований інший житловий будинок - житловою площею 32,8 кв. м, загальною площею 87,4 кв. м, будинок має шість самочинно збудованих приміщень. У позивача відсутній документ, який засвідчує право власності на житловий будинок із зазначеним складом майна.

Посилається на зміст ч. ч. 1-2 ст. 376 ЦК України, згідно яких житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил; особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Зазначає, що, відповідно до висновків Верховного Суду України, викладених в постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судових рішень з підстави, передбаченої п.1 ч.1 ст.355 ЦПК України, за II півріччя 2013 року, обєкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) обєкти, не є обєктами права власності (ч.2 ст.376 ЦК України), а тому не можуть бути предметом поділу (виділу) згідно з нормами статей 364, 367 ЦК України (постанова судових палат у цивільних та у господарських справах Верховного Суду України від 4 грудня 2013 р. у справі № 6-130цс13), а відповідно до висновків Верховного Суду України, викладених у рішеннях, прийнятих за 20102011 роки, до прийняття обєкта новоствореного нерухомого майна в експлуатацію та його державної реєстрації право власності на цей обєкт не виникає; ст. 331 ЦК не передбачена можливість визнання права власності на недобудоване нерухоме майно в судовому порядку (постанова Верховного Суду України від 19 вересня 2011 р. у справі № 3-82гс11).

Посилається також на розяснення, які містяться в п. 6 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №6 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного Кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)», згідно яких право власності на самочинно збудовані житлові будинки, будівлі, споруди, інше нерухоме майно не набувають як особи, які здійснили це будівництво, так і їхні спадкоємці; це майно не є об'єктом права власності, воно не може бути предметом поділу та встановлення порядку користування в судовому порядку; на нього не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, у тому числі продаж його з прилюдних торгів.

Зазначає, що згідно розяснень, які містяться в п. 15 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», до завершення будівництва (створення) майна, а якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, то до моменту прийняття його до експлуатації, або якщо право власності на таке нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, то до моменту державної реєстрації право власності на новостворене майно та обєкт незавершеного будівництва не виникає (стаття 331 ЦК).

Посилається на листи Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ:

від 05 грудня 2011 року, згідно п. 2 якого, виходячи зі змісту частин першої і другої статті 331 ЦК України, частини першої статті 182 ЦК України та пункту 8 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, право власності на новостворене нерухоме майно виникає у особи, яка створила це майно, після закінчення будівництва об'єкта нерухомості, введення його в експлуатацію, отримання свідоцтва про право власності та реєстрації права власності, тобто до прийняття об'єкта новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на цей об'єкт не виникає;

від 28 січня 2013 року №24-150/0/4-13 «Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав», згідно якого право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна); якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації - з моменту прийняття його до експлуатації; коли право власності на нерухоме майно, відповідно до закону, підлягає державній реєстрації - з моменту такої реєстрації. У разі необхідності право власності на незавершене будівництво, за наявності визначених законом умов, може бути зареєстровано органом, який здійснює державну реєстрацію нерухомого майна (стаття 331 ЦК). З такого ж моменту виникає право власності на перероблену річ, створену з використанням іншої речі (матеріалу ).

На підставі наведеного відповідач вважає, що позивач не є власником житлового будинку по вул. 2-га Продольна, 8 в м. Суми, не набув права власності на нього, і його право не може бути порушене відповідачами та не може бути захищене судом, оскільки, відповідно до ст. 391 ЦК України, вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном має право лише власник цього майна, яким позивач не є.

Посилається також на те, що, відповідно до ст. 4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України, тобто право, яке підлягає захисту, має реально існувати і має бути порушеним відповідачами, але суд не встановив, якими винними діями відповідачі порушили права позивача.

Вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників відповідача ОСОБА_3, які підтримали апеляційну скаргу з мотивів, в ній викладених, представника позивача, яка заперечує проти скарги та вважає рішення суду вірним, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

19 червня 2015 року позивач звернувся до суду з зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що з 2000 року він перебував у фактичних сімейних відносинах з ОСОБА_6, яку 27 вересня 2000 року прописав у належному йому на праві власності на підставі договору дарування від 04 серпня 1992 року житловому будинку №8 по вул. 2-га Продольна у м. Суми. Разом з нею був прописаний її син ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, а 10 серпня 2001 року був прописаний її рідний брат ОСОБА_6

06 грудня 2003 року він зареєстрував шлюб з ОСОБА_6 Після реєстрації шлюбу відповідач змінила прізвище на ОСОБА_3. Шлюб був розірваний рішенням Ковпаківського районого суду м. Суми 17 вересня 2012 року. Судом було встановлено, що шлюбні відносини між ними припинені з січня 2010 року. З цього часу відповідачі у його будинку не проживають, і де кожен з них фактично проживає, йому не відомо.

На багаторазові звернення до ОСОБА_3 з проханням виписатись з його будинку особисто та виписати свого сина ОСОБА_5 та рідного брата ОСОБА_6 вона не реагує, з житлового приміщення відповідачі не виписалися та таким чином формально не припинили право користування належним йому житловим будинком, хоча фактично добровільно виселились з нього більше пяти років назад. Посилаючись на положення ст.ст. 71, 163 ЖК України, позивач зазначав, що відповідачі втратили право на жиле приміщення та підлягають зняттю з реєстрації місця проживання за вказаною адресою.

Просив визнати ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6 такими, що втратили право користування житловим приміщенням у належному йому на праві власності житловому будинку №8 по вул. 2-га Продольна, м. Суми.

28 серпня 2015 року ОСОБА_3 звернулась до суду з зустрічним позовом, в якому просила визнати житловий будинок №8 по вул. 2-га Продольна, м. Суми обєктом права спільної сумісної власності її і ОСОБА_4 (а.с. 43).

Ухвалою Ковпаківського районного суду м. Суми від 18 листопада 2015 року на підставі заяви представника ОСОБА_3 її зустрічна позовна заява залишена без розгляду (а.с. 73, 76).

Вирішуючи спір та задовольняючи позов ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив з того, що позивач як власник будинку на підставі положень ст. ст. 391, 405 ЦК України має право користуватися будинком, вселяти членів сімї, давати згоду на реєстрацію їх місця проживання, і, не дивлячись на наявність самочинно збудованих приміщень в складі будинку, має право на усунення перешкод у користуванні ним. Відповідачі, які набули право користування будинком як члени сімї позивача, у будинку з 2010 року не проживають, проживаючи у іншому місці, не реєструють своє місце проживання, не знімаються з реєстрації у будинку позивача, який самостійно усунути такі перешкоди не може, а тому єдиним способом захисту права позивача є визнання відповідачів такими, що втратили право користування житлом.

Крім того, суд зазначив, що позивач, обґрунтовуючи позов, посилався на положення ст. ст. 71, 163 ЖК України які не регулюють спірні правовідносини, проте позивач посилався на необхідність захисту свого права як власник будинку, а тому задоволення його позову судом на підставі ст. ст. 391, 405 ЦК України не виходить за межі заявлених підстав позову.

Такий висновок суду відповідає обставинам справи, вірно встановленим судом, та вимогам матеріального та процесуального права.

З матеріалів справи вбачається, що на підставі договору дарування від 04 серпня 1992 року, укладеного з матірю ОСОБА_7, ОСОБА_4 набув право власності на будинок №8 по вул. 2-га Продольна в м. Суми, в якому він зареєстрований та проживає. З договору дарування вбачається, що на час його укладення жилий будинок мав жилу площу 17 кв. м з надвірними будівлями - сараєм, вбиральнею, погребом, гаражем.. Право власності на будинок позивач зареєстрував 17 серпня 1992 року (а.с. 7 8, 13-14).

З 06 грудня 2003 року ОСОБА_4 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6, який розірвано рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 17 вересня 2012 року. Рішенням суду встановлено, що з січня 2010 року шлюбні відносини припинені, сторони проживають окремо (а.с. 9).

З відомостей, наданих адресно-довідковим підрозділом УДМС України в Сумській області, та з будинкової книги для прописки громадян вбачається, що в будинку №8 по вул. 2-га Продольна в м. Суми з 27 вересня 2000 року прописані ОСОБА_6 та її син ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, а з 10 серпня 2001 року прописаний її рідний брат ОСОБА_6 В будинку також була зареєстрована мати позивача ОСОБА_7., яка померла 16 червня 2006 року (а.с. 10 12, 25 27, 66).

Згідно довідки Управління майна комунальної власності Сумської міської ради від 28 серпня 2015 року, станом на 29 грудня 2012 року будинок №8 по вул. 2-га Продольна в м. Суми зареєстрований на праві власності за ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 04 серпня 1992 року №2-2605 (а.с. 71).

Згідно технічного паспорту на житловий будинок №8 по вул. 2-га Продольна в м. Суми та копії інвентаризаційної справи. будинок, власником якого є позивач, має в своєму складі самочинно збудовану прибудову А1, яка має у своєму складі шість самочинно збудованих приміщень (а.с. 67-70, 93-96).

Згідно актів №1 від 18 листопада 2015 року і № 2 від 21 грудня 2015 року про фактичне проживання громадян, які зареєстровані в будинку №8 по вул. 2-га Продольна, м. Суми, складеного головою квартального комітету ОСОБА_8 та мешканцями сусідніх будинків, за вказаною адресою фактично проживають ОСОБА_4 та його син ОСОБА_9, не проживають ОСОБА_3, її син ОСОБА_5 - з січня 2010 року, та рідний брат ОСОБА_3 ОСОБА_6, який ніколи фактично за вказаною адресою не проживав (а.с. 86-89).

Згідно ст. ст. 10, 60 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 57- 60 ЦПК України.

Відповідно до ст. ст. 57, 58, ч. ч. 2-3 ст. 60 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема, звуко - і відеозаписів, висновків експертів.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, встановленого ч. 1 ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Межі заявлених вимог включають в себе, зокрема, предмет та підстави позову.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 31, п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК України, підставами позову є обставини, якими позивач обґрунтовує позовні вимоги.

Згідно розяснень, які містяться в п. 9 постанови Пленуму Верховного суду України від 12 червня 2009 року № 5 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду», предмет позову це те, що конкретно вимагає позивач, підстава позову чим він обґрунтовує свої вимоги, зміст вимоги - який спосіб захисту свого права він обрав.

Оскільки підставою позову є фактичні обставини, що наведені у заяві, то зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

Суд першої інстанції вірно зазначив в рішенні, що посилання позивача в позовній заяві як на правову підставу його позову на ст. ст. 71, 163 ЖК України є помилковим, та вірно вирішив спір відповідно до положень ЦК України, які передбачають захист права власності від порушень, не повязаних із позбавленням володіння, та підстави для втрати членом сімї власника житла права на користування цим житлом.

Частина 1 ст. 41 Конституції України передбачає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Частиною 1 ст. 317, ч. ч. 1 3 ст. 319 ЦК України визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Відповідно до ст. 150 ЖК України, громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Відповідно до положень ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Частиною 2 ст. 405 ЦК України встановлено, що член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сімї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до ст. ст. 6, 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов'язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів. Реєстрація місця проживання за заявою особи може бути здійснена органом реєстрації з одночасним зняттям з попереднього місця проживання.

Зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі, зокрема, заяви особи або її законного представника; судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Суд першої інстанції вірно зазначив в рішенні, що посилання позивача в позовній заяві як на правову підставу його позову на ст. ст. 71, 163 ЖК України є помилковим, та вірно вирішив спір відповідно до положень ЦК України, які передбачають захист права власності від порушень, не повязаних із позбавленням володіння, та підставу для втрати членом сімї власника житла права на користування цим житлом.

Відповідач, не оспорюючи фактичні обставини, якими позивач обґрунтовував позов, щодо періоду її не проживання в належному йому будинку, оскаржує рішення суду з підстав відсутності у позивача права на захист права власності, якого, на її думку, він не має, оскільки після набуття ним в 1992 році права власності на будинок на підставі договору дарування, в складі домоволодіння були зведені обєкти самочинного будівництва, на яке він у встановленому законом порядку не набув права власності, і зараз будинок, в якому вона зареєстрована, є іншим обєктом порівняно з тим, де вона була зареєстрована в 2000 році.

Такі доводи апеляційної скарги з посиланням на правові норми щодо правового статусу обєктів самочинного будівництва та відповідні правові позиції з цього питання Верховного Суду України і розяснення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, в тому числі у наведених постановах Пленуму, колегія суддів вважає необґрунтованими.

Наявність в складі домоволодіння, власником якого є позивач, обєктів самочинного будівництва не унеможливлює розгляд питання щодо наявності правових підстав для визнання відповідача такою, що втратила право користування житловим приміщенням, оскільки питання щодо права власності на обєкти самочинного будівництва не є предметом спору в даній справі.

Реєстрація відповідача у житловому будинку та набуття нею права користування ним як житлом за дозволом позивача як власника житлового будинку, не повязувалась з певною кімнатою чи певною визначеною житловою площею, від зміни якої не залежало її право користування будинком як житлом, а тому факт зведення в складі домоволодіння, належного позивачеві, самочинно збудованих приміщень, не позбавляє позивача як власника права на захист права власності у вигляді визнання її такою, що втратила право користування будинком як житлом.

Посилання відповідача на те, що за договором дарування позивач став власником в 1992 році житлового будинку з жилою площею 17 кв. м, а зараз будинок має значно більшу площу, і це зовсім інший обєкт, право власності на який позивач не набув у встановленому законом порядку, а тому не має права на захист свого права власності, є помилковими. Набуття відповідачем права користування житловим будинком, належним позивачеві, повязувалось не з наявністю в ньому певних приміщень чи певної загальної чи житлової площі, зміна яких, навіть шляхом самочинного будівництва, не потягла за собою втрату позивачем статусу титульного власника будинку як житла, право користування яким відповідач втратила в силу правових підстав, визначених законом.

В складі житлового будинку як житла, де зареєстрована відповідач, як вбачається з технічного паспорту на нього, виготовленого 9 грудня 1999 року, та копій матеріалів інвентаризаційної справи, залишились і ті приміщення, які придбав на підставі договору дарування позивач, тобто житлова кімната площею 17 кв. м та кухня площею 13, 9 кв. м. Крім того, в складі будинку станом на час виготовлення технічного паспорту зазначена як самочинно зведена житлова прибудова А1-1 загальною площею 56,5 кв. м (а.с. 67 70, 93 - 96)

Юридично значимий факт наявності у позивача права власності на будинок, яке зареєстроване у встановленому законом порядку, в тому числі і на момент реєстрації в ньому відповідача, яке позивач не втратив і на час звернення з позовом до суду, сумніву не викликає і ніким не оспорюється. Зміна складу домоволодіння як обєкту права власності в звязку з зведенням в ньому обєктів самочинного будівництва не позбавляє позивача права власності на цей обєкт, а не узаконення наявних в ньому самочинних будівель не впливає на його право як власника вимагати передбачених законом способів захисту свого права, за виключенням тих, які повязані з спором саме щодо права власності на самочинні будівлі, які не є окремим обєктом самостійного права власності в розумінні положень ст. ст. 181, 186, 187, 331 ЦК України.

Статтями 379, 380 ЦК України передбачено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання.

Згідно ч. 1 ст. 381 ЦК України, садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями.

Частиною 1 ст. 383 ЦК України визначено, що власник житлового будинку, квартири має право, зокрема, використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сімї, інших осіб.

З огляду на встановлені судом обставини та наведені норми матеріального права, відсутні підстави вважати, що в звязку з самочинним зведенням добудови до будинку позивач втратив право власності на будинок, а відтак і право на його захист у обраний ним спосіб, який узгоджується з положеннями ст. ст. 391, 405 ЦК України.

Не викликає сумніву наявність обставин, які є перешкодою у користуванні позивачем належним йому будинком, в результаті зареєстрованого в ньому місця проживання відповідача, в тому числі використання будинку для власного проживання та проживання членів сімї, неможливість вирішення питань, повязаних з оформленням субсидій, необхідність оплати комунальних послуг з врахуванням зареєстрованих в будинку відповідачів, щодо компенсації частини яких відповідачі доказів не надали.

Таким чином, доводи відповідача про відсутність у позивача права на захист свого права як власника, є безпідставними.

Рішення суду узгоджується з вимогами ч. 1 ст. 3 ЦПК України, згідно якої кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, та ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України, якими встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання; кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно ч. 1 ст. 303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно ч. 1 ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Суд, вірно встановивши обставини справи та відповідні їм правовідносини, правильно застосував правові норми та ухвалив законне і обґрунтоване рішення, для скасування чи зміни якого підстави відсутні.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 23 лютого 2016 року в даній справі в частині визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування жилим приміщенням, залишити без зміни.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий -

Судді -