Ухвала суду № 56916826, 04.04.2016, Апеляційний суд Волинської області

Справа № 159/517/16-ц Головуючий у 1 інстанції: Денисюк Т.В. Провадження № 22-ц/773/467/16 Категорія: 27 Доповідач: Стрільчук В. А.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 квітня 2016 року місто Луцьк

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Волинської області в складі:

головуючого судді Стрільчука В.А.,

суддів Здрилюк О.І., Бовчалюк З.А.,

секретар судового засідання Перебойчук Р.В.,

з участю представника позивача ОСОБА_1, представника відповідача ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк (далі ПАТ КБ) «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_3 на ухвалу судді Ковельського міськрайонного суду від 01 лютого 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У січні 2016 року ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що згідно з укладеним сторонами 16 грудня 2014 року договором відповідач ОСОБА_3 отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку під 30 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом, однак свої зобовязання за договором належним чином не виконував, внаслідок чого станом на 31 грудня 2015 року у нього виникла заборгованість в сумі 405336,42 грн., яка складається з 179221,67 грн. заборгованості за кредитом; 205262,07 грн. заборгованості по процентах за користування кредитом; 1074,76 грн. заборгованості за пенею та комісією; 500 грн. штрафу (фіксованої частини); 19277 грн. штрафу (процентної складової).

Враховуючи викладене, позивач просив стягнути з відповідача на свою користь вказану заборгованість та понесені судові витрати.

Одночасно з позовною заявою ПАТ КБ «ПриватБанк» подало до суду заяву про забезпечення позову, в якій просило накласти арешт на нерухоме майно відповідача і обмежити його у праві виїзду за межі України до виконання зобовязань.

Ухвалою судді Ковельського міськрайонного суду від 01 лютого 2016 року заяву задоволено частково.

Постановлено накласти арешт на нерухоме майно, а саме:

- 80/100 офісно-торгового приміщення загальною площею 311,4 кв. м., розташованого за адресою: м. Ковель Волинської області, вул. Сагайдачного, 10 А;

- приміщення котельні пл. 114,5 кв. м., розташоване за адресою: м. Ковель Волинської області, вул. Сагайдачного, 10;

- овочесховище, адміністративно-виробничі приміщення та гаражі А-2 загальною площею 1152,7 кв. м., розташовані за адресою: м. Ковель Волинської області, вул. Відродження, 1 Ж;

- цех напівфабрикатів (Б-2) загальною площею 3388,5 кв. м., розташований за адресою: м. Ковель Волинської області, вул. Відродження, 1-К;

- телятник № 109 А-1 пл. 805,2 кв. м., розташований за адресою: с. Білашів Ковельського району Волинської області, вул. Кайдана, 1а;

- корівник № 185 Г-1 пл. 2454,9 кв. м., розташований за адресою: с. Білашів Ковельського району Волинської області, вул. Кайдана, 1а;

- зерносклад (біля телятника) № 200 Б-1 пл. 1140,7 кв. м., розташований за адресою: с. Білашів Ковельського району Волинської області, вул. Кайдана, 1а;

- зерносклад насінний № 127 В-1 пл. 661,2 кв. м., розташований за адресою: с. Білашів Ковельського району Волинської області, вул. Кайдана, 1а;

- комору деревяну № 40 Е-1 пл. 128,9 кв. м., розташовану за адресою: с. Білашів Ковельського району Волинської області, вул. Кайдана, 1а;

- кузню стельмашню Є-1 пл. 143,0 кв. м., розташовану за адресою: с. Білашів Ковельського району Волинської області, вул. Кайдана, 1а;

- пилораму № 61 Д-1 пл. 57,4 кв. м., розташовану за адресою: с. Білашів Ковельського району Волинської області, вул. Кайдана, 1а;

- КЗС № 190 Л-1 пл. 124,6 кв. м., розташований за адресою: с. Білашів Ковельського району Волинської області, вул. Кайдана, 1а;

- прохідну галерею № 182 М-1 пл. 2127,8 кв. м., розташовану за адресою: с. Білашів Ковельського району Волинської області, вул. Кайдана, 1а;

- погріб кормокухні № 8а К-1 пл. 164,3 кв. м., розташований за адресою: с. Білашів Ковельського району Волинської області, вул. Кайдана, 1а;

- 57/100 приміщення цеху по виготовленню іграшки (колишня будівля електростанції) загальною площею 2306,8 кв. м., розташованого за адресою: м. Ковель Волинської області, вул. Сагайдачного, 10,

яке належить ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, в межах суми заявленого позову 405336,42 грн.

Ухвала приведена до негайного виконання.

В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_3 просить скасувати цю ухвалу, покликаючись на порушення судом норм процесуального права.

Апеляційна скарга підлягає відхиленню з таких мотивів.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 151 Цивільного процесуального кодексу (далі ЦПК) України суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити передбачені цим Кодексом заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 152 цього Кодексу позов забезпечується накладенням арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб; забороною вчиняти певні дії; встановленням обов'язку вчинити певні дії; забороною іншим особам здійснювати платежі або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов'язання; зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту; зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку; передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам. У разі необхідності судом можуть бути застосовані інші види забезпечення позову. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову.

Аналіз наведених правових норм дає підстави зробити висновок про те, що заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і лише у разі необхідності, та мають бути співмірними із заявленими вимогами.

Разом з тим, забезпечення позову можливе, якщо воно випливає із суті позовних вимог.

Як вбачається з матеріалів справи, 16 грудня 2014 року відповідач отримав у позивача кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 30 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом (а. с. 3-5).

Позивачем заявлена вимога про стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором в сумі 405336,42 грн. На підтвердження наявності між сторонами договірних відносин банком надано анкету-заяву ОСОБА_3 про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг (а. с. 15-41), а розмір заборгованості підтверджено відповідним розрахунком (а. с. 13), що свідчить про неналежне виконання відповідачем своїх зобовязань за договором.

Згідно з розясненнями, даними у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» (далі постанова Пленуму ВСУ № 9), розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, зясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.

Пунктом 3 вказаної постанови передбачено, що згідно з п. 1 ч. 1 ст. 152 ЦПК позов майнового характеру дозволяється забезпечувати шляхом накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб.

Враховуючи наведені обставини, вимоги законодавства та розяснення Верховного Суду України, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про задоволення заяви про забезпечення позову частково, оскільки у відповідача наявна значна заборгованість перед позивачем, а тому є підстави вважати, що невжиття заходів забезпечення позову може в майбутньому утруднити виконання можливого рішення суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Зміст апеляційної скарги зводиться, головним чином, до того, що відповідачем наведено положення ст. ст. 151-153 ЦПК України та розяснення, дані у вищезгаданій постанові Пленуму ВСУ № 9, і зазначено про порушення судом вказаних положень.

Однак такі доводи не заслуговують на увагу, а оскаржувана постанова у повній мірі відповідає вимогам процесуального законодавства і розясненням Верховного Суду України.

Відповідно до ч. 2 ст. 151 ЦПК України у заяві про забезпечення позову повинно бути зазначено: 1) причини, у звязку з якими потрібно забезпечити позов, 2) вид забезпечення позову, який належить застосувати з обґрунтуванням його необхідності, 3) інші відомості, потрібні для забезпечення позову.

У поданій ПАТ КБ «ПриватБанк» заяві про забезпечення позову зазначено: 1) причини, у звязку з якими потрібно забезпечити позов, а саме тривале невиконання відповідачем своїх зобовязань за кредитним договором, 2) вид забезпечення позову накладення арешту на нерухоме майно відповідача та обґрунтування його необхідності відсутність у позивача підстав вважати, що відповідачем будуть припинені недобросовісні дії щодо виконання обовязків перед кредитором, ймовірність вжиття відповідачем заходів для позбавлення банку можливості задовольнити свої вимоги за рахунок належного відповідачу майна, зокрема, шляхом передачі третім особам права власності на це майно, 3) інші відомості, потрібні для забезпечення позову, а саме перелік належних відповідачу на праві власності обєктів нерухомого майна (а. с. 6-8), тобто заяву подано з додержанням вимог ст. 151 ЦПК України.

За таких обставин у суду не було передбачених ч. 8 с. 153 цього Кодексу підстав для повернення заяви позивачу.

На виконання вимог ч. 5 ст. 153 ЦПК України суддя зазначив в оскаржуваній ухвалі вид забезпечення позову накладення арешту на нерухоме майно відповідача і підстави його обрання, зокрема, вищенаведені ч. 3 ст. 151, п. 1 ч. 1 ст. 152 цього Кодексу, факти предявлення позивачем вимог про стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором в сумі 405336,42 грн., надання банком доказів на підтвердження заявлених вимог, наявності спору між сторонами, ухилення відповідача від виконання взятих на себе зобовязань, а також порядок виконання ухвали негайно.

Припущення судді про те, що невжиття заходів забезпечення позову може в майбутньому утруднити виконання можливого рішення суду (ч. 1 ст. 153 ЦПК України), ґрунтується на наведених вище обставинах, а саме наявності у відповідача значної заборгованості за кредитним договором перед банком та його ухилення від виконання зобовязань, що відповідно до вищенаведених норм процесуального права є цілком достатнім для забезпечення позову. Що стосується належних і допустимих доказів такого припущення, то з огляду на стадію розгляду справи (ухвала постановлена в день відкриття провадження у справі) суддя міг виходити лише з доданих до позовної заяви та наведених доказів, не вдаючись в їх оцінку, яка має бути зроблена у рішенні суду по суті спору (ст. ст. 212-215 ЦПК України).

Доводи відповідача про те, що позивачем не було надано доказів на обґрунтування позовних вимог та необхідності вжиття заходів забезпечення позову у вигляді накладення арешту на майно, спростовуються вищенаведеними доказами (а. с. 13, 15-41).

Як розяснено в абзаці 3 п. 7 постанови Пленуму ВСУ № 9, ухвала про забезпечення позову постановляється в порядку, визначеному ст. 209 ЦПК, і повинна включати мотивувальну частину, де поряд із зазначенням мотивів, із яких суд (суддя) дійшов висновку про обґрунтованість припущення про те, що невжиття заходів забезпечення може в майбутньому утруднити чи зробити неможливим виконання судового рішення, наводиться посилання на закон, яким суд керувався при постановленні ухвали.

Оскаржувана ухвала у повній мірі відповідає вимогам ст. 209 ЦПК України та наведеним розясненням Верховного Суду України, в її мотивувальній частині наведено мотиви, з яких суддя дійшов висновку про необхідність вжиття заходів забезпечення позову та посилання на закон, яким він керувався (а. с. 66-67).

Обраний суддею вид забезпечення позову накладення арешту на майно відповідача ніяким чином не перешкоджає останньому користуватися своїм майном, в тому числі й для здійснення господарської діяльності. Разом з тим, до виконання своїх договірних зобовязань ОСОБА_3 позбавлений можливості відчужити арештоване майно. Закон передбачає застосування такого обмеження для врахування інтересів кредитора. Однак після виконання своїх зобовязань право на вільне розпорядження боржником належним йому майном відновлюється. Таким чином законодавцем збалансовано інтереси обох сторін (позивача і відповідача) у спірних правовідносинах.

Крім того, інтереси відповідача щодо належного йому майна захищені, зокрема, частиною 2 ст. 154 ЦПК України, згідно з якою у разі забезпечення позову про стягнення грошових коштів відповідач може з дозволу суду замість допущеного виду забезпечення внести на депозитний рахунок суду суму, зазначену в позовній заяві.

Також згідно з ч. 1 ст. 155 цього Кодексу у разі скасування заходів забезпечення позову, набрання законної сили рішенням про відмову у задоволенні позову чи ухвалою про закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду особа, щодо якої вжито заходи забезпечення позову, має право на відшкодування збитків, завданих забезпеченням позову.

Отже при заподіянні ОСОБА_3 збитків забезпеченням позову в разі безпідставності заявлених до нього позовних вимог він матиме можливість захистити своє порушене право шляхом відшкодування в установленому законом порядку завданих йому збитків.

Що стосується співмірності вжитих заходів забезпечення позову заявленим позовним вимогам, то накладення арешту на майно відповідача обмежене суддею не лише переліком цього майна, а й його вартістю 405336,42 грн., яка співпадає з ціною позову. Це означає, що при арешті частини майна, вартість якого дорівнюватиме або перевищить розмір позовних вимог, на інше із зазначеного в оскаржуваній ухвалі майно арешт накладатися не буде.

При цьому вартість майна боржника визначається державним виконавцем при виконанні ухвали у відповідності з вимогами ст. 58 Закону України «Про виконавче провадження».

Безпідставними є і доводи відповідача про те, що накладення арешту на його майно суперечить Конституції України та ст. 321 Цивільного кодексу України, відповідно до якої право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Ухвалою про накладення арешту на майно відповідач не позбавлений права власності на нього, а обмеження у його здійсненні застосовані судом у повній відповідності з вищенаведеними вимогами процесуального права, тобто є правомірними.

Таким чином, доводи апеляційної скарги спростовуються вищенаведеними обставинами справи і не містять встановлених законом підстав для скасування оскаржуваної ухвали, яка постановлена з додержанням норм процесуального права.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 312, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_3 відхилити, а ухвалу судді Ковельського міськрайонного суду від 01 лютого 2016 року в даній справі залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Головуючий:

Судді: