Постанова № 56845041, 24.03.2016, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 826/22532/15 Головуючий у 1-й інстанції: Нагорянський С.І.

Суддя-доповідач: Лічевецький І.О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 березня 2016 року м. Київ

Київський апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого - судді Лічевецького І.О., суддів - Грищенко Т.М., Мацедонської В.Е., при секретарі - Війтович Т.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою громадянина Конго ОСОБА_3 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 лютого 2016 року адміністративну справу за позовом громадянина Конго ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання неправомірним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ

Громадянин Конго ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом про визнання неправомірним та скасування рішення Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві від 21 вересня 2015 року № 196 про відмову позивачу у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та про зобов'язання відповідача прийняти до розгляду його заяву від 21.09.2015 р.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 лютого 2016 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення і прийняти нову постанову про задоволення позову.

Перевіривши повноту встановлення окружним адміністративним судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, Київський апеляційний адміністративний суд дійшов наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3 є громадянином Конго, прибув до України 23.11.2008 р. нелегально.

06 червня 2012 р. позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За наслідками розгляду названої заяви Головним управлінням Державної міграційної служби України в м. Києві складено висновок від 22.08.2012 р., яким рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_3.

Рішенням Державної міграційної служби України від № 550-12 від 05.11.2012 р. відмовлено у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зазначене рішення вмотивовано тим, що умови, передбачені пунктами 1, 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 р. № 3671-VI (надалі за текстом - «Закон № 3671-VI») відсутні.

21 вересня 2015 р. позивач повторно звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У цей же день Головним управлінням Державної міграційної служби України в м. Києві складено повідомлення № 196 про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Така відмова обґрунтована тим, що раніше заявнику було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд попередньої інстанції виходив з того, що оскільки причини викладені у заявах від 06 червня 2012 року та від 21 вересня 2015 року не змінились та є тотожними, у відповідності до статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» є підстави для відмови у прийнятті заяви.

На думку колегії суддів, зазначений висновок суду є наслідком неповного з'ясування судом обставин справи та неналежного застосування нормативно-правових актів, що регулюють ці правовідносини.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом № 3671-VI.

Пункт 1 статті 1 цього Закону визначає біженця, як особу, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 13 названої статті Закону № 3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Статтею 6 Закону № 3671-VI визначено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно частини 6 статті 5 Закону № 3671-VI Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до частини 1 статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Згідно частини 4 статті 8 Закону № 3671-VI рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Частиною 6 названої статті Закону № 3671-VI передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Із наведеного випливає, що особі може бути відмовлено у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у разі, коли раніше їй було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, і зазначені умови не змінилися

Таким чином, якщо визначені умови змінились, у центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відсутні підстави для відмови в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У цій справі до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивачем, на підтвердження факту загрози життю, безпеці та свободі в країні походження, було додано повідомлення про розшук від 14.04.2015 р. та наказ прокурора Республіки Конго про затримання від 14.04.2015 р.

Водночас, ці документи не були предметом перевірки при прийнятті управлінням Державної міграційної служби України в м. Києві рішення від 21.09.2015 р.

Крім того, на момент розгляду заяви позивача від 06 червня 2012 року пунктом 13 ч.1 ст.1 Закону № 3671-VI визначалось, що особа, яка потребує додаткового захисту це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Разом з тим, Законом України «Про внесення змін до статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №1251-VII від 13 травня 2014 року пункт 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» був викладений в новій редакції, та поняття «особа, що потребує додаткового захисту» було розширено і згідно нової редакції, такими особами можуть визнаватись також особи, які змушені були прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози їх життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо них загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не можуть чи не бажають повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

З наведеного вбачається, що умови, за яких може бути застосований п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» змінились у порівнянні із умовами, що були чинні на момент першого звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та на час прийняття рішення № 550-12 від 05.11.2012 р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 21.09.2015 р., не відповідає вимогам ч.3 ст. 2 КАС України щодо законності та обґрунтованості.

Разом з тим, беручи до уваги межі компетенції відповідача щодо прийняття рішень у справах цієї категорії, суд не знаходить підстав для задоволення позову в частині позовних вимог про зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві прийняти до розгляду його заяву від 21.09.2015 р.

З огляду на викладене ухвалене у справі судове рішення підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про часткове задоволення позову.

Керуючись статтями 160, 198, 202, 205 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу громадянина Конго ОСОБА_3 задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 лютого 2016 року скасувати та прийняти нову постанову.

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що оформлене повідомленням № 196 від 21.09.2015 року.

Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві повторно розглянути заяву громадянина Конго ОСОБА_3 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 21.09.2015 року.

В іншій частині позову відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі в 20-ти денний строк з дня складення постанови в повному обсязі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України, з подачею документу про сплату судового збору, а також копій касаційної скарги відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі, та копій оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

Головуючий суддя І.О.Лічевецький

суддя Т.М.Грищенко

суддя В.Е.Мацедонська

Постанова складена в повному обсязі 29 березня 2016 р.

Головуючий суддя Лічевецький І.О.

Судді: Грищенко Т.М.

Мацедонська В.Е.