Рішення № 56446118, 14.03.2016, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №490/1408/15-ц 14.03.2016 14.03.2016 14.03.2016

Справа № 490/1408/15-ц Головуючий у 1 інстанції Батченко О.В.

Провадження №22-ц/784/542/16 Доповідач в апеляційній інстанції Лисенко П.П.

Категорія 48

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

14 березня 2016 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого - Лисенка П.П.,

суддів - Галущенка О.І. та Серебрякової Т.В.,

із секретарем судового засідання - Лівшенком О.С.,

за участі:

представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3,

відповідача за первісним позовом - ОСОБА_4,

переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційними скаргами ОСОБА_5 рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 03 грудня 2015 року та додаткове рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 15 січня 2016 року, ухвалених у цивільній справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про поділ майна подружжя та за аналогічним зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_5,

у с т а н о в и л а :

12 лютого 2015 року ОСОБА_5 пред'явила зазначений вище первісний позов до ОСОБА_6, який обґрунтовувала наступним.

12 липня 1991 року вона та ОСОБА_6 уклали шлюб(а.с.- 5), який було розірвано 10 червня 2010 року (а.с. - 6).

За час перебування у шлюбі, вони на підставі договору купівлі-продажу від 10 вересня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу (далі ММНО) Захарченко І.В. та зареєстрованого під № 2933, за 212 420 гривень придбали у спільну сумісну власність квартиру АДРЕСА_1, зареєструвавши її на відповідача.

Крім того, 14 листопада 2003 року за їх спільні кошти було створено товариство з обмеженою відповідальністю «Трейдавтотранс» (далі ТОВ «Трейдавтотранс»), а 03 червня 2002 року товариство з обмеженою відповідальністю «Інтернаціоналіст» (далі ТОВ «Інтернаціоналіст»), статутній фонд яких складає 18 500 гривень та 300 000 гривень відповідно.

Оскільки вони не можуть досягти згоди щодо поділу спільного майна, то, посилаючись на виписані обставини, ОСОБА_5 просила суд поділити зазначене спільне майно, визнавши за нею право власності на всю квартиру АДРЕСА_1, і, залишити у власності відповідача обидва товариства.

Крім того, з метою компенсації різниці між ідеальною та реально виділеною їй частками у спільному майні, просила стягнути з ОСОБА_6 на її користь 53 040 гривень.

24 червня 2015 року ОСОБА_6 пред'явив до ОСОБА_5 зустрічний позов, в якому зазначив, що спільну квартиру ними придбано за 33 500 доларів США, з яких 3 500 доларів США це спільні кошти подружжя, а 30 000 доларів США - кошти, взяті ним в кредит у акціонерного комерційного банку «ФОРУМ».

Оскільки, на момент розірвання шлюбу ними було виплачено банку лише 8 951 долар США, а інші 21 048 доларів США він погашав самостійно вже після розірвання шлюбу, просив поділити зазначену квартиру пропорційно до участі сторін у витратах на її придбання, а саме, визнати за ним право власності на 69,15% часток квартири, а за відповідачем на 30,85 часток.

Крім того, пояснив, що сума належного їм уставного фонду ТОВ «Інтернаціоналіст» на час розірвання шлюбу складала 100 000 гривень і була збільшена за його власні кошти вже після розірвання шлюбу.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 03 грудня 2015 року та додатковим до нього рішенням того ж суду від 15 січня 2016 року позов задоволено частково.

Первісний позов ОСОБА_5 задоволено частково, з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 стягнуто 9 250 гривень компенсації за її частку у спільних коштах, переданих до статутного капіталу ТОВ «Трейдавтотранс».

В задоволені іншої частини первісних позовних вимог та зустрічному позові ОСОБА_6 відмовлено за недоведеністю вимог.

Додатковим рішенням названого суду 1 інстанції від 15 січня 2016 року за кожним із сторін в рівних частках, по ? частці, визнано право власності в квартирі АДРЕСА_1

ОСОБА_5 оскаржила обидва рішення суду, подавши дві окремі апеляційні скарги, в якій просила їх скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити її первісний позов у повному обсязі.

В обґрунтування скарги посилалась на невідповідність судового рішення дійсним обставинам справи та порушенням норм процесуального та матеріального права.

Апеляційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржене рішення суду 1 інстанції у частині відмови у стягненні компенсації за частку спільного майна, переданого відповідачем у статутного фонду ТОВ «Інтернаціоналіст» скасувати і в цій частині ухвалити нове рішення, яким зазначену вимогу задовольнити частково.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Так, задовольняючи частково первісний позов і, відмовляючи у задоволенні зустрічного, суд 1 інстанції вважав доведеним і виходив з наступного.

Що з 12 липня 1991 року і до 10 червня 2010 року сторони перебували у шлюбі, який було розірвано за рішенням суду.

За названий період часу, вони на підставі договору купівлі-продажу від 10 вересня 2004 року придбали у спільну сумісну власність квартиру АДРЕСА_1, зареєструвавши її на відповідача.

Крім того, відповідач 14 листопада 2003 року та 03 червня 2002 року створив два товариства, а саме - товариство з обмеженою відповідальністю «Трейдавтотранс» та товариство з обмеженою відповідальністю «Інтернаціоналіст», передавши до їх статутних фондів, відповідно, 18 500 гривень та 100 000 гривень, що належали сторонам на праві спільної сумісної власності.

Сторони не можуть досягти згоди у поділі названого майна, у зв'язку з чим звернулися до суду за вирішенням цього питання.

Вирішуючи його, суд виходив з рівності часток колишнього подружжя у спільному майні, неможливості, через небажання сторін проводити судову експертизу з визначення дійсної вартості квартири, та відсутності доказів щодо розміру статутного капіталу ТОВ «Інтернаціоналіст» - провести реальний поділ квартири та стягнути вартість частки позивача у статутного фонді ТОВ «Інтернаціоналіст».

Колегія суддів судової палати погоджується з установленими судом 1 інстанції фактами та правовідносинами, проте вважає помилковим його висновок щодо відмови у вирішені вимоги про стягнення компенсації вартості частки у статутному фонді ТОВ «Інтернаціоналіст».

В решті, рішення суду 1 інстанції та його ж додаткове рішення є вірними, законними і обгрунтоване.

Так, підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя) визначені у статті 60 СК України.

За нею, основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута ними за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом їх права спільної сумісної власності.

В той же час, за змістом статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:

- майно, набуте нею, ним до шлюбу;

- майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

- майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.

Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статтю 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати спірному набутому майну режим спільного майна є:

1) час набуття такого майна,

2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття),

3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.

Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтями 63, 65 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до ч. 1 ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового; для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово (ч. ч. 2, 3 ст. 65 СК України).

Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Зазначеним і слід керуватися вирішуючи спір, зокрема, вимоги щодо поділу спірної квартири.

Як вбачається з матеріалів справи, спірна квартира є об'єктом права спільної сумісної власності і сторони бажають її поділити у судовому порядку, застосувавши різні підходи до способів поділу, зокрема, позивач за первісним позовом бажає провести поділ за ст. 71 СК України і отримати квартиру, як неподільний об'єкт, в свою приватну власність, при цьому визначивши її вартість за ціною, зазначеною в договорі купівлі-продажу.

Відповідач за первісним позовом теж бажає користуватися квартирою, оскільки іншого місця житла не має, і просить поділити її за правилами, встановленими названою вище статтею Сімейного кодексу України та статтею 364 Цивільного кодексу України, наполягаючи при цьому на визначені дійсної ціни квартири на день розгляду справи, оскільки з дня укладення договору купівлі-продажу ціна квартири значно зросла, надавши на доказ цього висновок оцінювача (а.с. - 40-41).

Таким чином, в наявності правова колізія, коли обидві сторони бажають користуватися спірною квартирою, проте не можуть дійти згоди щодо її оцінки та можливих варіантів її реального поділу.

При цьому, ніхто з них попередньо не вніс на депозитний рахунок суду вартості частки в квартирі іншої сторони, і не забажав, не дивлячись на неодноразові пропозиції та роз'яснення суду, поставити питання про призначення товарознавської та будівельної експертиз, щоб мати можливість провести поділ у відповідності з вимогами закону.

Проаналізувавши виписані вище норми та дійсні обставини, колегія приходить до наступного.

Предметом поділу є житло, належне сторонам на праві спільної власності.

Права та обов'язки, щодо володіння, користування та розпорядження ним, передбачено ст. 47 Конституції України, а також нормами цивільного, сімейного та житлового законодавств, які в рівній мірі підлягають застосуванню при вирішені спірної правової ситуації.

Визначальним у цьому є постулат про те, що ніхто не може бути позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Сторони мають рівне право на спірне житло і ніхто з них не має іншого житла.

У зв'язку з цим, вирішуючи даний спір слід керуватися пунктами 22 та 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007р. N 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя».

Згідно них, поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та ст. 372 ЦК України. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Як правило, дійсна вартість спільного майна визначається експертним висновком судової товарознавської експертизи, яка відповідно до ст. 143 ЦПК України, може бути призначена лише за заявою осіб, що беруть участь у справі.

Вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільно речі, суди мають застосовувати положення частин 4, 5 ст. 71 СК щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст. 11 ЦК) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми.

У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Таким чином, виходячи з виписаних вище обставин, єдиним законним способом поділу спірної квартири є визнання за сторонами права власності на рівні частки в ній.

Зазначене не перешкоджає їм, у разі дотримання вимог закону щодо порядку та правил поділу спільного майна, у подальшому в той чи інший, передбачений законом спосіб, провести її реальний поділ.

Оскільки в мотивувальній частині основного рішення, саме про це зробив свій висновок суд 1 інстанції, легалізувавши його повністю в додатковому рішенні, то підстав для скасування оскаржених рішень в частині правової долі спірної квартири - немає. А тому у задоволені скарг на основне рішення в названій частині та на додаткове рішення слід відмовити за їх безпідставністю.

Що ж до законності та обґрунтованості рішення в частині вирішення судом вимоги про стягнення компенсації вартості частки грошового внеску, внесеного відповідачем за первісним позовом до статутного фонду ТОВ «Інтернаціоналіст», то воно не ґрунтується на законі та доказах, що є у справі, а тому у цій частині рішення слід скасувати і ухвалити нове з таких підстав.

Дійшовши правильного висновку про наявність правових підстав для проведення стягнення компенсації за частку позивача в статутному фонді, суд помилково вважав, що за відсутності доказів про розмір частки стягнути компенсацію неможливо.

Проте цей висновок не є обґрунтованим та законним.

Так, вирішуючи спори про поділ спільного майна подружжя, яке передано до статутного капіталу господарських товариств необхідно враховувати наступне.

В силу статті 42 Конституції України, статтей ст. 50-52 ЦК України кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Підприємницька діяльність фізичної особи - підприємця може здійснюватися як зі створенням юридичних осіб, суб'єктів господарської діяльності, так і без такого.

Фізична особа-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у спільній сумісній власності подружжя, яка належатиме йому при поділі цього майна.

Отже, майно фізичної особи-підприємця (яке використовується для господарської діяльності фізичною особою-підприємцем) вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.

Використання одним із подружжя зазначеного майна для здійснення підприємницької діяльності може бути враховано при обранні способу поділу цього майна.

Одним із видів розпорядження власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення господарської діяльності, у тому числі підприємницької діяльності, що врегульовано названою вище главою ЦК України та статтями 3, 42-43, 62-67, 113 ГК України.

Під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність (ч. 1 ст. 3 ГК України).

Відповідно до ст. 55 ГК України суб'єктами господарювання є юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, та фізичні особи - громадяни, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані як підприємці. Однією з організаційних форм господарювання є підприємство (ст. 62 ГК України ).

Підприємство, засноване на приватній власності засновника, є приватним підприємством (ст. 63 ГК України).

Підприємство є юридичною особою, йому належить право власності на майно, у тому числі і яке передане засновником до статутного фонду як внесок (ст. ст. 62, 66 ГК України).

Відносини стосовно майна приватного підприємства та прав учасників регулюються нормами ст. 115, 116 ЦК України та ст. ст. 66, 67, 113 ГК України.

У ч. 1 ст. 42 ГК України розкривається поняття підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Проголошена у ст. 43 ГК України свобода підприємницької діяльності полягає у праві суб'єктів господарювання без обмежень приймати рішення і здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.

Стаття 3 ЦК України серед загальних засад цивільного законодавства проголосила свободу договору, свободу підприємницької діяльності, яка не заборонена законом.

Свобода договору полягає, зокрема, у вільному вияві волі сторін, у тому числі у підприємницькій, господарській діяльності, на вступ у договірні відносини, у можливості вільно обирати собі партнерів у договірних відносинах, у визначенні умов договору тощо.

Результатом наділення юридичних осіб - приватних підприємств свободою господарської діяльності та підприємництва є застосування ними цивільно-правових договорів як правової форми їх діяльності.

Реалізація майнових прав приватного підприємства здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законодавчими актами України (ч. 4 ст. 66 ГК України).

Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України (ч. 2 ст. 67 ГК України).

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що у разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, учасником якого є один із подружжя, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов'язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства.

При цьому одним з визначальних чинників такого висновку є той факт, що грошові кошти набуті подружжям під час їх спільного проживання.

Сам по собі факт придбання спірного майна приватним підприємцем для його використання у своїй підприємницькій діяльності не може бути підставою для визнання такого майна об'єктом права особистої приватної власності одного з подружжя.

У справі, яка переглядається, судом встановлено, що на час створення ТОВ «Інтернаціоналіст» сторони перебували у шлюбі і відповідач за первісним позовом вніс до його статутного фонду 100 000 гривень, які слід вважати спільним майном подружжя (а.с. - 53-54). Іншого жодна із сторін належними та допустими доказами не довела, як не довели вони і того, що на час розірвання шлюбу статутний фонд товариства, в установленому законом порядку був зменшений або збільшений.

Надані позивачем докази про збільшення статутного фонду товариства до 300 000 гривень стосуються періоду, після розірвання сторонами шлюбу, і, не містять достовірної інформації щодо збільшення статутного капіталу за спільні кошти сторін, а тому не можуть бути належним доказом по справі. Зміни до статуту товариства про збільшення статутного фонду товариства були зареєстровані у виконавчому комітеті Миколаївської міської ради 05 серпня 2010 року (а.с. - 57-58), в той час як шлюб припинено 10 червня 2010 року (а.с. - 6).

Не можуть бути доказом зменшення статутного капіталу названого товариства до 225 гривень і витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (а.с. - 131-132), оскільки таке зменшення не вчинено у встановлений законом порядок, а запис зроблено з інформації, наданої засновником товариства реєстратору.

За такого, з ОСОБА_6 слід було стягнути на користь ОСОБА_5 половину, зробленого ним внеску до статутного фонду ТОВ «Інтернаціоналіст», тобто 50 000 гривень.

Оскільки суд 1 інстанції цього не зробив, то стягнення слід провести рішенням суду апеляційної інстанції.

Що ж до тверджень особи, яка подала апеляційну скаргу, про наявність інших процесуальних порушень при розгляді судом 1 інстанції даної цивільної справи, то вони не можуть слугувати скасуванню оскаржених рішень, оскільки більша частина з них не має підтвердження, а ті ж, що мають місце, носять формальний характер і не вплинули на результат вирішення справи.

Керуючись ст.ст. 307 - 309, 313-314, 316 ЦПК України, колегія суддів,

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 03 грудня 2015 року задовольнити частково, а її апеляційну скаргу на додаткове рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 15 січня 2016 року відхилити.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 03 грудня 2015 року в частині відмови у стягненні компенсації частки позивача у внеску до статутного фонду ТОВ «Інтернаціоналіст», зробленого ОСОБА_6 за рахунок спільних коштів подружжя скасувати і в цій частині ухвалити нове рішення про часткове задоволення названої вимоги.

Стягнути з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_5 50 000 гривень компенсації її частки у внеску до статутного фонду ТОВ «Інтернаціоналіст», зробленого ОСОБА_6 за рахунок спільних коштів колишнього подружжя.

В іншій частині назване рішення та додаткове рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 15 січня 2016 року залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий Лисенко П.П.

Судді: Галущенко О.І.

Серебрякова Т.В.