Ухвала суду № 55941938, 11.02.2016, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"11" лютого 2016 р. м. Київ К/800/36719/15

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя-доповідач Кочан В.М., судді Пасічник С.С., Тракало В.В.,

секретар судового засідання Борілло Ю.В.,

представника позивача ОСОБА_2, представника відповідача Леончук К.С., представника третьої особи Кліщ О.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги ТзДВ "ЖЛ" та Управління Пенсійного фонду України в м. Житомирі Житомирської області на постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 09.09.2014р. та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 14.07.2015р. у справі за позовом ОСОБА_5 до Управління Пенсійного фонду України в м. Житомирі Житомирської області, Першого заступника начальника Управління Пенсійного фонду України у м. Житомирі Гошицької Р.Ю., третя особа - ТзДВ "ЖЛ", про визнання рішення неправомірним, скасування довідки, зобов'язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В:

У червні 2014 року ОСОБА_5 звернулась до суду з позовом, в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просила визнати неправомірними дії начальника Управління Пенсійного фонду України в Богунському районі м. Житомира Житомирської області Гощицької Р.Ю. щодо видачі довідки про відсутність заборгованості від 10.03.2011р. № 4140/04, скасувати вказану довідку про відсутність заборгованості від 10.03.2011р. №4140/04, зобов'язати Управління Пенсійного фонду України в м. Житомирі Житомирської області відкликати з реєстраційної справи ЗАТ "Житомирські ласощі" довідку про відсутність заборгованості від 10.03.2011р. № 4140/04.

Позивач вважала, що діями начальника Управління Пенсійного фонду України в Богунському районі м. Житомира по видачі довідки про відсутність заборгованості у ЗАТ "Житомирські ласощі" порушені її права як акціонера, оскільки на підставі цієї довідки стало можливим припинення ЗАТ "Житомирські ласощі" та відповідно анулювались акції, що належать їй на праві власності.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 09.09.2014р., залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 14.07.2015р., позов задоволено частково. Визнано неправомірними дії начальника Управління Пенсійного фонду України в Богунському районі м. Житомира Житомирської області Гощицької Р.Ю. щодо видачі довідки про відсутність заборгованості від 10.03.2011р. №4140/04. Визнано неправомірною та скасовано видану Управлінням Пенсійного фонду України в Богунському районі м. Житомира Житомирської області довідку про відсутність заборгованості від 10.03.2011р. №4140/04. В задоволенні решти позову відмовлено.

У касаційних скаргах представники ТзДВ "ЖЛ" та Управління Пенсійного фонду України в м. Житомирі Житомирської області, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, допущених судами попередніх інстанцій, просять скасувати судові рішення у справі та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

З'ясувавши обставини справи в межах, передбачених ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційних скарг з урахуванням наступного.

10.03.2011р. Управлінням Пенсійного фонду України в Богунському районі м. Житомира (правонаступником якого є Управління Пенсійного фонду України в м. Житомирі Житомирської області) видано довідку №4140/04 про відсутність станом на 10.03.2011р. згідно особового рахунку заборгованості перед Пенсійним фондом за ЗАТ "Житомирські ласощі".

Вказану довідку відповідно до приписів ст. 37 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" було надано державному реєстратору при проведенні ним державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті злиття та створення ТзДВ "ЖЛ".

З урахуванням наявності серед інших документів і оскаржуваної довідки Пенсійного фонду від 10.03.2011р. №4140/04 державним реєстратором виконкому Житомирської міської ради 15.03.2011р. внесено запис до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців про реєстрацію ТзДВ "ЖЛ", утвореного шляхом злиття ЗАТ "Житомирські ласощі" та ТОВ " Будстайл-ХХІ".

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій виходили з протиправності дій начальника Управління Пенсійного фонду України в Богунському районі м. Житомира по видачі довідки про відсутність станом на 10.03.2011р. заборгованості у ЗАТ "Житомирські ласощі", оскільки лише 11.03.2011р. закінчилась позапланова перевірка з питань дотримання вимог законодавства ЗАТ "Житомирські ласощі" щодо нарахування, обчислення і сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, за результатами якої виявлена заборгованість по сплаті страхових внесків. Крім того, суди прийшли до висновку про невідповідність виданої довідки вимогам Порядку взяття на облік та зняття з обліку в органах Пенсійного фонду України платників єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 27.09.2010р. №21-6, що призвело до порушення прав позивачки як акціонера ЗАТ "Житомирські ласощі".

Колегія суддів не може погодитись із такими висновками судів попередніх інстанцій, оскільки всупереч вимогам ст.ст. 11, 86 Кодексу адміністративного судочинства України рішення судів прийняті по недостатньо з'ясованим і перевіреним обставинам справи та не відповідають правозастосовній практиці Верховного Суду України.

Як зазначалось вище, позивач та її представник вважають, що діями начальника Управління Пенсійного фонду України в Богунському районі м. Житомира по видачі довідки про відсутність заборгованості у ЗАТ "Житомирські ласощі" порушенні права позивача як акціонера, оскільки на підставі цієї довідки стало можливим припинення ЗАТ "Житомирські ласощі" та анулювання акцій, які належать позивачці на праві власності.

Відкриваючи провадження у даній справі та вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції не перевірив чи дійсно ОСОБА_5 належать на праві власності акції ЗАТ "Житомирські ласощі", а лише прийняв до уваги ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 30.01.2014р. (у справі №806/7902/13-а щодо оскарження дій державного реєстратора), якою у зв'язку зі смертю ОСОБА_8, яка була власником акцій ЗАТ "Житомирські ласощі", здійснено заміну первинного позивача на правонаступника ОСОБА_5

При перегляді судового рішення суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що позивач після смерті матері успадкувала право власності і майнові корпоративні права та є акціонером товариства, не зазначивши при цьому на підставі яких доказів суд прийшов до такого висновку.

Відповідно до ч.1, 2 ст.14 КАС України судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України. Постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання на всій території України.

Зазначена стаття визначає зміст обов'язковості судових рішень як одного з основних положень адміністративного процесу і закріплює її значення як принципу адміністративного судочинства, адже виконання судового рішення є кінцевою метою судового захисту.

Відповідно до частини п'ятої статті 124 і частини третьої статті 129 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України, а обов'язковість рішень суду визнається однією з основних засад судочинства.

Суд при вирішенні справи діє від імені держави та ухвалює рішення іменем України. Зазначення у судових рішеннях, що вони ухвалені іменем України, надає їм високого авторитету і засвідчує їхню обов'язковість. Це покладає на суддів велику відповідальність за правосудність ухвалених ними рішень, адже виконання їхніх рішень забезпечується державним примусом.

Частина перша статті 14 КАС України зобов'язує суд зазначати те, що судове рішення ухвалене іменем України, лише в постанові суду і в кінцевих ухвалах суду - про закриття провадження у справі, про залишення заяви без розгляду, а також в ухвалах судів апеляційної та касаційної інстанцій, у яких дається відповідь на вимоги апеляційної чи касаційної скарг.

За загальним правилом обов'язковими до виконання є судові рішення (постанови та ухвали), що набрали законної сили. Судові рішення набирають законної сили за правилами статті 254 КАСУ.

Якщо суд у випадках, визначених статтею 256 КАСУ, допустив негайне виконання постанови, то така постанова є обов'язковою для виконання вже до набрання нею законної сили.

Судові рішення, що набрали законної сили, а також ті, що підлягають негайному виконанню, є обов'язковими для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, посадових чи службових осіб, фізичних та юридичних осіб і підлягають виконанню на всій території України.

Принцип обов'язковості судових рішень також стосується судів. Судове рішення суду вищої інстанції в одній і тій самій справі є обов'язковим для суду нижчої інстанції у разі направлення справи на новий розгляд. У частині встановлення обставин обов'язковими для судів є преюдиційні рішення (частина перша і четверта статті 72 КАС України); судове рішення в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, є обов'язковим для адміністративного суду при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено обставини.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували положень ст.ст. 14, 72, 160, 254 КАС України та помилково вважали, що ухвала Житомирського окружного адміністративного суду від 30.01.2014р. у справі №806/7902/13-а про заміну позивача ОСОБА_8 правонаступником ОСОБА_5 є обов'язковою для суду, що розглядає дану справу за позовом ОСОБА_5, та що остання є належним позивачем у даній справі лише на підставі цієї ухвали.

Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 04.08.2014 р. у справі №806/7902/13-а про залишення позовної заяви ОСОБА_5 та ОСОБА_9 без розгляду не встановлено жодних обставин у справі, які би не потрібно було доказувати при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

При цьому матеріали справи не містять інших доказів того, що ОСОБА_5 є правонаступником ОСОБА_8 саме по акціям ЗАТ "Житомирські ласощі", зокрема, відсутнє свідоцтво про право на спадщину за законом чи за заповітом або інші докази, які б беззаперечно свідчили, що акції ЗАТ "Житомирські ласощі" перейшли у власність ОСОБА_5

Пленум Верховного Суду України в п. 9 Постанови від 30.05.2008р. №7 "Про судову практику у справах про спадкування" роз'яснив, що в акціонерних товариствах до спадкоємців переходить право власності спадкодавців на акції. Зі складу спадщини не можуть бути виключені права на акції закритих акціонерних товариств. За відсутності в законі обмежень щодо спадкування права на акції такого товариства суди не повинні відмовляти у визнанні права власності спадкоємців на акції.

В пункті 26 вказаної постанови роз'яснено, що при поділі спадщини між спадкоємцями необхідно враховувати правило частини першої статті 1278 ЦК про те, що коли спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між спадкоємцями, частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними.

Під час судового засідання в суді касаційної інстанції представник позивача вказала на те, що спадкоємцями померлої ОСОБА_8, крім ОСОБА_5 були і інші особи, але вони від спадщини відмовились на користь ОСОБА_5

Проте, суди першої та апеляційної інстанцій вищенаведених вимог закону, роз'яснень постанови Пленуму Верховного Суду України не врахували, та всупереч ст.ст. 86, 159 КАС України не перевірили та не встановили чи дійсно позивачка успадкувала право на акції вказаного підприємства, не витребували відповідні докази з власної ініціативи.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 (справа щодо оскарження бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо заяв про злочини) зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Конституції України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту. Конституційний Суд України у своїх рішеннях послідовно підкреслював значущість положень статті 55 Конституції України щодо захисту кожним у судовому порядку своїх прав і свобод від будь-яких рішень, дій чи бездіяльності органів влади, посадових і службових осіб, а також стосовно неможливості відмови у правосудді.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 статті 55 Конституції України.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Таким чином, поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» має один і той же зміст.

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Наведені положення не дозволяють скаржитися на дії державних органів абстрактно, лише тому, що заявник вважає начебто певні дії державного органу впливають на їх правове становище.

Саме до такого правового висновку дійшов Верховний Суд України в постановах від 01.12.2015р. (справа № 800/135/15) та від 15.12.2015р. (справа № 800/206/15).

Крім того, згідно з положеннями ст.ст. 99, 100 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами адміністративний позов поданий після закінчення строків установлених законом залишається без розгляду якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними про що постановляється ухвала. Як вбачається з позовної заяви, поданої у червні 2014 року, представник ОСОБА_5 оскаржує дії відповідача та видану ним 10.03.2011р. довідку. Проте, всупереч вищенаведених вимог закону, суд не вжив заходів для з`ясування початку перебігу строку звернення до суду, не витребував необхідних доказів, які б беззаперечно свідчили про те, коли саме позивач, чи її представники дізналися чи повинні були дізнатися про порушення прав, свобод чи інтересів позивача. Повне з'ясування вказаних обставин також має значення для правильного вирішення спору.

Враховуючи наведене, суд касаційної інстанції приходить до висновку, що суди при вирішенні справи не виконали вимог ч. 4 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України та не вжили всіх передбачених процесуальним законом заходів для з'ясування всіх обставин у справі, зокрема не зібрали доказів, що підтверджують факт набуття ОСОБА_5 права власності на акції ЗАТ "Житомирські ласощі", що призвело до надання неправильної правової оцінки тому, чи мало місце порушення прав, свобод та інтересів позивача з боку пенсійного органу та його посадової особи при видачі оскаржуваної довідки про відсутність заборгованості.

Відповідно до статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає (частини четверта, п'ята зазначеної статті).

Згідно зі статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Обґрунтованість рішення полягає у правильності встановлення фактичних обставин справи та правильній оцінці доказів, від чого залежить правильність правової кваліфікації спору.

Обґрунтованим рішення слід вважати тоді, коли суд повністю з'ясував обставини, що мають значення для справи, коли ці обставини доказані та висновок суду відповідає викладеним у рішенні обставинам справи.

В силу вимог ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції позбавлений можливості установити необхідні обставини у цій справі та усунути допущені порушення, а тому, на думку колегії суддів, постановлені у справі рішення слід скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до ч. 2 ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись ст.ст. 220, 221, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

Касаційні скарги ТзДВ "ЖЛ" та Управління Пенсійного фонду України в м. Житомирі Житомирської області задовольнити частково.

Постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 09.09.2014р. та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 14.07.2015р. скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав і в порядку, встановлених статтями 237-244 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя-доповідач Кочан В.М.

судді С.С. Пасічник

В.В. Тракало