Постанова № 55409953, 02.02.2016, Холодногірський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Ленінський районний суд м. Харкова)

02.02.2016

№642/206/16-а

2-а/642/15/16

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

(у порядку скороченого провадження)

02 лютого 2016 року суддя Ленінського районного суду м. Харкова, Гримайло А.М., розглянувши в приміщенні Ленінського районного суду м. Харкова, у порядку скороченого провадження, справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Управління пенсійного фонду України в Ленінському районі міста Харкова про визнання дій та рішень суб'єкта владних повноважень неправомірними та зобов'язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до Ленінського районного суду м. Харкова з адміністративним позовом до Управління Пенсійного фонду України в Ленінському районі м. Харкова (надалі Управління ПФУ), в якому просить суд визнати незаконними дії суб`єкта владних повноважень щодо нарахування щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці ОСОБА_2, в порушення вимог статті 138 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року № 2453-VI та всупереч рішенню Конституційного Суду України від 03.06.2013 року № 3-рп/2013, скасувати рішення відповідача в протоколі № 19 від 22.12.2015 року про відмову позивачеві в проведенні перерахунку розміру призначеного йому щомісячного довічного грошового утримання та покласти на відповідача зобов`язання провести такий перерахунок.

Свої позовні вимоги обґрунтовує наступним.

Позивач перебуває на обліку в Управлінні ПФУ з 30.12.2014 року.

18.09.2013 року він звернувся до Вищою Ради юстиції та Верховної Ради України з заявами про відставку у відповідності до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року № 2453-VI (надалі Закон № 2453-VI). Наказом від 29 грудня 2014 року його було відраховано зі штату Апеляційного суду Харківської області у відповідності до п. 9 частини 5 ст.126 Конституції України та Постанови Верховної Ради України від 25.12.2014 року № 59-VIII (подання суддею заяви про відставку або звільнення його з посади за власним бажанням).

З 30.12.2014 року Управлінням ПФУ йому призначене щомісячне довічне грошове утримання згідно з Законом № 2453, з застосуванням Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний Бюджет України на 2014 рік» № 1622-VII від 31.07.2014 року (надалі Закон № 1622-VII), яким встановлене обмеження максимального місячного розміру суддівської винагороди 15 розмірами мінімальної заробітної плати на день її нарахування, що складає 18270 грн., і щомісячне довічне грошове утримання призначене позивачу у розмірі 12789 грн. ( 70% заробітної плати).

Не погодившись з розміром призначеного йому щомісячного довічного грошового утримання, він 21.12.2015 року звернувся до відповідача із заявою про перерахунок розміру призначеного щомісячного довічного грошового утримання, виходячи з того, що на день звільнення у відставку його заробітна плата (суддівська винагорода), без зазначеного обмеження, складала 24116 грн. 40коп. і розмір щомісячного довічного грошового утримання повинен складати 90% цієї суми.

На свою заяву позивач отримав рішення Управління ПФУ в протоколі № 19 від 29.05.2014 року наступного складу: « у перерахунку пенсії і встановлення належного розміру щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці з 30 грудня 2014 року в розмірі 90% та про проведення відповідних виплати з урахуванням раніше виплачених сум щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці відмовлено».

Дане рішення Управління ПФУ мотивувало наступним чином: « З 01.06.2015 року відповідно до п.5 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2013 № 213-VIII, скасовано норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсія призначена, згідно Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Так у зв`язку з викладеним в порядку та на умовах вищезазначеного Законом, раніше призначені пенсії не перераховуються».

Вважаючи дії та рішення відповідача такими, що не відповідають Конституції України та діючому законодавству і порушують його право на належне щомісячне довічне грошове утримання, як судді у відставці, позивач зазначає наступне:

До прийняття Закону № 1622-VII, що набрав чинності 03.08.2014 року, його заробітна плата складала 24116 грн.40 коп., у тому числі посадовий оклад 13398 грн. і надбавка за вислугу років 10718 грн.40 коп., що підтверджується офіційною довідкою Апеляційного суду Харківської області № 03-53/109 від 22.12.2015 року.

Згідно з частиною першою статті 129 Закону № 2453-VI, суддівська винагорода регулюється Законом України «Про судоустрій і статус суддів», Законом України «Про Конституційний суд України» та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Стаття 138 Закону № 2453-VI містить приписи щодо розміру і порядку визначення щомісячного довічного грошового утримання, яке виплачується судді.

У частині 6 статті 47 Закону № 2453-VI закріплено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності судді.

Конституційний Суд України у своїх рішеннях від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005 та від 22 травня 2008 року №10-рп/2008 неодноразово визнавав неконституційними зміни до чинних законів якими обмежувались гарантії незалежності суддів, а в пункті 5.4 рішення від 22.05.2008 року № 10-п/2008 Конституційний Суд України прямо зазначив, що Конституція України не надає закону про Державний бюджет України на відповідний рік вищої юридичної сили стосовно інших законів.

Статтями 22, 58 Конституції України, як Закону прямої дії, встановлено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Нове законодавство України, яким передбачений порядок нарахування суддівської винагороди, залишається незмінним і містить ті ж самі гарантії незалежності суддів щодо забезпечення належної суддівської винагороди, недопустимості обмеження її розміру іншими законами, належного щомісячного довічного грошового утриманням судді у відставці ( Закони України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 року № 192-VIII, Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» № 213-VIII від 02 березня 2015 року).

Позивач вважає, що Управління ПФУ порушило його право, гарантоване нормами Закону № 2453-VI , Закону України «Про Конституційний Суд України», оскільки при нарахуванні розміру щомісячного довічного грошового утримання мало виходити з фактичного розміру заробітної плати (суддівської винагороди), який складає 24 116 грн. 40 коп., а не з суми заробітної плати, що була безпідставно обмежена Законом № 1622-VII.

Позивач, посилаючись на статті 22 і 58 Конституції України, вважає неправомірною відмову в призначенні йому довічного грошового утримання в розмірі 90% заробітку працюючого судді апеляційного суду і зазначає наступне:

з 04.05.1981 року до 01.12.1992 року він працював на посадах помічника прокурора району, заступника прокурора району, прокурора відділу прокуратури області, тобто цей його трудовий стаж в органах прокуратури України складає понад 11 років;

з 02.12.1992 року до 30.12.2014 року він працював на посаді судді апеляційного суду Харківської області, тобто цей його трудовий стаж на посаді судді складає понад 22 роки;

відповідно до пункту 4 статті 43 Закону України «Про статус суддів» від 15.12.1992 року № 2862-II, з подальшими змінами та доповненнями, до стажу роботи, що надає право на відставку судді та отримання щомісячного довічного грошового утримання, крім роботи на посадах суддів судів України, зараховується також час роботи на посадах прокурорів і слідчих за умови наявності у зазначених осіб стажу роботи на посаді судді не менше 10 років;

в пункті 11 Розділу XIII «Перехідні положення» Закону № 2453-VI, в редакції, що діяла на день звільнення позивача у відставку, зазначено: «Судді, призначені чи обрані на посаду до набрання чинності цим Законом, зберігають визначення стажу роботи на посаді судді відповідно до законодавства, що діяло на день набрання чинності цим Законом»;

таким чином, визначений Законом № 2453-VI стаж роботи позивача на посаді судді в цілому складає понад 33 роки, що надає йому право на отримання щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці в розмірі 90 відсотків заробітку (суддівської винагороди) працюючого судді апеляційного суду;

частиною 3 статті 138 Закону № 2453-VI, з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, визначена виплата щомісячного довічного грошового утримання судді у розмірі 80 відсотків грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді. За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на 2 відсотки заробітку, але не більше ніж 90 відсотків заробітної плати судді, без обмежень граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання;

Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» від 27.03.2014 року № 1166-VII (надалі Закон № 1166-VII) (чинний з 01.04.2014 року), у частину 3 статті 138 Закону № 2453-VI внесені зміни (цифри «80» замінено цифрами «70»), що є звуженням змісту та обсягу встановлених нормами Конституції України гарантій незалежності судді, тобто ці зміни не відповідають вимогам статей 22,58 Конституції України і суперечать рішенню Конституційного Суду України від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013.

Крім того позивач зазначає, що правовідносини з приводу його звільнення у відставку виникли ще 18 вересня 2013 року, що звільнення було надмірно затягнуте не з його вини і відбулося більш ніж через рік - лише 29.12.2014 року. Заява про його звільнення у відставку неодноразово вносилася на розгляд пленарного засідання Верховної Ради України, починаючи з 05.11.2013 року, і була розглянута по суті лише 25.12.2014 року. Саме така бездіяльність Верховної Ради України Постановою колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 16.09.2015 року була визнана протиправною (справа №21-195а15 за позовом судді, заява про відставку якого не розглядалась Верховною Радою України понад 10 місяців, з 11.02.2014 року до 25.12.2014 року).

Подаючи 18.09.2013 року заяву про звільнення у відставку, позивач мав всі підстави розраховувати на звільнення до кінця 2013 року і призначення належного грошового утримання на підставі діючого Закону № 2453-VI. Проте, саме у 2014 році були ухвалені закони, якими допущене звуження змісту та обсягу встановлених Конституцією України гарантій незалежності судді і які неправомірно застосував відповідач при нарахуванні щомісячного довічного грошового утримання (Закон № 1166-VII, чинний з 01.04.2014 року, Закон № 1622-VII, чинний з 03.08.2014 року).

Позивач просить скасувати рішення Управління ПФУ у протоколі № 19 від 22.12.2015 року, зобов`язати відповідача здійснити перерахунок, виплачувати з 30 грудня 2014 року, та індексувати при зміні мінімального прожиткового мінімуму щомісячне довічне грошове утримання в розмірі 90 відсотків грошового утримання судді апеляційного суду, виходячи із суми фактичної заробітної плати (суддівської винагороди) 24116 грн. 40 коп.

Відповідач надав суду письмові заперечення від 13.01.16 № 234/07-29, в яких позовні вимоги не визнав. Зазначив, що: « Згідно п.5 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» № 213-VIII від 02.03.2015 у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії (щомісячне довічне грошове утримання) призначаються відповідно до законів України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», «Про статус народного депутата України», «Про Кабінет Міністрів України», «Про судову експертизу», «Про Національний банк України», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про дипломатичну службу», Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України.

У зв`язку з тим, що відповідний закон прийнято не було, з 01.06.2015 року скасовано норми щодо забезпечення осіб, яким призначено щомісячне довічне грошове утримання згідно ЗУ «Про судоустрій і статус суддів». Таким чином, раніше призначені пенсії не перераховуються».

Відповідач просив відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Суд, дослідивши матеріали справи, надані суду докази, дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 є обґрунтованими та підлягають задоволенню, а заперечення відповідача не спростовують доводів і вимог позивача, викладених у адміністративному позові, виходячи з наступного.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України, в Україні визнається й діє принцип верховенства права.

Гарантії незалежності суддів закріплені, зокрема, у частині 4 статті 47 Закону України № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», згідно з якою незалежність суддів забезпечується окремим порядком фінансування організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом, належним матеріальним забезпеченням судді.

Частиною 6 статті 47 Закону № 2453-VI встановлено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності судді.

Таким чином, довічне грошове утримання суддів є однією з гарантій їх незалежності, які не можуть бути звужені чи скасовані під час прийняття нових законів та внесення змін до чинних. Дане питання неодноразово було предметом конституційного розгляду за поданням Верховного Суду України.

Так, Рішенням Конституційного Суду України від 3 червня 2013 року N 3-рп/2013 частина третя, речення перше, друге, третє частини п'ятої статті 138 Закону України від 7 липня 2010 року N 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 8 липня 2011 року N 3668-VI "Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи" (далі - Закон N 3668-VI), стаття 2 Закону України від 8 липня 2011 року N 3668-VI "Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи" у частині поширення її дії на Закон України від 7 липня 2010 року N 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів"; абзац другий пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону N 3668-VI, зі змісту якого видно, що виплата суддям пенсії (щомісячного довічного грошового утримання) здійснюється без індексації, без застосування положень частин другої, третьої статті 42 Закону України від 9 липня 2003 року N 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та без проведення інших перерахунків, передбачених законодавством, - визнані неконституційними.

У даному Рішенні визнані неконституційними і положення Закону N 3668-VI, якими довічне грошове утримання суддів у відставці обмежувалося 80 % розміру від грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді, а також обмежувався розмір пенсії або довічного грошового утримання суддів у відставці десятьма прожитковими мінімумами, установленими для осіб, які втратили працездатність.

Крім того, у Рішенні Конституційного Суду України від 3 червня 2013 року N 3-рп/2013 зазначено, що Конституційний Суд уже неодноразово висловлював позиції стосовно гарантій незалежності суддів, зокрема суддів у відставці, які викладено ним у рішеннях від 20 березня 2002 року N 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року N 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року N 8-рп/2005, від 22 травня 2008 року N 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року N 3-рп/2013.

В мотивувальній частині Рішення від 14 грудня 2011 року N 18-рп/2011 Конституційний Суд України указав, що щомісячне довічне грошове утримання є самостійною гарантією незалежності судді та складовою його правового статусу (абзац четвертий пункту 3.2).

У пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 9 липня 2007 року N 6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) Конституційний Суд України звернув увагу Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України на необхідність додержання положень статей 1, 3, 6, 8, 19, 22, 95, 96 Конституції України, статей 4, 27, частини другої статті 38 Бюджетного кодексу України при підготовці, прийнятті та введенні в дію Закону про Державний бюджет. Зокрема, Конституційний Суд України зазначив, що "... закон про Державний бюджет України як правовий акт, чітко зумовлений поняттям бюджету як плану формування та використання фінансових ресурсів, має особливий предмет регулювання, відмінний від інших законів України - він стосується виключно встановлення доходів та видатків держави на загальносуспільні потреби, зокрема і видатків на соціальний захист і соціальне забезпечення, тому цим законом не можуть вноситися зміни, зупинятися дія чинних законів України, а також встановлюватися інше (додаткове) правове регулювання відносин, що є предметом інших законів України. ... При прийнятті закону про Державний бюджет України мають бути дотримані принципи соціальної, правової держави, верховенства права, забезпечена соціальна стабільність, а також збережені пільги, компенсації і гарантії, заробітна плата та пенсії для забезпечення права кожного на достатній життєвий рівень (стаття 48 Конституції України). Оскільки предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, Кодексі, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов'язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України".

В даному контексті Конституційний Суд України дійшов висновку, що "зупинення законом про Державний бюджет України дії інших законів України щодо надання пільг, компенсацій і гарантій, внесення змін до інших законів України, встановлення іншого (додаткового) правового регулювання відносин, ніж передбачено законами України, не відповідає статтям 1, 3, частині другій статті 6, частині другій статті 8, частині другій статті 19, статтям 21, 22, пункту 1 частини другої статті 92, частинам першій, другій, третій статті 95 Конституції України" (абзац перший пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України N 6-рп/2007).

Частиною першою статті 126 Основного Закону України передбачено, що незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Даний конституційний принцип знайшов відображення і в оновленому законодавстві, що набрало чинності у 2015 році в положеннях Закону N 2453 у редакції Закону N 192-VIII. Так, у пунктах 8, 11 частини четвертої статті 48 цього Закону зазначено, що незалежність судді, у тому числі, забезпечується належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді та правом судді на відставку. Крім того, згідно із частиною шостою статті 48 Закону N 2453, у редакції Закону N 192-VIII, при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності судді.

Більш того, згідно з міжнародними стандартами у сфері судочинства, зокрема, з пунктом 54 Рекомендації CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов'язки "оплата праці суддів повинна відповідати їх професії та виконуваним обов'язкам, а також бути достатньою, щоб захистити їх від дії стимулів, через які можна впливати на їхні рішення. Мають існувати гарантії збереження належної оплати на випадок хвороби, відпустки по догляду за дитиною, а також гарантії виплат у зв'язку з виходом на пенсію, які мають відповідати попередньому рівню оплати їх праці. Для захисту оплати праці суддів від зменшення слід прийняти спеціальні законодавчі положення".

Статтею 129 Закону № 2453-VI визначені вид, склад, розмір суддівської винагороди, яка складається з грошового утримання, що включає в себе посадовий оклад та доплати за вислугу років, перебування на адміністративній посаді в суді, науковий ступень та доплати за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці. Даною статтею передбачено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України "Про Конституційний Суд України" та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Заробітна плата судді ОСОБА_2., яка враховується при призначенні (перерахунку) щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці, складає 24116 грн. 40 коп. , у тому числі посадовий оклад 13398 грн. і надбавка за вислугу років 10718 грн. 40 коп., що підтверджується офіційною довідкою Апеляційного суду Харківської області № 03-53/109 від 22.12.2015 року.

Тимчасове обмеження розміру суддівської винагороди, встановлене Законом № 1622-VII (діяло з 03.08. по 31.12.2014 р.), суперечить нормам Закону України № 2453-VI, як в його попередній, так і в оновленій редакції, а також Закону України «Про Конституційній Суд України».

З урахуванням викладеного суддя дійшов висновку, що застосування відповідачем обмежень розміру суддівської винагороди позивача на підставі Закону № 1622-VII є неправомірним.

Викладені в запереченні відповідача проти позовних вимог доводи, які також наведені ним у рішенні в протоколі № 19 від 22.12.2015 року про відмову позивачеві у перерахунку призначеного щомісячного довічного грошового утримання, містять лише посилання на пункт 5 розділу III «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 року № 213-VIII, в якому зазначені певні умови, за яких з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії (щомісячне довічне грошове утримання) призначаються відповідно до законів України, в тому числі Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Проте посилання відповідача на вимоги зазначеного Закону, як на перешкоду в задоволенні позовних вимог, є безпідставними, бо ці вимоги стосуються лише осіб, яким лише призначається щомісячне довічне грошове утримання, а не тих, яким воно вже призначено.

На підставі наявних у справі копій двох заяв ОСОБА_2 від 18.09.2013 року про звільнення у відставку та копії супровідного листа голови Апеляційного суду від 19.09.2013 р. №03-41/139-вих, суд вважає доведеним, що офіційна подача позивачем цих заяв та направлення їх на розгляд Вищої ради юстиції відбулися саме у вказану дату. Суд також вважає доведеним звільнення позивача у відставку за власним бажанням на підставі Постанови Верховної Ради України від 25.12.2014 року і відрахування його з штату Апеляційного суду Харківської області за наказом голови Апеляційного суду від 29.12.2014 року.

З долучених до матеріалів справи ксерокопії проекту Постанови Верховної Ради України про звільнення суддів та ксерокопії Постанови Верховної Ради України «Про звільнення суддів» підтверджено, що питання про відставку судді ОСОБА_2. Верховною Радою України розглядалося з 05.11.2013 року до 25.12.2014 року, тобто понад рік (а.с.).

Саме така бездіяльність Верховної Ради України постановою колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 16.09.2015 року була визнана протиправною (справа №21-195а15 за позовом судді, заява про відставку якого не розглядалась Верховною Радою України понад 10 місяців, з 11.02.2014 року до 25.12.2014 року)

Згідно з довідками апеляційного суду Харківської області, стаж роботи на посаді судді ОСОБА_2., 1956 року народження, відповідно до вимог пункту 11 Розділу XIII «Перехідні положення» Закону № 2453-VI, на день подання заяви про звільнення у відставку, складав 32 роки 04 місяця, а на день звільнення - 33 роки 7 місяців (а.с.).

У абзаці третьому пункту 4, абзацах другому, третьому пункту 7 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2005 року N 8-рп Конституційний Суд України зазначив, що "... конституційні принципи, на яких базується здійснення прав і свобод людини і громадянина в Україні, включаючи і право на пенсійне забезпечення, передбачають за змістом статей 1, 3, 6 (частина друга) , 8, 19 (частина друга), 22, 23, 24 (частина перша) Основного Закону України правові гарантії, правову визначеність і пов'язану з ними передбачуваність законодавчої політики у сфері пенсійного забезпечення, необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, тобто набуте право не може бути скасоване, звужене.

Отже, позивач, який набув права на відставку відповідно до наявного в нього стажу не менше 20 років, однак не досягнувши віку відставки судді - 65 років, на 18.09.2013 року, тобто на день подання заяви про відставку, мав можливість обирати: залишатися на посаді судді або звільнитися. Прийнявши рішення звільнитися у відставку, позивач на законних підставах, правомірно очікував звільнення у розумний строк і нарахування йому щомісячного довічного грошового утримання на рівні, наближеному до рівня суддівської винагороди, що було гарантовано діючим Законом N 2453-VI. Частиною третьою статті 138 цього Закону встановлено розмір щомісячного довічного грошового утримання - 80 % від грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді, з можливістю збільшення за кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років, але не більше 90 % від заробітної плати судді без обмеження граничного розміру щомісячного довічного грошового утримання.

Таким чином позивач, розраховуючи на звільнення у відставку до кінця 2013 року або в інший розумний для даної процедури строк, мав законні (правомірні) очікування отримувати гарантований державою розмір щомісячного довічного грошового утримання в розмірі 90 % заробітної плати працюючого судді, як один з елементів незалежності судді. При цьому позивач мав усі підстави розраховувати на приписи частини 2 статті 19 Конституції України, що зобов'язують органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.

Разом з тим, звільнення позивача, не з його вини, фактично відбулося лише 25.12.2014 р., тобто більш ніж через рік після подання відповідної заяви. У той же час 01.04.2014 і 03.08.2014 р. набрали чинності нові закони, якими, всупереч наведеним вище нормам законодавства, допущене звуження гарантованих прав позивача на належне грошове утримання, і які неправомірно застосував відповідач.

Аналізуючи сукупність усіх наведених обставин, норм законодавства та Рішень Конституційного Суду України, суддя дійшов висновку, що право позивача на призначення належного грошового утримання, станом на 30.12.2014 року, відповідачем порушене, тому позовні вимоги щодо нарахування щомісячного довічного грошового утримання у розмірі 90% заробітної плати працюючого судді є обґрунтованими.

Згідно з положеннями частини четвертої статті 9 КАС України, у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

Відповідно до статті 22 Конституції України, конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно -правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно з частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Суддя приходить до висновку, що відповідач, як суб'єкт владних повноважень, обґрунтованості доводів щодо правомірності свого рішення суду не довів і що позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі. Рішення Управління ПФУ у протоколі №19 від 22.12.2015 року підлягає скасуванню.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 2, 17, 18, 94, 99, 100-106, 158-162, 183-2, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, на підставі статей 22, 58, 125, 126 Конституції України, статей 47, 138 Закону України „Про судоустрій і статус суддів від 7липня 2010 року №2453-VI(у редакції частини третьої статті 138 Закону, що підлягає застосуванню згідно з рішенням Конституційного суду України від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013), суддя, -

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_2 задовольнити.

Визнати неправомірними дії та рішення Управління Пенсійного фонду України в Ленінському районі міста Харкова щодо призначення судді у відставці ОСОБА_2, з 30.12.2014 року щомісячного довічного грошового утримання судді в розмірі 70 % заробітної плати працюючого судді, що складає 12789,00 грн.

Скасувати рішення Управління Пенсійного фонду України в Ленінському районі міста Харкова в протоколі № 19 від 22.12.2015 року про відмову судді у відставці ОСОБА_2 в проведенні перерахунку пенсії і встановленні належного розміру щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці з 30 грудня 2014 року в розмірі 90% та про проведення відповідних виплат з урахуванням раніше виплачених сум щомісячного довічного грошового утримання, як незаконне.

Зобов'язати Управління Пенсійного фонду України в Ленінському районі міста Харкова (ЄДРПОУ 22682106), на підставі частини третьої статті 138 Закону України „Про судоустрій і статус суддів від 7 липня 2010 року № 2453-VI (у редакції цього Закону згідно з рішенням Конституційного суду України від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013) здійснити перерахунок і виплачувати та індексувати при зміні мінімального прожиткового мінімуму належного ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_1) щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці, починаючи з 30 грудня 2014 року, в розмірі 90 відсотків грошового утримання судді апеляційного суду, виходячи із суми фактичної заробітної плати ( суддівської винагороди) 24116 грн. 40 коп.

Постанова підлягає негайному виконанню.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку протягом десяти днів, з дня отримання її копії, шляхом подачі апеляційної скарги до Харківського Апеляційного адміністративного суду через Ленінський районний суд міста Харкова .

Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Постанова набуває чинності після спливу вказаного строку на її оскарження.

У разі оскарження в апеляційному порядку постанови, прийнятої у скороченому провадженні, ухвала суду апеляційної інстанції по такій справі є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя Гримайло А.М.