Постанова № 55287078, 27.01.2016, Рівненський апеляційний господарський суд

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 січня 2016 року Справа № 918/1160/15

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючого судді Мамченко Ю.А.

судді Дужич С.П. ,

судді Коломис В.В.

при секретарі Саган І.О.

за участю представників сторін:

позивача: не з'явився

відповідача: Кучмак В.З. (довіреність №б/н від 22 грудня 2015 року)

розглянувши апеляційну скаргу відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Зевс ЛТД" на рішення господарського суду Рівненської області від 19 листопада 2015 року у справі № 918/1160/15 (суддя Качур А.М.)

за позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_3

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Зевс ЛТД"

про стягнення інфляційного збільшення суми боргу та три проценти річних від суми боргу

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Рівненської області (суддя Качур А.М.) від 19 листопада 2015 року у справі №918/1160/15 було частково задоволено позов Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (надалі - позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Зевс ЛТД" (надалі - відповідач) про стягнення інфляційного збільшення суми боргу та трьох процентів річних від суми боргу /а.с. 51-55/. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "ЗЕВС" (35600, Рівненська область, м.Дубно, вул. К.Савура 6, код ЄДРПОУ 30362061) на користь Фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 (18021, АДРЕСА_1, і.к. НОМЕР_1) 13270 (тринадцять тисяч двісті сімдесят) грн. 54 коп. інфляційних втрат, 629 (шістсот двадцять дев'ять) грн. 88 коп. 3% річних, судовий збір в сумі 575 (п'ятсот сімдесят п'ять) грн. 15 коп. та 1416 (одна тисяча чотириста шістнадцять) грн. 63 коп. витрат з оплати послуг адвоката. В задоволенні позову в частині вимог про стягнення 15253,69 грн. інфляційних втрат та 282,81 грн. 3% річних було відмовлено. Судові витрати в частині 1583,37 грн. витрат по оплаті послуг адвоката та 642,85 грн. судового збору залишено за позивачем.

Вказане рішення обґрунтовано тим, що якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання.

Не погоджуючись з прийнятим судом першої інстанції рішенням, відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Зевс ЛТД" звернувся до Рівненського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Рівненської області від 19 листопада 2015 року у справі №918/1160/15 частково в частині задоволених позовних вимог і прийняти нове рішення, яким в позові відмовити повністю /а.с. 78-81/. Обгрунтовуючи свої вимоги апелянт посилається на порушення господарським судом Рівненської області норм матеріального та процесуального права, а також на неповноту з'ясування обставин, що мають значення для справи. Зокрема, апелянт зазначає, що між сторонами до ухвалення рішення суду 09.02.2015 року у справі №918/1801/14, яке вступило в законну силу 24.03.2015 року не існувало грошового зобов'язання, як і не було укладено договору в письмовій формі. Правовідносини що існують між сторонами, виникли не з порушення грошового зобов'язання, а з примусового виконання рішення суду та регулюються нормами законодавства про виконавче провадження. Зобов'язання відповідача повернути позивачу суму попередньої оплати за недопоставлений у строк товар, присуджене до стягнення рішення господарського суду Рівненської області у справі №918/1801/14, не є грошовим зобов'язанням, а є правовим внаслідок порушення умов договору щодо здійснення поставки товару. З огляду на це, за порушення відповідачем обов'язку, який виник у нього на підставі рішення суду, для нього не можуть наставати негативні наслідки, передбачені частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, оскільки це зумовлює настання правових наслідків, установлених статтею 611 Цивільного кодексу України.

Ухвалою Рівненського апеляційного господарського суду від 28 грудня 2015 року у справі №918/1160/15 було поновлено строк на апеляційне оскарження, прийнято апеляційну скаргу відповідача до провадження та призначено дату судового засідання на 27 січня 2016 року /а.с. 76-77/.

Від позивача - фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 надійшов відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого останній вважає оскаржуване рішення законним та обґрунтованим, прийнятим у повній відповідності до норм матеріального та процесуального права, відтак в задоволенні апеляційної скарги просить відмовити, а судове рішення у справі залишити без змін. В обґрунтування своїх заперечень посилається на пункт 5.4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17 грудня 2013 року "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" та зазначає, що безпідставними є твердження апелянта про відсутність негативних наслідків для відповідача, передбачених частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, за порушення відповідачем обов'язків, які виникли у останнього на підставі рішення господарського суду Рівненської області від 09.02.2015 року у справі №918/1801/14.

Крім того, 21 січня 2016 року на адресу Рівненського апеляційного господарського суду від позивача надійшло клопотання про розгляд апеляційної скарги без участі його представника.

Безпосередньо в судовому засіданні представник відповідача повністю підтримала вимоги і доводи викладені в апеляційній скарзі.

Колегія суддів, заслухавши пояснення представника відповідача, розглянувши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, вважає, що у задоволенні вимог апеляційної скарги слід відмовити, рішення місцевого господарського суду - залишити без змін.

При цьому колегія суддів виходила з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, рішенням господарського суду Рівненської області від 09 лютого 2015 року у справі № 918/1801/14 вирішено стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Зевс ЛТД" на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 суму боргу за непоставлений товар в розмірі 78200 грн., витрат на послуги адвоката в розмірі 2500 грн., а також 1638 грн. 52 коп. витрат по оплаті судового збору.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 24 березня 2015 року рішення господарського суду Рівненської області від 09 лютого 2015 року у справі №918/1801/14 залишено без змін.

23 лютого 2015 року на виконання рішення господарського суду Рівненської області №918/1801/14 від 09 лютого 2015 року судом видано відповідний наказ.

З дослідженого місцевим господарським судом та перевіреного судом апеляційної інстанції вбачається, що відповідач сплатив борг в повному обсязі 06 липня 2015 року.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно з приписами частини 2 статті 35 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України), факти встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Пунктом 2.6 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 року "Про деякі питання практики застосування господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" із подальшими змінами та доповненнями, роз'яснено, що не потребують доказування преюдиціальні факти, тобто встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) у процесі розгляду іншої справи, в якій беруть участь ті самі сторони, в тому числі і в тих випадках, коли в іншому спорі сторони мали інший процесуальний статус (наприклад, позивач у даній справі був відповідачем в іншій, а відповідач у даній справі - позивачем в іншій).

Як визначено частиною 1 статті 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Абзацом 2 частини 1 статті 175 Господарського кодексу України передбачено, що майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною 1 статті 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться; до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно зі статтею 598 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України).

Статтею 610 Цивільного кодексу України врегульовано, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до частини 1 статті 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Положеннями статті 625 Цивільного кодексу України визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора, зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України.

Правовий аналіз вищевказаних норм свідчить про те, що заявлені позивачем вимоги щодо стягнення з відповідача грошових коштів (інфляційних втрат та трьох відсотків річних) в порядку статті 625 ЦК України в даній справі є цілком правомірними.

Крім того, наведена вище правова позиція відображена в постанові Верховного Суду України від 20.01.2011 року у справі № 10/25.

Відповідно до листа Верховного суду України "Рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ" від 03.04.1997 року №62-97 індекс інфляції розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця.

Як роз'яснено у пункті 3.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 року "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Позивачем, за період з 09 лютого 2015 року по 30 червня 2015 року було нараховано 28524,23 грн. інфляційного збільшення та 912,69 грн. 3% річних на підставі положень статті 625 Цивільного кодексу України.

Як вірно встановлено місцевим господарським судом, наданий позивачем розрахунок здійснено невірно, оскільки за змістом абзацу 5 статті 85 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Так, постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 24 березня 2015 року рішення господарського суду Рівненської області від 09 лютого 2015 року у справі № 918/1801/14 залишено без змін.

Рішення господарського суду (підстава звернення позивача з відповідним позовом) набрало законної сили 24 березня 2015 року, відтак за загальним правилом обчислення строків з наступного дня позивач набув прав передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України.

Колегією суддів перевірено здійснений господарським судом Рівненської області розрахунок інфляційних втрат та 3% річних та встановлено, що він є арифметично вірним, відповідає обставинам справи та нормам чинного законодавства. Відтак, місцевий господарський суд правомірно задоволив позовну вимогу про стягнення за період з 25 березня 2015 року по 30 червня 2015 року 13270,54 грн. інфляційних втрат та 629,88 грн. 3% річних.

Доводи апелянта стосовно того, що правовідносини, які існують між сторонами, виникли не з порушення грошового зобов'язання, а з примусового виконання рішення суду та регулюються нормами законодавства про виконавче провадження не приймаються колегією суддів до уваги з огляду на наступне.

Пунктом 5.4. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17 грудня 2013 року передбачено, що за приписом частини п'ятої статті 11 Цивільного кодексу України грошове зобов'язання може виникати з рішення суду. Відтак якщо певне зобов'язання згідно з рішенням господарського суду є грошовим (наприклад, у зв'язку з прийняттям судового рішення про стягнення суми попередньої оплати в зв'язку з недопоставкою продукції), відповідальність за невиконання такого зобов'язання, яке виникло з рішення суду, настає на загальних підставах згідно з частиною другою статті 625 названого Кодексу.

Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до частини 5 статті 11 Цивільного кодексу України, у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

З огляду на встановлені обставини справи, колегія суддів, як і місцевий господарський суд констатує, що в даному випадку, згідно з рішенням господарського суду Рівненської області №918/1801/14 від 09 лютого 2015 року, має місце зобов'язання, яке за своєю правовою суттю є саме грошовим зобов'язанням (обов'язок Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Зевс ЛТД" сплатити на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 суму боргу за непоставлений товар в розмірі 78 200 грн.).

Як роз'яснено у пункті 7.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" від 17 грудня 2013 року №14, за відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України).

Саме лише прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум.

Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання.

З урахуванням викладеного, оцінивши подані представниками сторін докази та матеріали справи у їх сукупності, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позов підлягає до задоволення частково.

При цьому, колегією суддів враховано правову позицію Верховного Суду України викладену у постанові в справі №113цс14 від 01.10.2014 року, прийнятої за наслідками неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права), Верховного Суду України викладену у постановах від 20 грудня 2010 року у справі № 3-57гс10, від 4 липня 2011 року у справі № 3-65гс11, від 12 вересня 2011 року у справі № 3-73гс11, від 24 жовтня 2011 року у справі № 3-89гс11, від 14 листопада 2011 року у справі № 3-116гс11, Вищого господарського суду України викладену у постанові від 29.07.2010 року у справі № 29/224-09-5380, постанову Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 22.06.2010 року у справі № 3-1890к10/30/18.

Крім того, місцевим судом було правомірно стягнуто з відповідача на користь позивача витрати по оплаті послуг адвоката пропорційно розміру задоволених позовних вимог, оскільки такі витрати підтверджуються наданими суду договором про надання юридичних послуг №02 від 10 серпня 2015 року, актом приймання - передачі наданих послуг та квитанцію про сплату коштів в сумі 3 000,00 грн. від 25 серпня 2015 року.

Інші доводи скаржника не заслуговують на увагу, оскільки їм була надана вичерпна правова оцінка судом першої інстанції на підставі наданих сторонами доказів, які відповідно до статей 33, 34 ГПК України засвідчують певні обставини і на яких ґрунтується висновок суду.

Відповідно до пункту 1 статті 103 Господарського процесуального кодексу України апеляційна інстанція за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а скаргу без задоволення.

Враховуючи вищевикладені обставини справи та зважаючи на наявні в матеріалах справи докази, колегія суддів прийшла до висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути підставою для скасування рішення.

Керуючись ст.ст. 33, 34, 99, 101, 103, 105 ГПК України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду Рівненської області від 19.11.15 р. у справі №918/1160/15 залишити без змін, апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Зевс ЛТД" - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання постановою апеляційного господарського суду законної сили.

Справу № 918/1160/15 повернути господарському суду Рівненської області.

Головуючий суддя Мамченко Ю.А.

Суддя Дужич С.П.

Суддя Коломис В.В.