Рішення № 55139401, 22.01.2016, Апеляційний суд Рівненської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 січня 2016 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області у складі: головуючого Буцяка З.І.,

суддів Боймиструка С.В., Гордійчук С.О.;

секретар судового засідання Коробчук А.М.,

з участю позивача та представників сторін,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду в м. Рівному цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю „Сандора" на рішення Рівненського міського суду від 15 жовтня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю „Сандора" про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди,

в с т а н о в и л а :

31 липня 2015 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ТОВ „Сандора" про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Рівненського міського суду від 15 жовтня 2015 року позовні вимоги задоволено частково. Позивача поновлено на посаді комплектувальника ТОВ „Сандора" з 7 липня 2015 року. На користь ОСОБА_1 з відповідача стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу з розрахунку 289, 54 грн. за кожен день прогулу починаючи з 7 липня 2015 року та 5 000 грн. відшкодування моральної шкоди.

Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення середнього заробітку за один місяць допущено до негайного виконання.

Вирішено питання про судові витрати.

В поданій на це рішення апеляційній скарзі відповідач зазначав, що суд першої інстанції безпідставно вважав, що відповідно ст. 170 КЗпП України він зобов'язаний був перевести позивача на легшу роботу незалежно від наявних у товаристві вакансій.

У своїй заяві ОСОБА_1 просив про переведення на легшу роботу, посилаючись на рекомендації МСЕК. Проте у висновку комісії не зазначено, що позивач не може виконувати свої посадові обов'язки та потребує переведення на легшу роботу.

Пункт 2 ч. 1 ст. 40 КЗпП України передбачає можливість звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. Пропонування іншої роботи з ініціативи власника передбачається тільки при скороченні чисельності працівників.

При застосуванні п. 2 ч. 1 ст. 40 КЗпП України передбачається переведення на легшу роботу у відповідності з ч. 1 ст. 170 КЗпП України. Проте спеціальне створення роботодавцем додаткових місць для інваліда у таких випадках законом не передбачено.

З 2 червня 2015 року по день звільнення позивача з роботи у товаристві були лише вакансії експедитора з виконанням обов'язків касира та комплектувальника, які не могли бути запропоновані позивачу, оскільки за посадовими обов'язками були схожі з посадою, яка за станом здоров'я була протипоказана ОСОБА_1; посади підсобного робочого, робота якого здійснювалася у три зміни; та торговельного агента, яка за Класифікатором професій відноситься до категорії спеціалістів, і для зайняття якої необхідна середня спеціальна або неповна вища освіта та досвід роботи у сфері продажів не менше одного року, чого у позивача не було, у зв'язку з чим їх також не було запропоновано позивачу.

Тому оскільки при звільненні позивача підходящих для нього вакансій у товаристві не було, а виконання ним поточних обов'язків було неможливим - він з роботи був звільнений.

ОСОБА_1 отримав трудову книжку лише 10 липня 2015 року, оскільки відділ кадрів ТОВ „Сандора" знаходиться у м. Миколаїв, а позивач проживає у м. Рівному.

Згідно з довідкою міжрайонної спеціалізованої кардіологічної МСЕК м. Рівне від 2 червня 2015 року позивачу було встановлено 3 групу інвалідності у зв'язку із загальним захворюванням (обширний інфаркт міокарда). Після звільнення він перебуває на обліку у центрі зайнятості, а тому відповідно до вимог чинного законодавства організація його перенавчання є обов'язком саме центру зайнятості.

Позивач не довів у суді обґрунтованість своїх вимог про відшкодування моральної шкоди, а суд при вирішенні спору не врахував фактів надання товариством позивачу матеріальної допомоги.

Суд першої інстанції невірно стягнув з ТОВ „Сандора" середній заробіток за час вимушеного прогулу, виходячи з середньоденного заробітку позивача у розмірі 289, 54 грн., оскільки насправді такий заробіток позивача становив лише 262, 23 грн.

Покликаючись на ці обставини, відповідач рішення місцевого суду вважав незаконним та необґрунтованим і просив апеляційний суд його скасувати й ухвалити у справі нове рішення про відмову у задоволенні позову.

В запереченні на апеляційну скаргу позивач рішення місцевого суду вважав законним та обґрунтованим і просив апеляційний суд залишити його без змін, а подану апеляційну скаргу відхилити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі і з'явилися в судове засідання, перевіривши подані докази та доводи апелянта, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Частиною 1 ст. 303 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

З матеріалів справи вбачається, що поновлюючи позивача на роботі, місцевий суд виходив з того, що згідно зі ст. 170 КЗпП України відповідач зобов'язаний був тимчасово або без обмеження строку відповідно до медичного висновку МСЕК перевести позивача, який потребував за станом здоров'я надання легшої роботи, за його згодою саме на таку роботу, та що відсутність у відповідача підходящих для позивача вакансій не звільняє власника або уповноважений ним орган від виконання зазначеного обов'язку.

Проте погодитися повністю з такими висновками суду першої інстанції не можна.

Крім того, задовольняючи позов ОСОБА_1 до ТОВ „Сандора" про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, місцевий суд у порушення вимог ст. 235 КЗпП України не визначив суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який підлягає стягнення з відповідача на користь позивача, у зв'язку з чим фактично залишив спір сторін у зазначеній частині не до кінця вирішеним.

Пунктом другим ч. 1 ст. 40 КЗпП України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок стану здоров'я, який перешкоджає продовженню даної роботи.

Невідповідність працівника займаній посаді або виконуваній роботі - це документально підтверджена неможливість продовжувати виконання роботи працівником за умови, що така робота потребує певної кваліфікації чи стану здоров'я.

Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 згаданої статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу (ч. 2. ст. 40 КЗпП України).

Пленум Верховного Суду України у п. 21 постанови № 9 від 6 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз'яснив, що при розгляді справ про звільнення за п. 2 ст. 40 КЗпП суд може визнати правильним припинення трудового договору в тому разі, якщо встановить, що воно проведено на підставі фактичних даних, які підтверджують, що внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров'я (стійкого зниження працездатності) працівник не може належно виконувати покладених на нього трудових обов'язків чи їх виконання протипоказано за станом здоров'я або небезпечне для членів трудового колективу чи громадян, яких він обслуговує, і неможливо перевести, за його згодою, на іншу роботу.

Викладене означає, що звільнення працівника з роботи у зв'язку з виявленою невідповідністю може мати місце лише за умови, якщо власник або уповноважений ним орган вживав заходи для переведення, але працівник відмовився від пропонованого йому переведення на іншу роботу, чи власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника за його згодою на іншу роботу на тому ж підприємстві.

Звільнення допускається тільки у випадку, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу, не протипоказану за станом здоров'я.

З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 працював у відповідача з 10 серпня 2005 року. З 1 січня 2008 року обіймав посаду комплектувальника, робота якого полягала, зокрема, у піднятті та переміщенні вантажів (а. с. 10-12).

Ця обставина підтверджується відповідною посадовою інструкцією позивача та визнана самими сторонами у справі (а. с. 75-82).

Наказом відповідача № 412-у від 6 липня 2015 року ОСОБА_1 з роботи був звільнений на підставі п. 2 ст. 40 КЗпП України у зв'язку з виявленою невідповідністю виконуваній роботі за станом здоров'я. Підставою для такого звільнення послужила довідка МСЕК серії АВ № 0393840 від 2 червня 2015 року, з якої вбачається, що згідно з висновком вказаної комісії позивач з 28 травня 2015 року визнаний інвалідом третьої групи у зв'язку із загальним захворюванням та що йому протипоказана важка фізична робота та робота в нічний час (а. с. 12, 14, 59, 60, 91).

Зважаючи на цю обставину, ОСОБА_1 19 червня 2015 року звернувся до відповідача із письмовою заявою про переведення на іншу роботу відповідно до висновку МСЕК від 2 червня 2015 року, яким він був визнаний інвалідом III групи (а. с. 18).

Згідно із законодавством, отримавши висновок МСЕК про умови та характер праці працівника-інваліда, роботодавець має запропонувати цьому працівникові інші посади чи роботи, які за умовами та характером праці відповідатимуть зазначеному висновку, а також професії та кваліфікації працівника.

Із заперечень відповідача вбачається, що звільняючи позивача 6 липня 2015 року з посади комплектувальника, відповідач виходив з того, що позивача ОСОБА_1 неможливо перевести на іншу підходящу для нього за станом здоров'я роботу через відсутність у товаристві відповідних для такого переведення вакансій. Через це вакантних посад позивачу при звільненні не пропонувалося.

Проте з матеріалів справи вбачається (і це визнано апелянтом у поданій апеляційній скарзі), що на час звільнення позивача з роботи у відповідача була вакантною посада підсобного робітника, основними завданнями та обов'язками якого було наклеювання стікерів. Для зайняття цієї посади не було потрібно спеціальної чи вищої освіти, а лише базова загальна середня освіта. Крім того, умови праці за цієї посадою самим відповідачем були визначені як оптимальні (а. с. 177-179, 196).

У судовому засіданні апеляційного суду позивач пояснив, що зазначена посада відповідачем йому не пропонувалася, однак він би погодився на таке переведення і погоджується на нього зараз.

Покликання відповідача на те, що посада підсобного робітника не була запропонована позивачу у зв'язку з тим, що ця робота здійснювалася у три зміни, на переконання апеляційного суду, не заслуговують на увагу, оскільки відповідачем не надано суду доказів про неможливість організувати виконання цієї роботи для позивача у дві зміни (без нічної).

Частиною 1 статті 170 КЗпП України визначено, що працівників, які потребують за станом здоров'я надання легшої роботи, власник або уповноважений ним орган повинен перевести, за їх згодою, на таку роботу у відповідності з медичним висновком тимчасово або без обмеження строку.

Частиною 5 ст. 6 Закону України «Про охорону праці» передбачено, що працівника, який за станом здоров'я відповідно до медичного висновку потребує надання легшої роботи, роботодавець повинен перевести за згодою працівника на таку роботу на термін, зазначений у медичному висновку, і у разі потреби встановити скорочений робочий день та організувати проведення навчання працівника з набуття іншої професії відповідно до законодавства.

Стаття 25 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» покладає обов'язок створювати безпечні і не шкідливі для здоров'я умови праці, вживати заходів до запобігання інвалідності та відновлення працездатності інвалідів на підприємства, установи, організації і фізичні особи, які використовують найману працю, які у разі працевлаштування (у даному випадку переведення) повинні забезпечувати інвалідам розумне пристосування робочих місць.

Тому з урахуванням викладеного колегія суддів приходить до висновку про недотримання відповідачем при звільненні позивача вимог ч. 2 ст. 40 КЗпП України, у зв'язку з чим ОСОБА_1 (виходячи з меж пред'явлених ним позовних вимог) підлягає поновленню на роботі з 7 липня 2015 року зі стягненням на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 7 липня 2015 року і по день ухвалення місцевим судом оскаржуваного рішення.

Частиною 2 ст. 235 КЗпП України встановлено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

У зв'язку з наведеним за час вимушеного прогулу (з 7 липня 2015 року і по 15 жовтня 2015 року) з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 15 996, 03 грн. (19+20+22+10=61 робочий день х 262, 23 грн. = 15 996, 03 грн.) середнього заробітку.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Відповідно до ст. 43 Конституції України право на працю включає в себе можливість людини заробляти собі на життя.

Незаконне звільнення з роботи позбавило позивача такої можливості та позбавило його засобів до існування.

Через це, на переконання апеляційного суду, допущені відповідачем порушення законних прав позивача, який є інвалідом третьої групи, вимагали від нього додаткових зусиль для організації свого життя, порушили його нормальні життєві зв'язки та призвели до моральних страждань.

За таких обставин відповідно до ст. 237-1 КЗпП України місцевий суд прийшов до правильного висновку про заподіяння позивачу моральної шкоди.

Разом із тим, з урахуванням того, що інвалідність позивача настала не з вини відповідача, зважаючи на характер та обсяг страждань позивача, характеру його немайнових втрат, а також виходячи із засад розумності та справедливості, колегія суддів вважає, що визначений судом першої інстанції розмір відшкодування моральної шкоди, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, у сумі 5 000 грн. є завищеним і підлягає зменшенню до 1 000 грн.

У зв'язку з викладеним ухвалене місцевим судом рішення не у повній мірі відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України, через що підлягає частковим зміні та скасуванню.

Керуючись п. 2 ч. 1 ст. 40, ч. 2 ст. 40, ч. 1 ст. 170, 235, 237-1 КЗпП України, ч 5 ст. 6 Закону України «Про охорону праці», ст. 25 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» ст.ст. 10, 11, 60, 303, 304, 307, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „Сандора" задовольнити частково.

Рішення Рівненського міського суду від 15 жовтня 2015 року у частині поновлення позивача на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасувати.

Позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю „Сандора" у зазначеній частині задовольнити частково.

Поновити ОСОБА_1 на посаді комплектувальника Товариства з обмеженою відповідальністю „Сандора" з 7 липня 2015 року.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю „Сандора" на користь ОСОБА_1 15 996 (п'ятнадцять тисяч дев'ятсот дев'яносто шість) грн. 03 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Рішення Рівненського міського суду від 15 жовтня 2015 року у частині відшкодування моральної шкоди змінити, зменшивши розмір відшкодування моральної шкоди, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, з 5 000 до 1 000 (однієї тисячі) грн.

В решті рішення місцевого суду (про допущення судового рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення середнього заробітку за один місяць до негайного виконання та в частині стягнення судових витрат у справі) залишити без змін.

Рішення Апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення. Воно може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий

Судді: