Ухвала суду № 54288532, 09.12.2015, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 465/7829/13 Головуючий у 1 інстанції: Ванівський Ю.М.

Провадження № 22-ц/783/4015/15 Доповідач в 2-й інстанції: ОСОБА_1

Категорія: 48

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 грудня 2015 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого - судді Монастирецького Д.І.,

суддів: Кабаля І.І., Копняк С.М.,

секретаря Юзефович Ю.І.,

з участю ОСОБА_2 та його представника ОСОБА_3, ОСОБА_4 та її представника ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 20 квітня 2015 року, в якому ухвалою цього ж суду від 25 травня 2015 року виправлено описки, у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_6, про визнання права приватної власності на майно, -

в с т а н о в и л а:

05 серпня 2013 року ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_4, в якому просив ухвалити рішення про визнання за ним права приватної власності на приміщення торгового павільйону по вул. Наукова, 74 у м. Львові загальною площею 64,1 кв.м. та квартиру АДРЕСА_1. Під час судового розгляду подав заяву про зменшення позовних вимог, просив визнати за ним та відповідачкою ОСОБА_4 право спільної сумісної власності подружжя на квартиру № 80 за адресою: м. Львів, вул. Симоненка, 20; визнати за ним та ОСОБА_4 право власності по 1/2 частині на квартиру № 80 за адресою: м. Львів, вул. Симоненка, 20. В обґрунтування позову послався на те, що з 18.01.2007 року до 18.04.2013 року з відповідачкою перебував у зареєстрованому шлюбі. Під час шлюбу відповідачка за його особисті кошти купила квартиру № 80 за адресою: м. Львів, вул. Симоненка, 20. Вважає, що дана квартира є спільним майном подружжя. З огляду на зазначене, на підставі ст. 60 СК України просив ухвалити рішення про визнання майна квартири № 80 за адресою: м. Львів, вул. Симоненка, 20 спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_4, набутою подружжям за час шлюбу та визнати за кожним з них право власності на цю квартиру в рівних частинах по 1/2.

Оскаржуваним рішенням позов задоволено.

Визнано квартиру за адресою: м. Львів, вул. Симоненка, 20/80 спільною сумісною власністю, що набута подружжям за час шлюбу за ОСОБА_2 та ОСОБА_4.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири за адресою м. Львів, вул. Симоненка, 20/80.

Визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частину квартири за адресою м. Львів, вул. Симоненка, 20/80.

Знято арешт з квартири АДРЕСА_2, накладений ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 23.09.2014 р.

Рішення суду оскаржила ОСОБА_4, вважає його незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене при неповно зясованих обставинах справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що сімейне життя у неї з позивачем не склалось та її батько, зважаючи на факти насильства в її сім`ї, вирішив придбати для неї житло, в якому вона з дітьми проживала б окремо від позивача. Стверджує, що саме за кошти її батька була придбана спірна квартира. При цьому нею була складена розписка про те, що вона отримала в борг від свого батька кошти на придбання вказаної квартири. Позивач у спірній квартирі разом із сім`єю не проживав, зареєстрований не був та жодних витрат на придбання чи утримання цього житла не поніс як під час шлюбу, так і після його розірвання. Звертає увагу на те, що в порушення ст. ст. 212, 214 ЦПК України, суд першої інстанції не перевірив в достатній мірі обґрунтованість позовних вимог, не дослідив та не здійснив повної та всебічної перевірки доказів по справі. Крім цього, судом не взято до уваги факту позики коштів та використання їх на придбання спірного житла, не надано належної оцінки природі виникнення згаданих боргових зобовязань та належності цих коштів подружжю або одному з них особисто. Просить скасувати рішення Франківського районного суду м. Львова від 20 квітня 2015 рокута ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_2 та його представника ОСОБА_3, ОСОБА_4 та її представника ОСОБА_5, третьої особи ОСОБА_6, перевіривши матеріали справи, межі та доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно відхилити.

Згідно із ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав.

Частиною 1 ст. 292 ЦПК України передбачено, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обовязки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Пунктом 17 постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24 жовтня 2008 року «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» роз'яснено, що, перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, суд апеляційної інстанції повинен з'ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права. При перегляді судових рішень необхідно виходити з повноважень суду апеляційної інстанції, визначених статтею 307 ЦПК, і відповідних їм підстав щодо перегляду судових рішень в апеляційному порядку, передбачених статтями 308-311 ЦПК. При цьому апеляційний суд керується статтею 307 ЦПК (відповідним пунктом) та нормою ЦПК, що визначає підстави перегляду судового рішення в такому разі, і відповідно до неї та наданих суду апеляційної інстанції повноважень формулює резолютивну частину своєї ухвали чи рішення.

Відповідно до статті 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно ст. ст. 15, 16 ЦК України, ст. 3 ЦПК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних прав, свобод чи інтересів у спосіб, передбачений законом або договором.

Захист цивільних прав це передбачені законом або договором способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Частинами першою та другою ст. 303 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку, або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, обєктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобовязана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу.

Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі виникає спір.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів (ст. 57 ЦПК України).

За загальними положеннями ЦПК України обов'язок суду під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Крім того, важливим є визначення правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин. Саме визначення цих правовідносин дає можливість суду остаточно визначитись, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким чином, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Виходячи з вимог ст. ст. 10, 214, 215 ЦПК України, суд повинен сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснювати особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджати про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяти здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом, та встановлювати у рішенні обставини справи (в тому числі пропущення позовної давності), характер правовідносин сторін, правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин, навести мотиви прийнятого рішення: встановлені судом обставини, які мають значення для справи, їх юридичну оцінку, оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог.

Колегія суддів приходить до переконання, що дане рішення суду відповідає зазначеним вимогам закону.

Суом встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 18 січня 2007 року, який розірвано 18.04.2013 року рішенням Франківського районного суду м. Львова.

В період шлюбу, відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу квартири від 10 травня 2007 року ОСОБА_4, як покупцем, за згодою чоловіка - позивача придбано квартиру АДРЕСА_3 за ціною 376225,00 грн., що на день укладення договору еквівалентно 74500,00 доларів США (а.с. 6).

У нотаріально посвідченому договорі купівлі-продажу від 10 травня 2007 року квартири АДРЕСА_3, яка була придбана ОСОБА_4 за згодою її чоловіка ОСОБА_2, відсутнє будь-яке застереження про те, що грошові кошти, які сплачуються за придбання спірної квартири, є особистою власністю ОСОБА_4 чи її батька ОСОБА_6 (а.с. 6, 155, 159).

За змістом п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Як роз?яснено в п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Судом встановлено, що спірна квартира придбана в період зареєстрованого шлюбу сторін, за згодою ОСОБА_2, про що є його особиста заява на імя нотаріуса ОСОБА_7, яка посвідчувала договір купівлі-продажу спірної квартири (а.с. 159), крім того, спірна квартира придбана за спільні кошти подружжя, а тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог та визнав спірну квартиру спільною сумісною власністю, визнавши за сторонами по 1/2 частині спірної квартири за кожним.

Доводи апелянта, що квартира куплена за кошти її батька не знайшли свого підтвердження ще й тому, що відповідачка подала до суду розписку про отримання нею 75000,00 доларів США від свого батька ОСОБА_6 на купівлю спірної квартири лише у травні 2014 року, через девять з половиною місяців після предявлення ОСОБА_2 до неї даного позову, про який їй було відомо ще у вересні 2013 року. Крім того, подаючи заяву про перегляд заочного рішення Франківського районного суду м. Львова від 14.11.2013 року по вказаній справі, яким також було задоволено позов ОСОБА_2, ОСОБА_4 за вказану розписку не зазначала (а.с. 57-58, 9, 42).

Перевіривши доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відхилення скарги та залишення без змін рішення Франківського районного суду м. Львова від 20 квітня 2015 року, в якому ухвалою цього ж суду від 25 травня 2015 року виправлено описки,тому що судове рішення законне та обґрунтоване.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів.

Будь яких інших належних та допустимих доказів для спростування рішення суду першої інстанції, передбачених статтями 57, 58, 59 ЦПК України, які б мали доказове значення та заслуговували на увагу, чи порушень норм процесуального права, які можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, відповідно до ч. 3 ст. 309 ЦПК України, апелянтом не представлено.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення з одних лише формальних міркувань.

Керуючись ст. ст. 303, 304, 307 ч. 1 п. 1, 308, 313, 314 ч. 1 п. 1, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Франківського районного суду м. Львова від 20 квітня 2015 року, в якому ухвалою цього ж суду від 25 травня 2015 року виправлено описки, залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий: Монастирецький Д.І.

Судді: Кабаль І.І.

ОСОБА_8