Рішення № 53833222, 27.11.2015, Апеляційний суд Рівненської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 листопада 2015 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області у складі: головуючого Буцяка З.І.,

суддів Боймиструка С.В., Гордійчук С.О.;

секретар судового засідання Коробчук А.М.,

з участю представника відповідача,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду в м. Рівному цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сарненського районного суду від 13 жовтня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики,

в с т а н о в и л а :

28 серпня 2015 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.

Рішенням Сарненського районного суду від 13 жовтня 2015 року в задоволенні позову відмовлено.

В поданій на це рішення апеляційній скарзі позивач доводив, що 12 жовтня 2012 року він уклав із відповідачем в усній формі договір позики, на підставі якого позичив йому 8 000 грн., що підтверджується власноручно написаною відповідачем борговою розпискою. В розписці встановлений строк виконання боргового зобов'язання у шість місяців.

В судовому засіданні суду першої інстанції ОСОБА_2 визнав, що дійсно розписку від 12 жовтня 2012 року він написав власноручно (чим підтверджується факт укладення сторонами договору позики), проте бездоказово у суді стверджував, що написав її під психологічним тиском працівників міліції та що насправді грошей йому ніхто не передавав, погодився повернути позивачу лише 500 вкрадених гривень.

Частиною 2 ст. 1047 ЦК України передбачено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Проте суд першої інстанції при вирішенні спору зазначені обставини та вимоги закону проігнорував і прийшов до помилкового висновку про те, що його позов є безпідставним і недоведеним.

Покликаючись на ці обставини, позивач рішення місцевого суду вважав незаконним та необґрунтованим і просив апеляційний суд його скасувати й ухвалити у справі нове рішення про задоволення його позову.

В запереченні на апеляційну скаргу відповідач рішення місцевого суду вважав законним та обґрунтованим і просив апеляційний суд залишити його без змін, а подану апеляційну скаргу відхилити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі і з'явилися в судове засідання, перевіривши подані докази та доводи апелянта, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвалене місцевим судом рішення скасуванню з ухваленням у справі апеляційним судом нового рішення з таких підстав.

Частиною 1 ст. 303 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

З матеріалів справи вбачається, що відмовляючи позивачу у задоволенні позову, місцевий суд виходив з того, що надана позивачем розписка від 12 жовтня 2012 року не містить інформації про передачу коштів від позивача до відповідача та не підтверджує факту укладення сторонами саме договору позики.

Проте погодитися з такими висновками місцевого суду не можна.

Відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно з ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Таким чином, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру чи боргова розписка на підтвердження укладення такого договору є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суду необхідно виявити справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів зробити відповідні правові висновки.

Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить зобов'язання повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

З копії розписки відповідача на а. с. 5 від 12 жовтня 2012 року вбачається, що ОСОБА_2 протягом шести місяців зобов'язався повернути позивачу свій борг у сумі 8000 грн.

Цим самим відповідач, не уточнивши характеру свого зобов'язання, написаною розпискою визнав перед позивачем наявний у нього борг у сумі 8 000 грн. та зобов'язався йому його повернути протягом шести місяців.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач зазначав, що борг відповідача перед ним виник унаслідок невиконання позичальником умов укладеного сторонами договору позики, що підтверджується відповідною борговою розпискою ОСОБА_2 від 12 жовтня 2012 року.

Відповідач, визнавши факт написання такої боргової розписки позивачу, факти укладення із ОСОБА_1 договору позики та передачі йому позивачем грошових коштів у сумі 8 000 грн. за цим правочином заперечив, проте, незважаючи на це, погодився повернути йому украдені 500 грн.

Таким чином, відповідач у суді визнав факт написання позивачу боргової розписки на суму 8 000 грн.; добровільно погодився повернути ОСОБА_1 500 грн.; однак при цьому доказів про те, що його борг виник не внаслідок невиконання ним договору позики, як стверджував позивач, а внаслідок неналежного виконання якогось іншого зобов'язання, суду не надав; фактів написання розписки під психологічним тиском з боку працівників міліції, а також про те, що позивач фактично не передавав йому 8 000 грн., в суді не довів.

Статтею 10 ЦПК України встановлено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

З урахуванням викладеного колегія суддів погоджується з доводами позивача про укладення сторонами договору позики.

Як було зазначено вище, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року в справі № 663цс13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Згідно зі ст. ст. 525 і 526 ЦК України зобов'язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов позики та Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, а при відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається.

Статтею 610 ЦК України встановлено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Статтею 545 ЦК України передбачено, що прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.

Таким чином, згідно із законом підтвердженням виконання зобов'язання є видача кредитором розписки боржнику про одержання ним виконання зобов'язання, наявність у боржника боргового документа або розписки кредитора про неможливість повернення йому боргового документа.

Оскільки відповідач передбачених законом доказів про виконання ним перед позивачем свого боргового зобов'язання на суму 8 000 грн. суду не надав, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, на переконання апеляційного суду, є обґрунтованим і підлягає задоволенню.

Тому зважаючи на викладене, рішення місцевого суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України, через що підлягає скасуванню.

Керуючись ст.ст. 1046-1050 ЦК України, ст.ст. 10, 11, 60, 303, 304, 307, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Сарненського районного суду від 13 жовтня 2015 року скасувати.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 8 000 (вісім тисяч) гривень боргу за договором позики.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 779 (сімсот сімдесят дев'ять) грн. 52 коп. понесених судових витрат у справі.

Рішення Апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення. Воно може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий

Судді: