Рішення № 53421660, 02.11.2015, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 448/507/15 Головуючий у 1 інстанції: Борисенко В.В.

Провадження № 22-ц/783/5420/15 Доповідач в 2-й інстанції: Цяцяк Р. П.

Категорія:48

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 листопада 2015 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого - судді Цяцяка Р.П.,

суддів Зверхановської Л.Д. і Шеремети Н.О.,

при секретарі Ясиновській Я.М.,

за участю відповідача ОСОБА_3 і його представника ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Мостиського районного суду Львівської області від 17 червня 2015 року,

В С Т А Н О В И Л А:

У травні 2015 року ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, третя особа - Відділ у справах дітей Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради, про надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон неповнолітньої дитини без згоди батька.

Позовні вимоги обгрунтовувалися тим, що позивачка перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 27.01.2015 року. У шлюбі у них ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син, ОСОБА_6, який після розірвання шлюбу залишився проживати з позивачкою та перебуває на її матеріальному утриманні.

Стверджувала, що по рекомендації лікарів син потребує санітарно-курортного лікування, зокрема - в умовах середземноморського клімату, оскільки у дитини є певні захворювання, а тому з метою медичного оздоровлення сина та відпочинку за межами України, її матір ОСОБА_7, яка постійно проживає за кордоном, запрошує їхнього сина на відпочинок у літній період в Іспанію (м. Мадрид).

Вказувала, що вище зазначена поїздка можлива лише після отримання дозволу батька на виїзд дитини за кордон, однак відповідач безпідставно не надає згоди на тимчасовий виїзд дитини за межі України, при цьому жодних вагомих аргументів, які б пояснювали та обґрунтовували його відмову, не наводить. З огляду на наведене, вона вважає, що така позиція батька шкодить інтересам сина та не сприяє його всебічному та гармонійному розвитку.

З урахуванням вище наведеного просила суд надати їй дозвіл на оформлення всіх пов'язаних із перетинанням державного кордону України документів для виїзду за кордон неповнолітнього сина без згоди відповідача - його батька, та дозволити тимчасовий виїзд за межі України згаданого неповнолітнього без згоди та супроводу його батька до Королівства Іспанії строком до 15 днів - у період з 01.07.2015 року по 15.08.2015 року - у супроводі позивачки (а.с. 1-3).

Оскаржуваним рішенням позов задоволено.

Дозволено тимчасовий виїзд за межі України неповнолітньої дитини - ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, до Королівства Іспанія строком на 15 календарних днів у період з 01.07.2015 року по 15.08.2015 року у супроводі матері - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, без згоди та супроводу батька - ОСОБА_3, дозволивши безперешкодне оформлення для вказаної поїздки всіх пов'язаних із перетинанням державного кордону України документів.

Вирішено питання судових витрат (а.с. 78-79).

Дане рішення оскаржив відповідач ОСОБА_3

Апелянт просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи та на порушення норм матеріального і процесуального права.

Звертає увагу на те, що матеріали справи не містять жодного доказу, який би містив інформацію чи рекомендації про необхідність санаторно-курортного лікування дитини, зокрема - в умовах середземноморського клімату, а також про лікування дитини в Іспанії.

Вважає, що дійсна мета поїздки судом залишена без дослідження, та стверджує, що позивачка неодноразово повідомляла його про її намір виїхати із дитиною на постійне місце проживання до матері в Іспанію.

Вважає, що позивачкою не було подано до суду жодного доказу, який підтверджував би, що дитині за кордоном буде забезпечено і створено умови для нормального проживання, зокрема - не надано документів, які б підтверджували наявність доходів у ОСОБА_7, матері позивачки, а також пристосованого для проживання житлового приміщення, а відтак вважає, що позивачкою не спростовані його, як батька дитини, побоювання стосовно того, що позивачка має намір виїхати з дитиною до Іспанії на постійне проживання.

Звертає увагу на те, що п. 15 Договору про участь батьків у вихованні дитини, який було укладено між сторонами даного спору та посвідчено нотаріально 08.12.2014 року, передбачено, що відпочинок, як батька, так і матері з дитиною може здійснюватися лише на території України, а у випадку, якщо відпочинок планується за кордоном, один з батьків зобов'язаний отримати згоду іншого у встановленому порядку.

Також звертає увагу на те, що Правила оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення, якими керувався суд при ухваленні оскаржуваного рішення, втратили свою чинність ще 01.04.2015 року - згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 року № 682 (а.с.87-91).

Позивачка, будучи належним чином повідомленою про час і місце апеляційного розгляду справи (а.с. 140), подала до суду заяву про розгляд справи у її відсутності (а.с. 141).

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення апелянта і його представника на підтримання доводів апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав.

Як вбачається з мотивувальної частини оскаржуваного рішення, суд при його ухваленні керувався Правилами оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 31.03.1995 року № 231, однак згадана постанова втратила чинність - у відповідності до п.2 постанови Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 року № 682 „Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 7 травня 2014 р. № 152 та визнання такими, що втратили чинність деяких постановою Кабінету Міністрів України".

Задоволення позовних вимог суд мотивував тим, що заперечення відповідача проти тимчасового виїзду дитини за кордон носять суб'єктивний характер щодо позивачки і жодним чином не стосуються дитини, оскільки відповідач не надав суду жодних доказів, які б підтверджували загрозу вивезення дитини за кордон.

Однак, повністю погодитися з вище наведеними висновками не можна, виходячи з наступного.

Статтями 10 і 60 ЦПК України встановлено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін; сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості і що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Конвенцією ООН про права від 20 листопада 1989 року (ратифікованою Постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 року) передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина 1 статті 3 Конвенції ООН).

Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування (частина 1 статті 18 цієї Конвенції).

Відповідно до положень статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.

Стаття 313 Цивільного кодексу України передбачає, що особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

У відповідності з частиною 2 статті 4 Закону України „Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" оформлення проїзного документа дитини провадиться на підставі нотаріально засвідченого клопотання батьків або законних представників батьків чи дітей у разі потреби самостійного виїзду неповнолітнього за кордон. За відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду.

За вище наведеного саме на ініціатора виїзду неповнолітнього за кордон (в даному випадку - на матір неповнолітнього, як позивачку по справі) покладається обов'язок доведення суду про якнайкраще забезпечення інтересів дитини під час її перебування за кордоном та наявність умов для її нормального перебування там.

В той же час, у матеріалах справи відсутні будь-які докази про законність та правомірність перебування у Іспанії ОСОБА_7 (як і того, що вона є бабцею малолітнього сина сторін спору), наявність у неї доходів, приміщення для проживання тощо.

Так само, як у матеріалах справи відсутні будь-які докази про необхідність санаторно-курортного лікування дитини, зокрема - саме в умовах середземноморського клімату в Іспанії.

Крім цього, матеріалами справи стверджується, що сторони спору 08.12.2014 року уклали Договір про участь батьків у вихованні дитини (який в силу положень ст. 204 ЦК України є чинним), у п. 15 якого сторони по справі дійшли до згоди, що відпочинок, як батька, так і матері з дитиною може здійснюватися лише на території України. У випадку, якщо відпочинок планується за кордоном, один із батьків зобов'язаний отримати згоду іншого у встановленому законом порядку (а.с. 50-51).

За вище наведених обставин оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового - про відмову у задоволенні позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 303, 307 ч.1 п.2, 309 ч.1 п.п. 1, 3 і 4, 314 ч.2, 316, 319 ЦПК України, колегія суддів

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Мостиського районного суду Львівської області від 17 червня 2015 року скасувати і ухвалити нове, яким відмовити ОСОБА_5 у задоволенні її позовних вимог.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскарженим у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання рішенням законної сили.

Головуючий:

Судді: