Постанова № 53288074, 29.10.2015, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua, код 34390710

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Харків

29 жовтня 2015 р. № 820/10272/15

Харківський окружний адміністративний суд у склад колегії: головуючого судді Лук'яненко М.О., суддів: Кучми Ю.В., Тітова О.М., розглянувши у порядку письмового провадження в приміщенні суду справу за позовом ОСОБА_1 до державної міграційної служби України, третя особа: головне управління державної міграційної служби України в Харківській області про зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовною заявою, в якій просить суд: скасувати рішення державної міграційної служби України від 07.09.2015р. № 626-15; зобов'язати державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що він звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 18.09.2015 року позивач отримав повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту на підставі рішення Державної міграційної служби України від 07.03.2015 року №626-15. На думку позивача, відповідач, приймаючи рішення, належним чином не вивчив та не аналізував інформацію, що може бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту. Таким чином, позивач вважає оскаржуване рішення Державної міграційної служби України необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, у зв'язку із чим просив позов задовольнити.

У судове засідання 29.10.2015 року позивач не прибув, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, надав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності (а.с. 26).

Представник відповідача, Державної міграційної служби України, проти позову заперечував, надав до суду письмові заперечення, де вказав, що позивач вперше із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до органу міграційної служби в Харківській області звернувся 31 травня 2012 року. На підставі висновку від 21.06.2012 року щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця громадянину ОСОБА_2 наказом ГУ ДМС України в Харківській області від 21.06.2012 року №159-о відмовлено в оформленні документів, оскільки його заява була очевидно не обґрунтованою, у звязку з відсутністю умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Згодом позивач звернувся зі скаргою на рішення органу міграційної служби, яку рішенням ДМС України № 124-12 від 24.09.2012 року відхилено. Зазначене рішення заявник оскаржив до Харківського окружного адміністративного суду, який 11.01.2013 року постановив відмовити в задоволенні адміністративного позову. Дане рішення залишено без змін ухвалою Харківського апеляційного суду від 12.03.2013 року. 31.10.2013 року ОСОБА_1 особисто звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до органу міграційної служби в Харківській області. На підставі висновку, наказом ГУ ДМС України в Харківській області № 299 від 20.11.2013 року ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів. Не погодившись з даним рішенням заявник звернувся зі скаргою до ДМС України на рішення органу міграційної служби про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та 10.07.2014 подав заяву, в якій виявив бажання відкликати свою скаргу у звязку з виникненням певних обставин на батьківщині, на підставі якої його заява залишена без розгляду рішенням ДМС України від 31.07.2014 року № 28-12. 15.07.2014 року позивач знову звернувся до органу міграційної служби в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На підставі висновку, наказом ГУ ДМС України в Харківській області від 04.08.2014 року № 147 ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця. Потім звернувся із скаргою на рішення органу міграційної служби до ДМС України, яку за рішенням ДМС України від 29.09.2014 року № 36-14 було відхилено. Зазначене рішення заявник оскаржив до Харківського окружного адміністративного суду, який 13.11.2014 року постановив відмовити в задоволенні адміністративного позову. Постанова Харківського окружного адміністративного суду залишена без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 13.01.2015 року. 23.04.2015 року позивач звернувся до ДМС України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яку наказом № 90 від 23.04.2015 року прийнято до розгляду, у звязку з тим, що у нього зявились нові обставини, через які він не може повернутися до країни своєї громадської належності. Вивчаючи всі подані позивачем документи, проведені з ним бесіди, відповідач дійшов висновку, що інформація надана позивачем дуже різниться. Позивач не довів правдивості своїх тверджень, що надає підстави вважати його заяву очевидно необґрунтованою, а тому Державна міграційна служба України дійшла вірного висновку при складанні спірного рішення, у зв'язку із чим, просив у задоволенні позову відмовити. Також, представник відповідача надав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності.

Третя особа в судове засідання свого представника не направила, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялась належним чином та своєчасно, про причини своєї неявки суду не повідомила, заяви про відкладення розгляду справи чи розгляд справи за її відсутністю не надавала.

Згідно з ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Судом встановлено, що позивач, ОСОБА_1 народився 20 грудня 1971 року в Киргизькій Республіці, м. Ош.

Позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що підтверджується довідкою про звернення №004624 (а.с. 10).

12.05.2015 року, 16.06.2015 року працівником Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області з позивачем проведена співбесіда, що також підтверджується протоколом співбесіди та 15.05.2015 року складено висновок за згаданою заявою (а.с. 57-66).

18.09.2015 року позивач отримав повідомлення №50 (а.с. 83) про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту на підставі рішення Державної міграційної служби України від 07.03.2015 року №626-15 (а.с. 84).

Відповідно до матеріалів особової справи, під час співбесід з працівниками міграційної служби ОСОБА_1 зазначив, що до України прямував транзитом через Російську Федерацію. 11 березня 2012 року повітряним шляхом позивач виїхав з аеропорту Киргизстану, м. Ош прямим рейсом до Російської Федерації (аеропорт Домодедово), після чого купив квиток на потяг до м. Харкова. Державний кордон України заявник перетнув легально 14 березня 2012 року залізничним шляхом.

Інформація, викладена ОСОБА_1 під час співбесіди в управлінні міграційної служби у Харківській області, показала, що його побоювання стати жертвою переслідування у разі повернення до Киргизької республіки є необґрунтованими та необєктивними.

На підставі наданих ОСОБА_1 відомостей, співробітники Державної міграційної служби України дійшли висновку, що заявник не потребує міжнародного захисту, як біженець у розумінні Конвенції 1951 року та Протоколу від 31.01.1967 року, а тому позивачу рішенням від 07.03.2015 року №626-15 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 84).

Судом встановлено, що позивачем не надано до органу міграційної служби достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування на батьківщині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань. Крім того, до суду позивачем також не надано доказів в обґрунтування наявних побоювань переслідувань або дискримінації, доказів того, що він потребує захисту. Також, слід зазначити, що позивач покинув країну свого походження легально, без будь-яких перешкод з боку як державних органів, так і недержавних угрупувань за особистим паспортом.

Правовідносини з приводу визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, врегульовані Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі Закон), відповідно до ст.1 Закону під біженцем розуміється особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до ст.6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Відповідно до ч.13 ст.1 вказаного Закону, особа, яка потребує додаткового захисту ,- особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та вказаного Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Цим Законом визначені уповноважені органи, які приймають відповідні рішення щодо визначення статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, або ж відмови у наданні такого статусу.

Відповідно до ст. 27 вказаного Закону до повноважень Державної міграційної служби України належить прийняття рішень про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, рішень про втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; розгляд скарг на рішення органів міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та скасування цих рішень, якщо вони були прийняті з порушенням законодавства.

Статтею 28 вказаного Закону передбачено, що до повноважень обласних органів міграційної служби належить прийняття від іноземця та особи без громадянства заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; прийняття рішень про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрати або позбавлення статусу біженця чи додаткового захисту або скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; розгляд заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та підготовка письмового висновку щодо визнання або відмови у визнані біженцем або собою, що потребує додаткового захисту.

Практичні рекомендації "Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку", видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справі біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають, що при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про притягнення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Згідно з ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Як зазначалось вище, при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про притягнення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Однак, ні до органу міграційної служби, ні до суду жодних переконливих доказів, що свідчили б про переслідування позивача на своїй батьківщині не надано.

Відповідно до положень Закону України "Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis соттunautairе з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянств, біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту іншими причинами, а також суті захисту, що надається", яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до позиції УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказу покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або і продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).

Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін "не бажає" відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою "внаслідок таких побоювань". Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни "в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань". В будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Позивач не виявив достатності деталей і специфіки щодо обставин проживання в Киргизькій Республіці. Надана ним інформація при викладені причин виїзду з країни громадянської належності є непослідовною, документів у підтвердження обґрунтованості звернення не надав, не довів жодного суттєвого факту заяви. Твердження позивача в заяві щодо небезпеки, яка йому загрожує в Киргизькій Республіці особисто є безпідставними і не має реального підґрунтя. Позивач не надав переконливих доказів щодо його особистого переслідування в разі повернення на батьківщину.

Позивач користується захистом країни своєї громадянської належності, про що свідчить факт добровільного та безперешкодного отримання ним паспорта. Зазначене свідчить про те, що держава, громадянином якої є позивач, забезпечує її права як громадянки, позивач користується захистом органів офіційної влади, тобто добровільно прийняв захист від країни своє громадянської належності, а відтак не потребує міжнародного захисту та не є біженцем.

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні його громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які позивач назвав, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно пункту F Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

На підставі зазначеного, суд вважає, що відповідачем зроблено обґрунтований висновок, що у дійсності основною метою звернення позивача до органу міграційної служби є бажання легалізації перебування на території України, оскільки на території України він має більше можливостей знайти роботу. Однак, ця умова не відповідає критеріям поняття "біженець", а підпадає під поняття "мігрант", у зв'язку із чим позивача, згідно з п. 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

Поряд із цим, колегією суддів встановлено, що позивач звертався зі скаргою на рішення органу міграційної служби, яку рішенням ДМС України № 124-12 від 24.09.2012 року відхилено.

Не погодившись з рішенням органу міграційної служби ДМС України ОСОБА_3 оскаржив його до суду.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 11.01.2013 року по справі №2а-12602/12/2070 ОСОБА_3 ОСОБА_2 відмовлено в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Дане рішення залишено без змін ухвалою Харківського апеляційного суду від 12.03.2013 року.

Крім того, 15.07.2014 року позивач знову звернувся до органу міграційної служби в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На підставі висновку, наказом ГУ ДМС України в Харківській області від 04.08.2014 року № 147 ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця. В подальшому позивач звернувся із скаргою на рішення органу міграційної служби до ДМС України, яку за рішенням ДМС України від 29.09.2014 року № 36-14 відхилено.

Зазначене рішення заявник оскаржив до Харківського окружного адміністративного суду.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 13.11.2014 року по справі №820/17422/14 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та наказу, зобов'язання вчинити певні дії відмовлено.

Постанова Харківського окружного адміністративного суду від 13.11.2014 року по справі №820/17422/14 залишена без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 13.01.2015 року.

Згідно ч.1 ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов'язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.

Відповідно до ч. 1 ст.72 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказується про розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Враховуючи, що позивачем не надано до органу міграційної служби нових достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування саме його на батьківщині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань, а також не надано доказів в обґрунтування наявних побоювань переслідувань або дискримінації, колегія суддів дійшла висновку, що адміністративний позов ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 159-163, 167, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

П О С Т А Н О В И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до державної міграційної служби України, третя особа: головне управління державної міграційної служби України в Харківській області про зобов'язання вчинити певні дії - залишити без задоволення.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Харківського апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги у 10-денний строк з дня отримання копії постанови.

Постанова набирає законної сили у порядку, передбаченому ст. 254 КАС України.

Головуючий М.О. Лук'яненко

Суддя Ю.В. Кучми

Суддя О.М. Тітов