Постанова № 52318359, 12.10.2015, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" жовтня 2015 р. Справа№ 910/16359/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Ропій Л.М.

суддів: Рябухи В.І.

Калатай Н.Ф.

за участю представників сторін:

від позивача: Верес М.М. - представник, дов. б/н від 16.12.2014;

від відповідача: Гребеннюкова Ю.С. - представник дов. № 220/319/д від 18.05.2015;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу

Міністерства оборони України

на рішення Господарського суду міста Києва від 28.07.2015

у справі № 910/16359/15 (суддя Головатюк Л.Д.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фібратекс"

до Міністерства оборони України

про стягнення 70 690,80 грн.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.07.2015 у справі № 910/16359/15 позовні вимоги задоволено повністю; підлягає стягненню з відповідача на користь позивача основний борг в сумі 70 690,80 грн. та судовий збір в розмірі 1 827,00 грн.

Рішення мотивоване тим, що рішенням Господарського суду міста Києва від 05.03.2015 у справі № 910/3467/15-г задоволено позовні вимоги позивача щодо стягнення з відповідача 243 000,00 грн. основного боргу, 4 860,00 грн. витрат по сплаті судового збору; відсутність у боржника грошей у готівковій формі або грошових коштів на його рахунку в банку, і як наслідок, неможливість виконання ним грошового зобов'язання, якщо навіть у цьому немає його провини, не звільняють боржника від відповідальності за прострочення грошового зобов'язання; оскільки інфляційні витрати пов'язані з інфляційними процесами в державі та за своєю природою є компенсацією за понесені збитки, спричинені знеціненнями грошових коштів, то індекс інфляції не можна розцінювати як заходи відповідальності за порушення зобов'язань; вищенаведене відповідає судовій практиці Верховного Суду України, (зокрема, постанова від 10.06.2003 у справі № 3/350); інфляційні збитки не є санкціями в розумінні статті 233 ГК України, а відтак у суду немає права зменшити розмір санкцій відповідно до вказаної статті, про що просить відповідач; позивачем здійснено розрахунок інфляційних збитків, що складають 70 690,80 грн., суд визнає даний розрахунок обґрунтованим та задовольняє позовні вимоги в цій частині.

В апеляційній скарзі відповідач просить рішення Господарського суду міста Києва від 28.07.2015 у справі № 910/16359/15 скасувати з підстав неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального права та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Підстави апеляційної скарги обґрунтовуються наступними доводами.

Скаржник вказує на те, що позивачем порушено порядок надання документів на оплату послуг, тому у відповідача були відсутні підстави для реєстрації зобов'язань; рахунок-фактуру, що є невід'ємним бухгалтерським документом для оплати, позивачем складено та надано замовнику у січні 2015р., що суперечить п. 4.2 договору та вимогам Бюджетного кодексу України.

На думку скаржника, судом першої інстанції не враховано, що сума 70 690,80 грн. інфляційних, яку суд першої інстанції стягнув на користь позивача, виникла саме з вини позивача, оскільки саме ним порушено умови договору щодо поставки товару та надання підтверджуючих документів, крім того, відповідач не відповідає за несвоєчасність проведення розрахунків, оскільки всі розрахунки здійснюються виключно через органи Державної казначейської служби України.

Посилаючись на норму ст. 614 ЦК України, скаржник стверджує, що ним вжито всіх вичерпних заходів для належного виконання договірних зобов'язань.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач заперечує проти доводів скарги, просить рішення Господарського суду міста Києва від 28.07.2015 у справі № 910/16359/15 залишити без змін, вимоги апеляційної скарги без задоволення.

Розглянувши апеляційну скаргу, перевіривши матеріали справи, заслухавши представників сторін, враховуючи доводи відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів встановила наступне.

Позивач подав до Господарського суду міста Києва позовну заяву про стягнення з відповідача інфляційних втрат за договором поставки товарів для державних потреб № 286/2/14/89 від 15.12.2014 на загальну суму 70 690,80 грн.; судового збору.

Як вбачається із матеріалів справи, 15.12.2014 між позивачем та відповідачем укладено договір № 286/2/14/89 про поставку товарів для державних потреб (за кошти Державного бюджету України), відповідно до п. 1.1 якого, позивач, за договором постачальник, зобов'язується у 2014 році поставити відповідачу, за договором замовнику, серветки паперові туалетні, серветки для обличчя, рушники, скатертини-серветки, целюлозну вату й полотна з целюлозних волокон (серветки гігієнічні вологі), зазначені у специфікації, а відповідач забезпечити приймання та оплату товару в кількості, у строки.

Згідно із п. 4.1 договору № 286/2/14/89 розрахунки за фактично поставлений товар проводяться протягом 20 банківських днів (за умов надходження бюджетних коштів на рахунок відповідача за даним кодом видатків) з дати надання позивачем відповідачу належним чином оформленого рахунка-фактури на відвантажений товар, підписаного керівником та головним бухгалтером підприємства (якщо посада головного бухгалтера не передбачена штатним розписом, то про це зазначається у рахунку-фактурі).

Відповідно до ст. 712 ЦК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму; до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно із видатковими накладними № 335 від 30.12.2014, № 15 від 22.01.2015, актами приймання №№477, 3, повідомленнями-підтвердженнями № 304 та № 1 позивач поставив товар на суми83 835,00 грн. та 159 165,00 грн., в т.ч. ПДВ, відповідно, а відповідач прийняв.

Позивач із листом від 02.02.2015 надіслав відповідачу документи, передбачені умовами п. 4.1 договору № 286/2/14/89, однак, відповідач із листом від 03.02.2015 № 286/5/830 повернув надані документи, без реалізації, з посиланням на закінчення бюджетного року.

Статтею 265 ГК України передбачено, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно із ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 527 ЦК України визначено, що боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Відповідно до ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться; до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом; кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Стаття 525 ЦК України встановлює, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 05.03.2015 у справі № 910/3467/15-г позов про стягнення з відповідача основного боргу, який виник внаслідок неналежного виконання останнім зобов'язань згідно із договором № 286/2/14/89 від 15.12.2014 задоволено повністю; стягнуто з відповідача на користь позивача 243 000,00 грн., основного боргу, 4 860,00 грн. витрат по сплаті судового збору.

Зазначеним рішенням встановлено, що відповідач не виконав зобов'язання по оплаті отриманого товару у повному обсязі, в результаті чого виникла заборгованість перед позивачем, розмір якої не оспорений відповідачем та становить 243 000,00 грн.

Рішення Господарського суду міста Києва від 05.03.2015 у справі № 910/3467/15-г не було оскаржено, тому набрало законної сили 16.03.2015.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно із ч. 1 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; пунктом 1 частини 2 вказаної статті визначено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Статтею 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Згідно з ч. 3 ст. 35 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Факт порушення грошового зобов'язання відповідачем щодо оплати поставленого позивачем товару за договором № 286/2/14/89 у розмірі 243 000,00 грн. встановлений рішенням Господарського суду міста Києва від 05.03.2015 у справі № 910/3467/15-г.

Здійснивши перерахунок інфляційних нарахувань на суму боргу, нарахованих позивачем, апеляційний господарський суд вважає суму інфляційних нарахувань у розмірі 70 690,80 грн. правильною та такою, що підлягає стягненню з відповідача.

Слід відмітити, що вказані у позовній заяві, вступній та мотивувальній частинах рішення інфляційні втрати, названі в резолютивній частині рішення основним боргом, є опискою, яка може бути виправленою у порядку ст. 89 ГПК України.

Апеляційний господарський суд не вбачає порушень і неправильного застосування норм матеріального права, на які посилається скаржник.

Як вже зазначалось, факт прострочення відповідачем грошового зобов'язання встановлений рішенням Господарського суду міста Києва від 05.03.2015 у справі № 910/3467/15-г і тому відповідно до ст. 35 ГПК України не потребує доказуванню.

Повернення відповідачем документів, надісланих останньому відповідно до умов п. 4.2 договору № 286/2/14/89 без оплати товарів, свідчить про порушення відповідачем умов п. 4.1 договору щодо строку оплати, при цьому порушення строку надання документів на оплату товарів, поставлених 30.12.2014, не звільняє відповідача від оплати товарів у встановлений договором строк.

Твердження скаржника про вину позивача у простроченні платежу безпідставне, оскільки згідно із умовами п. 4.1 договору № 286/2/14/89 строк проведення розрахунку за поставлений товар починає спливати з дати надання позивачем відповідачу зазначених у договорі документів, а факт надання таких документів відповідачу матеріалами справи підтверджено. Твердження про те, що відповідач не відповідає за несвоєчасність проведення розрахунків, суперечить умовам договору № 286/2/14/89 та нормам чинного законодавства, регулюючого правовідносини сторін за договором поставки, купівлі-продажу.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав, встановлених нормами законодавства та відповідно до матеріалів справи для задоволення апеляційної скарги та скасування або зміни рішення господарського суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Рішення Господарського суду міста Києва від 28.07.2015 у справі № 910/16359/15 залишити без змін, апеляційну скаргу Міністерства оборони України без задоволення.

2. Справу № 910/16359/15 повернути до Господарського суду міста Києва.

Повний текст постанови складено 15.10.2015.

Головуючий суддя Л.М. Ропій

Судді В.І. Рябуха

Н.Ф. Калатай