Рішення № 52298997, 13.10.2015, Апеляційний суд Кіровоградської області

Апеляційний суд Кіровоградської області

№ провадження 22-ц/781/2473/15 Головуючий у суді І-ї інстанції Циганаш І. А.

Доповідач Авраменко Т. М.

РІШЕННЯ

Іменем України

13.10.2015 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Кіровоградської області у складі:

головуючої судді: Авраменко Т.М.

суддів: Кіселика С.А., Суровицької Л.В.

секретаря: Кравченко Я.С.

за участю представників сторін

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Кіровограді цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2, яка діє в інтересах ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на рішення Ленінського районного суду міста Кіровограда від 16 липня 2015 року, у справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» про визнання недійсними змін умов до кредитного договору.

Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які прибули в судове засідання, дослідивши матеріали справи, колегія суддів, -

В С Т А Н О В И Л А:

В січні 2015 року ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 звернулись в суд з позовом до публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» про визнання недійсними договорів про видачу траншів.

Зазначали, що 28 вересня 2007 року між банком та позивачем ОСОБА_3 укладено кредитний договір № ТМ-25/2007, за умовами якого банк зобов'язаний надати позичальнику кредит в розмірі 35 000 доларів США. Надання коштів повинно здійснюватися окремими частинами - траншами кредиту, сукупна величина сальдо за якими не буде перевищувати 35 000 доларів США. Умови видачі - сума кожної частини, термін по кожному траншу оформляється у вигляді строкових договорів при кожній видачі частини кредиту.

За умовами п.4.1 договору за користування кредитними коштами позичальник сплачує відсотки в розмірі 15% річних.

На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором між банком та позивачами укладено договір іпотеки, за умовами якого позивачі передали в іпотеку квартиру АДРЕСА_1.

На виконання даного кредитного договору між ОСОБА_3 та банком було укладено чотири договори про видачу траншу, а саме: 01 жовтня 2007 року на суму 10 000 доларів США; 19 жовтня 2007 року на суму 5 000 доларів США; 17 червня 2008 року на суму 15 000 доларів США; 14 серпня 2008 року на суму 8 500 доларів США.

Загальна сума грошових коштів, яка була видана траншами складає 38 500 доларів США, що на 3 500 доларів США більше ніж передбачено кредитним договором № ТМ-25/2007.

Однак за умовами п.2.4.3 кредитного договору, одночасно діючих може бути не більше, ніж два договори на видачу траншу.

Оскільки договори про видачу третього та четвертого траншів від 17 червня 2008 року та 14 серпня 2008 року було укладено без дотримання згаданих вище норм законодавства та в порушення умов кредитного договору № ТМ-25/2007 від 28 вересня 2007 року - в той час, коли діяли два попередні договори про видачу траншів від 01 жовтня 2007 року та 17 жовтня 2007 року, то є правові підстави для визнання таких правочинів недійсними.

За умовами п.5.2 оспорюваних договорів про видачу траншу № ТМ-25/2007 від 17 червня 2008 року та 14 серпня 2008 року у випадку розбіжності тексту даного договору і кредитного договору № ТМ-25/2007 від 28 вересня 2007 року, переважне право мають положення кредитного договору.

Просили суд визнати недійсними договори про видачу третього та четвертого траншів від 17 червня 2008 року та 14 серпня 2008 року, укладених між банком та ОСОБА_3 на виконання кредитного договору № ТМ-25/2007 від 28 вересня 2007 року.

В ході судового розгляду позовні вимоги уточнили, просили визнати також недійсними зміни умов до кредитного договору, зокрема збільшення відсоткової ставки до 18% річних, збільшення строку повернення кредитних коштів, зміни умов оформлення кредитного договору, відкриття позичкового рахунку шляхом встановлення плати в розмірі 2,8%; 0,8% та 2%, збільшення відсоткової ставки у випадку несвоєчасного повернення кредитних коштів до 40% , збільшення розміру пені, а також зобов'язати банк провести розрахунок повернення позичальником платежів на умовах кредитного договору, укладеного 28 вересня 2007 року, зарахувати кошти внесені позичальником, в тому числі і внески на відкриття позичкового рахунку в рахунок погашення кредиту відповідно до нового графіка (а.с.33-35,55-57,115-119).

Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 16 липня 2015 року в задоволенні позову відмовлено. Суд дійшов висновку, що позивачі ОСОБА_5 та ОСОБА_4 не є сторонами кредитного договору, а умови, на яких видавалися транші, узгоджені з позичальником ОСОБА_3 та підписані ним. Позивачі пропустили строк позовної давності для звернення до суду з позовом, який закінчився 20 лютого 2013 року, що є підставою для відмови в позові.

В апеляційній скарзі позивачі просять скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі. Зазначають, що зміст рішення суду не відповідає вимогам ст.ст.214,215 ЦПК України. При вирішенні спору суд не застосував норми матеріального права, які підлягали застосуванню, не перевірив наявність у банку ліцензії, не врахував, що банк в порушення Закону «Про захист прав споживачів» не надав позичальнику перед укладенням кредитного договору повної та достовірної інформації про умови кредитування та сукупну вартість кредиту. Суд не взяв до уваги факт переривання перебігу строку позовної давності, оскільки в 2011, 2012, 2013 роках банк звертався до них з позовами про стягнення заборгованості.

В засіданні апеляційного суду представник позивачів підтримала доводи апеляційної скарги, а представник відповідача просив відхилити апеляційну скаргу, оскільки рішення суду є законним.

Колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відмовляючи в позові, суд першої інстанції виходив з того, що передбачені законом підстави для задоволення позову відсутні і позивачі пропустили строк звернення з позовом до суду, проте суд не врахував, що положення про правові наслідки спливу позовної давності можуть застосовуватися лише у тих випадках, коли буде доведено існування самого суб'єктивного цивільного права і факт його порушення або оспорювання. Якщо ж при розгляді справи буде встановлено, що у позивача немає суб'єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити в позові не через пропущення строку позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової вимоги.

Як роз'яснено у пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Всупереч зазначеному, суд першої інстанції відмовив в позові з двох підстав: за безпідставністю позову і з підстав спливу позовної давності, що свідчить про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та відповідно до п.4ст.309 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення.

Колегія суддів погоджується з висновком суду, що підстави для задоволення позову відсутні.

Відповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Частиною 1 ст. 651 ЦК України встановлено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі (ч.1 ст. 1055 ЦК України).

Відповідно до ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з роз'ясненнями, наданими в п.4, п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» оспорюваними є правочини, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (ч. 2 ст. 222, ч. 2 ст. 223, ч. 1 ст.225 ЦК України тощо). Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Відповідно до п. 3 ст. 3, ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договорів та визначенні умов з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, вимог розумності та справедливості.

Як встановлено судом і підтверджується матеріалами справи, 28 вересня 2007 року між ОСОБА_6 та ПАТ КБ «Приватбанк» укладено кредитний договір № ТМ-25/2007 за умовами якого банк зобов'язаний надати позичальнику кредит в розмірі 35 000 доларів США. Надання коштів повинно здійснюватися окремими частинами - траншами кредиту, сукупна величина сальдо за якими не буде перевищувати 35 000 доларів США. За користування кредитними коштами позичальник сплачує відсотки в розмірі 15% річних. Умови видачі - сума кожної частини, термін по кожному Траншу оформляється «Договорами про видачу траншів», які є невід'ємною частиною даної угоди, і оформляються відповідно до п.І.І договору у вигляді строкових договорів при кожній видачі частини кредиту. Позичальник зобов'язується повернути отриманий кредит, сплатити відсотки і винагороду, у встановлений даною угодою і договорами про видачу траншів термін, в повному обсязі. Пунктом 2.3.1 кредитного договору передбачено, що банк має право збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом за згодою позичальника (а.с.4-5).

На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 укладено договір іпотеки, за умовами якого позивачі передали в іпотеку квартиру АДРЕСА_2.

Суд правильно зазначив, що позивачі ОСОБА_5 та ОСОБА_4 не є сторонами кредитного договору та договорів про видачу траншів.

На виконання даного кредитного договору між ОСОБА_3 та банком було укладено чотири договори про видачу траншу:

01 жовтня 2007 року на суму 10 000 доларів США зі сплатою відсотків в розмірі 15% річних, згідно графіку погашення кредиту та відсотків, погашення платежів повинно здійснюватися починаючи з 25 жовтня 2007 року і останній платіж повинен бути здійснений 27 вересня 2010 року (а.с.121-123).

19 жовтня 2007 року на суму 5 000 доларів США зі сплатою відсотків в розмірі 15% річних, згідно графіку погашення кредиту та відсотків, погашення платежів повинно здійснюватися, починаючи з 20 листопада 2007 року і останній платіж повинен бути здійснений 16 жовтня 2009 року (а.с.124-126).

17 червня 2008 року на суму 15 000 доларів США зі сплатою відсотків в розмірі 18% річних, згідно графіку погашення кредиту та відсотків, погашення платежів повинно здійснюватися, починаючи з 10 липня 2008 року і останній платіж повинен бути здійснений 16 червня 2011 року (а.с.127-129). Цей транш виданий на підставі письмової заяви про видачу кредиту у вигляді третього траншу в сумі 15000 доларів США на строк 36 місяців з уплатою 18% річних, поданої позичальником ОСОБА_3 02 червня 2008 року до банку (а.с.86).

14 серпня 2008 року на суму 8 500 доларів США зі сплатою відсотків в розмірі 18% річних, згідно графіку погашення кредиту та відсотків, погашення платежів повинно здійснюватися, починаючи з 15 вересня 2008 року і останній платіж повинен бути здійснений 12 серпня 2011 року (а.с.132-136). Цей транш виданий на підставі письмової заяви про видачу кредиту у вигляді третього траншу в сумі 8500 доларів США на строк 36 місяців , поданої позичальником ОСОБА_3 04 серпня 2008 року до банку (а.с.87).

Справжність свого підпису на зазначених документах позивачем ОСОБА_3 не оспорюється. Позичальник також не заперечує, що умови договору банком виконано і грошові кошти він отримав в повному обсязі.

Пунктом 4.7 договорів про видачу траншів встановлено, що в решті умов не зазначених в самих договорах про видачу Траншів, сторони керуються умовами, передбаченими в кредитному договорі № ТМ-25/2007 від 28.09.2007 року, тому безпідставними є посилання позичальника на розбіжності в кредитному договорі та договорах траншу.

У відповідності до п. 4.5 Кредитного договору № ТМ-25/2007 від 28.09.2007 року, позичальник сплачує винагороду за відкриття позичкового рахунку по кожному договору про видачу траншу. У підписаних сторонами договорах про видачу траншу (п. 4.5) передбачена винагорода за відкриття позичкового рахунку у розмірі зазначеному у договорах про видачу Траншу (1 транш - 2,8 %, 2 транш - 0,8%, 3 транш - 2,0%, 4 транш - 2,0%).

Відповідно до п. 6.1 кредитного договору № ТМ/2007 від 28.09.2007 року, при порушенні Позичальником якого-небудь із зобов'язань зі сплати відсотків за користування кредитом, передбачених п. п 2.2.2., 2.3.1., 2.3.2., 2.4.1., 4.1, 4.2, 4.3, 4.4 даної угоди, п. п. 4.1, 4.2, 4.3, 4.4 договорів про видачу траншів, а також графіком погашення термінів повернення кредиту, передбачених п. п. 2.3.3., 2.3.1, 2.3.2, 2.3.3, 2.3.9 даної Угоди, п. 1.3, 2.2.3 договорів про видачу траншів, а також графіком погашення, винагороди, передбаченої п. 4.6, 4.7 даної Угоди, а також п. 4.5 Договорів про видачу траншів, Позичальник сплачує Банку за кожен випадок порушення пеню в розмірі 0,044% від суми простроченого платежу за кожен день прострочення, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який виплачується пеня.

Згідно з розділом 2.4 Кредитного договору № ТМ-25/2007 від 28.09.2007 року встановлені права Позичальника та п. 2.4.3 позичальник має право звертатись в банк до дати, зазначеної в. п.1.3 даної Угоди, для отримання чергового траншу в рамках даної Угоди при наявності невикористаного залишку загального ліміту кредитної лінії, встановленого п. 1.2 даної угоди, в тому числі після повного або часткового погашення кредиту, при цьому одночасно діючих може бути не більше, ніж два договори про видачу траншу, дана умова кредитного договору носить добровільний характер і визначає право позичальника для звернення до банку для отримання чергового траншу і не є умовою обов'язку для сторін.

Наведене свідчить, що при видачі третього та четвертого траншів збільшення відсоткової ставки з 15% річних до 18% річних та інші зміни умов видачі траншів здійснено банком не в односторонньому порядку, а за домовленістю з позичальником, про що свідчить його підпис на договорах про видачу траншів від 17 червня 2008 року та від 14 серпня 2008 року та графіках погашення кредиту та відсотків до цих договорів.

Виходячи із засад свободи договору, письмового погодження позичальника з усіма умовами договору, колегія суддів приходить до висновку, що зміна умов договору проведена за згодою сторін, а тому передбачені законом підстави для визнання таких змін та договорів про видачу третього та четвертого траншу недійсними в межах заявлених позовних вимог відсутні.

У відповідності до п. 2.1.1 кредитного договору, банк зобов'язався надавати кредит шляхом перерахування кредитних коштів на підставі розрахункових документів позичальника у вигляді траншів кредиту, сукупна величина сальдо за якими не буде перевищувати суму, обумовлену п. 1.2 даної угоди, тобто 35 000 дол. США. На момент оформлення четвертого траншу, а саме 14 серпня 2008 року, включаючи і суму четвертого траншу, сукупна величина сальдо по даній угоді не перевищувала обумовленої суми в договорі та складала 33 878,80 дол., що підтверджується довідкою (а.с.78), чим спростовуються доводи позивачів щодо перевищення загальної суми кредиту.

Доводи позивачів, що банком з 01 лютого 2009 року нараховані проценти в розмірі 21% річних, що не передбачено ні кредитним договором, ні договорами траншу спростовується розрахунками заборгованості станом на 04 березня 2015 року по кожному траншу, з яких вбачається, що проценти нараховувалися в розмірі 15% річних та 18% річних відповідно до умов, передбачених договорами про видачу траншів (а.с.79-85).

Зазначене також підтверджується листом банку, банк вирішив не збільшувати ставку в односторонньому порядку до 21 %, тому розрахунок заборгованості був приведений банком до відсотків, встановлених договорами про видачу траншів.

Необґрунтованими є посилання позивачів на те, що для розгляду цієї справи преюдиціальне значення має рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 19 червня 2014 року, предметом розгляду якого є звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення. Зі змісту зазначеного рішення вбачається, що розмір заборгованості боржниками заперечувався з підстав збільшення відсоткової ставки, пені тощо, проте, вирішуючи спір апеляційний суд виходив з наданого банком розрахунку заборгованості, оскільки зміни умов договору не оскаржувалися (а.с.15-16).

Згідно з ч.1 ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції (ч.1 ст.303 ЦПК України).

Доводи апеляційної скарги щодо порушення банком при укладенні кредитного договору та договорів траншу Закону України «Про захист прав споживачів» виходять за межі заявлених позовних вимог в цій справі та були предметом розгляду в інших справах, що підтверджується рішенням Ленінського районного суду м.Кіровограда від 26 травня 2011 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 03 серпня 2011 року (а.с.71-73) та рішенням Кіровського районного суду м.Кіровограда від 21 липня 2015 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 10 вересня 2015 року (а.с.206-211).

Оскільки при поданні позову до суду першої інстанції, позивачі не сплатили судовий збір, їх позов задоволенню не підлягає, про що апеляційний суд ухвалює нове рішення, то відповідно до ч.5 ст.88 ЦК України в дохід держави підлягає стягненню судовий збір по 162 грн.40 коп. з кожного позивача.

На підставі викладеного, керуючись п.2 ч.1 ст.307, ст.309, ч.2 ст.314, ст.316 ЦПК України, колегія суддів, -

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2, яка діє в інтересах ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 задовольнити частково .

Скасувати рішення Ленінського районного суду міста Кіровограда від 16 липня 2015 року. В позові ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до публічного акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» відмовити в повному обсязі.

Стягнути з ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 судовий збір в дохід держави по 162 грн.40 коп. з кожного.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий суддя:

судді: