Ухвала суду № 52079780, 24.09.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 вересня 2015 року м. Київ К/800/54218/14

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

Калашнікової О.В.,

Горбатюк С.А.,

Леонтович К.Г.,

провівши попередній розгляд справи за касаційною скаргою ПАТ "Страхова компанія "Лемма" на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 18 червня 2014 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2014 року у справі №820/170/14 за позовом ПАТ "Страхова компанія "Лемма" до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг про скасування припису, -

в с т а н о в и л а :

У лютому 2012 року ПАТ "Страхова компанія "Лемма" звернулось в суд з позовом до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України про скасування припису №9/421/12/1-СК від 3 січня 2012 року.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач, здійснюючи інспектування позивача, дійшов помилкового висновку про порушення ним законодавства в сфері фінансових послуг та протиправно виніс припис про усунення виявлених порушень.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 17 травня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 26 вересня 2012 року, відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 17 грудня 2013 року постанова Харківського окружного адміністративного суду від 17 травня 2012 року та ухвала Харківського апеляційного адміністративного суду від 26 вересня 2012 року скасовані, справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 18 червня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2014 року, відмовлено в задоволенні позовних вимог.

Не погоджуючись з ухваленими по справі рішеннями ПАТ "Страхова компанія "Лемма" звернулось до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів першої і апеляційної інстанцій та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Перевіривши правову оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши матеріали касаційної скарги, проаналізувавши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що відсутні підстави для скасування судових рішень, а касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що інспекційною групою Держфінпослуг проведено позапланову інспекцію позивача з питань, які викладені у листі Служби Безпеки України від 9 листопада 2011 року за вих. № 8/7/3-6328, із залученням до проведення інспекції співробітника Депертаменту контр розвідувального захисту економіки держави (далі - ДКЗЕД) Служби Безпеки України, в ході якої була виявлена невідповідність змісту Правил добровільного страхування фінансових ризиків, затверджених Президентом Товариства 26 лютого 2007 року, зареєстрованих Держфінпослуг 22 березня 2008 року за реєстраційним номером 1870878, вимогам Ліцензійних умов провадження страхової діяльності, затверджених розпорядженням Держфінпослуг від 28 серпня 2003 року № 40, зареєстрованих в Міністерстві Юстиції України 15 вересня 2003 року за № 805/8126, які встановлюють вимоги, обов'язкові для виконання під час провадження страхової діяльності та на день отримання ліцензії.

Відповідач дійшов висновку про порушення позивачем під час складання Правил добровільного страхування фінансових ризиків п.3.5.2 Ліцензійних умов провадження страхової діяльності, затверджених розпорядженням Держфінпослуг від 28 серпня 2003 року № 40, а саме: вказані правила не містять тлумачення поняття "груба необережність", яку може бути допущено страхувальником, так само як тлумачення вказаного поняття відсутнє в нормативних актах. Крім того, відповідач дійшов висновку про порушення позивачем п. 3.5.3 Ліцензійних умов провадження страхової діяльності, затверджених розпорядженням Держфінпослуг від 28 серпня 2003 року № 40, а саме Правила добровільного страхування фінансових ризиків не містять інформації про те, які саме особливості договору та в якій мірі впливають на ризик, що підлягає врахуванню під час корегування базового брутто-тарифу.

За результатами зазначеної інспекції був складений акт від 14 грудня 2011 року № 1106/42/3/1, на підставі якого винесений оскаржуваний Припис від 3 січня 2012 року 9/421/12/1-СК.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди виходили з того, що позивачем допущене порушення чинного законодавства, зокрема, Правила страхування містять положення, які не мають чіткого визначення ні в правилах, ні в положеннях чинного законодавства, що може призвести до їх неоднозначного тлумачення та порушення прав споживачів фінансових послуг.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів першої і апеляційної інстанцій виходячи з наступного.

Відповідно ч.1 ст.39 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" у разі, порушення законів та інших нормативно - правових актів, що регулюють діяльність з надання фінансових послуг, Держфінпослуг застосовує заходи впливу відповідно до закону.

На виконання завдань щодо захисту інтересів споживачів фінансових послуг, врегулювання порядку застосування заходів впливу та забезпечення захисту прав осіб, щодо яких вони застосовуються, Держфінпослуг розроблене Положення про застосування Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України заходів впливу, яке затверджене розпорядженням Держфінпослуг від 13.11.2003р. № 125, зареєстроване в Міністерстві Юстиції України 03.12.2003р. за № 1115/8436(далі - Положення №125).

Відповідно пунктів 4.5 та 4.6 Положення №125, у разі виявлення порушень законодавства про фінансові послуги, посадові особи Держфінпослуг зобов'язані скласти акт про порушення або акт перевірки з викладенням у ньому змісту виявлених порушень. При цьому, виявлені посадовими особами Держфінпослуг факти порушення законодавства про фінансові послуги чітко викладаються в акті про порушення або в акті перевірки із зазначенням доказів та з посиланням на відповідну норму та/або іншого нормативно - правового акту.

Судами було встановлено, що порушення позивачем вимог Ліцензійних умов виявлене саме під час проведення позапланової інспекції.

При цьому, як вірно зазначено судами, наявність встановлених порушень не спростовується доводами позивача про факт реєстрації Правил Держфінпослуг, а також видачу ліцензії на здійснення добровільного страхування фінансових ризиків, оскільки, зокрема, такі факти не усувають та не можуть усунути наявність у Правилах порушень вимог підп. 3.5.2 та абз. 3 підп. 3.5.3 розд. 3 Ліцензійних умов, які не було виявлено раніше та які полягають у наступному.

Ліцензійні умови розроблені відповідно до вимог Законів України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", "Про страхування", "Про господарські товариства", Указів Президента України від 04.04.2003р. № 292 "Про Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України", від 22.07.2003р. № 740 "Про заходи щодо розвитку системи протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму" та інших нормативно-правових актів.

Згідно п.3.5.2 п.3.5 розділу 3 Ліцензійних умов поняття, що використовуються у Правилах страхування, повинні відповідати вимогам відповідних нормативно-правових актів. У разі потреби застосування понять, не визначених у відповідних нормативно-правових актах, потрібно дати їх тлумачення.

В порушення зазначеної норми, Правила містять поняття "груба необережність" при цьому, не містять тлумачення цього поняття. У законодавстві України міститься тлумачення лише поняття "необережність", зокрема у ст.25 Кримінального кодексу України, яке у зв'язку з тим, що не визначено у нормативно-правових актах, що регулюють страхову діяльність, допустимо застосувати за аналогією.

Визначення "грубої необережності" відсутнє у відповідних нормативних актах, які регулюють страхову діяльність, а також в будь-яких інших.

Відповідно п.п.11.4.2 п.11.4 Правил, страхове відшкодування не виплачується, а дію договору страхування може бути припинено, якщо страхувальник (вигодонабувач), хто-небудь з їхніх повноправних представників та/або власників допустив грубу необережність, що призвела до страхового випадку. Таким чином, у Правилах поняття "груба необережність" застосовується до дій, які може допустити страхувальник.

З огляду на викладене колегія суддів погоджується із висновками судів, що відсутність законодавчого визначення терміну "груба необережність" може призвести до безпідставного звинувачення страховальника страховою компанією у "грубій необережності", що призведе до негативних наслідків для нього, та неможливості довести протилежне.

Згідно ч.1 ст.3 Закону України "Про страхування", страхувальниками визнаються юридичні особи та дієздатні фізичні особи, які уклали із страховиками договори страхування або є страхувальниками відповідно до законодавства України.

У відповідності до ст.1 Закону України "Про страхування", страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Послуги у сфері страхування вважаються фінансовими послугами відповідно ст.4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". Таким чином, страхувальниками є споживачі фінансових послуг.

Метою Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг. Положеннями п.10 ч.1 ст.1 та п.2 ч.1 ст.19 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" визначено, що державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється державою за допомогою комплексів заходів щодо регулювання та нагляду за ринками фінансових послуг з метою захисту інтересів споживачів фінансових послуг. Захист прав споживачів фінансових послуг шляхом застосування у межах своїх повноважень заходів впливу з метою запобігання і припинення порушень законодавства на ринку фінансових послуг є одним із основних завдань Держфінпослуг.

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано дійшли висновку, що Держфінпослуг правомірно не може допустити застосування Товариством у Правилах поняття "груба необережність", яка може бути допущена страхувальником-споживачем фінансових послуг, оскільки це є порушенням підпункту 3.5.2 пункту 3.5 розділу 3 Ліцензійних умов в частині застосування у правилах страхування понять, яким не надано тлумачення та які не визначені у відповідних нормативно-правових актах.

Щодо порушення позивачем вимог 3.5.3 розділу 3 Ліцензійних умов колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій виходячи з наступного.

Судами встановлено, що у Акті позапланової інспекції ПАТ "СК "Лемма", у додатку №1 до Правил добровільного страхування фінансових ризиків (додаток до Правил) наведений розрахунок страхових премій, який містить наступні розділи: 1. Загальні положення; 2. Базові страхові тарифи; 3. Корегувальні коефіцієнти; 4. Розрахунок премій.

Згідно розділу 2 Додатку №1 до Правил, для всіх видів ризиків, передбачених пунктом 3.2 Правил, встановлюється єдиний базовий брутто-тариф (ТО) у розмірі 6% від страхової суми, в припущенні що договір страхування передбачає безумовну франшизу у розмірі 5% від страхової суми, витрати страхової компанії на ведення справи не перевищують 30% брутто-премії. Розділом 3 Додатку № 1 до Правил передбачено корегування базового тарифу за допомогою наступних корегувальних коефіцієнтів: 1. Врахування впливу характеристик (платоспроможність, умови протікання фінансово-господарської діяльності, статус (резидент-нерезидент) контрагента Страхувальника на ступень ризику; 2. Врахування особливостей договору страхування; 3. Врахування результатів діяльності Страхувальника; 4. Врахування обставин протікання підприємницької діяльності Страхувальника (ймовірність техногенних аварій, наявність протипожежних заходів, особливості географічного розташування об'єктів господарювання, ймовірність протиправних дій третіх осіб і таке інше); 5. Врахування додаткових ризиків; 6. Врахування франшизи.

Відповідно ст.16 Закону України "Про страхування", договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.

Договори страхування укладаються відповідно до правил страхування.

Договір страхування повинен містити, у тому числі, зазначення предмета договору страхування; розмір страхової суми за договором страхування іншим, ніж договір страхування життя; розмір страхової суми та (або) розміри страхових виплат за договором страхування життя; перелік страхових випадків; страховий тариф (страховий тариф не визначається для страхових випадків, для яких не встановлюється страхова сума); умови здійснення страхової виплати; причини відмови у страховій виплаті; інші умови за згодою сторін.

Згідно ст.17 Закону України "Про страхування", Правила страхування розробляються страховиком для кожного виду страхування окремо і підлягають реєстрації в Уповноваженому органі при видачі ліцензії на право здійснення відповідного виду страхування.

Правила страхування повинні містити, у тому числі, предмет договору і страхування; порядок визначення розмірів страхових сум та (або) розмірів страхових виплат; страхові ризики; виключення із страхових випадків і обмеження страхування; порядок і умови здійснення страхових виплат; строк прийняття рішення про здійснення або відмову у здійсненні страхових виплат; причини відмови у страховій виплаті або виплаті страхового відшкодування; страхові тарифи за договорами страхування іншими, ніж договори страхування життя; страхові тарифи та методику їх розрахунку за договорами страхування життя; особливі умови.

Відповідно ст.8 Закону України "Про страхування", страховий ризик - це певна подія, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання. Страховий випадок - подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі.

Страхові тарифи при добровільній формі страхування обчислюються страховиком актуарно (математично) на підставі відповідної статистики настання страхових випадків, а за договорами страхування життя - також з урахуванням величини інвестиційного доходу, яка повинна зазначатися у договорі страхування. Конкретний розмір страхового тарифу визначається в договорі страхування за згодою сторін (частина друга статті 8 Закону України "Про страхування").

За умови, коли правила конкретного виду страхування не конкретизують які саме маються на увазі додаткові ризики та в якій мірі вони впливають на корегуючий коефіцієнт страхового тарифу, що повинен бути розрахований математично, не можливо однозначно зрозуміти "поведінку" величини страхового тарифу.

Також, неможливо зрозуміти однозначно про які особливості умов договору страхування йде мова у Правилах, за умови, коли особливі умови страхування відповідно до вимог ст.17 Закону України "Про страхування" повинні бути передбаченими Правилами страхування.

За встановлених обставин, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність в Правилах страхового тарифу.

Таким чином, страховою компанією задекларовано в Правилах корегування базового брутто-тарифу (ТО), зокрема, за корегуючими коефіцієнтами: врахування особливостей договору страхування та врахування додаткових ризиків, при цьому їх лише названо, та не конкретизовано, які саме особливості договору та в якій мірі впливають на ризик, не зазначено які саме додаткові ризики та в якій мірі впливають на ризик. Тобто, корегуючий коефіцієнт залежить від факторів, які визначені в правилах у такому вигляді, який не дає можливості однозначного їх розуміння.

Враховуючи вищенаведене колегія суддів вважає вірними висновки судів першої та апеляційної інстанцій про правомірність припису відповідача №9/421/12/1-СК від 03.01.2012р.

Згідно ч.3 ст.220-1 КАС України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Відповідно до ст. 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Колегія суддів вважає, що доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

З урахуванням викладеного, судами першої і апеляційної інстанцій винесені законні і обґрунтовані рішення, постановлені з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстав для їх скасування не вбачається.

Керуючись ст.ст. 220, 220-1, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України, -

у х в а л и л а :

Касаційну скаргу ПАТ "Страхова компанія "Лемма" відхилити.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 18 червня 2014 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2014 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через 5 днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі і оскарженню не підлягає, але може бути переглянута Верховним судом України з підстав, в порядку та у строки, визначені ст.ст. 236 - 239-1 КАС України.

Судді: