Рішення № 50933291, 16.09.2015, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.09.2015Справа №910/27025/14

Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Головіної К.І., при секретарі судового засідання Мельник Ю.О., розглянувши матеріали справи

за позовною заявою заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі

Фонду державного майна України

до Федерації професійних спілок України

про визнання права власності та витребування майна

за участю представників:

від прокуратуриДергунов Д.С. - посвідчення № 004715 від 20.09.2012 р.; від позивача:Склярук Ю.В.- представник за довіреністю № 285 від 24.07.2015 р. від відповідача:Хоменко А.В.- представник за довіреністю № 11/01-42/824 від 23.06.2015

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2014 року до господарського суду м. Києва звернувся заступник прокурора міста м. Києва в інтересах держави в особі Фонду державного майна України з позовом до Федерації професійних спілок України про визнання права власності на майновий комплекс учбово-спортивної бази "Святошин", що знаходиться за адресою: Житомирське шосе, 19 км у м. Києві та витребування вказаного майна.

В обґрунтування позовних вимог прокурор зазначив, що спірне майно є загальнодержавною власністю і відповідно до норм Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного впорядкування, розташовані на території України" від 10.09.1991 року № 1540-ХП, постанов Верховної Ради УРСР від 29.11.1990 року № 506 "Про захист суверенних прав власності Української РСР", від 04.02.1994 року № 3943-ХІІ "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" введено мораторій на території республіки на будь-які зміни форми власності і власника державного майна до введення в дію Закону Української РСР про роздержавлення майна. Отже, відповідач користується вказаним майном незаконно.

У позові прокурор просив визнати право власності держави в особі Фонду державного майна України на майновий комплекс - спальний корпус № 1 (літера "Г") площею 1 304,20 кв.м.; транспортну підстанцію (літера "Е") площею 52,10 кв.м.; котельню (літера "Ж") площею 360,90 кв.м.; медико-відновлювальний центр (літера "З") площею 224,70 кв.м.; насосу (літера "К") площею 132,60 кв.м.; спальний корпус № 2 (літера "Л") площею 334,60 кв.м.; клуб-їдальню (літера "М") площею 1 738,80 кв.м. та витребувати вказане майно з володіння Федерації професійних спілок України.

Рішенням господарського суду міста Києва від 09.02.2015 р. у справі, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.04.2015 р., у задоволенні позову прокурора відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 14.07.2015 року вищевказані судові рішення скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою господарського суду м. Києва від 24.07.2015 р. справу прийнято до провадження суддею Головіною К.І.

У судовому засіданні прокурор та представник позивача позовні вимоги підтримали, просили їх задовольнити.

Представник відповідача проти позову заперечив з підстав спливу строків позовної давності. Просив відмовити у задоволенні позову.

Суд, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні у справі докази та врахувавши вказівки Вищого господарського суду України по даній справі, викладені в постанові від 14.07.2015 року, прийшов до висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають за таких підстав.

18.11.1990 р. Загальною конфедерацією профспілок СРСР і Федерацією незалежних профспілок України (правонаступником якої є Федерація професійних спілок України (далі - Федерація)) був укладений договір про закріплення прав з володіння, користування та розпорядження профспілковим майном, за умовами якого за Федерацією закріплено на праві власності майно відповідно до додатку до договору.

Згідно з додатком до цього договору Федерації було передано спірний майновий комплекс балансовою вартістю 1 974 300 карбованців, введений в експлуатацію 1974 року (пункт 210 додатку).

22.09.2004р. відповідачем було зареєстровано право власності на зазначений майновий комплекс відповідно до свідоцтва про право власності серії САА № 384289 від 22.09.2004 р., виданого Головним управлінням комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на підставі наказу Головного управління комунальної власності м. Києва від 22.09.2004 р. № 1281-В.

Перевіряючи доводи прокурора та позивача, суд виходив з наступного.

Постановою Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки від 24.08.1991 № 1427-XII "Про проголошення незалежності України" було проголошено незалежність України та створення самостійної української держави - України.

Указом Президії Верховної Ради України від 30.08.1991 № 1452-ХІІ "Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави" та Законом України від 10.09.1991 № 1540-ХІІ "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташовані на території України є державною власністю.

Постановою Верховної Ради України від 14.02.1992 № 2116-XII "Про управління майном підприємств, установ та організацій, що є у загальнодержавній власності" визначено, що функції по управлінню державним майном покладено на Кабінет Міністрів України, а після набрання чинності постановою Верховної Ради України від 07.07.1992 № 2558-XII "Про Тимчасове положення про Фонд державного майна України" - на Фонд державного майна України.

Постановою Верховної Ради України від 10.04.1992 № 2268-ХІІ "Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України" з метою збереження майна загальносоюзних громадських організацій колишнього СРСР до визначення їх правонаступників вирішено майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій, тимчасово передати Фонду державного майна України (далі - Фонд).

Постановою Верховної Ради України від 04.02.1994 № 3943-ХІІ "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього СPCP" встановлено, що до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього СPCP, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю. До законодавчого визначення правонаступників майна загальносоюзних громадських організацій колишнього СPCP Фонд здійснює право розпорядження цим майном в процесі приватизації та повноваження орендодавця майнових комплексів підприємств та організацій.

Отже, будь-яке майно, яке за час існування Союзу РСР було передано, зокрема, профспілковим організаціям, належало до державної власності та передавалось останнім виключно у відання. Передача майна у відання ніяким чином не є передачею майна у власність з огляду на різне правове значення даних форм управління майном, так і на юридичні наслідки реалізації прав на це майно.

Про такий висновок зазначено у постановах Верховного Суду України від 16.09.2014 р. у справі № 107гс/14, від 18.11.2014 у справах №№ 3-170гс14, 3-172гс14, 3-173гс14.

Отже, суд вважає, що спірний майновий комплекс залишився у державній власності, розпорядження яким повинно здійснюватись Фондом державного майна України.

При цьому прокурор та позивач зазначають, що право власності держави на майно учбово-спортивної бази "Святошин" було порушено з часу видачі свідоцтва про право власності відповідачу, тобто з 22.09.2004 р.

Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що у жовтні 1990 року відбувся ХV з'їзд профспілок України, на якому за рішенням делегатів було прийнято Декларацію про утворення Федерації незалежних профспілок України та проголошено незалежність профспілок України від державних та господарських органів республіки СРСР.

Згідно з п. 26 вказаної Декларації, а також ст. 27 Статуту Федерації професійних спілок України відповідач (ФПУ) є правонаступником майна та коштів Укрпрофради та Федерації незалежних профспілок України.

У подальшому, як зазначалось вище, 18.11.1990 р. Загальною конфедерацією профспілок СРСР і Федерацією незалежних профспілок України був укладений договір, відповідно до якого за відповідачем закріплено на праві власності майно згідно з додатком до цього договору, зокрема, і майновий комплекс учбово-спортивної бази "Святошин".

Відповідно до ст. 4 Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" рішення державних органів, органів громадських, політичних, кооперативних, інших організацій і підприємств, посадових осіб, а також договори та інші угоди, прийняті чи здійснені на основі законодавства СРСР щодо зміни власника і форм власності, а також створення акціонерних та спільних підприємств за участю органів влади та управління СPCP після прийняття постанови Верховної Ради України від 24.08.1991 № 1427-XII "Про проголошення незалежності України" без узгодження з відповідними органами управління, визначеними Кабінетом Міністрів України, вважаються недійсними.

Пунктом 1 постанови Верховної Ради Української PCP від 03.08.1990 №143-ХІІ "Про реалізацію Закону "Про економічну самостійність Української PCP" встановлено, що всі дії суб'єктів господарських відносин, які суперечать державному суверенітету та економічним інтересам Української PCP, визнаються недійсними і забороняються.

На підставі викладеного суд вважає, що порушення інтересів держави відбулось раніше, ніж 22.09.2004 р., оскільки, підписання 18.11.1990 р. договору про закріплення прав з володіння, користування та розпорядження профспілковим майном Української республіканської ради профспілок стало причиною вибуття спірного майна з власності держави.

Отже, судом встановлено, що права позивача, який не надавав згоди на відчуження спірного майна, були порушені саме під час зміни власника і форми власності 18.11.1990 р.

Утім, відповідачем по справі подана заява про застосування строків позовної давності, яка обґрунтована тим, що прокурор, звертаючись до суду з даним позовом в інтересах Фонду, пропустив строк звернення за захистом порушеного права.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За приписами ст. 257 цього кодексу загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Відповідно до ст. 29 ГПК України у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Отже, норми закону про початок перебігу позовної давності, встановлені для особи, права або інтереси якої порушено, поширюються й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Про таку правову позицію зазначив Верховний Суд України у постановах від 27.05.2014 р. у справі № 3-23гс14, від 02.09.2014 р. у справі № 3-82гс14, від 23.12.2014 р. у справі № 3-194гс14.

Таким чином, визначаючи початок перебігу позовної давності для позивача, необхідно виходити з висновку, що норми закону про початок перебігу позовної давності, встановлені для особи, права або інтереси якої порушено, поширюються й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Відповідно до вимог ст. 267 ЦК України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності.

Водночас суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з п. 6 Прикінцевих та Перехідних положень Цивільного Кодексу України правила цього кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим кодексом.

Як вбачається з матеріалів справи, на час вчинення порушення інтересів держави, зокрема, укладення договору про передачу прав на майно, діяв Цивільний Кодекс УРСР (1963 р.), відповідно до положень якого загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки (ст.71).

В силу ст. 74 Цивільного кодексу УРСР вимога про захист порушеного права приймається до розгляду судом, арбітражем або третейським судом незалежно від закінчення строку позовної давності.

Положеннями ст. 75 цього Кодексу встановлена обов'язковість застосування позовної давності судом незалежно від заяви сторін.

Відповідно до ст. 76 Цивільного кодексу УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

За змістом ст. 80 Цивільного кодексу УРСР закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

При зверненні до суду в інтересах держави в особі Фонду державного майна України прокурор і позивач заявляли клопотання про поновлення строку позовної давності. Зокрема, у своїх поясненнях позивач зазначає, що строк позовної давності не пропущено, оскільки про існування свідоцтва про право власності відповідача на спірне майно він дізнався лише після подачі позову прокурором - у грудні 2014 р.

Разом з тим, суд вважає таку причину пропуску строку позовної давності неповажною з огляду на наступне.

Закон не передбачає переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності, тому дане питання віднесено до компетенції суду, який безпосередньо розглядає спір.

До висновку про поважність причин пропущення строку позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому, поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред'явлення позову неможливим або утрудненим.

Як встановлено вже судом, порушення прав позивача відбулось у листопаді 1990 р.

При цьому відповідно до Постанов Верховної Ради України № 2268-ХІІ від 10.04.1992 "Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України" та № 3943-ХІІ з від 04.02.1994 "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього СPCP" майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій, тимчасово передано Фонду державного майна України та саме Фонд здійснює право розпорядження цим майном.

Постановою Верховної Ради України № 2268-ХІІ від 10.04.1992 р. Фонд державного майна України зобов'язано прийняти майно вищевказаних підприємств та об'єктів до 1 травня 1992 року.

Відповідно до Тимчасового положення про Фонд державного майна України (що діяв на час спірних правовідносин) Фонд є державним органом, що здійснює державну політику в сфері приватизації державного майна, виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю.

Основними завданнями і функціями Фонду є, зокрема, захист майнових прав України на її території та за кордоном; здійснення прав розпорядження майном державних підприємств в процесі приватизації, контроль за її виконанням; фонд виступає орендодавцем майна цілісних майнових комплексів підприємств та організацій, що є загальнодержавною власністю, дає дозвіл підприємствам та організація на передачу такого майна в оренду (п. 4, 5 Положення).

При цьому згідно з п. 6 вказаного Положення Фонд наділений правом одержувати інформацію від органів державної влади, необхідну для виконання покладених на нього завдань і функцій; проводити інвентаризацію загальнодержавного майна, здійснювати аудиторські перевірки, тощо.

Зазначене також кореспондується з приписами діючого Положення про регіональне відділення Фонду державного майна України, якими визначено повноваження Фонду в частині здійснення контролю у сфері передачі державного майна в оренду та користування, повернення у державну власність державного майна, що було приватизоване, відчужене або вибуло з державної власності з порушенням законодавства.

Отже, враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що позивач міг та повинен був дізнатися про порушене право в силу належного виконання своїх обов'язків, передбачених законом. А тому зазначені ним обставини про те, що йому не було відомо про порушення права державної власності, є неспроможними.

Не може бути підставою для захисту права за позовом, заявленим з пропущенням строку позовної давності, непред'явлення заінтересованою особою позову навмисно або по необережності.

Отже, враховуючи положення ст. 80 Цивільного кодексу УРСР, закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у вигляді судового збору за подачу позову, від якого на час звернення до суду прокурор був звільнений, суд враховує ч. 2 ст. 49 ГПК України, згідно з якими господарський суд має право покласти судовий збір на сторону, внаслідок неправильних дій якої виник спір, незалежно від результатів вирішення спору.

У підпункті 2.2.1 пункту 2.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013 № 7 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" зазначено, що судовий збір з позовної заяви про визнання права власності на майно, витребування або повернення майна у позадоговірних зобов'язаннях (у тому числі в зв'язку з вимогами, заснованими на приписах частини п'ятої статті 216, статті 1212 ЦК України тощо), - як рухомих речей, так і нерухомості, - визначається з урахуванням вартості спірного майна, тобто як зі спору майнового характеру.

У Додатку до Договору визначена балансова вартість спірного майнового комплексу у сумі 1 974 300 карбованців.

Статтею 3 Закону України "Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України" встановлено, що заощадження громадян, зазначені у частині першій статті 1 цього Закону, відновлюються у співвідношенні 1 карбованець заощаджень на 1,05 гривні за станом на 1 жовтня 1996 року.

Таким чином, 1 974 300 карбованців співвідносяться 2 073 015 гривням.

Згідно з пунктом 2 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір" за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру справляється судовий збір у розмірі - 2 відсотки ціни позову, але не менше 1,5 розміру мінімальної заробітної плати (1 827 грн.) та не більше 60 розмірів мінімальних заробітних плат (73 080 грн.).

Отже, судовий збір за подання даного позову мав би складати 41 460,30 грн. (2% від 2 073 015 грн. балансової вартості майнового комплексу).

Оскільки спір виник внаслідок неправильних дій відповідача, судові витрати зі справи суд покладає на відповідача за приписами статті 49 ГПК України у сумі 41 460,30 грн.

На підставі викладеного, керуючись статтями 32 - 35, 49, 82 - 85 ГПК України, господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до Федерації професійних спілок України про визнання права власності та витребування майна відмовити.

Стягнути з Федерації професійних спілок України (01012, м. Київ, Майдан Незалежності, 2; ідентифікаційний код 00014479) з будь-якого рахунку, виявленого державним виконавцем під час виконання даного рішення суду, до державного бюджету України 41 460 (сорок одну тисячу чотириста шістдесят) грн. 30 коп. судового збору.

Рішення ухвалено в нарадчій кімнаті та проголошено його вступну та резолютивну частини в судовому засіданні 16 вересня 2015 року.

Повний текст рішення підписаний 21 вересня 2015 року.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду через господарський суд міста Києва шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня підписання повного тексту рішення.

Суддя Головіна К.І.