Постанова № 50800368, 14.09.2015, Вінницький апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 127/27309/14-а

Головуючий у 1-й інстанції: Борисюк І.Е.

Суддя-доповідач: Мельник-Томенко Ж. М.

14 вересня 2015 року

м. Вінниця

Вінницький апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Мельник-Томенко Ж. М.

суддів: Ватаманюка Р.В. Сторчака В. Ю.

за участю:

секретаря судового засідання: Коваль К.В.,

позивача - ОСОБА_2

представника позивача - Піпко А.М., представник на підставі договору про надання правової допомоги

представників відповідача - Яремчук О.М., Павлов С.С., представники на підставі довіреностей

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_2, Вінницької районної ради Вінницької області на постанову Вінницького міського суду Вінницької області від 11 червня 2015 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Вінницької районної ради Вінницької області про визнання протиправним та скасування розпорядження, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В :

У грудні 2014 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до Вінницької районної ради Вінницької області про визнання протиправним та скасування розпорядження, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.

Постановою Вінницького міського суду Вінницької області від 11.06.2015 року позов задоволено частково, а саме:

- визнано протиправним та скасовано розпорядження голови Вінницької районної ради Вінницької області Сітарського С.М. № 58-рк від 26.11.2014 року про звільнення ОСОБА_2 з посади керуючої справами виконавчого апарату районної ради з 26.11.2014 року відповідно до ч. 1 ст. 40 КЗпП України у зв'язку із скороченням штату районної ради та її виконавчого апарату;

- зобов'язано Вінницьку районну раду Вінницької області поновити на роботі ОСОБА_2 на посаді керуючої справами виконавчого апарату Вінницької районної ради Вінницької області з 26.11.2014 року;

- зобов'язано Вінницьку районну раду Вінницької області нарахувати та виплатити ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі середньомісячного заробітку за період з 26.11.2014 року по день фактичного поновлення ОСОБА_2 на роботі, із утриманням обов'язкових податків та зборів з даної суми до Державного бюджету України.

- стягнуто з Вінницької районної ради Вінницької області на користь ОСОБА_2 моральну шкоду в розмірі 5 000 (п'ять тисяч) гривень 00 копійок.

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_2 . судові витрати, а саме: витрати на правову допомогу в сумі 5000 (п'ять тисяч) гривень 00 копійок. А витрати на правову допомогу в сумі 4744 (чотири тисячі сімсот сорок чотири) гривні 00 копійок залишено за ОСОБА_2

Не погоджуючись з прийнятим рішенням позивач подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати постанову в частині. Так, в апеляційній скарзі скаржник вказав, що у разі визнання протиправним та скасування розпорядження про звільнення працівника з роботи суд повинен прийняти рішення саме про поновлення позивача на роботі, а не зобов'язання відповідача поновити його на роботі. Також оскаржувана постанова в частині стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу не відповідає вимогам законодавства, оскільки суд повинен визначити розмір такого заробітку. Ще позивач наполягав на стягненні з відповідача 10 000 грн. моральної шкоди.

Відповідач не погоджуючись з прийнятим рішенням подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати постанову суду першої інстанції та прийняти нову про відмову в задоволенні позову. Обґрунтовуючи подану заяву скаржник вказав, що судом першої інстанції не у повній мірі перевірено та з'ясовано обставини, які мають значення для справи, зокрема вказав, що позивача було належним чином попереджено про звільнення та запропоновано вакантну посаду головного спеціаліста, також відповідач вказав, що той факт, що позивач звернулась до районної ради з вимогою письмово повідомити про нараховані суми, що належать її при звільненні та надати довідку про середню заробітну плату свідчать про відмову працівника від переведення на іншу посаду. Суд першої інстанції, на думку відповідача, дійшов помилкового висновку про відсутність згоди виборного органу первинної профспілкової організації на звільнення ОСОБА_2, оскільки такої відмови не має.

В судовому засіданні представник позивача та позивач підтримали вимоги апеляційної скарги поданої ОСОБА_2 та просили її задовольнити, а також заперечували проти задоволення апеляційної скарги відповідача.

Представники відповідача заперечували проти задоволення апеляційної скарги позивача, та в свою чергу підтримали вимоги викладені в апеляційній скарзі районної ради.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга відповідача не підлягає задоволенню, проте підлягає частковому задоволенню апеляційна скарга позивача, а постанова суду першої інстанції скасуванню, з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_2 працювала у Вінницькій районній раді Вінницької області на посаді керуючої справами виконавчого апарату районної ради з 11.06.2007 року відповідно до розпорядження № 54-к від 08.06.2007 року «Про призначення по переводу на посаду керуючої справами виконавчого апарату районної ради ОСОБА_2.».

Рішенням Вінницької районної ради Вінницької області «Про затвердження структури і чисельності виконавчого апарату районної ради» від 10 липня 2014 року № 144 було затверджено структуру та чисельність виконавчого апарату районної ради; визнано таким, що втратило чинність рішення Вінницької районної ради Вінницької області № 136 від 03.07.2012 року «Про затвердження структури і чисельності виконавчого апарату районної ради».

Розпорядженням Вінницької районної ради Вінницької області № 41-рк від 28.08.2014 року «Про внесення змін до штатного розпису районної ради та виконавчого апарату районної ради» було, зокрема, виведено із штатного розпису районної ради та її виконавчого апарату посаду керуючої справами виконавчого апарату районної ради.

Розпорядженням Вінницької районної ради Вінницької області № 58-рк від 26.11.2014 року відповідно до ч.1 ст. 40 КЗпП України (у зв'язку із скороченням штату районної ради та її виконавчого апарату) ОСОБА_2 була звільнена з посади керуючої справами виконавчого апарату районної ради з 26 листопада 2014 року.

Задовольняючи позовні вимоги частково суд першої інстанції дійшов висновку, що позивача неправомірно було звільнено із займаної посади та порушено при цьому порядок звільнення з посади у зв'язку із скороченням штату, визначений КЗпП України. У зв'язку з цим суд зобов'язав відповідача поновити позивача на посаді і нарахувати та виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу, та стягнув на користь позивача моральну шкоду і витрати на правову допомогу.

Суд апеляційної інстанції частково погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на наступні обставини.

Так, 26.11.2014 року розпорядженням голови Вінницької районної ради №58-рк від 26.11.2014 року «Про звільнення ОСОБА_2.» звільнено з 26.11.2014 року ОСОБА_2 з посади керуючої справами виконавчого апарату районної ради, у зв'язку із скороченням штату районної ради та її виконавчого апарату, ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Відповідно до ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно з ч. 2 ст. 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 № 9 при розгляді трудових спорів, пов'язаних зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати: чи дійсно мало місце скорочення чисельності або штату працівників; чи додержано роботодавцем норм трудового законодавства, що регулюють вивільнення працівника; які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що роботодавець не мав можливості перевести працівника за його згодою на іншу роботу на тому ж підприємстві; чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі; чи попереджували його за два місяці про наступне вивільнення.

Факт проведення скорочення повинен підтверджуватись: рішенням роботодавця (наприклад, рішенням зборів засновників) про проведення скорочення; копіями наказів про проведення заходів щодо скорочення чисельності або штату працівників; витягами із штатного розпису (до та після звільнення працівників); відомостями про зменшення фонду оплати праці (якщо воно має місце).

Також додатковими доказами недотримання трудових прав працівників можуть слугувати довідки, підготовлені роботодавцем, в яких можуть зазначатись загальна кількість скорочених посад, кількість звільнених працівників, інформація про те, що нові посади (штатні одиниці) до штатного розпису не вводились і вакантні посади не утворювались.

Факт дотримання роботодавцем процедури звільнення повинен підтверджуватись: повідомленням, що направляється первинній профспілковій організації про заплановане скорочення (ч.3 ст.22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»). Профспілка повідомляється не пізніше як за три місяці до намічуваних звільнень. При цьому повідомляється про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також провести консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень; рішенням комісії (якщо таку створено для визначення переважного права на залишення на роботі); повідомленням працівника про звільнення за його підписом; письмовою пропозицією працівнику іншої роботи; відмовою від запропонованої роботи (посади); наказ про звільнення тощо.

У разі звільнення працівників за пунктом 1 статті 40 КЗпП діють певні обмеження на звільнення окремих категорій працівників (звільнення цих категорій працівників є грубим порушенням трудового законодавства):

- не допускається звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - у порядку і випадках, передбачених частиною шостою ст. 179 КЗпП), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда, крім випадків повної ліквідації підприємства, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням (частина третя ст. 184 КЗпП). Ці гарантії поширюються також на батьків, які виховують дітей без матері (у тому числі в разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також на опікунів (піклувальників);

- відповідно до статті 197 КЗпП працівникам віком від 15 до 28 років після закінчення або припинення навчання у загальноосвітніх, професійних навчально-виховних і вищих навчальних закладах, завершення професійної підготовки і перепідготовки, а також після звільнення зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби надається перше робоче місце на строк не менше двох років. Молодим спеціалістам - випускникам державних навчальних закладів і професійних навчально-виховних закладів, потреба в яких раніше була заявлена підприємством, надається робота за фахом на період не менше трьох років у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

- звільнення працівника, який обирався до складу профспілкових органів підприємства, не допускається протягом року після закінчення терміну, на який він обирався, крім випадків повної ліквідації підприємства, виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок стану здоров'я, який перешкоджає продовженню даної роботи, або вчинення працівником дій, за які законодавством передбачена можливість звільнення з роботи чи зі служби. Така гарантія не надається працівнику в разі дострокового припинення повноважень у цих органах у зв'язку з неналежним виконанням своїх обов'язків або за власним бажанням, за винятком випадків, коли це обумовлено станом здоров'я (частина четверта ст. 41 Закону про профспілки).

При скороченні враховується переважне право на залишення на роботі:

- працівникам з більш високою кваліфікацією (підтверджується документами про освіту, отримання другої вищої освіти, навчання без відриву від виробництва, присвоєння кваліфікаційних розрядів (класів, категорій, рангів), підвищення кваліфікації, тимчасове виконання обов'язків більш кваліфікованих працівників, наявність вченого ступеню або вченого звання тощо) і продуктивністю праці (характеризується якістю виконуваної роботи, відсутністю виробничого браку, часом, який витрачається кожним із працівників для виконання завдання рівного ступеню складності);

- сімейним (за наявності двох і більше утриманців);

- особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком;

- працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві;

- працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах без відриву від виробництва;

- учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону про статус ветеранів;

- авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій;

- працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання;

- особам з числа депортованих з України - протягом п'яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України;

- працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби;

- членам сімей військовослужбовців строкової служби;

- працівникам, віднесеним до категорій 1 і 2 громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; учасникам ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, які належать до категорії 3;

- особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, а саме Героям Соціалістичної Праці, Героям України та повним кавалерам ордена Трудової Слави, Героям Радянського Союзу, повним кавалерам ордена Слави, особам, нагородженим чотирма і більше медалями «За відвагу» тощо.

При цьому послідовність таких переваг не має юридичного значення, у той час як їх кількість повинна враховуватись.

Про наступне вивільнення працівники мають бути персонально попереджені не пізніше ніж за два місяці (частина перша ст. 49-2 КЗпП). Факт ознайомлення повинен бути засвідчений належним чином (підписом, датою). Звільнення працівників без повідомлення або недотримання строку є незаконним та порушенням трудових прав громадян.

Одночасно з попередженням про звільнення роботодавець повинен запропонувати працівникам іншу роботу на тому ж підприємстві (частина третя ст. 49-2 КЗпП) - звісно, якщо така є. У першу чергу пропонується робота за відповідною спеціальністю, а якщо такої роботи немає, - інша робота (як вакантна посада, що відповідає кваліфікації працівника, так і вакантна посада, що передбачає виконання роботи більш низької кваліфікації або з нижчим рівнем оплати праці), яку працівник може виконувати з урахуванням стану здоров'я.

Оскільки переведенням на іншу роботу вважається доручення працівникові роботи, що не відповідає спеціальності, кваліфікації чи посаді, визначеній трудовим договором (п. 31 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9), то, пропонуючи таку роботу, повинно бути зазначено, у чому будуть полягати трудові обов'язки працівника, який розмір оплати праці. Якщо цього не зроблено, працівник не зможе адекватно оцінити та обдумати зроблену роботодавцем пропозицію.

З пропозицією про переведення роботодавець має звертатися до працівника не лише при попередженні про наступне звільнення, але й протягом усього строку попередження, якщо на підприємстві з'являються нові вакансії (наприклад, при звільненні працівників інших категорій). Можуть бути запропоновані роботи за строковими трудовими договорами (наприклад, на час відпустки по догляду за дитиною іншого працівника), роботи на умовах неповного робочого часу тощо. Невиконання цього правила може стати свідченням того, що працівник незаконно звільнений з грубим порушенням трудового законодавства.

Слід мати на увазі, що при проведенні звільнення роботодавець вправі в межах однорідних професій і посад провести перестановку (перегрупування) працівників і перевести більш кваліфікованого працівника, посада якого скорочується, за його згодою на іншу посаду, звільнивши з неї з цих підстав менш кваліфікованого працівника (п. 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9).

Так, розпорядженням Вінницької районної ради Вінницької області № 41-рк від 28.08.2014 року «Про внесення змін до штатного розпису районної ради та виконавчого апарату районної ради» було, вирішено вивести із штатного розпису районної ради та її виконавчого апарату посаду керуючої справами виконавчого апарату районної ради і ввести до штатного розпису районної ради та її виконавчого апарату посаду керуючого справами виконавчого апарату, начальника відділу організаційного, інформаційного, матеріально-технічного забезпечення діяльності ради виконавчого апарату районної ради. З вказаним розпорядженням позивач була ознайомлена лише 20.10.2014 року.

Так, відповідач стверджує, що 29.08.2014 року на адресу місця проживання позивача було направлено письмове повідомлення про наступне вивільнення її із займаної посади у зв'язку із скороченням штату районної ради та її виконавчого апарату та запропоновано вакантну посаду головного спеціаліста відділу організаційного, інформаційного, матеріально-технічного забезпечення діяльності ради виконавчого апарату районної ради відповідно до структури штату районної ради та її виконавчого апарату, затвердженої рішенням 30 сесії районної ради 6 скликання № 144 від 30 липня 2014 року.

Судом першої інстанції було витребувано з відділення поштового зв'язку смт. Стрижавка Вінницька дирекція Українського державного підприємства поштового зв'язку «Укрпошта» належним чином посвідчений документ про вручення ОСОБА_2 (адреса адресата: АДРЕСА_1) рекомендованого поштового відправлення від Вінницької районної ради за № 2101645553088, відправленого 29.08.2014 року.

На виконання вимог ухвали суду від 18.02.2015 року Вінницька дирекція Українського державного підприємства поштового зв'язку «Укрпошта» суду було надано витяг з Книги для запису рекомендованих поштових відправлень і повідомлень форми 8. З даної Книги вбачається, що рекомендований лист за № 2101645553088 було вручено 05.09.2014 року адресату і в графі «розписка в одержанні (прізвище одержувача)» стоїть підпис без зазначення прізвища одержувача.

Також, ВДУДППЗ «Укрпошта» повідомлено, що при здійсненні детальної перевірки встановлено, що рекомендований лист за № 2101645553088 листоношею ОСОБА_10 вручений неналежній особі, а саме сусідці адресата ОСОБА_11, про що було повторно повідомлено Вінницьку районну раду Вінницької області листом № 10-12-С-238 від 19.11.2014 року.

Однак, в апеляційній скарзі відповідач зазначає, що до прийняття оскаржуваного розпорядження до Вінницької районної ради надійшов лист Відділення поштового зв'язку №10-12-С-238 від 11.11.2014 року, яким підтверджено факт вручення повідомлення.

Проте, в матеріалах справи є лист ВДУДППЗ «Укрпошта» від 19.11.2014 року адресований Вінницькій районній раді, у якому повідомлялося, що рекомендований лист за № 2101645553088 на ім'я ОСОБА_2 вручений не був, через її відсутність вдома. Лист вручено 03.09.2014 року неналежній особі, а саме сусідці адресата ОСОБА_11 і адресат отримання листа не підтверджує. За порушення Правил надання послуг поштового зв'язку листоноші ОСОБА_10 оголошена догана, начальника відділення поштового зв'язку Стрижавка-1 зобов'язано посилити контроль за роботою листонош (а.с. 183).

Таким чином доводи відповідача про те, що позивача було належним чином повідомлено про звільнення, не відповідає дійсності, адже на час прийняття оскаржуваного розпорядження відповідачу було відомо про те, що ОСОБА_2 не було вручено поштове відправлення.

Норми ст. 49-2 КЗпП України вимагає виключно персонального попередження працівників про їх наступне вивільнення. Отже, відповідачем порушено вимоги ст. 49-2 КЗпП України. Позивач не була персонально попереджена про наступне її вивільнення, як того вимагає Закон.

Таким чином суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що матеріали справи не містять достатніх та допустимих доказів отримання позивачем письмового повідомлення Вінницької районної ради Вінницької області від 29.08.2014 року № 01-08/993 про наступне вивільнення із займаної посади керуючої справами виконавчого апарату районної ради 29 жовтня 2014 року згідно з ч. 1 ст. 40 КЗпП України у зв'язку із скороченням штату районної ради та її виконавчого апарату з пропозицією вакантної посади головного спеціаліста відділу організаційного, інформаційного, матеріально-технічного забезпечення діяльності ради виконавчого апарату районної ради.

Розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2 - 5, 7 статті 40 пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника) первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, працівником органу внутрішніх справ, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства.

У випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п'ятнадцятиденний строк обґрунтоване письмове подання власника або уповноваженого ним органу про розірвання трудового договору з працівником.

Якщо розірвання трудового договору з працівником проведено власником або уповноваженим ним органом без звернення до виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника), суд зупиняє провадження по справі, запитує згоду виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) і після її одержання або відмови виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) в дачі згоди на звільнення працівника (частина перша цієї статті) розглядає спір по суті.

Відповідно до ст. 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» у разі, якщо роботодавець планує звільнення працівників з причин економічного, технологічного, структурного чи аналогічного характеру або у зв'язку з ліквідацією, реорганізацією, зміною форми власності підприємства, установи, організації, він повинен завчасно, не пізніше як за три місяці до намічуваних звільнень надати первинним профспілковим організаціям інформацію щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також провести консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

Згідно п. 10 ч. 1 ст. 38 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» виборний орган первинної профспілкової організації на підприємстві, в установі або організації дає згоду або відмовляє у дачі згоди на розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця з працівником, який є членом діючої на підприємстві, в установі, організації профспілки, у випадках, передбачених законом.

Як вбачається з повідомлення голови профкому Антоненко М.О. від 08.12.2014 року № 11: ОСОБА_2 входить до складу членів профспілкового комітету Вінницької районної державної адміністрації та Вінницької районної ради; подання Вінницької районної ради про надання згоди на розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця за п. 1 ст. 40 КЗпП України з керуючою справами виконавчого апарату районної ради ОСОБА_2 не отримувалося. (т. 1 а.с. 13)

Те, що позивач входить до складу членів виборного профспілкового комітету Вінницької районної ради, а саме профспілкового комітету Вінницької районної державної адміністрації та Вінницької районної ради, зокрема підтверджується й протоколом № 10 засідання профспілкового комітету Вінницької районної державної адміністрації та Вінницької районної ради від 29.07.2014 року. (т. 1 а.с. 39)

Як вбачається з повідомлення голови Вінницької районної профспілкової організації працівників державних установ України від 03.12.2014 року № 13, подання Вінницької районної ради про надання згоди на розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця за п. 1 ст. 40 КЗпП України керуючої справами виконавчого апарату районної ради ОСОБА_2 не надходило. (т. 1 а.с. 40).

Крім того, на виконання ухвали Вінницького апеляційного адміністративного суду від 27.08.2015 року про витребовування у Профспілкового комітету Вінницьких районних держадміністрації та районної ради і Вінницькій районній профспілковій організації працівників державних установ України доказів надання згоди чи відмови у наданні згоди на розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця із ОСОБА_2 за п. 1 ст. 40 КЗпП України, Вінницькою районною профспілковою організацією працівників державних установ України та Профспілковою організацією працівників Вінницької районної державної адміністрації повідомлено апеляційний суд про те, що подання Вінницької районної ради про надання згоди на розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця за п. 1 ст. 40 КЗпП України керуючої справами виконавчого апарату районної ради ОСОБА_2 або від інших зацікавлених сторін, не надходило.

Відповідно до ст. 252 КЗпП України звільнення членів виборного профспілкового органу підприємства, установи, організації (у тому числі структурних підрозділів), його керівників, профспілкового представника (там, де не обирається виборний орган професійної спілки), крім випадків додержання загального порядку, допускається за наявності попередньої згоди виборного органу, членами якого вони є, а також вищого виборного органу цієї професійної спілки (об'єднання професійних спілок).

Верховний Суд України в постанові від 23.04.2014 року (справа № 6-30цс14) висловив правову позицію, що звільнення члена виборного органу первинної профспілкової організації підприємства, установи, організації (у тому числі структурних підрозділів), його керівників, профспілкового представника (там, де не обирається виборний орган профспілки) без попередньої згоди на це виборного органу первинної профспілкової організації профспілки та вищестоящого органу цієї профспілки (об'єднання профспілок) є порушенням вимог статей 43, 252 Кодексу законів про працю України, статті 41 Закону України від 15 вересня 1999 року №1045-XIV «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» та є підставою для визнання звільнення незаконним.

За таких обставин, як судом першої інстанції так і судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідачем взагалі не направлялось профспілковим організаціям подання на звільнення ОСОБА_2, що є порушенням трудового законодавства.

Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Однак під час розгляду вказаної справи, відповідачем не додано докази, які б свідчили про правомірність прийняття розпорядження про звільнення ОСОБА_2 із займаної посади, натомість матеріали справи містять докази, які стверджують про порушення порядку звільнення позивача за ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Крім того, стосовно доводів апеляційної скарги відповідача, що, так як позивач звернулась до районної ради з вимогою письмово повідомити про нараховані суми, що належать її при звільненні та надати довідку про середню заробітну плату, тому дане письмове звернення відповідно до ч. 3 ст. 49-2 КЗпП свідчить про відмову працівника від переведення на іншу посаду на тому самому підприємстві, установі, організації. Відповідач вказує, що позивач скористалась наданим їй правом та стала на облік до державної служби зайнятості.

Відповідно до ч. 3 ст. 49-2 КЗпП одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Так у даній нормі взагалі не йде мова про те, що працівник автоматично вважається таким, що відмовився від запропонованої посади, у зв'язку з тим, що вона стала на облік до державної служби зайнятості. Таким чином суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відповідачем не додержано форму звільнення працівника.

Так, ОСОБА_2 відповідно до письмового повідомлення №01-08/993 від 29.08.2014 року про вивільнення із займаної посади повідомлено про те, що їй пропонується вакантна посада головного спеціаліста відділу організаційного, інформаційного, матеріально-технічного забезпечення діяльності ради виконавчого апарату районної ради. В той же час розпорядженням про внесення змін до штатного розпису районної ради та її виконавчого апарату районної ради до штатного розпису вводиться посада керуючого справами виконавчого апарату районної ради, начальника відділу організаційного, інформаційного, матеріально-технічного забезпечення діяльності ради виконавчого апарату районної ради Однак позивачу вказана посада не запропонована, оскільки у неї не має відповідної освіти, тобто позивач не відповідає займаній посаді.

Проте, відповідно до Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» не можна визнати законним звільнення з мотивів відсутності спеціальної освіти (диплома), якщо відповідно до чинного законодавства наявність її не є обов'язковою умовою виконання роботи, обумовленої трудовим договором. Проте у випадках, коли згідно з законодавством виконання певної роботи допускається після надання в установленому порядку спеціального права (водії автомобільного та електротранспорту тощо), позбавлення цього права може бути підставою для звільнення працівника з мотивів невідповідності займаній посаді або виконуваній роботі з додержанням правил ч. 2 ст. 40 КЗпП. Так з посади керівника може бути звільнена особа, лише у зв'язку з нездатністю забезпечити належну дисципліну праці у відповідній структурі.

Крім того, відповідно до зауважень та пропозиції до проекту розпорядження «Про внесення змін до штатного розпису районної ради та її виконавчого апарату районної ради» від 28.08.2014 року, поданих начальником відділу фінансово-господарського забезпечення діяльності ради виконавчого апарату районної ради, головного бухгалтера, зазначено, що посилки на чинне законодавство України (КЗпП) та обґрунтування, викладені в проекті вказаного розпорядження відносно посади начальника відділу фінансово-господарського забезпечення діяльності ради виконавчого апарату районної ради, головний бухгалтер не відповідають нормам КЗпП, так як переміщення з посади начальника відділу фінансово-господарського забезпечення діяльності ради виконавчого апарату районної ради, головний бухгалтер на посаду головного бухгалтера Вінницької районної ради здійснюється у межах посади головного бухгалтера та кваліфікації.

Таким чином, не може бути введена посада головного бухгалтера до складу певного відділу, оскільки відповідно до Типового положення про бухгалтерську службу бюджетної установи затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 січня 2011 р. N 59 керівником бухгалтерської служби є головний бухгалтер, який підпорядковується та є підзвітним керівникові бюджетної установи або його заступникові (п. 9 Положення).

Згідно з вказаним положенням головний бухгалтер, серед іншого: організовує роботу з ведення бухгалтерського обліку та забезпечує виконання завдань, покладених на бухгалтерську службу, та здійснює керівництво діяльністю бухгалтерської служби, забезпечує раціональний та ефективний розподіл посадових обов'язків між її працівниками з урахуванням вимог щодо забезпечення захисту інформації та запобігання зловживанням під час ведення бухгалтерського обліку.

Працівники бухгалтерської служби, які призначаються на посаду та звільняються з посади у порядку, встановленому законодавством про працю, підпорядковуються головному бухгалтерові (п. 16 Положення).

Таким чином, лише головний бухгалтер може бути начальником відділу матеріально-технічного забезпечення. А тому, розпорядження «Про внесення змін до штатного розпису районної ради та її виконавчого апарату районної ради» містить у собі суперечності чинному законодавству.

Суд апеляційної інстанції вважає слушним зауваження позивача викладене в апеляційній скарзі, що у разі визнання протиправним та скасування розпорядження про звільнення працівника з роботи суд повинен прийняти рішення саме про поновлення позивача на роботі, а не зобов'язання відповідача поновити його на роботі.

Відповідно до частини першої статті 6 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Встановлення статтями 105 та 162 КАС способів захисту не виключає застосування інших способів захисту, зокрема тих, які встановлені КЗпП при розгляді вимог про поновлення на роботі.

Задовольняючи позовні вимоги про поновлення на публічній службі, суд повинен визнати протиправним рішення суб'єкта владних повноважень повністю або частково, скасувати акт індивідуальної дії та обов'язково вказати дату, з якої особу поновлено на посаді.

Статтею 235 КЗпП передбачено, зокрема, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

В абзаці 3 п.17 постанови Пленум Вищого адміністративного суду України «Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України» від 06.03.2008 №2 роз'яснено, що в адміністративних справах щодо визнання незаконним рішення про звільнення з посад позовними вимогами є скасування правових актів індивідуальної дії та поновлення на посаді.

Одночасно в абзаці 10 пп.10.2 п.10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судове рішення в адміністративній справі» від 20.05.2013 №7 роз'яснено, що задовольняючи позовні вимоги про поновлення на публічній службі, суд повинен визнати протиправним рішення суб'єкта владних повноважень повністю або частково та скасувати акт індивідуальної дії повністю або ту його частину, яка стосується позивача, з моменту прийняття акта та обов'язково вказати дату, з якої особу поновлено на посаді.

За таких обставин, чинним законодавством визначено, що суд повинен поновити працівника на попередній роботі, а не виносити рішення зобов'язального характеру для роботодавця. Тому суд першої інстанції допустив помилку в тому, що зобов'язав відповідача поновити ОСОБА_2 на посаді, а не самостійно поновив її на займаній до звільнення посаді.

Вказана позиція також висловлена в постанові Верховного Суду України від 04.11.2014 року у справі №21-426а14.

Частиною 2 ст.235 КЗпП України регламентовано, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу але не більше як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

При цьому в розумінні ст.235 КЗпП України вимушеним прогулом є час з дня незаконного звільнення працівника (переведення на іншу роботу (посаду)) до дня ухвалення судом рішення про поновлення працівника на попередній роботі (посаді).

Заробітна плата за час вимушеного прогулу, який мав місце до постановлення рішення про поновлення на роботі, стягується з роботодавця з розрахунку середнього заробітку працівника, який визначається відповідно до ст.27 Закону «Про оплату праці» і «Порядку обчислення середньої заробітної плати», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.

Таким чином відповідачем на виконання вимог ухвали Вінницького апеляційного адміністративного суду від 27.08.2015 року надано розрахунок середнього заробітку ОСОБА_2 за час вимушеного прогулу відповідно до якої середній заробіток за час вимушеного прогулу з 26.11.2014 року по 14.9.2015 року включно становить 46497,08 грн., а тому дана сума підлягає стягненню з відповідача.

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про стягнення на користь позивача моральної шкоди у розмірі 5000 грн. та витрат на правову допомогу у розмірі 5000 грн.

Відповідно до ст. 237-1 КЗпП за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Колегія суддів вважає, що проведенням звільнення позивачу заподіяно моральну шкоду, оскільки він був позбавлений можливості працювати, отримувати винагороду за працю, чим був постановлений у скрутне матеріальне становище та змушений докладати додаткових зусиль для відстоювання своїх прав.

При визначенні розміру коштів на відшкодування моральної шкоди колегія суддів враховує, що порушені трудові права позивача відновлені постановленим рішенням, яким у тому числі на його користь стягнуто заробітну плату за час вимушеного прогулу.

В зв'язку з цим, виходячи із принципів розумності та справедливості за даних обставин, колегія суддів вважає, що 5000 грн. буде достатньою грошовою компенсацією понесених ОСОБА_2 моральних страждань. Відшкодування моральної шкоди на користь працівника проводиться на підставі ст. 237-1 КЗпП України.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) позивач при зверненні до суду була звільнена від сплати судового збору. Однак, згідно п. 1 ч. 3 ст. 87 КАС України до витрат, пов'язаних з розглядом справи належать витрати на правову допомогу.

Згідно з ст. 90 КАС України витрати, пов'язані з оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, які надають правову допомогу за договором, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги, передбачених законом. Граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.

Згідно ст. 1 Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

02.12.2014 року між ОСОБА_2 та адвокатом Піпком А.М. було укладено договір про надання правової допомоги № б/н, згідно якого останній зобов'язувався надати клієнту правову допомогу у справі про визнання протиправним та скасування розпорядження ВРР № 58-рк від 26.11.2014 року, поновлення на роботі клієнта, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. (а.с. 43-45)

Судом першої інстанції встановлено, з чим погоджується апеляційний суд, що Піпко А.М. відповідно до свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю НОМЕР_1 від 10.12.2012 року є адвокатом. (а.с. 42)

Згідно з квитанціями до прибуткових касових ордерів від 15.01.2015 року, від 14.05.2015 року, від 27.05.2015 року ОСОБА_2 було сплачено гонорар в загальному розмірі 9744, 00 гривень адвокату Піпку А.М. (т. 1 а.с. 224, 225, т. 2 а.с. 16)

Договір про надання правової допомоги № б/н від 02.12.2014 року, укладений між ОСОБА_2 та адвокатом Піпком А.М. є домовленість двох сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України. За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором, згідно ч. 1 ст. 901 ЦК України.

Представником позивача суду надано розрахунок часу, витраченого на надання правової допомоги. (т. 2 а.с. 17)

Позивачем не надано акту виконаних робіт щодо надання юридичних послуг адвокатом Піпком А.М., а укладення договору і надання розрахунку, здійсненого в односторонньому порядку адвокатом, не є фактом його виконання, відповідно суду неможливо встановити, яка саме робота була зроблена представником позивача, в якому обсязі і скільки часу було витрачено, що відповідно, унеможливлює встановити відповідність заявленої вартості правової допомоги.

Суд першої інстанції вирахував затрати часу роботи адвокатом Піпком А.М., пов'язаної з розглядом даної справи, зокрема зазначено, що усього витрачено 8 год. 27 хв. (згідно з журналами судового засідання). Таким чином враховуючи затрати часу та положення ст. 1 Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах», суд апеляційної інстанції вважає, що на користь позивача, необхідно стягнути витрати на правову допомогу в сумі 5000 (п'ять тисяч) гривень. Також колегія суддів погоджується з доводами суду першої інстанції, що витрати на правову допомогу в сумі 4744 (чотири тисячі сімсот сорок чотири) гривні 00 копійок слід залишити за ОСОБА_2, так як позивачем не надано достатніх доказів того, що позивачем сплачено 9744 грн. за послуги.

Так, до списку доказів, які необхідно подати суду, необхідно долучати й розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги, та може міститися у акті приймання-передачі послуг за договором.

Таким чином, розрахунок платної правової допомоги повинен відображати вартість години за певний вид послуги та час витрачений на: участь у судових засіданнях; вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням; ознайомлення з матеріалами справи в суді.

Так згідно з ч. 1 ст. 94 КАС України, суд присуджує всі здійснені стороною документально підтверджені судові витрати на правову допомогу за наявності таких обставин: факту понесення витрат на правову допомогу до їх компенсації судом (така позиція відображена й у постанові Верховного Суду України від 01.10.2002 р. у справі № 30/63); документального підтвердження понесення витрат (банківська виписка з рахунку особи, що надає правову допомогу, із зазначенням оплати правової допомоги згідно договору та надходження суми від сторони по справі. Також таким документом може бути прибутковий ордер (якщо оплата проводилась у готівковій формі) чи інший розрахунковий документ).

Таким чином суд апеляційної інстанції погоджується розмірами виплат позивачу визначених судом першої інстанції.

Однак суд апеляційної інстанції зауважує, що судом першої інстанції неправильно визначено бюджет з якого необхідно стягнути вказані суми.

Так, відповідно до п. 1 ст. 94 КАС України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа). Отже витрати на правову допомогу та моральна шкода підлягають стягненню з районного бюджету Вінницької районної ради Вінницької області.

Також представник позивача просив у разі задоволення позовних вимог вжити заходи контролю за виконанням рішення та зобов'язати відповідача подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення. З даного приводу суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 267 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, має право зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Відповідно до статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Статтею 236 КЗпП України встановлено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Зазначена вище стаття КЗпП України не містить застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткові дії, в цьому випадку - пред'явлення рішення до примусового виконання, що вказують на його бажання поновитися на роботі.

Відповідно до частини першої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов'язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.

Частиною другою статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.

При цьому пунктом 3 частини першої статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що постанови суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно.

Частиною четвертою статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України законодавець обумовив питання примусового виконання судових рішень у порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження». Цим підкреслюється винятковість саме примусового виконання рішення адміністративного суду.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

Отже, правова природа діяльності органів державної виконавчої служби та її основне призначення полягає саме в примусовому виконанні рішень суду, в тому числі постанов судів про поновлення на посадах у відносинах публічної служби, які набрали законної сили, що і є підставою для негайного їх виконання. Добровільне виконання рішення суду боржником - це його законодавчо встановлений обов'язок. Зокрема, зазначений обов'язок не є похідним від дій особи (подання заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження), яку поновлено на роботі. В таких випадках держава в особі органу державної виконавчої служби несе відповідальність за виконання остаточних судових рішень.

Таким чином суд апеляційної інстанції не вважає за необхідне встановити контроль за виконанням даного судового рішення, адже нормами трудового законодавства встановлений обов'язок відповідача виконати рішення суду. Крім того судом апеляційної інстанції приведено резолютивну частину постанови відповідно до вимог трудового законодавства, а тому у відповідача не має більше підстав не виконувати рішення суду.

Крім того, суд апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції правомірно допущено до негайного виконання постанову в частині поновлення на роботі ОСОБА_2 та стягнення на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, в межах стягнення суми за один місяць, проте суд апеляційної інстанції постановляючи дане рішення враховує, що норми ч. 5 ст. 254 КАС України, якою визначено, що постанова суду апеляційної інстанції за наслідками перегляду набирає законної сили з моменту проголошення.

За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування постанови суду першої інстанції з метою належного оформлення резолютивної частини рішення, яке дозволить позивачу безперешкодно поновитись на раніше займаній посаді, та виконати рішення суду в частині стягнення належних останній грошових виплат.

В силу пункту 3 частини 1 статті 198 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції має право скасувати її та прийняти нову постанову суду.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 202 КАС України підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання.

Враховуючи встановлене порушення судом першої інстанції норм матеріального права, колегія суддів встановила підстави для скасування оскаржуваної постанови суду першої інстанції та прийняття нової постанови про часткове задоволення позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 212, 254 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

апеляційну скаргу Вінницької районної ради Вінницької області залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Вінницького міського суду Вінницької області від 11 червня 2015 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Вінницької районної ради Вінницької області про визнання протиправним та скасування розпорядження, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди скасувати, прийняти нову постанову.

Адміністративний позов задовольнити частково.

1. Визнати протиправним і скасувати розпорядження голови Вінницької районної ради Вінницької області Сітарського С.М. №58-рк від 26.11.2014 року "Про звільнення ОСОБА_2.".

2. Поновити ОСОБА_2 на посаді керуючого справами виконавчого апарату районної ради з дня незаконного звільнення 26.11.2014 року.

3. Стягнути з Вінницької районної ради Вінницької області на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня незаконного звільнення з 26.11.2014 року по 14.09.2015 року включно в сумі 46 497 (сорок шість тисяч чотириста дев'яносто сім) грн. 08 коп.

4. Стягнути з районного бюджету Вінницької районної ради Вінницької області на користь ОСОБА_2 моральну шкоду в сумі 5 000 (п'ять тисяч) грн. 00 коп.

5. Стягнути з районного бюджету Вінницької районної ради Вінницької області на користь ОСОБА_2 витрати на правову допомогу в сумі 5 000(п'ять тисяч) грн. 00 коп.

В іншій частині позову відмовити.

Постанова суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст. 212 КАС України.

Постанова суду складена в повному обсязі 21 вересня 2015 року.

Головуючий Мельник-Томенко Ж. М.

Судді Ватаманюк Р.В.

Сторчак В. Ю.