Ухвала суду № 49309083, 26.08.2015, Апеляційний суд Чернівецької області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 серпня 2015 року м. Чернівці

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Чернівецької області у складі:

головуючого Одинака О. О.

суддів: Винту Ю.М.. Кулянди М.І.

секретар Вівчарик Н.В.

за участю: ОСОБА_2, яка діє в інтересах ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, представника публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» Бацей Т.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_8 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, третя особа без самостійних вимог Служба у справі дітей Чернівецької міської ради, за апеляційною скаргою ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 16 червня 2015 року,

встановила:

В грудні 2014 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом.

Просило:

- звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 59,20 кв.м., житловою площею 32,50 кв.м., шляхом продажу вказаного предмету іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладанням від свого імені договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмету іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки;

- виселити відповідачів та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у вищевказані квартирі.

Посилалося на те, що 5 грудня 2007 року ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк» уклали кредитний договір. Відповідно до умов вказаного договору ОСОБА_3 отримала кредит у розмірі 230 000 гривень зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15 процентів на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 5 грудня 2022 року.

22 лютого 2013 року між сторонами було укладено додаткову угоду №1 до вказаного кредитного договору, згідно з якою була зменшена сума заборгованості, що виникла у період з дати надання позичальнику кредиту до дати підписання додаткової угоди на 431 599 гривень 7 копійок.

В забезпечення виконання обов'язків за кредитним договором сторони уклали договір іпотеки. Відповідно до його умов ОСОБА_3 передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1.

Внаслідок неналежного виконання своїх обов'язків за кредитним договором відповідач станом на 28 жовтня 2014 року має заборгованість в сумі 772 595 гривень 90 копійок, що складається з заборгованості за кредитом в сумі 237 013 гривень 98 копійок, заборгованості по процентам за користування кредитом в сумі 37 476 гривень 63 копійки, заборгованості по пені в сумі 427 869 гривень 30 копійок та 70 235 гривень 99 копійок штрафу.

Рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівці від 16 червня 2015 року позов задоволено.

В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 5 грудня 2007 року в розмірі 772 595 гривень 90 копійок звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1 шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з з укладанням від свого імені договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмету іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки.

Виселено ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, малолітніх ОСОБА_7, ОСОБА_8 з вищевказаної квартири.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 просять рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Посилається на те, що суд першої інстанції порушив норми матеріального та процесуального права.

Заслухавши доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у розгляді справи, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід відхилити з таких підстав.

Ухвалюючи рішення суд першої інстанції виходив з того, що 5 грудня 2007 року ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк» уклали кредитний договір. Відповідно до умов вказаного договору ОСОБА_3 отримала кредит у розмірі 230 000 гривень зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15 процентів на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 5 грудня 2022 року.

22 лютого 2013 року між сторонами було укладено додаткову угоду №1 до вказаного кредитного договору, згідно з якою була зменшена сума заборгованості, що виникла у період з дати надання позичальнику кредиту до дати підписання додаткової угоди на 431 599 гривень 7 копійок.

В забезпечення виконання обов'язків за кредитним договором сторони уклали договір іпотеки. Відповідно до його умов ОСОБА_3 передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1.

Внаслідок неналежного виконання своїх обов'язків за кредитним договором відповідач станом на 28 жовтня 2014 року має заборгованість в сумі 772 595 гривень 90 копійок, що складається з заборгованості за кредитом в сумі 237 013 гривень 98 копійок, заборгованості по процентам за користування кредитом в сумі 37 476 гривень 63 копійки, заборгованості по пені в сумі 427 869 гривень 30 копійок та 70 235 гривень 99 копійок штрафу.

Право вибору способу судового захисту, передбаченого законом або договором належить позивачу, а тому посилання ОСОБА_4 на те, що позивачу необхідно спочатку звернутися до суду з позовом про стягнення заборгованості є безпідставними.

Квартира АДРЕСА_1, яка є предметом іпотеки була придбана відповідачкою за кошти отримані за договором кредиту.

Позивачем на адресу відповідачів направлялися попередження про необхідність усунути порушення зобов'язання та попереджалися про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення.

Кредит відповідачці надавався в національній валюті, а томі підстави для застосування Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» відсутні.

Такі висновки суду першої інстанції є правильними.

Так, за змістом ст. ст. 525, 526, 530 ЦК України зобов'язання мають виконуватися належним чином та у встановлений строк. Одностороння відмова від виконання зобов'язань не допускається.

Частиною 1 статті 624 ЦК України встановлено, що якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно із частини 2 статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів.

частиною 4 статті 9 ЖК України встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно частин 2, 3 ЖК України громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за

винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Згідно частини 1 статті 7 Закону України «Про іпотеку» 5 червня 2003 року N 898-IV (далі - Закону) за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.

Відповідно до частини 1 статті 33 Закону у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до частин 1, 2 статті 40 Закону звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Згідно пункту 43 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30 березня 2012 року, № 5 при розгляді позову іпотекодержателя про виселення мешканців із житлового будинку чи житлового приміщення в разі задоволення вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки суд має враховувати таке.

Згідно з частиною четвертою статті 9, статті 109 Житлового кодексу України, статей 39 - 40 Закону України "Про іпотеку" виселення мешканців із житлового будинку чи житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, проводиться в порядку, встановленому законом. При цьому суд за заявою іпотекодержателя одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки за наявності підстав, передбачених законом, ухвалює рішення про виселення мешканців цього житлового будинку чи житлового приміщення.

При цьому примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо мешканці добровільно не звільнили житловий будинок чи житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника або в інший погоджений сторонами строк.

Згідно частини 1 статті 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог.

Відповідно до вимог ст.ст. 213, 215 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим, а за змістом має містити встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини. При встановленні фактів суд оцінює належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Згідно ст. 214 ЦПК України суд ухвалюючи рішення повинен вирішити такі питання:

- чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

- які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;

- яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Як вбачається з матеріалів справи 5 грудня 2007 року ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк» уклали кредитний договір. Відповідно до умов вказаного договору ОСОБА_3 отримала кредит у розмірі 230 000 гривень зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15 процентів на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 5 грудня 2022 року.

З пункту 1.3 кредитного договору вбачається, що кредит надається на придбання у власність окремої квартири з метою постійного проживання за договором купівлі-продажу посвідченого Глуговським В.В. нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу за реєстровим №1887 від 5 грудня 2007 року, розташованої за адресою АДРЕСА_1 (а.с.15-18).

22 лютого 2013 року між сторонами було укладено додаткову угоду №1 до вказаного кредитного договору, згідно з якою була зменшена сума заборгованості, що виникла у період з дати надання позичальнику кредиту до дати підписання додаткової угоди на 431 599 гривень 7 копійок (а.с.21-23).

В забезпечення виконання обов'язків за кредитним договором сторони 5 грудня 2007 року уклали договір іпотеки. Відповідно до його умов ОСОБА_3 передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 (а.с.24-26).

Внаслідок неналежного виконання своїх обов'язків за кредитним договором відповідач станом на 28 жовтня 2014 року має заборгованість в сумі 772 595 гривень 90 копійок, що складається з заборгованості за кредитом в сумі 237 013 гривень 98 копійок, заборгованості по процентам за користування кредитом в сумі 37 476 гривень 63 копійки, заборгованості по пені в сумі 427 869 гривень 30 копійок та 70 235 гривень 99 копійок штрафу (а.с.8-11).

З договору купівлі-продажу від 5 грудня 2007 року укладеного між ОСОБА_10 та ОСОБА_3 вбачається, що продаж квартири АДРЕСА_1 було вчинено за 310 000 гривень (а.с.27).

З довідки ОСББ №23 від 16 січня 2015 року вбачається, що за адресою АДРЕСА_1 зареєстровані та постійно проживають ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_8 (а.с.48).

ПАТ КБ «ПриватБанк» звертався до відповідачів з вимогою добровільно звільнити вищевказане житлове приміщення, яку ними було отримано особисто, що підтверджується листом №30.1.0.0/2 від 17 вересня 2014 року, повідомленням від 5 лютого 2015 року та відповідними рекомендованим повідомленнями про вручення поштового відправлення (а.с.12-14, 71-73).

Частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Відтак, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

Отже, за змістом цих норм особам, які виселяються з жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Таку правову позицію висловив Верховний Суд України ухвалюючи постанову у справі №6-39цс15.

Колегія суддів вважає правильними висновки суду про законність звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру АДРЕСА_1 та виселення відповідачів в вказаного житлового приміщення.

Враховуючи зазначені вище обставини колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому його слід залишити без змін.

Доводи апеляційної скарги висновки суду першої інстанції не спростовують.

Зокрема помилковими є доводи скарги про те, що неможливість звернення стягнення на предмет іпотеки без попереднього звернення банком до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Згідно частини 1 статті 7 Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.

Згідно пункту 9 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30 березня 2012 року, № 5 право вибору способу судового захисту, передбаченого законом або договором (дострокове стягнення кредиту, стягнення заборгованості, у тому числі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки/застави, одночасне заявлення відповідних вимог у разі, якщо позичальник є відмінною від особи іпотекодавця (майновий поручитель), одночасне заявлення вимог про стягнення заборгованості з позичальника з вимогами про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет застави/іпотеки, належні іпотекодавцю, який не є позичальником, розірвання кредитного договору, набуття права власності на предмет іпотеки тощо) належить виключно позивачеві (частина перша статті 20 ЦК, статті 3 і 4 ЦПК).

Задоволення позову кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки/застави не є перешкодою для пред'явлення позову про стягнення заборгованості з поручителя за тим самим договором кредиту у разі, якщо на час розгляду справи заборгованість за кредитом не погашена. Задоволення позову кредитора про стягнення заборгованості з поручителя не є перешкодою для пред'явлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки/застави з метою погашення заборгованості за тим самим договором кредиту у разі, якщо на час розгляду спору заборгованість за кредитом не погашена.

Таким чином позивач має право вибору способу судового захисту своїх прав, а саме звернення з позовом про звернення стягнення та предмет іпотеки або з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Помилковими є доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не застосував до спірних правовідносин правила Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Аналіз положень пункту 1 частини 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 3 червня 2014 року, № 1304-VII дає підстави зробити висновок про те, що протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом іпотеки, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті.

З пункту 1.1. договору про іпотечний кредит від 5 грудня 2007 року вбачається, що кредитор зобов'язався надати позичальнику на умовах цього договору грошові кошти в сумі 230 000 гривень, тобто у національній валюті, а не іноземній валюті.

Помилковими є доводи апеляційної скарги про те, що в розрахунку суми заборгованості, який надано банком, не відображено суми, які погашалися позивачем згідно наданих ним квитанцій.

З розрахунку заборгованості та квитанцій наданих позивачем вбачається, що суми погашення заборгованості відображені у вказаному розрахунку.

Керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 308 ЦПК України, колегія суддів,

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 відхилити.

Рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 16 червня 2015 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення.

На ухвалу може бути подана касаційна скарга до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з моменту її вступу в законну силу.

Головуючий

Судді: