Рішення № 4827751, 28.09.2009, Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області

Справа № 2-1380/2009р .

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 вересня 2009 року Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області в складі: головуючого - судді Вуїва О.В., при секретарях – Козачук О.С., Козаченко О.І., за участю: позивача – ОСОБА_1 , представника позивача – ОСОБА_2 , відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вознесенську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа без самостійних вимог щодо предмету спору: Друга Вознесенська державна нотаріальна контора Миколаївської області, про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності на Ѕ частину житлового будинку,

ВСТАНОВИВ:

В червні 2009 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності на Ѕ частину житлового будинку в якому вказував, що з 1996 року по 24 лютого 1999 року він проживав з ОСОБА_5 однією сім’єю без реєстрації шлюбу, а з 24 лютого 1999 року по 26 вересня 2005 року – перебував з останньою в зареєстрованому шлюбі.

В період спільного проживання та під час перебування в зареєстрованому шлюбі подружжям спільними зусиллями та за спільні кошти було добудовано належний ОСОБА_5 незакінчений будівництвом житловий будинок по АДРЕСА_1 , який з об’єктивних причин був введений в експлуатацію лише після розірвання шлюбу, водночас забудовник отримала свідоцтво про право власності на це майно.

В подальшому, а саме 05 жовтня 2006 року ОСОБА_5 за нотаріально посвідченим договором продала спірний будинок подружжю ОСОБА_3 .

Оскільки житловий будинок по АДРЕСА_1 фактично був придбаний ОСОБА_5 та ОСОБА_1 в період спільного проживання та під час перебування в зареєстрованому шлюбі, належить їм на праві спільної сумісної власності та проданий одним з подружжя без згоди іншого, тому позивач просив визнати оспорюваний договір купівлі-продажу частково недійсним та визнати його власником Ѕ частини спірного майна.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник – ОСОБА_2 свої вимоги підтримали в повному обсязі, надали пояснення, аналогічні викладеним в позові.

Відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , як в наданих письмових запереченнях, так і в судовому засіданні позовні вимоги не визнали.

При цьому вказували на те, що спірний будинок до укладення договору купівлі-продажу був особистою власністю ОСОБА_5 , що повністю підтверджується наявними письмовими доказами.

Разом з тим, ОСОБА_5 та ОСОБА_1 добровільно розподілили спільне майно, набуте ними в період шлюбу, останній жодних претензій щодо цього протягом строку на поділ майна не висував та надав усну згоду відповідачам на укладення оспорюваного договору безпосередньо перед його укладенням.

Виходячи з таких обставин, не вбачали підстав для задоволення позову ОСОБА_1

Відповідачка ОСОБА_5 в судовому засіданні позовні вимоги не визнала, вказуючи на те, що спірний будинок належав їй на праві власності, що не заперечувалося самим позивачем, тому вона цілком правомірно розпорядилася своєю власністю, уклавши договір купівлі-продажу з Пісоцькими.

Представник третьої особи без самостійних вимог – Другої Вознесенської державної нотаріальної контори – в судове засідання не з’явилася, направивши на адресу суду письмову заяву про розгляд справи без її участі, проти задоволення позовних вимог заперечувала.

Оскільки матеріали справи містять достатньо відомостей про права та взаємовідносини сторін, тому суд, вважав можливим розглядати справу без участі представника третьої особи без самостійних вимог.

Заслухавши пояснення сторін, представника позивача, показання свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_6 , дослідивши матеріали справи в межах заявлених позовних вимог та на підставі наданих сторонами доказів, суд прийшов до наступного.

Зокрема, судом встановлено, що з 1999 по 2005 роки ОСОБА_1 та ОСОБА_5 перебували в зареєстрованому шлюбі між собою.

Разом з тим, до його укладення, остання набула в особисту приватну власність земельну ділянку на якій, на підставі відповідного дозволу та за наявністі належно затвердженого проекту побудувала житловий будинок АДРЕСА_1 .

Вказаний об’єкт був введений ОСОБА_5 в експлуатацію лише після розірвання шлюбу, водночас забудовник отримала свідоцтво про право власності на це майно.

Ці обставини знайшли своє повне підтвердження письмовими доказами, що містяться в матеріалах справи (а.с. 9, 56-63, 86-88).

Доводи сторони позивача про його участь в створенні нерухомого майна в період спільного проживання з відповідачкою однією сім’єю до реєстрації шлюбу не можуть бути прийняті судом до уваги, оскільки норми діючого на той час Кодексу про шлюб та сім?ю України не створювали будь-яких майнових наслідків таких відносин, а посилання ОСОБА_1 про участь в створенні спірного майна під час його перебування в зареєстрованому шлюбі з забудовником повністю спростовується наявними доказами, а саме:

- рішенням Олександрівської селищної ради від 16 лютого 1993 року, яким у власність ОСОБА_5 передано земельну ділянку для будівництва житлового будинку по АДРЕСА_1 , актом виносу в натурі меж земельної ділянки, а також відповідною проектно-технічною документацією;

- договором на будівництво житлового будинку, укладеного між забудовником та Олександрівською селищною радою;

- договором застави житлового будинку, з якого вбачається те, що в лютому 1997 року процент готовності спірного майна, незакінченого будівництвом вже складав 38%;

- свідоцтвом на право власності на нерухоме майно та іншими доказами, згідно яких ОСОБА_5 стала власником житлового будинку по АДРЕСА_1 після розірвання шлюбу з ОСОБА_1 .

Показання свідків, допитаних в судовому засіданні, певним чином різнилися між собою та суперечили іншим письмовим доказам, проте й вони не підтвердили доводів позивача, зокрема:

- свідок ОСОБА_8 в період шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_5 не бачив жодних будівельних робіт на земельній ділянці по АДРЕСА_1 ;

- свідок ОСОБА_6 навпаки бачив, що в цей період проводилися будівельні роботи, проте які саме – згадати не зміг. В той же час звертав увагу на те, що будівництво спірного будинку фактично було закінчене ОСОБА_5 ще в 1994 році;

- свідок ОСОБА_7 пояснювала, що в період шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_5 вона, як родич позивача, декілька разів навідувала подружжя. На час таких відвідин будівництво житла було закінчене, будинок був придатний для використання за призначенням, зокрема проживання, в той же час подружжя здійснювало лише будівництво підсобних приміщень та господарських спору: літньої кухні, туалету.

Як чинний Сімейний кодекс України (ст. 60), так і Кодекс про шлюб та сім’ю України 1969 року (ст. 22) вказують на те, що спільною сумісної власністю подружжя є лише майно, набуте ними за спільні кошти та спільними зусиллями за час перебування в шлюбі.

Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, а також отримане після розірвання шлюбу є власністю кожного з них (ст. 24 КпШС України, ст. 57 СК України).

Таке майно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя лише в разі, якщо за час шлюбу воно істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох.

Згідно п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України за №7 від 04 жовтня 1991 року (зі змінами) «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» у приватній власності громадян можуть знаходитись жилі будинки, збудовані на відведеній у встановленому порядку земельній ділянці або придбані на законних підставах, наприклад, за договором купівлі-продажу, міни, дарування, за правом спадщини.

Оскільки земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину у приватну власність, участь інших осіб у будівництві не створює для них права приватної власності на жилий будинок, крім випадків, коли це передбачено законом.

Зокрема таке право виникає, коли будівництво велось подружжям в період шлюбу — жилий будинок у зв’язку з цим є їх спільною сумісною власністю, або велось за рахунок спільної праці членів сім’ї — жилий будинок стає їх спільною сумісною власністю, якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними.

Інші особи, які приймали участь у будівництві вправі вимагати лише відшкодування своїх затрат на будівництво (купівлю будинку), якщо допомогу забудовнику (покупцю) вони надавали не безоплатно.

Таким чином позивач не довів той факт, що спірне майно є спільною сумісною власністю, не надав достатніх доказів в підтвердження цієї ообставини, як того вимагають положення ст.ст. 10, 60 ЦПК України./span>

Навпаки, з пояснень самих сторін в судовому засіданні, обставин, викладених ОСОБА_1 в своєму позові та акту комісії, складеного в січні 2006 року за участю представника Олександрівської селищної ради та самого подружжя (а.с 48) вбачається те, що після розірвання шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_5 добровільно розподілили спільне майно.

На той час, як і безпосередньо перед укладенням оспорюваного договору, позивач не заявляв будь-яких прав щодо будинку, надавши відповідачці всі повноваження на розпорядження житлом за умови повернення йому частки вартості майна, отриманого ОСОБА_5 за умови та під час його продажу.

За такого, суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до ст. 88 ЦПК України сплачені позивачем судові витрати відшкодуванню не підлягають, а з останнього на користь держави в особі Олександрівської селищної ради додатково підлягає стягненню державне мито (виходячи з двох позовних вимог майнового характеру та оціночної вартості спірного майна (а.с. 51)) в сумі 271,88 грн.

Керуючись ст.ст. 10, 11, 88, 209, 212, 213, 214, 215 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

В задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа без самостійних вимог щодо предмету спору: Друга Вознесенська державна нотаріальна контора Миколаївської області, про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності на Ѕ частину житлового будинку – відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 державне мито на користь держави в особі місцевого бюджету Олександрівської селищної ради Вознесенського району Миколаївської області (Банк УДК в Миколаївській області код банку 23406957, МФО 826013, код платежу 22090100, р/р 31416537700114) в сумі 271 (двісті сімдесят одна) гривня 88 копійок.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Миколаївської області через Вознесенський міськрайонний суд шляхом подачі заяви про апеляційне оскарження рішення протягом десяти днів з дня його проголошення та подачі апеляційної скарги протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.

Суддя: Вуїв О.В.