Постанова № 47624826, 27.07.2015, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"27" липня 2015 р. Справа№ 910/9654/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Пономаренка Є.Ю.

суддів: Буравльова С.І.

Шапрана В.В.

за участю представників:

від позивача - Решитова Е.В., довіреність № 80 від 31.12.2014;

від відповідача - представник не прибув,

розглянувши апеляційну скаргу дочірнього підприємства "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" на рішення господарського суду міста Києва від 10.06.2015 у справі № 910/9654/15 (суддя Любченко М.О.) за позовом публічного акціонерного товариства "Укртрансгаз" до дочірнього підприємства "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" стягнення 134 501,92 грн.

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство "Укртрансгаз" звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до дочірнього підприємства "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" про стягнення 134 501,92 грн., з яких: 94 558 грн. 62 коп. - основний борг, 7 785, 60 грн. - інфляційні, 8 518, 05 грн. - 3% річних, 6 619, 10 грн. - штраф та 17 020, 55 грн. - пеня.

Рішенням господарського суду міста Києва від 10.06.2015 у справі № 910/9654/15 позов задоволено частково; вирішено стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість в сумі 94 558 грн. 62 коп. та три відсотки річних в сумі 4 859, 69 грн.; у задоволенні вимог про стягнення інфляційних, штрафу та пені відмовлено.

При ухваленні рішення суд виходив з того, що відповідач не виконав своє грошове зобов'язання з оплати вартості поставленого йому товару.

У задоволенні позовних вимоги про стягнення пені та штрафу, нарахованих на підставі абз. 3 ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України, судом відмовлено у зв'язку з тим, що зазначена норма застосовується лише за невиконання негрошового зобов'язання, а оскільки у даному випадку відповідачем порушено саме грошове зобов'язання, підстави для стягнення даних санкцій відсутні.

Відмова у задоволенні інфляційних мотивована тим, що в період нарахування інфляційних, який знаходиться в межах строку позовної давності, мала місце дефляція, що в свою чергу є підставою для відмови у задоволенні зазначеної вимоги.

Не погодившись з прийнятим рішенням, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду міста Києва від 10.06.2015 у справі № 910/9654/15 скасувати та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на ненастання строку виконання ним зобов'язання через неотримання рахунку-фактури.

Також, апелянт зазначає про те, що акт звірення не перериває строку позовної давності, оскільки з боку відповідача його було підписано не уповноваженою особою, а саме головним бухгалтером. У зв'язку з цим апелянт вважає, що строк позовної давності було пропущено за вимогою про стягнення суми основного боргу.

Представник позивача судовому засіданні 27.07.2015 року надав пояснення, якими просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення місцевого господарського суду - без змін.

Відповідач правом на участь представника в судовому засіданні не скористався, хоча про дату, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином; про що свідчить повідомлення про вручення поштового відправлення.

Будь - яких заяв, клопотань щодо неможливості бути присутнім в даному судовому засіданні від відповідача до суду не надійшло.

Враховуючи наведене вище, а також те, що саме відповідачем подана апеляційна скарга, а отже його позиція є викладеною та зрозумілою, апеляційна скарга розглянута судом у даному судовому засіданні по суті з винесенням постанови.

Згідно зі ст. 99 Господарського процесуального кодексу України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України.

Відповідно до ст. 101 Господарського процесуального кодексу України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково наданими доказами, якщо заявник обґрунтував неможливість їх надання суду в першій інстанції з причин, що не залежали від нього, повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення або ухвали місцевого суду у повному обсязі.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні або скасуванню з наступних підстав.

Між дочірньою компанією "Укртрансгаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" (правонаступником якої є публічне акціонерне товариство "Укртрансгаз"), як продавцем та дочірнім підприємством "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України", як покупцем, 13.10.2010 укладено Договір купівлі-продажу №260-К/99-234-У.

Згідно предмету даного договору Продавець зобов'язався продати, а Покупець прийняти та оплатити запасні частини та матеріали, відповідно до специфікації, яка є невід'ємною частиною цього Договору (п. 1.1 договору).

Відповідно до п. 3.5 договору Покупець здійснює 100% оплату вартості Продукції протягом 5 днів після отримання рахунка-фактури шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок Продавця, зазначеного в розділі 10 Договору.

Відповідний рахунок-фактура позивачем відповідачу не виставлявся.

Пунктом 4.2 договору передбачено, що факт поставки продукції підтверджується видатковою накладною, яка підписується повноважними представниками сторін у день отримання продукції.

Продавець виконав прийняті на себе зобов'язання за договором, а саме, Покупцю було поставлено товар на загальну суму 94 558 грн. 62 коп.

Відповідачем зазначений товар було отримано 13.10.2010 р., що підтверджується накладними-вимогами №15/10-2005 від 13.10.2010р., №14/10-2009 від 13.10.2010р., №13/10-2027 від 13.10.2010р. та №10/10-2007 від 13.10.2010р. (а.с. 36-39).

Вартість поставленої продукції (94 558 грн. 62 коп.) відповідачем оплачена не була.

Між сторонами 01.07.2012, 01.10.2012 та 15.01.2013 проводились звірки взаєморозрахунків, за результатами яких складено акти (а. с. 79-81). Згідно з такими актами борг відповідача перед позивачем, зокрема, за Договором купівлі-продажу №260-К/99-234-У від 13.10.2010 становить 94 558 грн. 62 коп.

Зазначені акти підписано уповноваженими представниками сторін та скріплено печатками.

Згідно Довідки до даних актів звірки у загальну суму заборгованості відповідача перед позивачем (1 091 584 грн. 19 коп.) входить також і сума за спірною поставкою (94 558 грн. 62 коп.), що була здійснена на підставі Договору купівлі-продажу №260-К/99-234-У від 13.10.2010 та яка підтверджується накладними-вимогами №15/10-2005 від 13.10.2010р., №14/10-2009 від 13.10.2010р., №13/10-2027 від 13.10.2010р. та №10/10-2007 від 13.10.2010р.

Відповідачем наведену обставину не спростовано жодними засобами доказування.

Отже, зазначеними актами, оформленими належним чином, відповідачем визнана заборгованість за Договором купівлі-продажу №260-К/99-234-У від 13.10.2010 на суму 94 558 грн. 62 коп.

Тому, строк позовної давності було поновлено та відповідно не пропущено на день подачі позову, про що докладніше буде наведено нижче у даній постанові.

У зв'язку з неоплатою відповідачем вказаної суми заборгованості позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з дочірнього підприємства "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" заборгованості в сумі 94 558 грн. 62 коп.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України встановлено, що підставами виникнення прав та обов'язків, є, зокрема, договори та інші правочини.

У відповідності до ч. 1 ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно зі ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до частини 2 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

Відповідно до ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Тобто, вказана норма передбачає як безпосереднє встановлення у зобов'язанні строку (терміну) його виконання, так і визначення цього строку вказівкою на певну подію, яка неминуче має настати. В іншому ж випадку кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час.

Відповідно до ч. ч. 1 та 2 ст. 251 Цивільного кодексу України:

- строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення;

- терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (ч. 1 ст. 252 Цивільного кодексу України).

Згідно ч. 2 ст. 252 Цивільного кодексу України термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Умовами п. 3.5 договору передбачено, що Покупець здійснює 100% оплату вартості Продукції протягом 5 днів після отримання рахунка-фактури шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок Продавця, зазначеного в розділі 10 Договору.

Наведене положення не визначає строку виконання відповідачем зобов'язання з оплати коштів за отриману продукцію.

Так, не визначено строк ані у роках, ані у місяцях, тощо.

Не встановлено і терміну, що визначався б календарною датою до якої зобов'язання мало бути виконаним або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Отримання покупцем рахунку-фактури не може бути визнано подією, яка має неминуче настати, оскільки залежить від суб'єктивної поведінки позивача, а також факторів з доставки поштового відправлення.

Крім цього, не виставлення відповідного рахунку позивачем не звільняє відповідача від обов'язку розрахуватись за отриманий товар, оскільки це не є відкладальною умовою в розумінні ст. 212 Цивільного кодексу України та не є простроченням кредитора в розумінні ст. 613 Цивільного кодексу України.

Аналогічної позиції дотримується Верховний Суд України у постанові від 29.09.2009 у справі № 37/405, а також Вищий господарський суд України у постановах від 20.05.2010 у справі № 18/321 та від 24.09.2013 у справі № 5009/1053/12.

З огляду на викладене, доводи апелянта про ненастання строку виконання відповідачем зобов'язання через неотримання ним рахунку-фактури відхиляються колегією суддів за необґрунтованістю.

Як вже зазначалось, Договором купівлі-продажу №260-К/99-234-У від 13.10.2010 не встановлено строку виконання відповідачем зобов'язання з оплати вартості отриманого товару.

Проте, згідно із ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Отже, враховуючи відсутність у договорі умови щодо строку оплати товару та встановлення його зазначеною спеціальною нормою права (ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України), покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 222 Господарського кодексу України учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб'єктів, зобов'язані поновити їх, не чекаючи пред'явлення їм претензії чи звернення до суду.

Таким чином, наявність зобов'язання у відповідача щодо проведення платежів за отриманий товар випливає безпосередньо зі змісту ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України.

За таких обставин, враховуючи відсутність у договорі умови щодо строку виконання відповідачем зобов'язання з оплати вартості отриманого товару, факт отримання товару відповідачем та накладні, надані позивачем на підтвердження своїх вимог, є самостійними підставами для виникнення обов'язку у відповідача здійснити розрахунки за отриманий товар.

Враховуючи положення ч. 1 статті 692 Цивільного кодексу України відповідач повинен був розрахуватись за отриманий від постачальника товар після його прийняття.

Аналогічної правової позиції дотримується і Вищий господарський суд України в Оглядовому листі "Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" від 29.04.2013 № 01-06/767/2013.

Крім цього, наведена позиція викладена також у п. 1.7 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013.

Згідно наведеного пункту, якщо у договорі або законі не встановлено строку (терміну), у який повинно бути виконано грошове зобов'язання, судам необхідно виходити з приписів частини другої статті 530 Цивільного кодексу України. Цією нормою передбачено, між іншим, і можливість виникнення обов'язку негайного виконання; такий обов'язок випливає, наприклад, з припису частини першої статті 692 Цивільного кодексу України, якою визначено, що покупець за договором купівлі-продажу повинен оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього; відтак якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлено інший строк оплати товару, відповідна оплата має бути здійснена боржником негайно після такого прийняття, незалежно від того, чи пред'явив йому кредитор пов'язану з цим вимогу. При цьому, передбачена законом відповідальність за невиконання грошового зобов'язання підлягає застосуванню починаючи з дня, наступного за днем прийняття товару, якщо інше не вбачається з укладеного сторонами договору. Відповідні висновки випливають зі змісту частини другої статті 530 Цивільного кодексу України.

Зобов'язання з оплати вартості поставленого товару відповідачем виконано не було.

Відповідно до статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться, одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно частини 1 статті 625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Факт поставки товару відповідачу та наявності заявленого до стягнення боргу станом на день подачі позову до суду підтверджується матеріалами справи, зокрема, оформленими належним чином накладними.

Крім цього, факт існування заборгованості за Договором купівлі-продажу №260-К/99-234-У від 13.10.2010 на суму 94 558 грн. 62 коп. сторони визначили в актах звірки взаєморозрахунків (а. с. 79-81).

Отже, підписанням зазначених актів відповідач підтвердив факт поставки спірного товару.

Аналогічної правової позиції про те, що акт звірення розрахунків може бути належним доказом поставки товару, дотримується і Вищий господарський суд України в постанові від 20.02.2013 по справі № 5011-25/7453-2012.

Доводи апелянта про те, що акти звірки підписано з боку відповідача не уповноваженою особою, а саме головним бухгалтером, відхиляються колегією суддів, з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 4 ст. 8 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" для забезпечення ведення бухгалтерського обліку підприємство самостійно обирає форми його організації, однією з яких є введення до штату підприємства посади бухгалтера або створення бухгалтерської служби на чолі з головним бухгалтером. Частиною 7 цієї ж статті встановлено, що головний бухгалтер, зокрема, організує контроль за відображенням на рахунках бухгалтерського обліку всіх господарських операцій.

Зі змісту наведених норм вбачається наявність повноваження у головного бухгалтера на підпис акту звірки взаєморозрахунків.

Аналогічної позиції про те, що головний бухгалтер є уповноваженою особою на підписання акту звірки дотримується і Вищий господарський суд України, зокрема, у постанові від 27.02.2012 у справі № 20/5009/5311/11 та від 05.06.2014 у справі № 913/2988/13.

Крім цього, на спірних актах міститься відбиток печатки відповідача.

Зважаючи на те, що відбиток штампу особи, яка його поставила, є способом підтвердження підпису особи на документі, а відповідно до положень ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, відповідачем не доведено того, що штамп вибув з його володіння і відтиск його нанесений на документ у протиправний спосіб.

Тому, доводи апелянта в цій частині є необґрунтованими.

Як вже зазначалось, згідно Довідки до даних актів звірки у загальну суму заборгованості відповідача перед позивачем (1 091 584 грн. 19 коп.) входить також і сума за спірною поставкою (94 558 грн. 62 коп.), що була здійснена на підставі Договору купівлі-продажу №260-К/99-234-У від 13.10.2010 та яка підтверджується накладними-вимогами №15/10-2005 від 13.10.2010р., №14/10-2009 від 13.10.2010р., №13/10-2027 від 13.10.2010р. та №10/10-2007 від 13.10.2010р.

Отже, зазначеними актами оформленими належним чином, відповідачем визнана заборгованість за накладними-вимогами на суму 94 558 грн. 62 коп.

Апелянтом, в свою чергу не надано розшифровку сум, з яких могла б на його думку складатися загальна сума боргу вказана в актах звіряння, та до якої б не входила спірна сума заявлена у даному позові.

Таким чином, відповідачем не спростовано того, у акті звіряння розрахунків не відображено заборгованості за спірною поставкою.

При цьому, судом враховується, що відповідно ст. 4-3 ГПК судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.

Отже, матеріалами справи підтверджено факт наявності заявленого до стягнення боргу за накладними-вимогами №15/10-2005 від 13.10.2010р., №14/10-2009 від 13.10.2010р., №13/10-2027 від 13.10.2010р. та №10/10-2007 від 13.10.2010р. на суму 94 558 грн. 62 коп.

Стосовно заяви відповідача про сплив позовної давності щодо заявлених у даній справі вимог, слід зазначити наступне.

Статтею 256 Цивільного кодексу України встановлено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Положеннями статті 257 Цивільного кодексу України передбачено загальну позовну давність тривалістю у три роки.

Початок перебігу позовної давності визначається за правилами статті 261 Цивільного кодексу України.

Згідно з ч. 5 ст. 261 Цивільного кодексу України за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Згідно із ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Враховуючи положення зазначеної норми відповідач повинен був розрахуватись за отриманий від позивача товар після його прийняття.

Оскільки, відповідачем було прийнято товар за накладними-вимогами 13.10.2010р., у нього згідно положень ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України виник обов'язок оплатити його у цей же день.

З наступного дня, а саме 14.10.2010 розпочався перебіг позовної давності за заявленими позивачем вимогами.

Стаття 264 Цивільного кодексу України, передбачає, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

У дослідженні обставин, пов'язаних із вчиненням зобов'язаною особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку (частина перша статті 264 Цивільного кодексу України), господарському суду необхідно у кожному випадку встановлювати, коли конкретно вчинені боржником відповідні дії, маючи на увазі, що переривання перебігу позовної давності може мати місце лише в межах строку давності, а не після його спливу.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати: визнання пред'явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. (п. 4.4.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів").

Підписання акту звірки взаєморозрахунків від 01.07.2012 свідчить про визнання відповідачем свого боргу перед позивачем.

Так, в межах трирічного строку позовної давності відповідачем 01.07.2012 було вчинено дію (шляхом підписання акту звірення від 01.07.2012), яка свідчить про визнання боргу та відповідно переривання строку позовної давності.

Отже, у зв'язку з вчиненням відповідачем зазначеної дії, строк позовної давності перервався, та на момент подання позову його не було пропущено за вимогою про стягнення основного боргу.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про стягнення з відповідача заборгованості в сумі 94 558 грн. 62 коп.

Також, окрім суми основного боргу позивачем заявлено до стягнення інфляційні в сумі 7 785, 60 грн., 3% річних в сумі 8 518, 05 грн., штраф в сумі 6 619, 10 грн. та пеню в сумі 17 020, 55 грн.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачена вказаною статтею сплата суми боргу за грошовим зобов'язанням з урахуванням встановленого індексу інфляції, а також трьох процентів річних від простроченої суми, здійснюється незалежно від наявності відповідного положення в договорі.

Стосовно вимог про стягнення трьох відсотків річних та інфляційних суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що визнання суми основного боргу підписанням акту звірки не перериває строку позовної давності за вимогами про стягнення 3% річних та інфляційних втрат.

Так, вимоги про сплату передбачених частиною другою статті 625 ЦК України нарахувань у зв'язку з порушенням грошових зобов'язань хоча й мають грошовий характер, але за своєю правовою природою не є основним зобов'язанням, а є заходом відповідальності за порушення зобов'язань (п.1.14 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013р. "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").

Визнання боржником основного боргу, в тому числі і його сплата, саме по собі не є доказом визнання ним також і додаткових вимог кредитора і, відтак, не може вважатися перериванням перебігу позовної давності за зазначеними вимогами (п. 4.4.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України 29.05.2013 № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів").

Отже, переривання строку позовної давності за вимогами про стягнення основного боргу не свідчить про переривання такого строку за вимогами про стягнення 3% річних та інфляційних втрат.

Таким чином, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про те, що позовні вимоги про стягнення нарахувань, передбачених ст.625 Цивільного кодексу України, підлягають задоволенню за період, який знаходиться в межах трирічного строку позовної давності.

За наведених обставин, колегія суддів вважає обґрунтованим часткове задоволення судом першої інстанції вимог про стягнення з відповідача на користь позивача трьох відсотків річних в сумі 4 859, 69 грн., розрахунок яких перевірений судом та не суперечить чинному законодавству.

Щодо нарахування інфляційних за період, який знаходиться в межах строку позовної давності, то судом першої інстанції було вірно встановлено, що у зазначений період мала місце дефляція.

Так, оскільки вказана обставина фактично виключає можливість збільшення суми грошових коштів в результаті зросту індексу інфляції, та свідчить про те, що сума боргу в цьому періоді зменшується, позовні вимоги в зазначеній частині обґрунтовано залишені судом без задоволення.

Стосовно відмови у задоволенні вимог про стягнення пені в сумі 17 020, 55 грн. та штрафу в сумі 6 619,10 грн., слід зазначити наступне.

Зазначені санкції нараховані позивачем на підставі ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України.

Разом з тим, штрафні санкції, передбачені зазначеною ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України, застосовується за допущене прострочення виконання лише негрошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товару, виконанням робіт, наданням послуг, з вартості яких й вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафних санкцій (п. 2.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2014 № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").

У даному випадку, відповідач прострочив виконання саме грошового зобов'язання.

Так, грошовим, за змістом статей 524, 533 - 535, 625 Цивільного кодексу України, є виражене в грошових одиницях (національній валюті України чи в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Грошовим слід вважати будь-яке зобов'язання, що складається в тому числі з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора. Зокрема, грошовим зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона зобов'язана оплатити поставлену продукцію, виконану роботу чи надану послугу в грошах, а друга сторона вправі вимагати від першої відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору (п. 1.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2014 № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").

Отже, позивач безпідставно нараховує штраф та пеню на підставі ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України, яка застосовується лише за невиконання негрошового зобов'язання.

Не передбачено такі санкції і письмовим правочином між сторонами.

Право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафу за невиконання грошового зобов'язання надано сторонам частиною четвертою статті 231 Господарського кодексу України.

Такий вид забезпечення виконання зобов'язання як пеня та її розмір встановлено частиною третьою статті 549 Цивільного кодексу України, частиною шостою статті 231 Господарського кодексу України, статтями 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" та частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України.

При цьому, згідно ч. 1 ст. 547 Цивільного кодексу України правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчинюється у письмовій формі.

Відсутність укладеного між сторонами письмового правочину, який би передбачав умови застосування відповідальності за невиконання відповідачем грошового зобов'язання у вигляді пені та штрафу, також виключає можливість задоволення вимог позивача в цій частині.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні вказаних вимог.

З урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення місцевого господарського суду прийнято з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим, правові підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

Оскільки, в задоволенні апеляційної скарги відмовлено, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на відповідача (апелянта).

Керуючись ст.ст. 32-34, 43, 49, 99, 101-103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу дочірнього підприємства "Укравтогаз" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" залишити без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 10.06.2015 у справі № 910/9654/15 - без змін.

2. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на її заявника - відповідача у справі.

3. Матеріали справи № 910/9654/15 повернути до господарського суду міста Києва.

4. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у встановленому Господарським процесуальним кодексом України порядку та строки.

Головуючий суддя Є.Ю. Пономаренко

Судді С.І. Буравльов

В.В. Шапран