Рішення № 47334629, 21.07.2015, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 463/1355/13 Головуючий у 1 інстанції: Нор Н.В.

Провадження № 22-ц/783/4276/15 Доповідач в 2-й інстанції: Бойко С. М.

Категорія: 43

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 липня 2015 року м.Львів

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого - судді Бойко С.М.,

суддів: Берези В.І., Штефаніци Ю.Г.,

секретаря - Брикайло М.В.,

з участю: ОСОБА_2, її представника - ОСОБА_3,

ОСОБА_4, його представника - ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_6, ОСОБА_4 та ОСОБА_2 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 09 квітня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_2 в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_7 до ОСОБА_6, ОСОБА_4, третя особа - орган опіки та піклування Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, про визнання права на проживання та усунення перешкод у користуванні житлом, позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6, ОСОБА_4 про визнання права на проживання та усунення перешкод у користуванні житлом, зустрічним позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_7, третя особа - орган опіки та піклування Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, про усунення перешкод в користуванні майном,-

в с т а н о в и л а:

У березні 2013 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом в інтересах своєї неповнолітньої доньки ОСОБА_7 (а.с.2-4 т.1), в якому просила визнати право її неповнолітньої доньки на проживання в квартирі АДРЕСА_1 та зобов'язати відповідачів ОСОБА_6 та ОСОБА_4 не чинити перешкод у користуванні донькою цією квартирою, припинити руйнацію квартири і привести її у належний стан, який забезпечив би доньці нормальні умови для проживання та розвитку. Крім того, просила присудити їй з відповідачів всі понесені нею судові витрати згідно з наданими квитанціями.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що вона - з моменту укладення шлюбу з ОСОБА_4, а донька - з моменту народження, як члени сім»ї, постійно проживали в квартирі, яка належала на праві власності ОСОБА_4 і яку він приватизував на себе під час шлюбу. Зазначала, що ОСОБА_4 доньку в квартирі не зареєстрував, чим допустив проживання дитини в квартирі без реєстрації, однак, донька зі свого дня народження фактично проживала у цій квартирі разом із нею та батьком і останній ніколи не заперечував її права на проживання в цій квартирі. У серпні 2012 року ОСОБА_4 подарував квартиру своєму батькові ОСОБА_6 і останній у лютому 2013 року направив їм з донькою письмову вимогу про звільнення квартири. Крім того, починаючи з вересня 2012 року, відповідачі почали чинити доньці перешкоди у користуванні квартирою, які виявились у спробі виселити її з квартири та створенні неможливих умов для її проживання, а саме: злому замків від вхідних дверей, вивезенні меблів та побутової техніки, відключенні водопостачання та водовідведення, - чим порушено права неповнолітньої доньки на житло та достатній життєвий рівень.

У липні 2013 року ОСОБА_6 звернувся із зустрічним позовом (а.с.63-64 т.1), в якому просив виселити ОСОБА_2 разом з її неповнолітньою донькою ОСОБА_7 із його квартири та зобов'язати їх не чинити йому, як власнику квартири, перешкод у користуванні нею.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що його колишня невістка та онука без законних на те підстав проживають у належній йому на праві власності квартирі й тим самим чинять йому перешкоди у користуванні та розпорядженні нею, як власністю, хоча мають інше житло, оскільки увесь час вони були зареєстрованими у будинку на АДРЕСА_2, площа якого після здійснення реконструкції збільшилась і у ньому є всі умови для проживання неповнолітньої.

У листопаді 2013 року ОСОБА_2 в своїх інтересах звернулась до суду з позовом (а.с.80 т.1), в якому просила визнати за нею право на проживання в квартирі АДРЕСА_1 з тих підстав, що вона увесь час з моменту укладення з ОСОБА_4 шлюбу користувалась квартирою та проживала у ній, як член сім»ї власника, а тому, в силу вимог ст.156 ЖК України, й після припинення сімейних стосунків з власником квартири має право на проживання у ній. Крім того, зазначала, що її право на проживання в квартирі є похідним від права на проживання неповнолітньої доньки, оскільки вона з донькою та відповідачі пов'язані між собою кровним спорідненням, а тому є однією сім'єю в силу закону.

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 09.04.2015 року позов ОСОБА_2 в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_7 задоволено частково.

Визнано право за неповнолітньою ОСОБА_7 на проживання в окремій трьохкімнатній квартирі АДРЕСА_1.

В решті позовних вимог відмовлено за недоведеністю.

У задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено за безпідставністю.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 відмовлено за безпідставністю.

Стягнуто з ОСОБА_6 та ОСОБА_4 солідарно в користь ОСОБА_2, яка діє в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_4, 115 гривень судового збору.

Рішення суду оскаржила позивач ОСОБА_2, просить його скасувати в частині відмови в задоволенні її позову, заявленого у власних інтересах до ОСОБА_6 та ОСОБА_4, про визнання права на проживання та усунення перешкод у користуванні житлом з підстав невідповідності висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права і ухвалити нове рішення про задоволення цього позову, а в решті рішення суду першої інстанції - залишити без змін.

Свої доводи апелянт обґрунтовує тим, що рішенням Апеляційного суду Львівської області від 26.12.2014 року, яке набрало законної сили, встановлено, що вона разом із своєю неповнолітньою донькою ОСОБА_7 з часу її народження постійно проживають у квартирі АДРЕСА_1, а тому ця обставина вже встановлена і доказуванню не підлягає. Зазначає, що відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання чи відмови у визнанні права користування жилим приміщенням. Звертає увагу суду на те, що вселилася вона у спірну квартиру як член сім»ї власника квартири з його згоди, а тому набула право користування квартирою, незалежно від того, чи була вона в ній зареєстрована, чи ні. Окрім того, зазначає, що вона увесь час систематично сплачує за житлово-комунальні послуги.

Рішення суду також оскаржили відповідачі ОСОБА_6 та ОСОБА_4, просять його скасувати в частині задоволення позовної вимоги про визнання права на проживання неповнолітньої ОСОБА_7 в квартирі по АДРЕСА_1 та в частині відмови у задоволенні зустрічного позову з підстав неповного з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального праваі ухвалити в цій частині нове рішення, яким зустрічний позов задовольнити, а в задоволенні позову ОСОБА_2 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_7 про визнання права неповнолітньої на проживання в квартирі - відмовити, в решті рішення суду - залишити без змін.

Свої доводи апелянти обґрунтовують тим, що ОСОБА_7 від народження була зареєстрована АДРЕСА_2, а отже, мала гарантоване право на проживання за місцем своєї реєстрації, однак, була незаконно знята з реєстрації її матір»ю ОСОБА_2 і з цього приводу у Франківському районному суді м. Львова знаходиться на розгляді справа за позовом ОСОБА_4 в інтересах неповнолітньої ОСОБА_7 до ОСОБА_2 про визнання незаконним зняття з реєстрації неповнолітньої за адресою: АДРЕСА_2. Апелянти звертають увагу суду на те, що весь час і на момент розірвання шлюбу ОСОБА_2 була зареєстрованою і постійно проживала разом з донькою в приватизованій нею квартирі по АДРЕСА_2, а тому права на користування ще й квартирою по АДРЕСА_1, як член сім»ї власника, в цей період не могла мати. Крім того, апелянти вказують на допущені судом під час розгляду справи процесуальні порушення.

Представник третьої особи, будучи належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи (а.с.159 т.2) в судове засідання не з»явився, однак, Личаківська районна адміністрація Львівської міської ради звернулась до суду з клопотанням про розгляд справи без участі їхнього представника та просила відмовити у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_6 та ОСОБА_4 про скасування рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовної вимоги про визнання права на проживання неповнолітньої ОСОБА_7 в квартирі АДРЕСА_1 (а.с.160 т.2).

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторони ОСОБА_2 в підтримання своєї апеляційної скарги та на заперечення апеляційної скарги протилежної сторони, пояснення сторони ОСОБА_6 та ОСОБА_4 в підтримання своєї апеляційної скарги та на заперечення апеляційної скарги ОСОБА_2, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про відхилення апеляційної скарги ОСОБА_6 та ОСОБА_4 і про часткове задоволення апеляційної скарги ОСОБА_2 з наступних підстав.

Судом встановлено, що предметом спору є трьохкімнатна квартира АДРЕСА_1, загальною площею 66,7 кв.м.

Відповідно до свідоцтва про право власності на квартиру, виданого виконавчим комітетом Львівської міської ради 22.09.1997 року, ОСОБА_4 набув право власності на цю квартиру шляхом її приватизації (а.с.8 т.1).

З 11.11.1995 року ОСОБА_2 перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 (а.с.5, 6 т.1), який було розірвано у 2013 році за рішенням суду.

З 16.03.1987 року по 08.02.2013 року ОСОБА_2 була зареєстрована у квартирі АДРЕСА_2 (а.с.5 т.1), яка належить на праві власності їй та ОСОБА_8 (а.с.66 т.1).

ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_4, є донькою ОСОБА_2 та ОСОБА_4 (а.с.7 т.1), яка теж, як підтвердила в судовому засіданні ОСОБА_2, до лютого 2013 року була зареєстрованою у квартирі АДРЕСА_2.

Однак, фактичне місце проживання ОСОБА_7 та ОСОБА_2 було у квартирі АДРЕСА_1, що підтверджується актами обстеження, складеними у 2012, 2013, 2014 роках, довідкою зі школи, повідомленнями КП ЛОР Львівської станції швидкої медичної допомоги та показаннями допитаних в судовому засіданні свідків (а.с.9, 11, 13, 37, 131, 166 т.1, 16 т.2).

Фактичне проживання доньки та колишньої дружини в спірній квартирі, а також факт їхнього вселення в цю квартиру за згодою власника, не заперечується і самим власником квартири ОСОБА_4, але він вважає, що постійним місцем їхнього проживання було місце їхньої реєстрації.

На підставі договору дарування від 29.08.2012 року ОСОБА_4 подарував квартиру своєму батькові ОСОБА_6 (а.с.10 т.1).

З 14.09.2012 року ОСОБА_4 знявся з реєстрації за місцем проживання на АДРЕСА_1 і з 22.11.2012 року був зареєстрований в АДРЕСА_3 (а.с.49 т.1).

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 26.12.2014 року, яке залишене без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29.04.2015 року, договір дарування спірної квартири, укладений 29.08.2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_6, визнано недійсним (а.с.85-89, 166-168 т.2).

Цим рішенням суду також встановлено й факт проживання неповнолітньої ОСОБА_7 разом з її матір»ю ОСОБА_2 в спірній квартирі.

Відповідно до ст.11 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на проживання в сім»ї разом з батьками або в сім»ї одного із них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Відповідно до положень ч.2 ст.18 цього Закону, діти - члени сім»ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватись займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Статтею 156 ЖК України визначено, що член сім»ї власника, до яких законодавець, зокрема, відносить дружину власника, його дітей та батьків (ч.2 ст.64 ЖК), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Встановлено, що при вселенні доньки власника ОСОБА_4 - ОСОБА_7 у його квартиру не було іншої угоди про порядок користування вказаним жилим приміщенням, а тому, в силу наведених вище норм закону, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про визнання за донькою ОСОБА_4 та ОСОБА_2 - неповнолітньою ОСОБА_7 права на проживання в спірній квартирі, оскільки відповідачі не визнають його.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України в постанові №9 від 01.11.1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», при розгляді спорів про право користування жилим приміщенням необхідно брати до уваги, що ст.33 Конституції України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Це означає, що наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім»ї наймача (власника) приміщення або ж для відмови їй у цьому.

Враховуючи наведені вище норми закону та роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, колегія суддів вважає безпідставними посилання сторони апелянтів ОСОБА_6 та ОСОБА_4 на реєстрацію неповнолітньої ОСОБА_7 за іншою адресою, оскільки правові підстави для проживання неповнолітньої в квартирі батька визначені статтею 156 ЖК України.

Крім того, згідно з ч.6 ст.29 ЦК України, фізична особа може мати кілька місць проживання.

Таким чином, рішення суду першої інстанції в частині задоволення вимоги ОСОБА_2, заявленої в інтересах неповнолітньої ОСОБА_7, про визнання права неповнолітньої на проживання в спірній квартирі є законним та обґрунтованим, а тому підстав для його зміни чи скасування в цій частині немає.

Не спростовується доводами апелянтів ОСОБА_6 та ОСОБА_4 рішення суду першої інстанції і в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6, оскільки, як правильно визначив суд першої інстанції, ОСОБА_6, який став власником спірної квартири на підставі договору дарування, проживав у м.Києві і не користувався квартирою, а, окрім того, його права не є порушеними, оскільки договір дарування, відповідно до якого він набув у власність спірну квартиру, визнаний за рішенням суду, яке набрало законної сили, недійсним, а тому правових підстав для задоволення його позову немає ще й з цих мотивів, оскільки, в силу вимог ст.ст.15, 16 ЦК України, тільки порушене, невизнане або оспорюване право особи підлягає захисту у встановлений законом спосіб.

Таким чином, рішення суду першої інстанції і в частині вирішення зустрічного позову теж слід залишити без змін.

Посилання апелянтів ОСОБА_6 та ОСОБА_4 на допущення судом першої інстанції порушень норм процесуального закону, які б призвели до неправильного вирішення справи, є безпідставними, оскільки суд таких порушень не допустив.

При цьому, колегія суддів не погоджується з рішенням суду першої інстанції в частині вирішення позову ОСОБА_2, заявленого у власних інтересах.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання за нею права на проживання в спірній квартирі, суд першої інстанції виходив з того, що у зв'язку з припиненням сімейних відносин із власником квартири ОСОБА_4 вона не має права на проживання у належній йому на праві власності квартирі.

Однак, з таким висновком суду погодитись не можна, оскільки він суперечить нормам матеріального закону, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин.

Так, частиною четвертою статті 156 ЖК України, норму якої суд повинен був застосувати до спірних в цій частині правовідносин, визначено, що припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє колишніх членів його сім»ї права користування займаним приміщенням, а отже, не позбавляє права на проживання у ньому, оскільки основним призначенням жилого приміщення є використання приміщення для проживання у ньому.

Враховуючи те, що ОСОБА_2 вселилась у спірну квартиру як дружина власника цієї квартири за згодою останнього і проживала з ним в цій квартирі однією сім'єю до припинення сімейних стосунків, що встановлено доказами у даній справі і не було спростовано протилежною стороною, то, в силу наведеної вище норми ч.4 ст.156 ЖК України, після припинення сімейних стосунків із ОСОБА_4 внаслідок розірвання шлюбу між ними вона не втратила право на проживання в цій квартирі, як колишній член сім»ї власника, оскільки іншої угоди про порядок користування цим приміщенням між ними при вселенні, а також після розірвання шлюбу укладено не було.

Підтвердженням того факту, що вона проживала в спірній квартирі, як член сім»ї власника, є й та обставина, що вона брала участь у витратах по утриманню квартири, що також узгоджується з нормою ч.3 ст.156 ЖК України.

Посилання сторони апелянтів ОСОБА_6 та ОСОБА_4 на те, що правових підстав визнавати за ОСОБА_2 права на проживання в спірній квартирі немає, оскільки вона з часу укладення шлюбу з ОСОБА_4 до його припинення була зареєстрованою у належній їй на праві власності внаслідок приватизації квартири АДРЕСА_2, є безпідставними, оскільки згідно з ч.6 ст.29 ЦК України фізична особа може мати кілька місць проживання, а правові підстави для її проживання в спірній квартирі визначені статтею 156 ЖК України.

Крім того, така позиція сторони апелянтів ОСОБА_6 та ОСОБА_4 спростовується й наведеними вище роз'ясненнями Верховного Суду України, згідно з якими наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім'ї наймача (власника) приміщення або ж для відмови їй у цьому.

При вирішенні позову ОСОБА_2 колегія суддів також враховує й той факт, що вона здійснює піклування за своєю неповнолітньою донькою, а тому в силу наведених вище норм Закону України «Про охорону дитинства» неповнолітня ОСОБА_7 має право на проживання разом із свою матір»ю.

Таким чином, позовна вимога ОСОБА_2 про визнання за нею права на проживання в квартирі АДРЕСА_1 ґрунтується на законі, доведена належними та допустимими доказами у даній справі, а тому підлягає задоволенню.

При цьому, колегія суддів вважає необґрунтованою та недоведеною вимогу позивача ОСОБА_2 про зобов'язання відповідачів не чинити їй перешкод у користуванні спірною квартирою, оскільки з матеріалів справи, зокрема, із зазначених вище актів обстеження житлових умов, встановлено, що позивач разом із своєю донькою проживають у спірній квартирі та користуються нею, а тому у задоволенні позову ОСОБА_2 в цій частині слід відмовити.

З урахуванням викладених вище мотивів та норм матеріального закону, колегія суддів дійшла висновку про скасування рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_2 з ухваленням апеляційним судом в цій частині нового рішення про задоволення позовної вимоги ОСОБА_2 про визнання за нею права на проживання в квартирі АДРЕСА_1 та про відмову у задоволенні її вимоги про усунення перешкод у користуванні житлом.

У зв'язку із задоволенням вимоги позивача ОСОБА_2 про визнання права на проживання, яка є вимогою немайнового характеру, у її користь підлягають стягненню з відповідачів в рівних частинах понесені нею судові витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви в розмірі 229 грн. 41 коп. (а.с.102-103 т.2) та по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 121 грн. 80 коп. (а.с.134 т.2), що сумарно становить 351 грн. 21 коп.

Керуючись ст.ст. 303, 307 ч.1 п.2, 309 ч.1 п.4, 313, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів

в и р і ш и л а:

апеляційну скаргу ОСОБА_6, ОСОБА_4 - відхилити, апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити частково.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 09 квітня 2015 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_2 скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_2 задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_2 право на проживання в квартирі АДРЕСА_1.

В задоволенні решти вимог - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_6, ОСОБА_4 у користь ОСОБА_2 понесені нею судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 351 гривень 21 копійок, - по 175 гривень 61 копійок з кожного.

В решті рішення суду залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили рішенням апеляційного суду.

Головуючий: Бойко С.М.

Судді: Береза В.І.

Штефаніца Ю.Г.