Постанова № 47026447, 16.07.2015, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"16" липня 2015 р. Справа№ 925/692/15

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Куксова В.В.

суддів: Гончарова С.А.

Шаптали Є.Ю.

розглянув апеляційну скаргу Черкаської міської ради на рішення господарського суду Черкаської області від 27.05.2015року № 925/692/15 (суддя Спаських Н.М.)

за позовом Черкаської міської ради

до Приватного підприємства "Болід"

про стягнення 20 624,99 грн.

за участю представників сторін:

позивача-не з'явився

відповідача-не з'явився

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Черкаської області № 925/692/15 від 27.05.2015 відмовлено Черкаської міської ради у задоволенні позову до Приватного підприємства "Болід" про стягнення 20 624,99 грн.

Позивач, звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати та прийняти рішення про задоволення позову.

Представники сторін в судове засідання не з'явилися, причина суду не відома, повідомлені належним чином.

Враховуючи вимоги ст. 102 ГПК України, наявність повідомлення відділення поштового зв'язку про отримання сторонами ухвали суду про призначення справи до розгляду, відсутність клопотань та заяв , судова колегія вважає можливим розглянути справу у відсутність представників сторін, що не з'явились.

Розглянувши справу за правилами розділу ХІІ Господарського процесуального кодексу України, суд дійшов наступного висновку.

Як встановлено матеріалами справи, 29.09.2010 року між Черкаською міською радою в особі секретаря міської ради Маринкевича Василя Петровича (Землевласник) та приватним підприємством "Болід" в особі директора Зрюкіної Маргарити Степанівни (Землекористувач) було укладено угоду про справляння плати за користування частиною прибудинкової території, за умовами якої сторонами узгодження питання сплати відповідачем на користь позивача коштів за користування частиною прибудинкової території. Об'єктом угоди є частина прибудинкової території за адресою: м. Черкаси, вул. Остафія Дашковича, 29/3, яку використовує землекористувач, маючи у власності нежитлове приміщення. Угоду укладено до 01.10.2013 року

Згідно зі ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ст. ст. 525-526 ЦК України, зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, акту планування, договору, а при відсутності таких вказівок - відповідно до вимог, що звичайно ставляться, одностороння відмова від виконання і одностороння зміна умов договору не допускаються, за винятком випадків, передбачених законом.

Позивач звернувся до господарського суду з позовом про стягнення коштів, мотивуючи вимоги тим, що відповідач не виконав умови Угоди та не сплатив вказані у ній кошти, за період з жовтня 2010 року по жовтень 2014 року. Крім того просить стягнути суму заборгованості та пеню за прострочення її сплати в загальному розмірі 20 624,99 грн.

Відмовляючи у задоволенні позову, господарський суд виходив з того, що на момент укладення Угоди діяв Закон України "Про плату за землю", яким регулювалося вказане питання та в статті 2 якого було вказано, що використання землі в Україні є платним, плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Отже, Закон України "Про плату за землю" не передбачав такого виду платежу, як плата за користування прибудинковою територією, тим більше, за відсутності фактичного виділення земельної ділянки та надання її особі у власність чи в оренду за рішенням місцевого органу влади.

Такого виду плати за користування земельними ділянками державної чи комунальної форми власності, як визначено у спірній угоді від 29.09.2010 року, не передбачає і нині чинне законодавство, в т.ч. Земельний та Податковий Кодекси України. Позивачем не спростовано факт невідповідності спірної Угоди чинному на момент її укладення (і на даний час) законодавству України, тому суд, керуючись пунктом 1 частини 1 статті 83 ГПК України, визнає укладену між сторонами Угоду від 29.09.2010 року недійсною у повному обсязі.

Заперечуючи проти рішення суду, позивач вказує на те, що сторони вільні укладати будь-які договори, а зобов'язання за ними повинні виконуватись належним чином, проте відповідач не сплачував, обумовлені договором суми в зв'язку з чим утворилась заборгованість.

Відповідно до ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Це стосується позивача, який повинен доказати факти, на підставі яких пред'явлено позов, а також відповідача, який має можливість доказувати факти, на підставі яких він будує заперечення проти позову.

Відповідно до частини першої статті 93 ЗК України та статті 1 Закону України "Про оренду землі" право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Згідно зі статтею 13 Конституції України земля є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

Частиною 1 статті 116 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Відповідно до п 3.1. угоди, за користування частиною прибудинкової території Землекористувач сплачує плату у грошовій формі у розмірі визначеному згідно рішення виконавчого комітету Черкаської міської ради від 21.06.2005 року № 793.

Як правильно встановлено судом першої інстанції, на момент укладення Угоди діяв Закон України "Про плату за землю", яким регулювалося вказане питання та в статті 2 якого було вказано, що використання землі в Україні є платним, плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Отже, Закон України "Про плату за землю" не передбачав такого виду платежу як плата за користування прибудинковою територією, тим більше, за відсутності виділення земельної ділянки та надання її особі у власність чи в оренду.

Статтею 92 Конституції України встановлено, що виключно законами України встановлюються податки і збори.

Зі змісту ч. 1 першої статті 124 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) вбачається, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Відповідно до пункту 34 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) до виключної компетенції міської ради належить вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин, які розглядаються виключно на пленарному засіданні ради - сесії.

Київський апеляційний господарський суд не приймає як належне твердження скаржника, що угода була укладена між відповідачем та позивачем на підставі рішення виконавчого комітету Черкаської міської ради від 21.06.2005 № 793 "Про справляння плати за користування частиною прибудинкової території", оскільки згідно ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають чинному законодавству. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Тобто, як правильно встановлено судом першої інстанції, спірна угода про справляння плати за користування частиною прибудинкової території від 29.09.2010 року не відповідає чинному законодавству України.

Згідно статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Таким чином, вказаною нормою встановлюється презумпція правомірності правочину. Однак така презумпція може бути спростована у двох випадках.

По-перше, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України). По-друге, згідно ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України при винесенні рішення по господарському спору суд має право визнати недійсним пов'язаний з предметом спору договір, якщо встановить, що такий договір суперечить законодавству.

Відповідно до п. 2.3. постанови Пленуму ВГСУ № 11 від 29.05.2013 року "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" вказано, що якщо, вирішуючи господарський спір, суд встановить, що зміст договору, пов'язаного з предметом спору, суперечить законодавству, чинному на момент укладення договору, він, керуючись п.1 ч. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України, вправі за власною ініціативою визнати цей договір недійсним повністю або у певній частині. Реалізація господарським судом цього права здійснюється незалежно від наявності відповідного клопотання сторони (на відміну від припису п. 2 ч. 1 тієї ж статті Господарського процесуального кодексу України).

Оскільки змістом угоди є справляння плати за користування частиною прибудинкової території і без справляння плати угода не може існувати, тому як правильно встановлено судом першої інстанції підлягає визнанню недійсною вся угода про справляння плати за користування частиною прибудинкової території від 29.09.2010 року, а не її частина.

Відповідно до ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Оскільки чинним на момент укладення угоди про справляння плати за користування частиною прибудинкової території від 29.09.2010 р. Законом України "Про плату за землю" не передбачалось такого виду платежу як плата за користування прибудинковою територією, а земельна ділянка відповідачу у встановленому законом порядку не виділялась, відповідне рішення уповноваженим органом не приймалось, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для визнання угоди недійсною на підставі пункту 1 статті 83 Господарського процесуального кодексу України, а відтак вважає правомірним висновок суду про відмову у задоволенні позову міської ради про стягнення заборгованості за такою угодою.

Посилання скаржника на приписи статей 96, 206 Земельного кодексу України колегія суддів вважає помилковим, оскільки, як встановлено судами під час розгляду справи між сторонами не існувало правовідносин, пов'язаних із землекористування.

Посилання позивача на Пленум Вищого господарського суду України № 6 від 17.05.2011«Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин», що право користування земельною ділянкою, на якій знаходиться майно, може ґрунтуватись на інших підставах, ніж договір оренди земельної ділянки, позивач підходить до нього вибірково, оскільки відповідно до ч. 5 ст. 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду фізичними або юридичними особами, які не можуть мати у власності земельних ділянок, до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій розташований жилий будинок, будівля або споруда, на умовах оренди.

Відповідно до п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 17.05.2011«Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин», право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (стаття 125 ЗК України). За відсутності рішення органу виконавчої влади або місцевого самоврядування про надання земельної ділянки у власність або в користування юридична особа або фізична особа не має права використовувати земельну ділянку державної або комунальної форми власності.

Оскільки рішення Черкаською радою щодо земельної ділянки, на якій розташовано майно відповідача не приймалось, договір оренди між сторонами не укладався, угода не містить істотних умов, таких як розмір земельної ділянки, її кадастровий номер, така угода не відповідає вимогам чинного законодавства, а тому угода є недійсною.

Враховуючи викладене, апеляційний господарський суд не знаходить підстав для задоволення апеляційної скарги , а рішення господарського суду є обґрунтованим і таким, що відповідає чинному законодавству.

Керуючись ст. ст. 99, 101 - 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Черкаської міської ради залишити без задоволення, рішення господарського суду Черкаської області від 27.05.2015 року у справі № 925//692/15 залишити без змін.

2. Матеріали справи повернути господарському суду Черкаської області.

Постанова може бути оскаржена впродовж двадцяти днів до Вищого господарського суду України.

Головуючий суддя В.В. Куксов

Судді С.А. Гончаров

Є.Ю. Шаптала