Ухвала суду № 45495311, 18.06.2015, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 червня 2015 року м. Київ К/800/67505/14

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

Олендера І.Я. (доповідача), Карася О.В., Рибченка А.О.,

секретар судового засідання Загородній А.А.,

за участю :

представників відповідача Мельника В.А., Муляр Т.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_6 до Управління державної міграційної служби України в Чернівецькій області про визнання протиправними та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, провадження в якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_6 на постанову Чернівецького окружного адміністративного суду від 13 травня 2014 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 28 жовтня 2014 року,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_6 (далі ОСОБА_6, позивач) пред'явила позов до Управління державної міграційної служби України в Чернівецькій області (далі - УДМСУ в Чернівецькій області, відповідач) про визнання протиправними та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Постановою Чернівецького окружного адміністративного суду від 13 травня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 28 жовтня 2014 року, у задоволенні позову було відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, посилався на те, що звільнення позивача проведено відповідно до чинного законодавства, а саме пункту 5 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), оскільки позивач не з'являлась на роботу протягом більше чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності. Вказаний строк позивачем виходом на роботу не переривався.

Не погоджуючись із судовими рішеннями у справі, позивач звернулась до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати, прийняти нове про задоволення позовних вимог. Свої вимоги обґрунтовує порушенням судами норм матеріального і процесуального права, зокрема, пункту 5 частини 1 статті 40 КЗпП України, ст. ст. 86, 159, 161, Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України). Зокрема позивач вказує, що строк нез'явлення на роботу переривався внаслідок перенесення робочих днів та визначення неробочими днями 2,3,6 січня 2014 року, про що її повідомлено не було; відсутній факт безперервної непрацездатності; звільнення за пунктом 5 частини 1 статті 40 КЗпП України можливе за умови наявності проміжку часу, протягом якого працівник не з'являвся на роботу та за умови наявності виробничої потреби для розірвання договору з відсутнім працівником, чого відповідачем не доведено.

У запереченнях на касаційну скаргу відповідач зазначає, що звільнення позивача є законним, судами при ухваленні рішень повно досліджено обставини справи та надана їм правильна правова оцінка, правильно застосовано норми матеріального та процесуального права, тому відсутні підстави для їх скасування.

Касаційний розгляд справи проведено у відкритому судовому засіданні, відповідно до статті 221 КАС України.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників відповідача, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_6 працювала на посаді головного спеціаліста з централізованого оформлення документів сектору інформаційних технологій УДМС України в Чернівецькій області.

Позивач не з'являлась на роботу внаслідок тимчасової непрацездатності в наступні періоди: з 03.10.2013 року по 19.10.2013 року, стати до роботи 20.10.2013 року; з 20.10.2013 року по 09.11.2013 року, стати до роботи 10.11.2013 року; з 11.11.2013 року по 22.11.2013 року, стати до роботи 23.11.2013 року; з 25.11.2013 року по 06.12.2013 року, стати до роботи 07.12.2013 року; з 09.12.2013 року по 31.12.2013 року, стати до роботи 01.01.2014 року; з 08.01.2014 року по 17.01.2014 року, стати до роботи 18.01.2014 року; з 20.01.2014 року по 03.02.2014 року, стати до роботи 04.02.2014 року; з 04.02.2014 року по 21.02.2014 року, стати до роботи 22.02.2014 року; з 24.02.2014 року по 05.03.2014 року, стати до роботи 06.03.2014 року; з 06.03.2014 року по 21.03.2014 року, стати до роботи 22.03.2014 року; з 24.03.2014 року по 04.04.2014 року, стати до роботи 05.04.2014 року.

Відповідно до наказу відповідача № 26-к від 20.03.2014 року ОСОБА_6 звільнено 20.03.2014 року з посади головного спеціаліста з централізованого оформлення документів сектору інформаційних технологій УДМС України в Чернівецькій області у зв'язку із нез'явленням на роботу протягом більш ніж чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності відповідно до пункту 5 частини 1 статті 40 КЗпП України.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що звільнення позивача проведено відповідно до чинного законодавства, а саме пункту 5 частини 1 статті 40 КЗпП України, оскільки позивач не з'являлась на роботу протягом більше чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності. Вказаний строк позивачем виходом на роботу не переривався.

Колегія суддів погоджується з таким висновком судів, враховуючи наступне.

Судами встановлено, що позивач була звільнена з посади наказом на підставі пункту 5 частини 1 статті 40 КЗпП України - у зв'язку з нез'явленням на роботу протягом більш ніж чотирьох місяців підряд унаслідок тимчасової непрацездатності. Диспозиція наведеної норми права має дві основні складові - проміжок часу, що перевищує чотири місяці, протягом якого працівник не з'являвся на роботу, та причину відсутності останнього - непрацездатність, що тривала протягом зазначеного часу (безперервно).

Факт безперервної непрацездатності позивача та невиходу на роботу більше чотирьох місяців підряд, судами встановлено на підставі табелів обліку робочого часу та листків тимчасової непрацездатності.

Позивач посилалась на те, що дні 2,3,6 січня 2014 року мали бути для позивача робочими днями і у ці дні вона могла бути присутня на роботі.

Судами правильно не взято до уваги зазначені посилання позивача оскільки на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 21.11.2013 року № 920-р відповідачем, в межах наданої компетенції, було прийнято наказ від 24.12.2013 року № 195 (а.с. 75) про визначення вказаних днів неробочими.

Оскільки у вказані дні установа офіційно не працювала, відсутні докази виходу позивача на роботу, тому відсутній факт переривання чотирьохмісячного строку невиходу на роботу.

Застосування пункту 5 частини 1 статті 40 КЗпП України передбачає одночасну наявність двох складових диспозиції цієї правової норми - як установленого нею проміжку часу, протягом якого працівник не з'являвся на роботу, так і факту безперервної непрацездатності працівника упродовж зазначеного часу, відсутність хоча б однієї з них виключає можливість застосування згаданої норми як підстави звільнення з роботи.

Судами встановлено наявність зазначених складових.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 24 грудня 2008 року у справі № 21-943во08.

Посилання позивача на необхідність відповідача довести наявність виробничої потреби для розірвання договору з відсутнім працівником не заслуговує на увагу, оскільки, як зазначалось, диспозиція норми передбачає одночасну наявність двох складових для її застосування, а така складова на яку посилається позивач в диспозиції норми взагалі відсутня.

Оскільки згідно ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України відповідачем доведено правомірність висновків та дій, що стали підставою прийняття оскаржуваного наказу, колегія суддів погоджується з висновком судів про відмоу в задоволенні позову.

За таких обставин підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

Згідно ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим - ухвалене судом на підставі повного та всебічного з'ясування обставин в адміністративній справі, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 223 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

Враховуючи зазначене, колегія суддів приходить до висновку, що при ухваленні судових рішень суди попередніх інстанцій не допустили порушень норм матеріального та процесуального права, які могли б бути підставою для скасування чи зміни судового рішення.

Керуючись ст.ст. 160, 167, 220, 221,223,224,230, 231 КАС України, суд -

У Х В А Л И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_6 залишити без задоволення, а постанову Чернівецького окружного адміністративного суду від 13 травня 2014 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 28 жовтня 2014 року у справі № 824/1828/14-а - без змін.

Ухвала набирає законної сили негайно після проголошення та оскарженню не підлягає, може бути переглянута в порядку передбаченому ст.ст 235 - 244-2 КАС України.

Судді І.Я. Олендер

О.В. Карась

А.О. Рибченко

Повний текст складено 23.06.2015 року.