Ухвала суду № 45440460, 10.06.2015, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/832/15

Головуючий у першій інстанції Пащенко Т. П.

Доповідач Громік Р. Д.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10.06.2015 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого - Громіка Р.Д.

суддів - Парапана В.Ф., Панасенкова В.О.

при секретарі - Томашевській К.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» та ОСОБА_2 на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 28 квітня 2014 року по справі за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет застави, виселення зі зняттям з реєстраційного обліку та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк»,

встановила:

В серпні 2013 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_2 про звернення стягнення на квартиру та виселення зі зняттям з реєстраційного обліку. Свої вимоги позивач мотивував тим, що 21.08.2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 00340101420416 (далі - Кредитний договір) про надання кредиту у сумі 40 000 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12,00 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 19.08.2027 року. У порушення норм закону та умов договору ОСОБА_3 зобов'язання за вказаним договором належним чином не виконувала, у зв'язку з чим станом на 17.07.2013 року відповідачка має заборгованість 97 295,39 доларів США. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором ПАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_3 21.08.2007 року уклали договір іпотеки № 00340101420416, згідно з яким відповідачка надала в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру загальною площею 61,90 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1. Майно належить відповідачці на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, обумовлена сторонами договору іпотеки ціна предмету іпотеки дорівнює 252 500,00 грн. Враховуючи вищевказане, позивач просить в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 00340101420416 від 21.08.2007 року звернути стягнення на квартиру загальною площею 61,90 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом набуття ПАТ КБ «ПриватБанк» права власності на предмет іпотеки за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією переходу права власності на предмету іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актам держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки. Також позивач просить виселити відповідачку та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у квартирі (предмет іпотеки) зі зняттям з реєстраційного обліку у територіальному органі державної міграційної служби України, до повноважень якого входять питання громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб, компетенція якого територіально поширюється на адресу вказаної квартири.

В листопаді 2013 року ОСОБА_2 звернулася до суду з зустрічною позовною заявою до ПАТ КБ «ПриватБанк», яку доповнила в ході розгляду справи, про визнання несправедливими положення п. 4.1 кредитного договору, визнання п.п. 4.1., 5.4. кредитного договору недійсними, визнання незаконними дій відповідача про підвищення відсоткової ставки, зобов'язання відновити дію договору з 10.11.2008 року, зобов'язання зробити перерахунок по договору, мотивуючи вимоги тим, що кредитним договір є споживчим, отже, до нього застосовуються положення Закону України «Про захист прав споживачів» про несправедливі умови в договорах. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Відповідно до п.5 ч.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визначене недійсним, вважається таким з моменту укладання договору. З урахуванням наведеного, відповідачка вважає, що пункт 4.1. кредитного договору щодо встановлення сторонами договору пені у розмірі 0,15 % за кожен день прострочення виконання зобов'язання за споживчим кредитом, що становить 54,75 % від суми неповерненого кредиту та/або несплачених процентів за рік, є несправедливим та суперечить принципам розумності та добросовісності та є наслідком дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду позичальника, як споживача послуг банку, оскільки дана умова договору встановлює вимогу щодо сплати непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання нею зобов'язання за спірним договором. Пунктом 5.4. кредитного договору передбачено, що при порушенні позичальником будь-якого з грошових зобов'язань, передбачених даним договором, більше ніж на 120 днів, у зв'язку з чим, банк змушений буде звернутися до суду, позичальник зобов'язаний сплатити банку штраф у розмірі 250 грн. і 5% від суми позову. Відповідачка вказує, що зазначений пункт договору суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. З огляду на ст.ст. 546, 549 ЦК України, штраф не може обчислюватися у відсотках від суми позову, поданого до суду. Так як сума позову не є сумою невиконаного або неналежним чином виконаного зобов'язання, тому що вона включає в себе інші суми (пеня, відсотки, винагороду, в тому числі і суму неустойки). Відповідачка вважає, що умови п. 5.4. кредитного договору не відповідають вимогам ст. 549 ЦК України і тому на підставі ст.ст. 203, 215 ЦК України повинні бути визнані недійсними та умови п. 4.1. кредитного договору є несправедливими та суперечить принципам розумності та добросовісності та є наслідками дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду позичальника та не відповідають вимогам Закону України «Про захист прав споживачів» і тому на підставі ст.ст. 203, 215 ЦК України повинні бути визнані недійсними. Також ОСОБА_2 просила визнати незаконними дії відповідача про підвищення в односторонньому порядку відсоткової ставки до 14,04 % річних по договору про іпотечний кредит № 00340101420416 від 21 серпня 2007 року, зобов'язати відповідача відновити дію цього договору з 10.11.2008 року в частині щодо сплати за користування кредитом 12 % річних, зобов'язати відповідача зробити перерахунок по договору № ОБ340101420416 від 21 серпня 2007 року, а саме: зарахувати отримані від ОСОБА_3 за період з 10.11.2008 року кошти на сплату відсотків за користування кредитом в розмірі понад 12 % на погашення боргу по основній сумі кредиту.

У судовому засіданні представник позивача ПАТ КБ «ПриватБанк» позовні вимоги підтримала в повному обсязі, просила їх задовольнити. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 просила відмовити у зв'язку з пропуском нею строку позовної давності, оскільки 21.07.2007 року між сторонами був укладений кредитний договір, а 19.11.2013 року ОСОБА_2 звернулася з вимогами про визнання недійними пунктів договору, тобто зі спливом 3-х років.

Представник відповідачки Міщенко І.Ю. в судовому засіданні позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» не визнала, просила відмовити в задоволенні позову з підстав викладених в запереченнях на позовну заяву, а також у зв'язку з пропуском строку позовної давності та просила зменшити розмір пені до 99,9 %. Також зазначила, що розрахунок банку не підтверджений первинними документами у відповідності до ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні». Позивач не надав суду документи, що підтверджують наявність заборгованості і невчасність платежів, розрахунок не оформлений належним чином, в ньому не зазначено прізвище посадової особи, яка має право складати такий розрахунок, підпису цієї особи та печатки банку, що не відповідає нормативним вимогам до оформлення документів, закріплених в ДСТУ 4163-2003 «Вимоги до оформлення документів», затвердженого наказом Держспоживстандарту України №55 від 17.04.2003 року. Як вбачається з розрахунку позовних вимог, до суми заборгованості за кредитним договором включено пеню за несвоєчасне виконання зобов'язань в сумі 26 645,86 доларів США та штрафи в розмірі 31,36 доларів США, 4 631,62 доларів США (фіксована частина та процентна складова). На думку відповідачки розрахунок пені за валютними кредитами необхідно проводити шляхом щоденного перерахування курсу іноземної валюти по відношенню до гривні. Крім того, заявлена позивачем вимога про стягнення з відповідача штрафу в розмірі фіксованої ставки - 31,36 доларів США, не відповідає умовам кредитного договору, а можливість обчислення штрафу за невиконання або неналежне виконання зобов'язання у вигляді фіксованої ставки законодавством не передбачена. Також відповідачка зазначає, що не погоджується з умовами п. 4.1. кредитного договору щодо встановлення сторонами договору пені у розмірі 0,15 % за кожен день прострочення виконання зобов'язання за споживчим кредитом, що становить 54,75 % від суми неповерненого кредиту та/або несплачених процентів за рік, є несправедливим та суперечить принципам розумності та добросовісності та є наслідком дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду позичальника, як споживача послуг банку, оскільки дана умова договору встановлює вимогу щодо сплати непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання нею зобов'язань за спірним договором. Отже, в своїх позовних вимогах ПАТ КБ «ПриватБанк» безпідставно намагається стягнути суму пені у розмірі 26 645,86 доларів США. Крім того, розрахунок по пені зроблений із порушенням строку позовної давності, передбаченого п.1 ч.2 ст.258 ЦК України (один рік). Розрахунок заборгованості за кредитним договором безпідставно зроблений банком з врахуванням річної процентної ставки в розмірі 14,04 % за період з листопада 2008 року по липень 2013 року. Відповідно до умов договору річна ставка складає 12% річних. Згідно п. 2,3.1. договору банк має право в односторонньому порядку збільшити розмір процентної старки за умови зміни облікової ставки НБУ. При цьому Банк повинен попередити позичальника про зміну процентної ставки протягом 7 днів. Відповідно до умов Закону України «Про захист прав споживачів» без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною. Даних про завчасне повідомлення відповідача про збільшення ставки позивач суду не надав, отже, відповідачка вважає, що не потрібно брати до уваги наданий розрахунок заборгованості, оскільки підняття процентної ставки за кредитним договором було проведено позивачем незаконно. Що стосується вимоги про виселення відповідачів з квартири, яка є предметом іпотеки, то вона заявлена передчасно. Примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо мешканці добровільно не звільнили житловий будинок чи житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника або в інший погоджений сторонами строк. Даних про завчасне повідомлення відповідача про необхідність виселення з будинку, який є предметом іпотеки позивач суду не надав. Доданий реєстр на відправлені поштові листи №1849 про відправлення саме даного повідомлення про виселення з квартири не є належним доказом по справі, так як у ньому не вказано куди саме був відправлений поштовий лист і що він стосується відповідачки, а не іншої особи. З огляду на вищевикладене, відповідачка просить в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» до неї відмовити. Зустрічну позовну заяву підтримала в повному обсязі та просила її задовольнити.

Рішенням суду позов Банку був задоволений частково. В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № OD34G101420416 від 21.08.2007 року, в розмірі 81307,24 доларів США, що в еквіваленті по курсу НБУ становить 925536, 66 грн. було звернуто стягнення на квартиру загальною площею 61,90 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом набуття публічним акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк» (49094 м. Дніпропетровськ, вул. Набережна Перемоги, 50, код ЄРДПОУ 14360570) права власності на предмет іпотеки на підставі договору іпотеки № OD34G101420416 від 21.08.2007 року за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією переходу права власності на предмет іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях, з можливістю здійснення публічним акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для оформлення права власності на предмет іпотеки.

В задоволенні решти позовних вимог Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» було відмовлено.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 також було відмовлено.

Було вирішено питання щодо судових витрат.

На вказане вище рішення подали апеляційні скарги ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2

В своїй апеляційній скарзі Банк просить змінити рішення та задовольнити первісний позов в повному обсязі, а ОСОБА_2 просить рішення скасувати та постановити нове рішення, яким в задоволенні первісного позову відмовити в повному обсязі, а її зустрічний позов задовольнити.

Сторони при цьому посилалися на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги та перевіривши законність і обґрунтованість рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає у зв'язку з тим, що районний суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази згідно ст.ст. 10, 60, 212 ЦПК України, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин, та вірно послався на діюче законодавство.

Згідно ч. 1 статті 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без зміни, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних підстав.

Судом першої інстанції правильно були встановлені наступні обставини.

У відповідності до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до положень ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу.

Для забезпечення виконання сторонами зобов'язань за кредитним договором застосовуються будь-які види забезпечення, передбачені главою 49 ЦК України. Найбільш ефективним серед видів забезпечення виконання зобов'язань вважається застава, зокрема, іпотека, яка характеризується тим, що виконує забезпечувальну функцію; передбачає встановлення додаткового (акцесорного) зобов'язання, яким забезпечується основне зобов'язання; передбачає настання певних майнових наслідків у випадку неспроможності боржника.

Іпотека є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (ч.1 ст.575 ЦК України).

За юридичною природою іпотека як вид застави є речовим зобов'язанням. Іпотека регулюється Законом України «Про іпотеку». Іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому законом (ст. 1 Закону «Про іпотеку»).

Згідно статті 7 Закону України «Про іпотеку» та загальних правил, визначених статтею 572 ЦК України, за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.

Згідно статті 33 Закону «Про іпотеку», частини 1 статті 589 ЦК України у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом (ч.І ст.590 ЦК України).

21.08.2007 року між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № OD34G101420416 (а.с. 15-17) за умовами якого (п.п. 7.1. кредитного договору) банк надає відповідачці ОСОБА_2 (за кредитним договором - Позичальнику) кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу на строк з 21.08.2007 року по 19.08.2027 року включно, у вигляді не поновлювальної кредитної лінії у розмірі 40 000 доларів США, а позичальник зобов'язується повернути отриманий кредит, сплатити відсотки у розмірі 1,00 % на місяць і винагороду 0,20 % суми виданого кредиту щомісяця в період сплати. Періодом сплати вважати період з 5 по 10 число кожного місяця. Щомісяця в період сплати позичальник повинен надавати банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 525,09 долар США для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороди.

Згідно п.7.3. кредитного договору виконання позичальником зобов'язання за Договором виступає договір іпотеки трикімнатної квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідно п.4.1 кредитного договору при порушені позичальником якого-небудь із зобов'язань передбачених п.п. 2.2.2, 2.2.3. кредитного договору, банк має право нарахувати, а позичальник зобов'язується сплатити банку пеню у розмірі 0,15 % від суми простроченого платежу, але не менше 1 грн. за кожний день прострочки. Сплата пені здійснюється в гривні. У випадку якщо кредит сплачується у іноземній валюті, пеня сплачується в гривневому еквіваленті по курсу НБУ на день сплати.

Пунктом 5.4. кредитного договору передбачені випадки, в яких позичальник сплачує банку штраф за порушення строків платежів по будь-якому з грошових зобов'язань, передбачених кредитним договором більш ніж на 30 днів у розмірі 250 грн. + 5% від суми позову.

З метою забезпечення виконання кредитного договору № OD34G101420416 від 21.08.2007 року, між ПАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки № OD34G101420416 (а.с. 21-25) за умовами якого ОСОБА_2 передала в іпотеку належне їй на праві власності нерухоме майно, квартиру яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Сторони договору іпотеки визначили, що вартість предмета іпотеки складає 252 500,00 грн., що в еквіваленті становитьє 50 000,00 доларів США по курсу НБУ на 21.08.2007 року та складає 5,05 грн. за один долар США. Інвентаризаційна оцінка згідно витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно №15081848 складає 13 247,00 грн.

Зобов'язання, згідно ст. 526 ЦК України, має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

У зв'язку з порушеннями зобов'язань за кредитним договором відповідачка ОСОБА_2 станом на 17.07.2013 року має заборгованість - 97 295,39 доларів США, яка складається з:

39 745,58 доларів США - заборгованість за кредитом ; 22 675,70 доларів США - заборгованість по процентам за користування кредитом; 3 565,34 доларів США - заборгованість по комісії за користування кредитом;

-26 645,86 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором,

31,29 доларів США - штраф (фіксована частина); 4 631,62 доларів США - штраф (процентна складова).

Однак, при вирішенні питання щодо розміру заборгованості, суд першої інстанції дійшов до наступного висновку.

Згідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ст. 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Відповідно до ст. 252 ЦК України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Стаття 253 ЦК України встановлює, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою-пов'язано його початок. Відповідно до ст. 254 ЦК України строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку. Строк, що визначений місяцями, спливає у відповідне число останнього місяця строку.

Відповідно до ст. 261 ЦК України початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов.

Стаття 257 ЦК України встановлює, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Статтею 258 ЦК України передбачено, що позовна давність в один рік встановлюється, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). Відповідно до ст. 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін.

В договорі відсутня домовленість сторін щодо продовження строку позовної давності.

За таких обставин, враховуючи, що останній платіж за кредитним договором був здійснений відповідачкою 10.12.2009 року, а ПАТ КБ «Приватбанк» звернулося до суду з позовом 02 серпня 2013 року, суд дійшов до правильного висновку щодо визначення заборгованості з урахуванням строків позовної давності станом на 17.07.2013 року у розмірі 81307,24 доларів США з яких:

- 38 833,32 доларів США (поточна заборгованість за тілом кредиту 36194,81 доларів США + прострочена заборгованість по тілу кредиту 3 675,46 доларів США -1036,95 доларів США станом на 02.08.2010 року) - заборгованість за кредитом ;

- 19 423,24 доларів США (прострочена заборгованість за відсотками 24102,67 доларів США - 4679,43 доларів США станом на 02.08.2010 року) - заборгованість по процентам за користування кредитом;

- 3 120 доларів США (прострочена заборгованість за комісією 3805,34 доларів США - 685,34 доларів США станом на 02.08.2010 року) - заборгованість по комісії за користування кредитом;

- 16 029,11 доларів США (прострочена заборгованість за пенею 30 304,80 доларів США - 14 275,60 доларів США станом на 02.08.2010 року) - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором,

- 31,29 доларів США - штраф (фіксована частина);

3 870,28 доларів США (38 833,32 доларів США +19 423,24 доларів США + 16029,11 доларів США + 3 120 доларів США * 5%) - штраф (процентна складова).

Таким чином, згідно розрахунку заборгованості за кредитним договором станом на 17.07.2013 року пеня за прострочення строків виконання зобов'язань складає 16 029,11 доларів США, що значне менше розміру завданих збитків.

Відповідно до частини 3 статті 551 ЦПК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Відповідачкою не надано суду належних доказів наявності обставин, які мають істотне значення та можуть бути підставою для зменшення розміру неустойки.

Тому суд першої інстанції обґрунтовано не зменшив неустойку.

Також судом правильно не були прийняті до уваги доводи представника ОСОБА_2, що відсутні доказів переведення грошових коштів за кредитним договором, оскільки дані доводи спростовуються наявною в матеріалах справи заявою на видачу готівки (а.с. 88), а також розрахунком заборгованості, з якого вбачається, що відповідачка сплачувала заборгованість за кредитом.

Доводи представника ОСОБА_2, що ПАТ КБ «Приватбанк» не надав суду документи, що підтверджують наявність заборгованості і невчасність платежів, розрахунок не оформлений належним чином, в ньому не зазначено прізвище посадової особи, яка має право складати такий розрахунок, підпису цієї особи та печатки банку, що не відповідає нормативним вимогам до оформлення документів, спростовується наявними в матеріалах справи доказами.

Крім того, не доведеними є посилання представника ОСОБА_2 про не повідомлення завчасно відповідача про збільшення процентної ставки в зв'язку з чим відповідачка вважає, що не потрібно брати до уваги наданий розрахунок заборгованості, так як підняття процентної ставки за кредитним договором було проведено позивачем незаконно, оскільки, як вбачається з поштового повідомлення (а.с.19) та реєстру поштової кореспонденції (а.с. 20) Банк повідомляв ОСОБА_2 про збільшення процентної ставки завчасно.

Відповідно до п. 2.3.7 кредитного договору банк має право стягнути кредит до настання дати, передбаченої п. 7.1 даного договору, у т. ч. шляхом звернення стягнення на заставлене майно, при настанні умов, передбачених п.2.3.3, в тому числі затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць.

Згідно п. 7 іпотечного договору звернення стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що іпотекодержатель зобов'язаний письмово повідомити іпотекодавця.

В п.7 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України № 5 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» судам роз'яснено, що з урахуванням положень ч.3 ст. 33, статті 36, ч.1 ст. 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно із частиною третьою статті 36 Закону України «Про іпотеку» договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».

Відповідно до частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

Виходячи з положень частини другої статті 16 ЦК України, частини третьої статті 33, статті 36, частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» не виключається можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань за рішенням суду, оскільки цими нормами передбачено задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, яке ототожнюється зі способом звернення стягнення, якщо такий спосіб передбачено іпотечним договором.

Дана позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 11 грудня 2013 року по справі №6-124цс 13.

Таким чином, позивач ПАТ КБ «Приватбанк», як іпотекодержатель має право на підставі частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» захистити свої майнові права, звернувшись до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на спірне майно, оскільки договором іпотеки від 21.08.2007 року передбачено, що іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки одним із перерахованих у цьому договорі способів, у тому числі шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань. У позасудовому порядку сторони не досягли згоди на передачу у власність банку предмета іпотеки.

За таких обставин, позовні вимоги ПАТ КБ «Приватбанк» в частині звернення стягнення на квартиру АДРЕСА_1, шляхом набуття ПАТ КБ «Приватбанк» права власності на предмет іпотеки на підставі договору іпотеки № OD34G101420416 від 21.08.2007 року дійсно підлягають задоволенню, оскільки вони обґрунтовані.

Що стосується позовних вимог, щодо виселення зі зняттям з реєстрації відповідачки та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у квартирі АДРЕСА_1 суд першої інстанції правильно зазначив, що вони не підлягають задоволенню, з наступних підстав.

Згідно з ч.2 ст. 39 Закону України «Про іпотеку» одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя вправі винести рішення про виселення мешканців, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення, а також згідно ч.1 ст. 49 Закону України «Про іпотеку» та ст. 109 ЖК України звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців.

Із положень ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ч.3 ст. 109 ЖК України вбачається, що для виселення мешканців у судовому порядку на підставі рішення суду із житлового будинку чи іншого житлового приміщення, що є предметом іпотеки і на яке звернуто стягнення, обов'язковою передумовою є надіслання іпотекодержателем таким мешканцям письмової вимоги про необхідність добровільного звільнення житлового будинку чи іншого житлового приміщення і лише у разі відмови мешканців добровільно звільнити у вказаний місячний або інший погоджений між сторонами строк житловий будинок чи інше житлове приміщення примусове виселення таких мешканців може бути здійснене на підставі рішення суду за зверненням іпотекодержателя.

В постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ за №5 від 30 березня 2012 троку «Про практику застосування судами законодавства про вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», судам роз'яснено, що примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо мешканці добровільно не звільнили житловий будинок чи житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки, протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника або в інший погоджений сторонами строк.

В матеріалах справи наявне рекомендоване повідомлення ПАТ КБ «ПриватБанк» про добровільне звільнення житлового будинку, яке було відправлене на ім'я ОСОБА_2 на адресу: АДРЕСА_2 та адресу: АДРЕСА_1, проте належних доказів того, що ОСОБА_2 проживає чи зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 суду надано не було. Навпаки, згідно адресної довідки (а.с. 34) ОСОБА_2, зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2, тому підстав для виселення ОСОБА_2 із житлового приміщення, що є предметом іпотеки суд не знайшов.

Крім того, також не підлягають задоволенню вимоги щодо зняття з реєстрації відповідачки, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.

Виходячи зі змісту вказаної норми, на підставі рішення суду про виселення (про позбавлення права користування житловим приміщенням) орган реєстрації повинен зняти відповідача з реєстрації за спірною адресою на протязі семи днів. Таким чином, підставою для зняття з реєстрації відповідача є рішення суду про його виселення, а тому вимога про зняття відповідача з реєстрації за адресою предмета іпотеки є передчасною.

Що стосується позовних вимог, щодо виселення зі зняттям з реєстрації інших осіб, що зареєстровані та/або проживають у квартирі АДРЕСА_1 суд правильно вважав, що вони також не підлягають задоволенню, оскільки позивачем не надано доказів в підтвердження того, які саме особи проживають чи є зареєстрованими за цією адресою крім відповідачки.

Крім цього, позивач в установленому порядку не заявив позовні вимоги щодо кожного з цих уявних осіб і відповідно не залучив їх до участі у справі у якості відповідачів, а тому суд дійсно не може приймати умовне рішення щодо не визначеного кола осіб, оскільки наслідком цього буде порушення права особи на справедливий суд, а крім цього таке рішення у подальшому не може бути виконано в натурі.

Що стосується зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання несправедливими положення п. 4.1 кредитного договору, недійсними п.п. 4.1., 5.4. кредитного договору, визнання незаконними дій відповідача про підвищення відсоткової ставки, зобов'язання відновити дію договору з 10.11.2008 року, зобов'язання зробити перерахунок по договору, суд першої інстанції правильно дійшов до наступного висновку.

Статтею 638 ЦК України зазначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Частиною 5 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення нього Закону про несправедливі умови в договорах. Як вбачається зі ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори зі споживачем умови, які є несправедливими.

Відповідно до ст.629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Всі умови договору з моменту його укладення стають однаково обов'язковими для виконання сторонами.

Згідно ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

24.12.2013 року та 28.04.2014 року представником ПАТ КБ «ПриватБанк» подано заяви про застосування строків позовної давності при розгляді зустрічного позову.

Згідно ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. У відповідності до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Як передбачено ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, воли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

21.08.2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 було укладено договір № OD34G101420416. В договорі сторони не досягли згоди щодо продовження строків позовної давності за вимогами про визнання несправедливими положення п. 4.1 кредитного договору, недійсними п.п. 4.1., 5.4. кредитного договору, визнання незаконними дій відповідача про підвищення відсоткової ставки, зобов'язання відновити дію договору з 10. 11.2008 року, зобов'язання зробити перерахунок по договору, тому суд першої інстанції дійшов до правильного висновку, що ОСОБА_2 пропущено строк позовної давності за даними вимогами, оскільки їй було відомо про порушення її права з моменту укладення договору, тобто з 21.08.2007 року. За таких обставин, суд дійшов до обґрунтованого висновку, що зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання несправедливими положення п. 4.1 кредитного договору, недійсними п.п. 4.1., 5.4. кредитного договору, визнання незаконними дій відповідача про підвищення відсоткової ставки, зобов'язання відновити дію договору з 10.11.2008 року, зобов'язання зробити перерахунок по договору не підлягають задоволенню у зв'язку з пропуском строку позовної давності.

Не обґрунтованими є також посилання ОСОБА_2 щодо того, що не являючись юристом вона дізналася про порушення її прав лише після укладення договору з адвокатом на надання правової допомоги, оскільки відсутні докази, що в неї були перешкоди звернутися за правовою допомогою до адвоката раніше.

Як роз'яснено в п.42 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 30.03.2012 року резолютивна частина рішення суду в разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки має відповідати вимогам як статті 39 Закону України «Про іпотеку», так і положення п.4 частини першої статті 215 ЦПК.

За правилами ст. 88 ЦПК України судові витрати суд стягнув з відповідачки.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з діючимими нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до данних правовідносин та дійшов до правильного висновку, що позовні вимоги Банку підлягають частковому задоволенню, а в задоволенні зустрічного позову слід відмовити.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. ст. 10, 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Апелянти не довели обставини, на які посилалися як на підставу своїх апеляційних скарг.

Твердження апелянтів в своїх скаргах про те, що рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам закону, є неспроможними.

Наведені в апеляційних скаргах доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Тому, на думку колегії суддів, справа розглянута по суті правильно, законних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції немає.

Не підлягає застосуванню Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" в частині відстрочення виконання рішення суду на час дії цього Закону, так як ОСОБА_2 не надала доказів того, що предмет іпотеки використовується як місце постійного проживання майнового поручителя, а також те, що у неї немає іншого житла.

Керуючись ст. ст. 303-304, 307 ч.1 п.1, 308, 313, 315, 317, 319, 324-325 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області,

ухвалила:

Апеляційні скарги Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» та ОСОБА_2 відхилити, рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 24 квітня 2014 року залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції може бути оскаржена в касаційному порядку до касаційного суду протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили ухвалою.

Головуючий Р.Д. Громік

Судді В.О. Панасенков

В.Ф. Парапан