Постанова № 44447219, 26.05.2015, Львівський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 травня 2015 року № 876/1857/15

Львівський апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Гінди О.М.

суддів: Качмара В.Я., Курильця А.Р.

за участю секретаря судових засідань: Лемцьо І.В.

представника позивача - ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Державної інспекції сільського господарства України на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 23 січня 2015 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Державної інспекції сільського господарства України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, -

встановив:

27.08.2014 позивач - ОСОБА_3 звернувся в суд із адміністративним позовом до відповідача - Державної інспекції сільського господарства України (далі - ДІСГ України) у якому просив визнати незаконним і скасувати наказ від 30.07.2014 № 141-кт «Про звільнення ОСОБА_3» та поновити його на посаді першого заступника начальника ДІСГ у Львівській області.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач посилався на те, що 16.07.2014 ним подано заяву звільнення із займаної посади за власним бажанням, а 29.07.2014 виходячи з положень ч. 2 ст. 38 КЗпП України направлено відповідачу заяву про відкликання заяви про звільнення. Проте, відповідачем відкликання заяви про звільнення не враховано та 30.07.2014 проведено його звільнення з порушенням трудового законодавства та Закону України «Про державну службу». Крім того, позивач вказує на те, що під час його звільнення відповідачем допущено порушення положень ст. 119 КЗпП України та ст.ст. 21, 39 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу», які йому, як військовозобов'язаному, який проходить військову службу у зв'язку з мобілізацією, гарантують збереження місця роботи та середнього заробітку.

23.01.2015 у судовому засіданні представником позивача подано письмові пояснення, у яких він вказує на те, що звільнення на підставі п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (за згодою сторін) може мати місце лише у випадку досягнення такої згоди між працівником та роботодавцем. При цьому, звертає увагу на те, що під час вирішення спору дослідженню підлягає наявність у працівника волевиявлення щодо звільнення. Проте, як вказує представник позивача, між позивачем та відповідачем не було досягнуто згоди про розірвання трудового договору за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, зокрема, відсутнє волевиявлення працівника, а заява про звільнення за згодою сторін написана під психологічним тиском керівництва.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 23.01.2015 позов задоволено повністю.

Із цією постановою не погодився відповідач та оскаржив її в апеляційному порядку. Вважає, що така прийнята з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи та з порушенням норм матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому просить її скасувати та прийняти нову постанову, якою у задоволенні позову відмовити.

В обґрунтування апеляційних вимог апелянт посилається на необґрунтованість висновків суду першої інстанції про те, що позивач на час звільнення був призваний на військову службу під час мобілізації та на нього поширюються гарантії щодо збереження місця роботи і середнього заробітку, оскільки у відповідності до ст. 24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації початком проходження військової служби вважається день відправлення у військову частину з районного (міського) військового комісаріату. Судом першої інстанції не було враховано те, що згідно повідомлення Личаківсько-Шевченківсько-Залізничного ОРВК м. Львова від 15.10.2014 № 552/МВ, ОСОБА_3 на військову службу призваний 31.07.2014, що підтверджується і повідомленням, яке надіслане позивачем на адресу відповідача 29.07.2014 та отримане останнім 07.08.2014. Таким чином, апелянт вважає, що станом на день призову на військову службу - 31.07.2014, ОСОБА_3 не перебував у трудових відносинах з відповідачем, так як був звільнений за згодою сторін 30.07.2014. Висновки суду першої інстанції про те, що позивач на військову службу призваний з 15.07.2014, спростовуються і тим, що після цієї дати до дня звільнення, позивач продовжував виконувати свої посадові обов'язки.

Також апелянт звертає увагу суду апеляційної інстанції на безпідставність висновків суду першої інстанції про те, що позивачем заява про звільнення за згодою сторін написана під психологічним тиском, оскільки це не підтверджується жодними доказами. Вказані висновки спростовуються тим, що позивач сам у заяві від 29.07.2014 зазначає, що 16.07.2014 ним подавалась заява про звільнення за власним бажанням, і жодним чином не вказує на те, що така була написана під тиском. Те, що позивачем заява про звільнення за згодою сторін написана з власної волі, на думку апелянта, свідчить і те, що ним у первинному обґрунтуванні позову жодним чином про це не згадуються. Щодо посилання на неодноразові звернення позивача до Генеральної прокуратури України, МВС України, Державної інспекції з питань праці, як на підтвердження тиску на позивача, то на думку апелянта, такі є безпідставними, оскільки судом першої інстанції не було досліджено належним чином змісту таких звернень та відповідей на них.

Позивач у судове засідання не прибув, однак забезпечив участь у судовому засіданні свого представника, який апеляційну скаргу заперечив та просить залишити її без задоволення, з підстав викладених у запереченні на апеляційну скаргу поданому у судовому засіданні.

Представник апелянта у судове засідання не прибув, хоча був належним чином повідомлений про його дату, час та місце, що підтверджується наявною у справі розпискою, а тому у відповідності до ч. 4 ст. 196 КАС України апеляційний розгляд справи проведено у його відсутності.

Суд апеляційної інстанції заслухав доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, перевірив матеріали справи, обговорив підстави і межі апеляційних вимог, вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити.

Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_3 з 31.12.2013 проходив державну службу на посаді першого заступника начальника ДІСГ у Львівській області (а.с. 104-105, 134-138).

15.07.2014 головою ДІСГ України скеровано першому заступнику начальника ДІСГ у Львівській області ОСОБА_3 лист про відрядження на 10:00 год. 16.07.2014 до міста Києва за адресою вул. Баумана, 9/12, каб № 316 для вирішення питань щодо організації роботи ДІСГ у Львівській області (а.с. 153).

Цього ж дня позивачем винесено наказ № 29-В про своє відрядження, підставою для якого зазначено вказаний вище лист (а.с. 148).

16.07.2014 позивачем на ім'я начальника ДІСГ України подана заява про звільнення за згодою сторін з 30.07.2014, на якій головою ДІСГ України ОСОБА_4 вчинено напис «погоджено».

Листом від 29.07.2014 № 37-25-4-7/11300 на звернення відповідача від 16.07.2014 № 4990/7/1-14, Міністерство аграрної політики та продовольства України у відповідності до ст. 18 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» та постанови КМ України від 25.01.2012 № 45 погоджено звільнення ОСОБА_3 з посади першого заступника начальника ДІСГ у Львівській області (а.с. 110).

29.07.2014 позивачем на адресу відповідача поштою надіслано заяву про відкликання заяви від 16.07.2014 про звільнення за власним бажанням, до якого долучив повідомлення Личаківсько-Шевченківсько-Залізничного ОРВК м. Львова про його призов за мобілізацією з 31.07.2014 (а.с. 7-9).

Наказом голови ДІСГ України від 30.07.2014 № 141-КТ, ОСОБА_3 звільнено з посади першого заступника начальника ДІСГ у Львівській області з 30.07.2014, за згодою сторін, згідно п. 1 ст. 36 КЗпП України (а.с. 111).

Також судом першої інстанції встановлено, що 15.07.2014 позивач пройшов медичний огляд ВЛК Личаківсько-Шевченківсько-Залізничного ОРВК м. Львова, за результатами якого складно висновок про придатність до військової служби.

З огляду на встановлені обставини, суд першої інстанції дійшов висновку, що позов належить задовольнити у повному обсязі, оскільки у відповідності до ч. 10 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» позивач після проходження обов'язкового медичного огляду (15.07.2014) є особою, яка призвана на військову службу, а тому на нього поширюються гарантії передбачені ст. 39 вказаного Закону та ст. 119 КЗпП України щодо збереження місця роботи та середнього заробітку. Також суд першої інстанції вказав на те, що заява про звільнення від 16.07.2014 позивачем написана під психологічним тиском, що на думку суду першої інстанції, підтверджується також діями позивача щодо оскарження протиправної поведінки відповідача до Генеральної прокуратури України, МВС України, Державної інспекції України з питань праці тощо. При цьому, суд першої інстанції не врахував заперечень відповідача по суті справи, оскільки позивач у заяві про звільнення від 16.07.2014 не вказав за яким пунктом, якої статті має відбутись звільнення, а тому таку заяву слід розцінювати як звільнення за власним бажання, яка 29.07.2014 відкликана.

Однак, суд апеляційної інстанції з такими висновками суду першої інстанції не погоджується, з огляду на таке.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 3 КЗпП України підставою припинення трудового договору є угода сторін.

Відповідно до роз'яснень, викладених у пункті 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП (за згодою сторін) договір припиняється у строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за п. 1 ст. 36 КЗпП, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (ст. 38 КЗпП).

Як вбачається із матеріалів справи, 16.07.2014 ОСОБА_3 на ім'я начальника ДІСГ України подана заява про звільнення за згодою сторін з 30.07.2014, на якій головою ДІСГ України ОСОБА_4 вчинено напис «погоджено», що свідчить про те, що сторони дійшли чіткої згоди щодо підстави звільнення (угода сторін) та дати звільнення з 30.07.2014. Тому безпідставним є посилання суду першої інстанції на те, що позивач не зазначив підстави звільнення. Той факт, що у заяві не вказано пункт ст. 36 КЗпП України згідно якої слід провести звільнення, цих висновків не спростовують, так як у заяві чітко визначено підставу звільнення «за згодою сторін», що узгоджується з п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

Суд апеляційної інстанції не приймає до уваги посилання представника позивача, що резолюція на заяві про звільнення від 16.07.2014 не містить ні пропозиції, ні погодження строку, з якого може бути розірвано трудовий договорі, оскільки вчинення напису керівником ДІСГ України «погоджено» свідчить про те, що роботодавець погодив підставу та дату звільнення, які зазначені у заяві, що свідчить про досягнення взаємної згоди щодо звільнення ОСОБА_3 з роботи за згодою сторін з 30.07.2014.

Той факт, що позивач та відповідач дійшли згоди щодо підстави та дати звільнення позивача свідчить і те, що 16.07.2014 ДІСГ України звернулася до Міністерства аграрної політики та продовольства України з листом № 4990/7/1-14 про погодження звільнення ОСОБА_3, на який листом від 29.07.2014 № 37-25-4-7/11300 Міністерство аграрної політики та продовольства України у відповідності до ст. 18 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» та постанови КМ України від 25.01.2012 № 45 погодило звільнення ОСОБА_3 з посади першого заступника начальника ДІСГ у Львівській області згідно поданої заяви (а.с. 110).

Таким чином, висновки суду першої інстанції про те, що звільнення позивача слід вважати з ініціативи працівника (ст. 38 КЗпП України), є необґрунтованими та не відповідають фактичним обставинам справи.

Враховуючи те, що сторони домовились щодо підстави та дати звільнення, анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника, тому сам факт надіслання позивачем заяви від 29.07.2014 про відкликання заяви від 16.07.2014 не може бути безумовною підставою для продовження трудових відносин, без згоди на це відповідача. У процесі судового розгляду, такої згоди відповідача не встановлено.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що заява про відкликання заяви про звільнення позивачем на адресу відповідача надіслана поштою 29.07.2014 (а.с. 8), яка згідно представленої позивачем роздруківки відстеження поштового відправлення № 7901902891830 (а.с. 47) доставлена адресату 01.08.2014, тобто вже після проведення звільнення позивача (30.07.2014). Отже на час винесення відповідачем наказу про звільнення, у його розпорядженні була відсутня заява позивача від 29.07.2014, а тому така не могла бути врахована під час винесення наказу № 141-КТ.

Представник позивача у судовому засіданні суду апеляційної інстанції вказав на те, що 15.07.2014 відповідачем не надсилався позивачу лист про прибуття до м. Києва, що підтверджується відсутністю у матеріалах справи такого листа з вихідними та вхідними штампами. Однак, суд апеляційної інстанції такі посилання вважає безпідставними, оскільки у матеріалах справи наявний лист голови ДІСГ України від 15.07.2015, який адресований першому заступнику начальника ДІСГ у Львівській області ОСОБА_3 про відрядження на 10:00 год. 16.07.2014 до міста Києва за адресою вул. Баумана, 9/12, каб. № 316 для вирішення питань щодо організації роботи ДІСГ у Львівській області (а.с. 153). Вказаний лист містить як вихідний номер ДІСГ України, так і вхідний номер ДІСГ у Львівській області (вхід. № 1/8-6841 від 15.07.2014). Вказані посилання спростовуються також тим, що позивач особисто 15.07.2014 виніс наказ № 29-В про своє відрядження до міста Києва, підставою у якому зазначив лист Голови ДІСГ України ОСОБА_4 від 15.05.2014 № 4869/7-1/1-14 (а.с. 148).

Безпідставними є висновки суд першої інстанції про те, що заява про звільнення за згодою сторін ним написана під психологічним тиском, оскільки такі висновки ґрунтуються виключно на суб'єктивних поясненнях самого позивача та не підтверджені жодними доказами.

Необґрунтованим є і посилання суду першої інстанції на те, що такий тиск підтверджується діями позивача щодо оскарження протиправної поведінки відповідача до Генеральної прокуратури України, МВС України, Державної інспекції України з питань праці, оскільки такі висновки зроблені без дослідження змісту самих звернень та відповідей на них. Згідно відповіді ГУ МВС України у Львівській області від 13.10.2014 № 5/1134-М (а.с. 151) позивачу повідомлено, що у результаті проведення перевірки за зверненням щодо можливих неправомірних дій посадових осіб ДІСГ України, ознак кримінального чи адміністративного правопорушення не виявлено.

З листа Генеральної прокуратури України від 04.09.2014 № 07/111-14564-14 та Держпраці України від 15.09.2014 № 2022/13/21/04/3246-14 (а.с. 150-151) не можливо зробити висновок про здійснення на позивача психологічного тиску, оскільки Генеральна прокуратура України лише повідомила про те, що його звернення щодо можливих порушень трудового законодавства скероване до Держпраці України, яка у свою чергу повідомила, що проведення перевірки щодо додержання законодавства про працю можливе тільки після отримання дозволу Кабінету Міністрів України.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що позивач надсилаючи на адресу відповідача заяву від 29.07.2014 про відкликання заяви від 16.07.2014, жодним чином не зазначав, що така заява ним написана під психологічним тиском, натомість вказував на те, що така подана за власним бажанням. Не зазначав позивач про такий тиск і в первинному обґрунтуванні позовної заяви, а як на підставу для поновлення на роботі зазначав відкликання заяви про звільнення за власним бажання та порушення його прав як військовослужбовця.

Не відповідають фактичним обставинам справи і висновки суду першої інстанції про те, що позивач після проходження 15.07.2014 ВЛК вважається призваним на військову службу за мобілізацією, оскільки у відповідності до ст. 24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації початком проходження військової служби вважається день відправлення у військову частину з районного (міського) військового комісаріату. Згідно повідомлення Личаківсько-Шевченківсько-Залізничного ОРВК м. Львова від 15.10.2014 № 552/МВ, ОСОБА_3 на військову службу призваний 31.07.2014, що підтверджується і повідомленням, яке надіслане позивачем на адресу відповідача 29.07.2014 та отримане останнім 01.08.2014 (а.с. 9). Таким чином, станом на день призову на військову службу - 31.07.2014, ОСОБА_3 не перебував у трудових відносинах з відповідачем, так як був звільнений за згодою сторін 30.07.2014.

Висновки суду першої інстанції про те, що позивач на військову службу призваний з 15.07.2014, спростовуються і тим, що після цієї дати позивач продовжував виконувати свої посадові обов'язки, зокрема, 16.07.2015 прибув у відрядження до м. Київ.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що звільнення позивача відбулось із додержанням чинного законодавства України, а висновки суду першої інстанції про задоволення позову, зроблені без належного з'ясування обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи та з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а тому оскаржувану постанову слід скасувати та прийняти нову постанову про відмову у задоволенні позову.

Керуючись ст.ст. 195, 196, 198, 202, 205, 207, 212, 254 КАС України, суд -

постановив:

апеляційну скаргу Державної інспекції сільського господарства України - задовольнити повністю.

Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 23 січня 2015 року у справі № 813/6094/14 - скасувати та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3.

Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення.

На постанову протягом двадцяти днів, з дня складення її у повному обсязі, може бути подана касаційна скарга безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий: О.М. Гінда

Судді: В.Я. Качмар

А.Р. Курилець

Постанова у повному обсязі складена та підписана 28.05.2015.