Рішення № 44359949, 26.05.2015, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/3400/15 Справа № 185/6904/13 Головуючий у 1 й інстанції - Бондаренко В.М. Доповідач - Свистунова О.В.

Категорія 20

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 травня 2015 року м. Дніпропетровськ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:

головуючого Свистунової О.В.

суддів Міхеєвої В.Ю.., Ремеза В.А.

за участю секретаря Видюкової Ю.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпропетровську цивільну справу

за апеляційною скаргою ОСОБА_3

на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 січня

2015 року

по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: Павлоградська міська рада, Реєстраційна служба Павлоградського міськрайонного управління юстиції Дніпропетровської області про визнання права власності на частину нерухомого майна, визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна та скасування державної реєстрації права власності, -

В С Т А Н О В И Л А:

У липні 2013 р. позивач ОСОБА_3 звернулась до Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області з позовною заявою до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, треті особи: Павлоградська міська рада, Реєстраційна служба Павлоградського міськрайонного управління юстиції Дніпропетровської області, якою, з урахуванням уточнених позовних вимог від 12.09.2013 р., просила визнати за собою право власності на 1/2 частину будівлі автомийки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1; визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної будівлі укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 30 квітня 2013 року та посвідчений державним нотаріусом Першої Павлоградської державної нотаріальної контори Тимченко О.М.; витребувати у відповідача ОСОБА_5 на користь позивача 1/2 частину спірної будівлі автомийки розташованої за адресою: АДРЕСА_1; зобов'язати відповідача Фізичну особу-підприємця ОСОБА_4 оформити на ім'я позивача право на земельну ділянку під спірною будівлею автомийки розташованої за адресою: АДРЕСА_1; зобов'язати відповідача Фізичну особу-підприємця ОСОБА_4 укласти з позивачем договір про сумісну діяльність з експлуатації спірної автомийки в запропонованій позивачем редакції договору від 19 грудня 2012 року за виключенням дат виконання зобов'язань.Сплативши судовий збір, згідно до вимог чинного законодавства.

У обґрунтування заявлених позовних вимог зазначала, що 01 липня 2008 року між нею та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 було укладено договір № 01/07/08 про сумісну діяльність на дольове інвестування будівництва мийки автомобілів, відповідно до якого вони об'єднали свої вклади та домовились сумісно діяти без створення юридичної особи з метою закінчення будівництва мийки автомобілів, яка розташована в АДРЕСА_1 та отримання у подальшому по 1/2 частини будівлі автомийки у власність. Зі свого боку вона як інвестор в період з 25 вересня 2008 року по 18 серпня 2009 року внесла у будівництво спірної будівлі 244 710,00 грн. Відповідно до п. 2.2. та розділу 3 зазначеного договору ОСОБА_4 був зобов'язаний після введення спірної будівлі автомийки в експлуатацію оформити на ім'я позивача право власності на 1/2 її частину, а також право на відповідну частину земельної ділянки, на якій розташована будівля автомийки. У відповідності до декларації про готовність об'єкту до експлуатації, зареєстрованої в Інспекції Державного архітектурно-будівельного контролю в Дніпропетровській області 31 жовтня 2011 року серії ДП № 14211067911, спірна будівля автомийки була введена в експлуатацію. Рішенням виконавчого комітету Павлоградської міської ради № 972 від 23 листопада 2011 року за ОСОБА_4 було оформлено право власності на спірну будівлю автомийки. 26 квітня 2013 року ОСОБА_4 зареєстрував своє право власності в Реєстраційній службі Павлоградського міськрайонного управління юстиції та отримав на нього свідоцтво про право власності. На її пропозиції щодо повернення безпідставно отриманого майна відповідач ОСОБА_4 не реагує. Також, відповідач відмовляється укласти з позивачем договір про сумісну діяльність з експлуатації автомийки та оформити на неї відповідну земельну ділянку. Крім того, 30 квітня 2013 року ОСОБА_4, виступаючи вже як фізична особа, оформив договір купівлі-продажу спірної будівлі на користь ОСОБА_5, яким порушив її право власності на спірне майно.

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 вересня 2013 року позов задоволено частково, визнано за позивачем право власності на 1/2 частину будівлі автомийки, загальною площею 126,0 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1; визнано частково на 1/2 недійсним договір купівлі-продажу будівлі автомийки, загальною площею 126 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, посвідчений державним нотаріусом Першої Павлоградської державної нотаріальної контори за реєстровим № 2-676, у задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 січня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року вищезгадані рішення суду першої та апеляційної інстанції були скасовані, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Підставами скасування судових рішень стало те, що апеляційний суд не встановив характер правовідносин між сторонами, обмежився посиланням на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 лютого 2012 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_3 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про визнання права власності на спірне нерухоме майно, та не мотивував, які встановлені обставини цими судовими рішеннями мають преюдиційне значення для відмови в позові. Також, у порушення вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд першої інстанції не уточнив підстави позову та зміст позовних вимог. Поза увагою суду першої інстанції залишилось те, що як спосіб захисту порушеного права позивач одночасно обрала реституцію та віндикацію (том 1, а.с.194-197).

Під час нового розгляду справи, 18.11.2014 р., позивач подала до суду уточнену позовну заяву, якою просила визнати за нею право власності на 1/2 частину будівлі автомийки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, визнати недійсним договір купівлі-продажу будівлі автомийки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 30 квітня 2013 року та посвідчений державним нотаріусом Першої Павлоградської державної нотаріальної контори ОСОБА_7 Крім того, відповідно до уточненої позовної заяви від 18.12.2014 р. позивач збільшив обсяг позовних вимог, доповнивши їх вимогами до відповідача ОСОБА_6 про витребування у останньої на користь позивача 1/2 частини будівлі автомийки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 та скасування державної реєстрацію права власності на будівлю автомийки, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, яку було здійснено на відповідачку ОСОБА_6 (номер запису про право власності 7576951).

У обґрунтування вказаних вимог до відповідача ОСОБА_6 зазначила, що, на думку позивача, право власності позивача на спірне майно виникло з 26.04.2013 року, тобто з часу реєстрації відповідачем ОСОБА_4 права власності на спірне майно за собою. Відтак, договір купівлі-продажу спірної будівлі, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 порушує право власності позивача на спірне майно та має бути визнаний недійсним на підставах, визначених ст.ст. 203, 215 ЦК України. Укладання спірного договору, за твердженням відповідача, було здійснено з метою унеможливлення витребування спірного майна позивачем, оскільки відповідачі є близькими людьми, мають спільну дитину. Оскільки, продаж спірного майна відповідачем ОСОБА_5 на користь відповідача ОСОБА_6 відбувся 05.11.2014 р., відповідач, як власник спірного майна на підставі ст.388 ЦК України заявляє вимогу про витребування спірного майна у відповідача ОСОБА_6, що має наслідком скасування державної реєстрації права власності на спірне майно відповідача ОСОБА_6 згідно ч.2 ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 січня 2015 року у задоволені позовних вимог відмовлено.

У апеляційній скарзі позивач просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги, оскільки, вважає, що рішення першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, апеляційний суд дійшов наступного висновку.

Колегією суддів було встановлено, що зазначена справа розглядалась неодноразово.

Відповідно до вимог ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до ч.4 ст.10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Так, колегією суддів було встановлено, що під час нового розгляду справи, суд першої інстанції, з урахуванням викладеного у Ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року, щодо необхідності встановити характер правовідносин між сторонами, прав та обов»язків сторін, фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, а також уточнення підстав позову та змісту позовних вимог, а також обрання вірного способу захисту порушеного права позивача, роз»яснював сторонам у процесі їх права та обов'язки, у відповідності до вимог ст.ст. 10, 11 та 60 ЦПК України, щодо уточнення позовних вимог, у тому числі і щодо правових підстав. Позивачкою, в особі її представника, 18.12.2014 року було надано позовну заяву із уточненням вимог. Як убачається з матеріалів справи, поданого позивачем уточненого позову, а також пояснень її представника у судових засіданнях, заявлення саме таких позовних вимог, згідно до уточненого позову, є належним способом захисту інтересів позивача за даних обставин справи і на задоволенні саме таких позовних вимог наполягала позивач.

Таким чином, більше правові підстави позову чи спосіб захисту порушеного парва, у передбаченій цивільним законом формі не уточнювались, позивач та її представник підтримали заявлені вимоги викладені саме в такому вигляді, вважаючи, що саме викладені вимоги у такому вигляді відповідають її прагненням.

Таким чином, суд розглядає справу в межах заявлених позивачем вимог.

Вирішуючи спір, який виник між сторонами, апеляційний суд, виходить із того, що укладений між сторонами договір про спільну діяльність за своєю правовою природою є інвестиційним договором, а тому правовідносини, які виникли між ними, регулюються Законом України "Про інвестиційну діяльність". У порушення умов договору відповідач допустив його невиконання в односторонньому порядку, однак, позивач, вимог щодо визнання за нею майнових прав на об'єкт інвестування перед судом не ставила.

Так, судом першої інстанції встановлено, що 01 липня 2008 року у м. Павлограді між ОСОБА_3 та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 був укладений договір № 01/07/08 від 01.07.2008 року про сумісну діяльність на дольове інвестування будівництва будівлі мийки автомобілів по АДРЕСА_1 (том 1, а.с. 35-36).

Згідно п.1.1. Договору позивач та відповідач ОСОБА_4 зобов'язуються об'єднати свої вклади та спільно діяти без створення юридичної особи з метою завершення будівництва будівлі мийки автомобілів по АДРЕСА_1 та отримання у власність по ? частині кожному учаснику з оформленням прав власності у відповідності до діючого законодавства України.

Згідно до п.2.2. Договору, після вводу будівлі мийки автомобілів, що розташована за адресою АДРЕСА_1 (об'єкт Р-820) в експлуатацію ? частини площі ПП ОСОБА_4 передає у власність Інвестору в рахунок перерахованих Інвестором грошових коштів, для подальшого спільного використання.

Як встановлено судом першої інстанції, сторонами не заперечувався факт фінансування будівництва спірного майна зі сторони ОСОБА_3 в період з 25 вересня 2008 року по 18 серпня 2009 року в розмірі 244 710,00 грн., що також підтверджено матеріалами справи.

Рішенням виконавчого комітету Павлоградської міської ради № 972 від 23 листопада 2011 року на підставі Декларації про готовність об'єкту до експлуатації від 31.10.2011 № ДП 14211067911 вирішено оформити право приватної власності за ОСОБА_4 на будівлю автомийки загальною площею 126,0 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, а реєстраційною службою Павлоградського міськрайонного управління юстиції Дніпропетровської області за № 2961379 від 26.04.2013 року ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на спірне майно, з реєстрацією цього права власності.

Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону України "Про інвестиційну діяльність" (в редакції, яка діяла на момент укладення даного договору) об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях економіки, цінні папери (крім векселів), цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права.

За умовами ч. 5 ст. 2 Закону України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю"об'єкт інвестування - квартира або приміщення соціально-побутового призначення (вбудовані в житлові будинки або окремо розташовані нежитлові приміщення (гаражний бокс, машино-місце тощо) в об'єкті будівництва, яке після завершення будівництва стає окремим майном.

Відповідно до ст. ст. 509, 526, 629 ЦК Українизобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору; договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно зі ст. ст. 15, 16 ЦК Україникожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства; кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання прав.

Згідно зі ст. 3 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні"майновими правами визнаються будь-які права пов'язані з майном, відмінні від права власності у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (право на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо).

Відповідно до ст. 190 ЦК Українимайном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.

Моментом виникнення майнових прав у їх носія вважається загальноприйнятий момент набуття права власності, визначений ст. 328 ЦК України, на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції неправомірно не застосовано до спірних правовідносин Закону України "Про інвестиційну діяльність"з огляду на таке.

Згідно ч. 1 ст. 1 Закону України "Про інвестиційну діяльність"(далі - Закону) інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Такими цінностями можуть бути, зокрема, рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності).

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Законуінвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій.

Згідно з ч. 1 ст. 5 Законусуб'єктами (інвесторами і учасниками) інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Законувідносини, що виникають при здійсненні інвестиційної діяльності на Україні, регулюються цим Законом, іншими законодавчими актами України.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 9 Законуосновним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода).

Майнове право, що є предметом договору - це право набуття в майбутньому прав власності на нерухоме майно, яке виникає тоді, коли виконані певні передумови, що є необхідними й достатніми для набуття права власності.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_3 виконала свої зобов'язання за договором, фактично повністю оплативши вартість об'єкта (як вкладу за договором), тобто вчинили дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів необхідних для набуття майнових прав на спірне майно.

Із змісту договору випливає, що його предмет становить надання послуг щодо вкладання залучених коштів в будівництво автомийки та фактична передача у власність частини майна в інтересах пайщика після вводу його в експлуатацію.

З огляду на суб'єктний склад договору та зміст зобов'язань, укладений між сторонами договір про спільну діяльність, має інвестиційний характер.

ОСОБА_3, уклала зазначений договір з метою отримання у власність об'єкта будівництва (пай, частку), визначений його умовами.

З огляду на зазначені вимоги закону, встановивши фактичні обставини справи, дослідивши надані сторонами докази в їх сукупності, визначивши, які правовідносини випливають із встановлених обставин справи, суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, не врахував того, що укладений між сторонами договір про спільну діяльність за своєю правовою природою є інвестиційним договором, а тому правовідносини, які виникли між ними, регулюються Законом України "Про інвестиційну діяльність". Невиконання відповідачем зобов'язань за договором призводить до порушення прав позивача. Однак, інших вимог перед судом не ставилось, як не визначалось інших правових підстав для вирішення вказаного позову, а встановлені судом першої інстанції факти і правовідносини у даній справі сторонами не оспорювались.

Суд апеляційної інстанції у відповідності до вимог ст.. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (ч. 1 ст. 638 ЦК України).

Частина 1 ст. 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Судом першої інстанції було визначено, що взаємовідносини сторін за договором про сумісну діяльність регулюються главою 77 Цивільного кодексу України та загальними положеннями про зобов'язання.

Так, згідно ст.1130 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.

Згідно ст.1131 ЦК України договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Зважаючи на те, що п.1.1. договору від 01.07.2008 р. передбачав об'єднання вкладів сторін договору, що є ознакою простого товариства виходячи із диспозиції ст. 1130 ЦК України, суд першої інстанції правильно дійшов до висновку про те, що норми § 2 (Просте товариство) глави 77 розповсюджуються на правовідносини сторін.

Із правової позиції Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у справі № 6-104цс13 вбачається наступне:

"Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності встановлена судом.

Згідно зі статтею 1134 ЦК України внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом.

Для майнових вкладів учасників договору, а також майна, яке буде створене (придбане) внаслідок їхньої спільної діяльності, встановлюється правовий режим спільної часткової власності.

Поділ майна, що є у спільній частковій власності учасників простого товариства, і спільних прав вимоги, які виникли в них, здійснюється в порядку, установленому ЦК України."

Таким чином, вироблена у результаті спільної діяльності ОСОБА_3 та ОСОБА_4 продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи, до яких можливо віднести і спірне майно, могла набути статусу спільною часткової власності учасників, за умови, якщо інше не встановлено договором простого товариства або законом.

Відповідно до п. 2.1.1. договору про сумісну діяльність на дольове інвестування будівництва мийки автомобілів від 01 липня 2008 року ОСОБА_3 зобов'язалась вкладати у фінансування будівництва грошові кошти по мірі їх необхідності та відповідно до графіку, а також із договорами, укладеними відповідачем із третіми особами для здійснення проекту будівництва будівлі автомийки.

При цьому згідно п.2.1.2. договору, ОСОБА_4 "передає право на набуття у власність 1/2 частини будівлі мийки автомобілів" позивачу, а згідно п.2.2. договору після введення будівлі мийки автомобілів в експлуатацію 1/2 частину площ ОСОБА_4 передає у власність позивача в рахунок перерахованих останнім грошових коштів, для наступного спільного використання.

Абзацами 9, 11 п.2 Розділу 3 договору визначено обовязки ОСОБА_4: " після введення будівлі мийки в експлуатацію оформлює право власності на площі, що передаються" та "оформлює право власності Інвестора на 1/2 частину будівлі мийки автомобілів, які приходяться Інвестору по цьому договору, для чого не пізніше ніж через 30 днів після здачі будівлі мийки автомобілів в експлуатацію передає документи у відповідні державні органи та здійснює інші необхідні дії". Пунктом 1 Розділу 7 договору строк закінчення дії договору визначений "до моменту оформлення необхідних документів по передачі 1/2 частини будівлі мийки автомобілів у власність Інвестору у відповідності з діючим законодавством України".

Із аналізу змісту умов даного договору, укладеного між його учасниками, випливає, що право спільної часткової власності позивача на спірне майно за договором із самого факту його створення (введення в експлуатацію) не виникає, а пов'язується із наступним вчиненням низки дій відповідачем ОСОБА_4, які ним не були здійснені, чим спростовуються доводи позивача щодо виникнення у нього права власності на спірне майно.

При цьому, колегія суддів враховує, що відповідно до ч.ч.1,2 ст.331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Виходячи з аналізу вказаної норми закону, а також ч.1 ст.182 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно виникає у особи, яка створила це майно, після закінчення будівництва об`єкта нерухомості, введення його в експлуатацію, отримання свідоцтва про право власності та реєстрації права власності.

До виникнення права власності на новозбудоване нерухоме майно право власності існує лише на матеріали, обладнання, інше майно, що було використано в процесі будівництва (ч. 3 ст. 331 ЦК України).

Таким чином, право власності на спірне майно було набуто відповідачем ОСОБА_4 26.04.2013 р. (том 1, а.с. 84-86), як на нову річ.

Спеціальною нормою Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" статтею 4 закріплено, що обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, в тому числі право власності на нерухоме майно.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 вказаного Закону права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Відповідно до ст. 392 ЦК України власник може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

З огляду на вказані обставини у задоволенні вимоги позивача про визнання за ним права власності на 1/2 частину будівлі автомийки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, суд першої інстанції вірно відмовив за безпідставністю.

Судом також встановлено, що між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 30 квітня 2013 року був укладений договір купівлі-продажу спірної будівлі автомийки, посвідчений державним нотаріусом Першої Павлоградської державної нотаріальної контори Тимченко О.М. за реєстровим номером 2-676.

Відповідно до ч. 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний недійсним.

Колегія суддів погоджується з висковком суду першої інстанції про те, що хоча, відповідачем ОСОБА_4 не було виконано зобов'язання перед ОСОБА_3 за договором про сумісну діяльність на дольове інвестування будівництва мийки автомобілів від 01 липня 2008 року, щодо передачі у власність спірного майна, вказана обставина не може бути визнана достатньою підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної будівлі, укладеним між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 30 квітня 2013 року, а може бути підставою для застосування інших способів захисту порушених прав та інтересів внаслідок невиконання договору відповідачем ОСОБА_4, право обрання яких належить позивачу і які у даній справі останнім не заявлялись.

А мотиви, якими керувався відповідач ОСОБА_4, у тому числі із урахуванням заявлення до нього ОСОБА_3 вимог про повернення коштів, які було проінвестовано останьою на будівництво автомийки (том 2, а.с.2, том 1, а.с.33-34) значення для даної справи не мають.

Згідно ч.3 ст.61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

У відповідності до ч.2 ст.223 ЦПК України після набрання рішенням суду законної сили сторони та треті особи із самостійними вимогами, а також їх правонаступники не можуть знову заявляти в суді ту саму позовну вимогу з тих самих підстав, а також оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини.

Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 лютого 2012 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 липня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_3 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про визнання права власності на спірне нерухоме майно (том 1, а.с. 69-72) було винесено до реєстрації відповідачем ОСОБА_4 права власності на спірне майно за собою, тому значення для даної справи мають лише встановлені рішеннями судів фактичні обставини укладання та виконання сторонами договору про сумісну діяльність на дольове інвестування будівництва мийки автомобілів від 01 липня 2008 року, а встановлені судом факти і правовідносини у даній справі сторонами не оспорювались.

Інші вимоги позивача до відповідача ОСОБА_6 про витребування у останньої на користь позивача 1/2 частину будівлі автомийки, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 та скасувння державної реєстрації права власності на будівлю автомийки, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, яку було здійснено за відповідачкою ОСОБА_6 також підлягають відхиленню як такі, що послідовно випливають з попередніх вимог позивача, у задоволенні яких судом відмовлено.

При цьому, суд першої інстанції правильно дійшов висновку, що ОСОБА_6 є добросовісним набувачем спірного майна у розумінні ст. 388 ЦК України, оскільки, позивач ніколи не набувала статусу власника спірного майна та у володінні позивача спірне майно не знаходилось.

Згідно ст. 388 ЦК України передбачено право власника на витребування майна від добросовісного набувача, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

2. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

3. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Проте, у даній справі відсутні фактичні обставини, з яких вбачається право позивача на витребування спірного майна у відповідача ОСОБА_6

Відповідно до ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

Згідно ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно частини 1 та 2 ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно ст. 212 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Колегія суддів апеляційної iнстанцiї дійшла висновку про безпідставність посилань позивача на те, що правовідносини сторін виникли саме з підстав що визначені ЦК України, а уточнюючи свої вимоги у суді першої інстанції не було вирішино питання застосування до вказаних правовідносин вимог Законом України "Про інвестиційну діяльність" та відповідних наслідків.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків у рішенні суду першої інстанції, протирічать вимогам законодавства, яке регулює спірні правовідносини, матеріалам справи, зводяться до переоцінки доказів по справі.

Судом першої інстанції у досить повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка, справа розглянута у рамках позовних вимог та на підставі доказів, наданих сторонами.

Таким чином, розглянувши справу у межах заявлених позовних вимог та змісту доводів апеляційної скарги, колегія дійшла висновку, що оскаржуване рішення місцевого суду підлягає зміні лише в частині обґрунтування відмови у задоволенні позову ОСОБА_3, а у іншій оскаржуваній частині залишенню без змін, а апеляційна скарга - частковому задоволенню.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313-316 ЦПК України, колегія суддів, -

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - задовольнити частково.

Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 січня 2015 року в частині обґрунтування відмови у задоволенні позову ОСОБА_3 - змінити.

У іншій частині рішення суду залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і протягом двадцяти днів може бути оскаржено шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий О.В.Свистунова

Судді В.Ю.Міхеєва

В.А.Ремез