Ухвала суду № 43838816, 20.04.2015, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/2555/15

Головуючий у першій інстанції Бальжик О. І.

Доповідач Варикаша О. Д.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20.04.2015 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого - судді - Варикаші О.Д.

суддів - Бабія А.П.

- Станкевича В.А.

при секретарі - Стадніченко А.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 09.12.2014 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення моральної шкоди, захист честі, гідності і ділової репутації та зобов'язання не втручатися в особисте життя незаконними діями,-

встановила:

Позивач звернувся з вказаним позовом до суду (а. с. 2-12), в якому просив ухвалити рішення суду, яким: стягнути з відповідача на його користь заподіяну йому моральну шкоду в сумі 50 000 грн.; зобов'язати відповідача ніколи не принижувати його честь, гідність та ділову репутацію; зобов'язати відповідача ніколи не втручатися в його особисте життя незаконними діями.

Свої позовні вимоги позивач, як зазначено в рішенні суду, огбгрунтовував тим, що 10.04.2010 року між ним та відповідачем, який відрекомендувався як адвокат, було укладено договір про надання правової допомоги, за умовами якого він сплатив йому 24 000 гривень гонорару. При цьому, квитанцію на суму 10 048 гривень відповідач надав відразу, квитанцію на суму 13 952 гривні - лише у 2011 році. У зв'язку з невиконанням ОСОБА_4 своїх зобов'язань за договором, він попросив його повернути сплачену суму гонорару, на що той відмовився. 24.03.2011 року Ізмаїльським МВ ГУМВС України в Одеській області за результатами розгляду його заяви на дії відповідача винесена постанова про відмову в порушенні кримінальної справи та було рекомендовано за захистом своїх прав звернутися до суду. 07.07.2014 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановлено ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження за його скаргою на рішення у справі за його позовом до ОСОБА_4 про стягнення суми невідпрацьованого гонорару. Невиконання відповідачем умов укладеного між ними договору, зокрема, здійснення підробки документу, на підставі якого суд закрив справу, а також факт того, що відповідач ніколи не поверне йому суму невідпрацьованого гонорару, адже його позов залишився без задоволення, завдало йому дуже сильної моральної шкоди. Також позивач зазначив, що під час розгляду справи за його позовом до ОСОБА_4, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, - Ізмаїльська міжрайонна прокуратура Одеської області, кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури Одеської області, про визнання документу недійсним, останній надав суду довідку за № 805-25102011/51039 про його судимість, не пояснивши шлях її отримання. Здійснивши незаконне отримання вищевказаної довідки і незаконне втручання в його особисте життя, відповідач також спричинив йому дуже велику моральну шкоду, у зв'язку з чим, він звертався по медичну допомогу.

В судовому засіданні в суді першої інстанції, як зазначено в рішенні суду, позивач позов підтримав та наполягав на його задоволенні. На додаткове запитання пояснив, що підставою для подання позову про захист честі, гідності й ділової репутації та зобов'язання не втручатися в особисте життя незаконним діями стали ті обставини, що під час судового засідання, на якому окрім нього та відповідача були присутні суддя і секретар, останній надав довідку про його судимість. Крім того, відповідач розповсюджує дані про його судимість серед населення м. Ізмаїла. Наявність судимості не спростовує.

Відповідач вважав позов необґрунтованим та безпідставним. В обґрунтування заперечень пояснив, що рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 03.03.2014 року, яке набрало законної сили, у задоволенні позову ОСОБА_3 до нього про стягнення суми невідпрацьованого гонорару було відмовлено. Отже, обставини, на які посилається позивач, були встановлені зазначеним рішенням, а тому додатковому доказуванню не підлягають. Довідку про судимість ОСОБА_3, яку останній забув в його кабінеті, він надав під час судового засідання в якості доказу на підтвердження його заперечень проти позову, в якості оціночного, суб'єктивного судження про нього як особистості. Інформацію щодо судимості позивача серед населення він не розповсюджував.

Рішенням суду Ізмаїльського міськрайонного Одеської області від 09.12.2014 року в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу на рішення Ізмаїльського міськрайонного Одеської області від 09.12.2014 року, в якій просить рішення суду від 09.12.2014 року скасувати у повному обсязі, постановити ухвалу суду про передачу справи для розгляду до суду першої інстанції, у той же суд, іншому судді, посилаючись на те, що вважає оскаржуване рішення суду незаконним.

Відповідачем рішення суду не оскаржується.

В судовому засіданні позивач підтримав апеляційну скаргу. Відповідач в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, причини неявки суду не повідомив, клопотання про відкладення розгляду справи від нього на адресу суду не надходило.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог, наданих доказів і доводів апеляційної скарги, судова колегія приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з наступного.

Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Стаття 280 ЦК України визначає, що якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової та (або) моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню.

За змістом ч. 1 ст. 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

За позицією Пленуму Верховного Суду України, викладеною у абз. 2 п. 5 постанови "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" за № 4 від 31.03.1995 року, відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішення спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіянні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Судом першої інстанції на підставі матеріалів справи та показів свідків: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 встановлено, що рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 03.03.2014 року, що набрало законної сили, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення суми невідпрацьованого гонорару. Підставами для прийняття даного рішення стали ті обставини, що ОСОБА_3 не надав доказів на підтвердження сплати ОСОБА_4 залишку гонорару в сумі 13 952 гривні, що останній виконав умови п. п. 1, 2 п. 2 угоди від 10.04.2010 року, у зв'язку з чим, відпрацював частину гонорару в сумі 10 048 гривень тощо (а. с. 63).

Згідно з ч. 3 ст. 61 ЦПК України, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Відтак, суд вважав за можливе повторно не давати оцінку наданим суду доказам у раніше розглянутій справі, у тому числі, доводам позивача про те, що: відповідачем взагалі не були виконані умови укладеної між ними угоди про надання юридичної допомоги; на виконання угоди про надання юридичної допомоги він сплатив відповідачу 24 000 гривень гонорару, а не 10 048 гривень, як стверджує останній; відповідач підробив його заву про закриття провадження у справі № 2-о-204/10 за його заявою про встановлення факту, що має юридичне значення тощо.

Приймаючи до уваги, що будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження протиправності діяння та вини відповідача у заподіянні моральної шкоди у зв'язку з невиконанням умов угоди про надання правової допомоги, позивачем надано не було, суд не вбачив підстав для задоволення позову в цій частині.

Вирішуючи питання в частині захисту честі, гідності і ділової репутації та зобов'язання не втручатися в особисте життя незаконними діями, суд виходив з наступного.

За змістом ст. 32 Конституції України, ст. 302 ЦК України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Стаття 34 Конституції України визначає, що кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Частиною 1 ст. 68 Конституції України передбачено, що кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Відповідно до Конституції України фізична особа має право на життя, право на охорону здоров'я, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на недоторканність житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ч. 1 ст. 270 ЦК України).

Згідно ст. 200 ЦК України, ст. 1 Закону України "Про інформацію" від 02.10.1992 року за N 2657-XII (далі - Закон N 2657-XII), інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.

Інформація про фізичну особу (персональні дані) - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована (ч. 1 ст. 11 Закону N 2657-XII).

Конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб'єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом (ч. 2 ст. 21 Закону N 2657-XII).

За змістом тлумачень Конституційного Суду України положень ч. 1 ст. 32 Конституції України у рішенні № 2-рп/2012 від 20.01.2012 року, інформацією про особисте та сімейне життя особи є будь-які відомості та/або дані про відносини немайнового та майнового характеру, обставини, події, стосунки тощо, пов'язані з особою та членами її сім'ї, за винятком передбаченої законами інформації, що стосується здійснення особою, яка займає посаду, пов'язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень. Така інформація про особу є конфіденційною; збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Стаття 201 ЦК України визначає, що особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є, зокрема, честь, гідність і ділова репутація, ім'я (найменування), інші блага, які охороняються цивільним законодавством.

Відповідно до ч. 1 ст. 275 ЦК України фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способом, встановленим главою 3 цього Кодексу, а також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення.

Статтею 297 ЦК України передбачено, що кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканими. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.

Згідно роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених в п. п. 9, 15, 17, 20 постанови "Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної і юридичної особи" за № 1 від 27.02.2009 року відповідачами у справі про захист гідності, честі чи ділової репутації є фізична або юридична особа, яка поширила недостовірну інформацію.

Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі. Поширенням інформації також є вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, гасел, інших творів, а також розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать гідність, честь фізичної особи або ділової репутації фізичної та юридичної особи.

Тобто, юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Інформація, зазначена у позовній заяві чи іншій заяві, адресованій суду, а також в процесуальних документах (запереченнях на позов, апеляційних чи інших скаргах тощо), може бути підставою для захисту гідності, честі чи ділової репутації, за винятком випадів, коли ця інформація була визначена підставою пред'явленого позову і стосувалася його предмета, була доказом у справі, а також предметом апеляційного чи іншого перегляду в порядку, встановленому процесуальним законом.

Встановивши при вирішенні спорів факт поширення інформації про приватне життя позивача, що відповідає дійсності та не порочить його гідність, честь чи ділову репутацію, а також факт відсутності згоди позивача на поширення цієї інформації, суд повинен захистити його право на таємницю приватного життя та може зобов'язати відповідача відшкодувати моральну шкоду.

Так, у судовому засіданні встановлено та сторонами не спростовується, що у 2012 році під час розгляду цивільної справи за № 2-5241/11 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, Ізмаїльська міжрайонна прокуратура Одеської області, кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури Одеської області, про визнання документу недійсним, відповідачем ОСОБА_4 надана суду для долучення до матеріалів зазначеної цивільної справи довідка за № 805-25102011/51039 про судимість позивача ОСОБА_3

Під час судового засідання із осіб, які брали участь у справі, були присутні лише сторони.

Достовірність даних, зазначених у вищезазначеній довідці, позивач не спростовує.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 15 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства спори щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що вникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

У судовому засіданні відповідно до вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України судом неодноразово уточнювалися позовні вимоги та з'ясовувалася думка позивача щодо дійсного предмету та підстав заявленого позову, однак останній наполягав на задоволенні заявлених позовних вимог та викладених у них доводах.

Частинами 1 і 2 ст. 11 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи в межах заявлених вимог і на підставі наданих доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відтак, враховуючи, що позивач не надав суду прямих та достеменних доказів на підтвердження факту збирання та поширення відповідачем компрометуючих його відомостей, не довів причинно-наслідковий зв'язок між захворюванням серця та діями відповідача, а також зважаючи, що позов містить вимоги про зобов'язання відповідача утриматися від вчинення дій на майбутнє, суд не вбачив підстав для задоволення позовних вимог в частині захисту честі, гідності і ділової репутації та зобов'язання ніколи не втручатися в його особисте життя незаконними діями.

До пояснень допитаних у судовому засіданні свідків: ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 суд віднісся критично, адже всі вони пояснили, що факт збирання та розповсюдження відповідачем відомостей про судимість позивача їм відомо зі слів останнього.

За таких обставин, суд першої інстанції відмовив в задоволенні позову ОСОБА_3

Судова колегія вважає, що суд першої інстанції, в межах позовних вимог, повно, всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин та прийшов до правильного висновку на підставі наданих та досліджених доказів, відмовивши в задоволенні позовних вимог позивача.

Тому судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають фактичним обставинам справи, наданим доказам та відповідним нормам права, а суд першої інстанції правомірно на підставі вимог закону та на підставі встановлених обставин справи, наданих доказів, дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Оскільки, відповідно до ст. ст. 10, 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Однак, позивачем не доведено ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог.

Враховуючи, що обставини, якими позивач обгрунтовував свої позовні вимоги, зокрема що: відповідачем взагалі не були виконані умови укладеної між ними угоди про надання юридичної допомоги; на виконання угоди про надання юридичної допомоги він сплатив відповідачу 24 000 гривень гонорару, а не 10 048 гривень, як стверджує останній; відповідач підробив його заву про закриття провадження у справі № 2-о-204/10 за його заявою про встановлення факту, що має юридичне значення тощо, уже встановлювалися рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 03.03.2014 року (а. с. 63-66), що набрало законної сили (а. с. 24), та яким відмовлено за недоведеністю у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення суми невідпрацьованого гонорару.

Згідно з ч. 3 ст. 61 ЦПК України, обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Також позивачем не представлено доказів того, що інформація в довідці про його судимість (а. с. 30, 112), якою він обгрунтовував свої позовні вимоги не відповідає дійсності та збирання і поширення цієї інформації відповідачем, враховуючи вище встановлені судом першої інстанції та не спростовані позивачем відповідними доказами обставини у справі.

Як вбачається з матеріалів справи, інформація в довідці, якою позивач обгрунтовує свої позовні вимоги підтверджується самою довідкою (а. с. 30, 112), проте докази щодо недостовірності даної інформації в матеріалах справи відсутні.

Приймаючи до уваги вище вказані обставини, якими позивач обгрунтовував завдання йому моральної шкоди, які не підтверджуються доказами по справі та спростовуються матеріалами справи, судова колегія вважає, що в матеріалах справи відсутні докази, що діями чи бездіяльністю саме відповідача позивачеві завдано моральну шкоду (ч. 1 ст. 1167 ЦК України).

Також судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції стосовно відмови в задоволенні позовних вимог позивача, що містять вимоги про зобов'язання відповідача утриматися від вчинення дій на майбутнє, оскільки ці висновки суду першої інстанції узгоджуються з вимогами ч. 1 ст. 15 ЦК України та ч. 1 ст. 3 ЦПК України.

Доводи апеляційної скарги стосовно невиконання відповідачем умов укладеної з позивачем угоди про надання юридичної допомоги та щодо розміру сплаченого відповідачеві гонорару і не повернення невідпрацьованого гонорару, судова колегія не приймає до уваги.

Оскільки, ці обставини не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення суми невідпрацьованого гонорару, що встановлено рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 03.03.2014 року (а. с. 63-66), яке набрало законної сили (а. с. 24) та не підлягає доказуванню відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України.

Також судова колегія не приймає до уваги доводи апеляційної скарги з приводу того, що суд не надав правової оцінки показам свідків: ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_7, оскільки ці доводи спростовуються оскаржуваним рішенням суду першої інстанції, в якому надана оцінка показам вказаних свідків (а. с. 144).

Інші доводи апеляційної скарги, судова колегія також не приймає до уваги, оскільки, враховуючи вище наведене, вони не спростовують висновки суду першої інстанції.

Таким чином враховуючи вище викладене, надані докази, обставини, якими позивач обґрунтовували свої позовні вимоги, доводи апеляційної скарги, судова колегія вважає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи апеляційної скарги не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони не спростовують висновки суду.

За таких обставин, судова колегія вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_3 необхідно відхилити, а рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 09.12.2014 року залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 304, 307, 308, 313, 314, 315, 319 ЦПК України, колегія суддів,-

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.

Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 09.12.2014 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення моральної шкоди, захист честі, гідності і ділової репутації та зобов'язання не втручатися в особисте життя незаконними діями - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до суду касаційної інстанції.

Судді апеляційного суду Одеської області О.Д. Варикаша

А.П. Бабій

В.А. Станкевич