Ухвала суду № 4275011, 29.04.2009, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АдміністративниЙ СУД УКРАЇНИ

____________

01010, м. Київ, вул. Московська, 8

УХВАЛА

Іменем України

“29” квітня 2009р.                                                                                            №К-708/08

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого                                                        Сергейчука О.А.

Суддів                                                                     Костенка М.І.

Ланченко Л.В.

Рибченка А.О.

Степашка О.І.

секретар судового засідання                           Сватко А.О.

за участю представників:

позивача: Хрипта І.М.;                

відповідача: неявка;

розглянувши касаційну скаргуДержавної податкової інспекції у Личаківському районі м. Львова

на постанову Господарського суду Львівської області від 25.07.2007 р.

та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 10.12.2007р.

у справі №5/1047-25/160А

за позовом               Дочірнього підприємства «Інтеграл-Буд» Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Інтеграл»

до                               Державної податкової інспекції у Личаківському районі м. Львова

про                             визнання нечинним податкового повідомлення-рішення

ВСТАНОВИВ:

Дочірнє підприємство «Інтеграл-Буд» Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Інтеграл» (далі по тексту – позивач, ДП «Інтеграл-Буд») звернулось до Господарського суду Львівської області з позовом до Державної податкової інспекції у Личаківському районі м. Львова (далі по тексту – відповідач, ДПІ у Личаківському районі м. Львова) про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення від 28.12.2006р. №0004302310/0/24449/23-0.

           Рішенням Господарського суду Львівської області від 25.07.2004 р. у справі №5/1047-25/160-А (суддя Пазичев В.М.), яке залишено без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 10.12.2007 р.(головуючий суддя – Голендер І.Я., судді Пліш М.А., Шавель Р.М.), позовні вимоги задоволено; визнано нечинним податкове повідомлення-рішення від 28.12.2006р. №0004302310/0/24449/23-0.

ДПІ у Личаківському районі м. Львова, не погоджуючись з рішенням Господарського суду Львівської області від 25.07.2004 р. та ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 10.12.2007 р. у справі №5/1047-25/160-А, звернулась з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх в судовому засіданні представників сторін, розглянувши надані письмові докази в їх сукупності, Вищий адміністративний суд України вважає, що касаційна скарга ДПІ у Личаківському районі м. Львова не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що 28.12.2006р. ДПІ у Личаківському районі м. Львова прийнято податкове повідомлення-рішення №0004302310/0/24449/23-0, яким позивачу визначено суму податкового зобов’язання з податку на додану вартість у розмірі 5452 980 грн., в тому числі: 2726 490 грн. основного платежу та 2726 490 грн. штрафних (фінансових) санкцій.

Зазначене податкове повідомлення-рішення прийняте ДПІ у Личаківському районі м. Львова на підставі акту «Про результати виїзної позапланової перевірки ДП «Інтеграл-Буд» ТОВ «Фірма «Інтеграл» з питань взаємовідносин та стану розрахунків з ТОВ «Леолюкс» за період з 01.01.2004 р. по 31.07.2004 р.» від 26.12.2006р. №113/23-0/32568603 (далі по тексту - Акт перевірки).

Відповідно до висновків Акту перевірки, позивачем в порушення вимог п. п. 1.7, 1.8 ст.1, п.п. 7.2.3, 7.2.4 п. 7.2, п.п. 7.4.1, 7.4.5 п. 7.4, п.п. 7.7.1, 7.7.5 п. 7.7 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» неправомірно включено до складу податкового кредиту за червень 2005 року, січень та березень 2006 року суми податку на додану вартість в розмірі 2726490 грн. на підставі податкових накладних виписаних контрагентом позивача ТОВ «Леолюкс», яким, на думку податкового органу, не сплачено податок на додану вартість до бюджету при взаємовідносинах з позивачем, внаслідок чого останнім занижено податок на додану вартість на вказану вище суму.

Також судами попередніх інстанцій встановлено, що 22.12.2003 року між позивачем та ТОВ «Леолюкс» були укладені договори генерального підряду №12/03-Б-2 та №12/03-Б-3, відповідно до яких ТОВ «Леоплюс» зобов’язується виконати та передати замовнику роботи по будівництву житлових будинків у м. Львові, а позивач в свою чергу зобов’язується забезпечити фінансування таких робіт. Виконання робіт за вказаними угодами підтверджено довідками про виконання підрядних робіт (форма №КБ-3) та податковими накладними, які містили всі необхідні відомості. За виконані ТОВ «Леолюкс» роботи позивач здійснив розрахунки векселями на суму 17358938,20 грн., що підтверджується Актом приймання-передачі векселів від 30.07.2004 р.

Відповідно до ч.1 ст. 21 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» (в редакції чинній на момент спірних правовідносин), вексель це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку певну суму грошей власнику векселя (векселедержателю).

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» цінні папери можуть бути використані для здійснення розрахунків. А Законом України «Про обіг векселів в Україні» визначено вексель, як засіб розрахунків.

Таким чином, судами попередніх інстанцій обґрунтовано встановлено правомірність здійснення розрахунку між контрагентами векселями, оскільки вексель поєднує в собі ознаки платіжного документа та цінного паперу, і засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити суму грошей власнику векселя після настання вказаного у векселі терміну.

Відповідно до п.п. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих)  платником податку у звітному періоді у зв’язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Закон України «Про податок на додану вартість» визначає лише два випадки, за яких неможливе включення витрат по сплаті податку на додану вартість до податкового кредиту звітного періоду. Так, відповідно до п. п. 7.4.4 п. 7.4 ст. 7 вказаного Закону, якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв’язку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту. А згідно п. п. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 цього Закону, не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв’язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту). У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними підпунктом документами.

Підпунктом 7.7.1. п. 7.1 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», встановлено, що сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного податкового періоду та сумою податкового кредиту такого звітного податкового періоду.

Порушень позивачем порядку відображення в деклараціях з податку на додану вартість сум податкових зобов’язань відповідачем не встановлено, а порушення контрагентами позивача податкового законодавства, на думку судової колегії, не є підставою для висновку про порушення саме позивачем п.п. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість».

Посилання відповідача на п. 1.8. Закону України «Про податок на додану вартість» є необґрунтованим, оскільки цей пункт визначає лише термін, який вживається у зазначеному Законі і відповідно не визначає порядок обчислення та сплати податку на додану вартість.

Таким чином, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що виникнення права платника податку на податковий кредит є наслідком фактичного проведення господарських операцій, яка є об’єктом оподаткування податком на додану вартість, за наявності первинних документів бухгалтерського обліку в підтвердження такого проведення, у тому числі податкових накладних.

При цьому, судова колегія звертає увагу на те, що Закон України «Про податок на додану вартість» не ставив в залежність отримання бюджетного відшкодування платником податків від податкового обліку (стану) інших осіб і фактичної сплати контрагентами податку до бюджету. Питання від’ємного значення суми поширюється тільки на окремо взятого платника податків і не ставило цей факт у залежність від розрахунків з бюджетом третіх осіб.

Якщо контрагенти позивача не виконали свого зобов’язання зі сплати податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначена обставина не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування податку на додану вартість у разі, якщо останній виконав усі передбачені законом умови щодо отримання такого відшкодування та має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

З огляду на викладене, суд касаційної інстанції погоджується з обґрунтованістю висновків судів попередніх інстанцій відносно правомірності формування позивачем податкового кредиту та відсутності факту заниження суми податку на додану вартість.

За вказаних обставин судами попередніх інстанцій правомірно скасовано податкове повідомлення-рішення від 28.12.2006р. №0004302310/0/24449/23-0.

Доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій, зроблених відповідно до вищезазначених правових норм.

Згідно ч. 1 ст. 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

           Враховуючи вищевикладене, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про те, що судом першої та апеляційної інстанції належним чином з’ясовано обставини справи та дано їм належну правову оцінку. Порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до зміни чи скасування рішення Господарського суду Львівської області від 25.07.2004 р. та ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 10.12.2007 р. у справі №5/1047-25/160-А не встановлено.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України, суд –

УХВАЛИВ:

           Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Личаківському районі м. Львована рішення Господарського суду Львівської області від 25.07.2004 р. та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 10.12.2007 р. у справі №5/1047-25/160-А залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Львівської області від 25.07.2004 р. та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 10.12.2007 р. у справі №5/1047-25/160-А залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім випадків, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий(підпис)О.А. СергейчукСудді(підпис)М.І. Костенко(підпис)Л.В. Ланченко(підпис)А.О. Рибченко(підпис)О.І. СтепашкоЗ оригіналом згідно

Відповідальний секретар                                                            А.О. Сватко