Рішення № 4219711, 09.07.2009, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

_____________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"09" липня 2009 р. Справа № 58/43-09 (н.р.4

вх. № 129/3-58

Колегія суддів господарського суду в складі:

Головуючий суддя Присяжнюк О.О.

суддя Бринцев О.В.

суддя Аюпова Р.М.

при секретарі судового засідання Фоменко О.О.

за участю представників сторін:

позивача - Удод В.А., довіреність №17 від 31.12.2008 року

відповідача - Фівкін П.М., довіреність №143 від 10.02.2009 року

розглянувши справу за позовом ПП "Антіма" м. Каунас

до Військової частини А - 1361, м. Харків

про стягнення 280525,00 грн.

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням господарського суду Харківської області від 06.08.2008 року по справі № 49/94-08 в задоволенні позову ПП "Антіма" було відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 16.12.2008 року по справі № 49/94-08 вищевказане рішення господарського суду Харківської області від 06.08.2008 року скасовано та передано справу на новий розгляд до господарського суду Харківської області.

При дослідженні матеріалів справи колегією суддів встановлено, що позивач - ПП "Антіма" звернувся до суду з позовною заявою, в якій, з урахуванням змін, прийнятих судом до розгляду, просить суд

- визнати контракт № 18/05 від 17.05.1998 року, укладений між військовим складом № 3077 та ПП "Антіма" недійсним;

- провести по недійсній угоді двосторонню реституцію та стягнути з правонаступника Військового складу № 3077 - Військової частини А-1361 (м. Харків, вул. Переможців, 6-А) - вартість поставленої рибопродукції по інвойсу 2146650 від 26.05.1998 року з вирахуванням коштів, які були сплачені по недійсній угоді - 634587,14 грн.

Свої позовні вимоги ПП "Антіма" обґрунтовує тим, що на момент укладання спірного контракту, продовольчий склад № 3077 не мав статусу юридичної особи, не був зареєстрований у МЗЕЗіТ як учасник зовнішньоекономічної діяльності, була недодержана форма зовнішньоторговельного контракту та порушений порядок його підписання, контракт підписаний особою, яка згідно з посадою не мала права на підписання не тільки зовнішньоторговельних контрактів, але і господарських угод.

02.04.2009 р., 16.04.2009 р. та 22.06.2009 року позивачем були надані до суду заяви про уточнення позовних вимог, в яких позивачем був здійсненний розрахунок заборгованості відповідача за курсом НБУ відносно української гривні до долару США та зменшена заборгованість до 634587,14 грн.; було виключено з позивних вимог вимогу, закріплену частиною 2 ст.6 ЗУ „Про зовнішньоекономічну діяльність”, а саме, що від імені суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, зовнішньоекономічний договір (контракт) підписують дві особи: особа, яка має таке право згідно з посадою до установчих документів та особа, яку уповноважено довіреністю, виданої за підписом керівника суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності одноособово; а також було виключено вимогу, яка закріплена в ст.45 ЦК Української РСР, а саме: недодержання форми зовнішньоторговельних угод і порядку їх підписання тягне за собою недійсність угоди.

16.04.2009 та 14.05. 2009 р. позивачем до суду були надані клопотання про поновлення строків позовної давності для подання позовної заяви № 10/20-1 від 20.10.2003 року, а також про визнання причини пропуску строку позовної давності поважною. Свої клопотання позивач обґрунтовує тим, що обставини, на підставі яких була подана позовна заява № 20/10-1 від 20.10.2003 року були виявлені позивачем 15.10.2003 року, коли відповідач на виконання ухвали господарського суду Харківської області від 07.10.2003 року по справі № 40/342-03 надав лист № 1225 від 15.10.2003 року. Таким чином, позивач вважає, що перебіг строку позовної давності на подання позовної заяви № 20/10-1 від 20.10.2003 року розпочався 15.10.2003 року.

Відповідач в своїх відзивах позовні вимоги позивача не визнає та стверджує, що на момент укладання спірного контракту №18/05 від 17.05.1998 року він мав статус юридичної особи, що підтверджується листами Головного управління оборонного планування Генерального штабу Збройних сил України №322/1/4889 від 14.07.2008 року та №322/1/1364 від 26.03.2009 року, що були надіслані на адресу В/ч А-1361, в яких міститься інформація про те, що продовольчий склад №3077 був включений до ЄДРПОУ 12.05.1994 році з видачею йому довідки №309; спірний контракт підписаний начальником продовольчого складу №3077 у відповідності до Положення про військове (корабельне) господарство Збройних сил України, затвердженого наказом МО України № 300 від 16.07.1997 року; обов’язковість реєстрації військового складу №3077 в МЗЕЗіТ як учасника зовнішньоекономічної діяльності була скасована Декретом Кабінету Міністрів України від 12.01.1993 року №6-93; відсутність другого підпису на спірному контракті не є підставою для визнання контракту недійсним. Також, відповідач в своїх відзивах вказував на недопустимість поновлення строку позовної давності для подання зазначеної позовної заяви та визнання причини пропуску строку позовної давності поважною.

Судова колегія, вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи в їх сукупності, встановила наступне.

17.05.1998 р. між ПП „Антіма” і Військовим складом № 3077, правонаступником якого є відповідач по справі - В/ч А-1361, було укладено контракт № 18/05 на поставку рибопродукції. На виконання цього контракту було поставлено 160020 кг свіжомороженої риби вартістю 740 доларів США за 1 тонну, всього на суму 118414,8 доларів США по інвойсу № 2146650.

Згідно контракту № 18/05 Військовий склад № 3077 самостійно сплатив 162000,00 грн. (105000,00 грн. - п/д № 488 від 28.08.1998 року, 400000,00 грн. - п/д № 586 від 01.10.1998 року, 17000,00 грн. - п/д № 665 від 06.11.1998 року).

В зв’язку з тим, що Військовий склад № 3077 повністю своїх зобов’язань по оплаті за поставлену рибопродукцію не виконав, ПП „Антіма” звернулось до арбітражного суду Харківської області з позовними вимогами до Військового складу.

Рішенням арбітражного суду від 19.11.1998 року по справі № 10237/3-05 з Військового складу №3077 на користь ПП „Антіма” було стягнуто 188624 грн. 89 коп. основного боргу, 140000 грн. пені та 17000 грн. держмита. На виконання зазначеного рішення 19.11.1998 року був виданий відповідний наказ.

Виконуючи дане рішення, відповідач добровільно сплатив 205624,00 грн. Несплаченими залишились 140000,89 грн.

18.02.1999 року позивачем в обслуговуючий банк “UKIO BANKAS”, м. Каунас було подано платіжну вимогу №1 на стягнення 140000,89 грн. та наказ арбітражного суду Харківської області від 19.11.1998 року по справі №10237/3-05.

19.02.1999 року о 15 год. 30 хв. банк “UKIO BANKAS” передав вказані документи до Литовського бюро Міжнародної кур’єрської пошти UPS.

23.02.1999 року Управління Державного казначейства (УДК) у Харківській області отримало зазначені документи та 01.03.1999 року листом №01-05/2-282 відмовило у виконанні платіжної вимоги у зв’язку із закінченням трьохмісячного строку, встановленого для пред’явлення наказу арбітражного суду до виконання та повернуло наказ суду та платіжну вимогу без виконання.

На початку 2002 року ПП „Антіма” звернулась до Господарського суду Харківської області з позовом до УДК у Харківській області про стягнення 140000,89 грн.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 24.05.2002 року по справі № 3994/4-33 було відмовлено у задоволенні позовних вимог ПП „Антіма”.

Постановою Вищого господарського суду України від 23.10.2002 року вказане рішення Господарського суду Харківської області від 24.05.2002 року по справі № 3994/4-33 було скасоване та справу направлено на новий розгляд до господарського суду Харківської області.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 20.01.2003 року по справі № 11/430-02 (н.р. 3994/4-33) в задоволенні позову було відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України 28.05.2003 року рішення Господарського суду Харківської області від 20.01.2003 року по справі № 11/430-02 (н.р. 3994/4-33) було скасовано.

Постановою від 23.10.2002 року ВГС України зобов’язав Господарський суд Харківської області перевірити та встановити “хто за даних обставин повинен був здійснювати безспірне стягнення коштів, зазначених у платіжній вимозі №1”.

За клопотанням позивача, в якості другого відповідача було залучено військову частину №А-1361, як правонаступника продовольчого складу №3077.

На виконання ухвали Господарського суду Харківської області від 07.10.2003 року, відповідачем був наданий лист №1225 від 15.10.2003 року, в якому відповідач надав відомості про те, що на момент укладання спірного контракту –а) командир військового складу керувався Положенням про військове (корабельне) господарство Збройних Сил України, затвердженим наказом Міністра оборони №300 від 16.07.1997 року; б) військовий склад №3077 не був зареєстрований в МЗЕЗіТ як учасник зовнішньоекономічної діяльності; в) військовий склад №3077 був наділений відповідними ознаками, притаманними юридичним особам, а також мав відокремлене майно, яке має особливий правовий статус військового майна і належить йому на праві оперативного управління. До зазначеного листа відповідачем були додані копії ст. 3.1.3 та розділу 5.7 вищезгадуваного Положення про військове (корабельне) господарство Збройних Сил України та копія довідки №368 від 23.06.1998 року про включення продовольчого складу №3077 до Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України.

20.10.2003 року під час розгляду справи №40/342-03 за позовом позивача до УДК в Харківській області, з урахуванням нововиявлених обставин справи, позивачем була подана позовна заява №10/20-1 до В/ч А-1361 про визнання спірного контракту недійсним та проведення по недійсні угоді двосторонньої реституції. Позовні вимоги позивача ґрунтувались на наступному: на момент укладання вищезгаданого контракту другий відповідач не був юридичною особою, не був зареєстрований у МЗЕЗіТ як учасник зовнішньоекономічної діяльності, була недодержана форма зовнішньоторговельного контракту та порушений порядок його підписання, контракт підписаний особою, яка згідно з посадою не мала права на підписання не тільки зовнішньоторговельних контрактів, але і господарських угод.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 19.11.2003 року по справі № 40/342-03 в задоволенні позовних вимог до В/ч А-1361 про визнання спірного контракту недійсним було відмовлено у зв’язку з пропущенням строку позовної давності.

Постановою Вищого Господарського суду України рішення Господарського суду Харківської області від 19.11.2003 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог позивача до В/ч А -1361 було скасовано. Справу направлено на новий розгляд до Господарського суду Харківської області.

23.02.2006 року колегія суддів Господарського суду Харківської області розглянула та задовольнила зазначені позовні вимоги до В/ч А-1361 з визнанням контракту недійсним та стягненням з В/ч А-1361 в порядку реституції еквіваленту ціни товару (справа №40/454-05).

25.07.2006 року Постановою Харківського Апеляційного господарського суду Рішення від 23.02.2006 року в частині задоволення позовних вимог про визнання контракту №18/5 від 17.05.1998 року недійсним та проведення по недійсній угоді реституції скасовано.

26.10.2006 року Постановою Вищого господарського суду України Постанову Харківського апеляційного суду від 25.07.2006 року та Рішення Господарського суду Харківської області від 23.02.2006 року у справі 40/454-05 в частині позовних вимог про визнання контракту №18/05 від 17.05.1998 року недійсним та проведення по недійсній угоді реституції скасовані. Справу в скасованій частині направлено на новий розгляд до Господарського суду Харківської області зі стадії порушення провадження у справі.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 17.04. 2008 року по справі №21/202-07 позовну заяву ПП „Антіма” №10/20-1 від 20.10.2003 року до Військової частини А-1361 виділено в окреме провадження з присвоєнням справі нового номеру –№ 49/94-08.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 17.04.2008 року по справі №49/94-08 позовну заяву ПП „Антіма” до Військової частини А -1361 прийнято до розгляду.

Рішенням господарського суду Харківського області від 06.08.2008 року по справі №49/94-08 в задоволенні позову позивача було відмовлено

Постановою Вищого господарського суду України від 16.12.2008 року по справі №49/94-08 вищевказане рішення господарського суду Харківської області від 06.08.2008 року скасовано та передано справу на новий розгляд до господарського суду Харківської області.

Згідно з п. 6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Відповідно до пункту 7 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України , до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним, право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

За правилами статті 71 Цивільного кодексу УРСР до позовів про визнання угод недійсними застосовується загальний строк позовної давності - три роки.

Відповідно до ст. 76 ЦК УРСР, право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Відповідно до ст. 79 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності переривається пред’явленням позову у встановленому порядку.

Відповідно до ст. 80 ЦК УРСР, якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

Відповідно до ст. 53 ГПК України за заявою сторони, прокурора чи з своєї ініціативи Господарський суд може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального строку поважною і відновити пропущений строк.

Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

Як вбачається з матеріалів справи, обставини, на підставі яких була подана позовна заява № 20/10-1 від 20.10.2003 р. були виявлені позивачем 15.10.2003 року, коли відповідач на ухвалу суду від 07 жовтня 2003 року надав лист №1225 від 15.10.2003 року.

Таким чином, суд погоджується з твердженням позивача, що перебіг строку позовної давності на подання позовних вимог, зазначених в позовній заяві №20/10-1 від 20.10.2003 року почався 15.10.2003 року.

З огляду на викладене, судова колегія вважає, що позивачем не було пропущено строку позовної давності для подання позовної заяви №10/20-1 від 20.10.2003 року у зв`язку з чим відхиляє клопотання позивача за №5/14-3 від 14.05.2009 року про поновлення строків позовної давності для подання позовної заяви №10/20-1 від 20.10.2003 року та клопотання позивача за №5/14-4 від 14.05.2009 року про визнання причини пропуску строку позовної давності для подання позовної заяви №10/20-1 від 20.10.2003 року поважною.

Крім того, у відповідності до ч. 1 ст. 9 Конституції України частиною національного законодавства України є Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованою Верховною Радою України (Закон України від 17.07.1997 року № 475/97-ВР) /далі Конвенція/. Юрисдикція Європейського суду з прав людини є обов'язковою в усіх питаннях, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції.

Пункт 1 ст. 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом щодо будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати до суду позов з цивільно-правових питань.

Статтею 6 Конвенції встановлено, що кожній особі гарантовано право на справедливий і відкритий розгляд при визначенні її громадянських прав і обов'язків незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.

Виходячи з того, що основним принципом судочинства, закріпленим ст. 129 Конституції України, є законність, суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права відповідно до ст. 2 Закону України "Про судоустрій України", зобов'язаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Згідно ст. 4 ЦК УРСР (чинному на момент укладення спірного контракту та виникнення цивільних прав та обов'язків у сторін), цивільні права і обов'язки виникають з підстав, передбачених законодавством, а також з дій громадян і організацій, які хоч і не передбачені законом, але в силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і обов'язки. Відповідно до цього цивільні права і обов'язки виникають, зокрема, з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Зазначена норма визначає основний принцип цивільного права, а саме встановлює диспозитивні засади у відносинах суб'єктів цивільного права, що надає їм можливість вільно обрати між декількома варіантами поведінки в межах, встановлених законом, певний, а також, у відповідних випадках, визначити зміст цивільних прав та обов'язків. Отже, суб'єкти цивільного права у певних межах, мають можливість своєю волею на власний розсуд врегулювати зміст цивільних прав та обов'язків.

Таким чином, сторонами в угоді можуть бути встановлені інші умови ніж ті, що передбачені диспозитивними нормами. Також ним надається право укласти угоду, яка за своїм змістом відрізняється від окремих видів зобов'язань, визначених нормами ЦК УРСР, або укласти угоду, яка містить елементи декількох зобов'язань, за умови, що така угода прямо не суперечить чинному законодавству.

Як вбачається з матеріалів справи, на момент укладання спірного контракту відповідач не був юридичною особою, (довідка №368 від 23.06.1998 про включення 3077 військового складу до ЄДРПОУ, лист Головного міжрегіонального управління статистики у м. Києві №21-10/3763 від 01.06.2009 року), не був зареєстрований у МЗЕЗіТ України як учасник зовнішньоекономічної діяльності (лист В/ч А-1361 №1225 від 15.10.2003 року), контракт підписаний особою, яка згідно з посадою не мала належних повноважень на укладання зовнішньоторговельного контракту (ст.ст. 3.1.3., 5.7.1 Положення про військове (корабельне) господарство Збройних сил України, затверджене наказом МО України № 300 від 16.07.1997 року), в переліку видів діяльності дозволених зазначеним Положенням зовнішньоекономічна діяльність та імпорт продуктів харчування відсутні.

Відповідно до ст. 5 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” право на здійснення зовнішньоекономічної діяльності мають юридичні особи відповідно до їх статутних документів з моменту набуття ними статусу юридичної особи та після державної реєстрації їх як учасників зовнішньоекономічної діяльності в МЗЕЗіТ України.

Суд не може погодитися зі ствердженням відповідача, що Декрет Кабінету Міністрів України від 12.01.1993 року №6-93 скасував обов’язкову державну реєстрацію учасників зовнішньоекономічної діяльності в МЗЕЗіТ України. Зазначеним Декретом Кабінету Міністрів України встановлено, що здійснення зовнішньоекономічної діяльності суб’єктами підприємницької діяльності України не потребує державної реєстрації їх як учасників зовнішньоекономічної діяльності та зупинено дію ч. 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9 ст. 5 Закону Української РСР „Про зовнішньоекономічну діяльність” щодо обов’язкової державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності як учасників зовнішньоекономічної діяльності. Тобто, дія зазначеного Декрету спрямована на звільнення від обов’язкової реєстрації лише суб’єктів підприємницької діяльності, до числа яких відповідача віднести не можна. Таким чином, враховуючи вищевикладене, суд погоджується з вимогою позивача про визнання спірного контракту недійсним на підставі відсутності державної реєстрації продовольчого складу в МЗЕЗіТ України як учасника зовнішньоекономічної діяльності.

Відповідно до ч. 5 ст. 6 Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність” „Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнаним недійсним в судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародних договорів України”.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач в своїх відзивах неодноразово стверджував, що реєстрація військового складу №3077 була здійснена Головним організаційно-мобілізаційним управлінням Генерального штабу Збройних Сил України у відповідності до постанови Кабінету Міністрів України від 14.07.1993 року №538 „Про державний реєстр звітних (статистичних) одиниць України” та розпорядження Президента України від 17.12.1992 року „Про положення про Міністерство Оборони України”. В якості доказів щодо наявності у військового складу №3077 статусу юридичної особи станом на 17.05.1998 рік, позивачем надані до суду копії листа Головного управління оборонного планування Генерального штабу Збройних сил України за підписом т.в.о. начальника організаційного штатного управління підполковника С.М. Качановського №322/1/4889 від 14.07.2008 року та копія листа за підписом начальника організаційного штатного управління Генштабу Збройних Сил України С.М. Собковича №322/1/1364 від 26.03.2009 року, адресовані командиру В/ч А-1361 полковнику Граню О.А., в яких містилась інформація про те, що продовольчий склад №3077 був включений до ЄДРПОУ 12.05.1994 року з видачею йому довідки №309. Ця інформація також була підтверджена листом начальника Центрального управління продовольчого забезпечення тилу Головного управління логістики Командування сил підтримки Збройних Сил України №328/3/17/6/839 від 19.05.2009 року.

Оцінюючи вищенаведене, суд не може прийняти зазначені листи в якості доказу про наявність у військового складу №3077 статусу юридичної особи станом на 17.05.1998 рік у зв’язку з ненаданням до зазначених листів ні оригінала, ні належним чином завіреної копії довідки №309 від 12.05.2004 року з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України, посилаючись на яку керівники Головного організаційно-мобілізаційного управління Генерального штабу Збройних Сил України та начальник центрального управління продовольчого забезпечення тилу стверджують про наявність у Військового складу №3077 статусу юридичної особи станом на 17.05.1998 рік.

Як вбачається з листа колишнього начальника В/ч А-0128 генерал-лейтенанта Секунди І.А. №139-18024 від 31.10.2003 року, який долучений до матеріалів справи, на Міністерство Оборони України, відповідно до вимог п.14 Положення „Про єдиний державний реєстр підприємств та організацій України”, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 22.01.1996 року №118, було покладено завдання щодо здійснення відповідної реєстрації своїх структурних підрозділів з видачею одноразової довідки, яка видається структурному підрозділу Збройний Сил України один раз та підлягає заміні у випадку зміни назви тощо. Ця інформація була підтверджена листом Головного міжрегіонального управління статистики м. Києва, в якому зазначається, що ідентифікаційний код 07811701 передано Міністерству Оборони України для проведення відомчого обліку підпорядкованих йому суб’єктів згідно з п. 5 Положення „Про створення Єдиного Державного Реєстру підприємств та організацій України”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.01.1996 року №118 (у редакції постанова Кабінету Міністрів України від 22.06.2005 року №499). Тобто, Головне міжрегіональне управління статистики Державного комітету статистики України підтвердило інформацію, що реєстрація Міністерством Оборони України своїх структурних підрозділів з видачею їм одноразової довідки, здійснювалась на підставі Постанови Кабінету Міністрів України №118 від 22.01.1996 року ”Про створення Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України”. Зазначеним листом також було підтверджено, що в базі Державного комітету статистики України відсутні відомості щодо наявності у військового складу №3077 статусу юридичної особи станом на 17.05.1998 року.

Суд також не може погодитися з ствердженням відповідача про те, що реєстрація Військового складу №3077 була здійснена на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 14.07.1993 року №538 „Про державний реєстр звітних (статистичних) одиниць України” та розпорядження Президента України від 17.12.1992 року „Про положення про Міністерство Оборони України”. Як вбачається з зазначених нормативних документів, жоден з них не має посилань до Міністерства Оборони України щодо здійснення відповідної реєстрації своїх структурних підрозділів.

Таким чином, суд доходить до висновку, що інформація, що міститься в вищезгаданих листах керівників Головного організаційно-мобілізаційного управління Генерального штабу Збройних Сил України та начальника центрального управління продовольчого забезпечення тилу про наявність у військового складу №3077 станом на 17.05.1998 року статусу юридичної особи суперечить вищезазначеним Постановам Кабінету Міністрів України №118 від 22.01.1996 року та №538 від 14.07.1993 року та Розпорядженню Президента України від 17.12.1992 року та є помилковою.

Відповідно до ст. 26 ЦК Української РСР юридична особа має цивільну правоздатність відповідно до встановлених цілей її діяльності, правоздатність юридичної особи виникає з моменту затвердження її статуту або положення, а у випадках, коли вона повинна діяти на підставі загального положення про організацію даного виду - з моменту видання компетентним органом постанови про її утворення, тобто правоздатність юридичної особи виникає з моменту реєстрації.

Враховуючи вищевикладене, а також посилання Вищого господарського суду України в Постанові від 16.12.2008 року по цій справі на те, що цивільна правоздатність юридичної особи відповідно до ст.26 ЦК УРСР виникає з моменту державної реєстрації, суд дійшов висновку, що Військовий склад №3077 набув цивільної правоздатності юридичної особи лише 23.06.1998 року, коли отримав в Головному організаційно-мобілізаційному управлінні Генерального штабу Збройних Сил України довідку №368 про включення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, –тобто, станом на 17.05.1998 рік продовольчий склад №3077 статусу юридичної особи не мав.

На виконання ухвали суду від 16.04.2009 року щодо витребування у Міністерства Оборони України документального підтвердження належних повноважень начальника військового складу №3077 для укладання зовнішньоекономічного контракту №18/05 від 17.05.1998 року, начальником центрального управління продовольчого забезпечення тилу був надісланий лист №328/3/17/6/839 від 19.05.2009 року, в якому з посиланням на статтю 3.1.3. Положення про військове (корабельне) господарство Збройних сил України, затвердженого наказом Міністра Оборони України від 16.07.1997 року №300, було зазначено, що командир військової частини (з’єднання), яка має права юридичної особи, в межах своїх повноважень та виділених коштів має право укладати господарські угоди або договори та несе повну відповідальність за обґрунтоване і правомірне витрачання (використання) коштів на пов’язану з цими угодами діяльність.

Відповідно до статті 1 Закону України від 07.02.1991 N 698 "Про підприємництво" (чинному на момент укладення спірного контракту) , підприємництво - це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.

Згідно зі статтею 5 Закону України від 07.02.1991 N 698 "Про підприємництво" , основними принципами підприємницької діяльності є вільний вибір видів діяльності та самостійне формування програм діяльності в межах встановленого правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства.

Відповідно до п.3 ст.1 Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність”, господарська діяльність –будь-яка діяльність, в тому числі підприємницька, пов’язана з виробництвом і обміном матеріальних і нематеріальних благ, що виступають у формі товару.

Відповідно до п.7 ст.1 зазначеного закону, зовнішньоекономічна діяльність - це діяльність суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.

Відповідно до п.8 ст.1 зазначеного Закону, зовнішньоекономічний договір (контракт) – матеріальна оформлена угода двох або більше суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов’язків у зовнішньоекономічній діяльності.

Відповідно до п. 12 ст.1 зазначеного Закону, іноземні суб’єкти господарської діяльності - суб'єкти господарської діяльності, що мають постійне місце знаходження або постійне місце проживання за межами України.

Відповідно до ст.5.7.1. вищезгаданого Положення, господарські взаємовідносини військової частини (з’єднання) з підприємствами незалежно від форм власності та фізичними особами щодо поставок та послуг оформлюються договорами (угодами).

Як вбачається з наведених вище норм матеріального права, контракт №18/05 від 17.05.1998 року, укладений між українським продовольчим складом №3077 та литовською компанією ПП „Антіма” на поставку рибопродукції з Литовської Республіки в Україну, є зовнішньоекономічною угодою.

Виходячи з норм діючого на час виникнення спірних відносин законодавства, ст. 6, 34 Закону України "Про підприємства в Україні", частини 19 ст. 8 Закону України "Про підприємництво", якими передбачено, що підприємство вважається створеним з дня його державної реєстрації, а ліквідація підприємства вважається завершеною з моменту виключення його з Державного реєстру України

Згідно з пунктом 1 статті 29 Цивільного кодексу УРСР, який діяв на час виникнення правовідносин, юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, що діють у межах прав, наданих їм за законом або статутом (положенням)

Відповідно до статті 44 ЦК УРСР та ч.1 ст. 208 ЦК України, угоди між юридичними особами належить вчиняти у письмовій формі. Статтею 29 ЦК УРСР та ч.2 ст. 207 ЦК України встановлено, що правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Відповідно до ст.ст. 3.1.3., 5.7.1. вищезгадуваного Положення, командир військової частини, яка має права юридичної особи, в межах своїх повноважень та виділених коштів має право укладати тільки господарські угоди або договори, тільки з підприємствами та фізичними особами - резидентами України та тільки в національній валюті України. Отже, враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 3.1.3., 5.7.1. вищезгадуваного Положення, ст.ст.3. 5 ГК України та ст.1 п.3, 7, 8, 12, ст. 5, ч.5 ст.6 Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність”, суд дійшов висновку, що на момент укладання спірного контракту командир продовольчого складу №3077, навіть будучи юридичною особою, не мав належних повноважень щодо підписання зовнішньоекономічного контракту.

Відповідно до ч.1 ст. 48 ЦК Української РСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону.

Як вказано у пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року №3, зі змінами, внесеними постановами від 25 грудня 1992 року №13 та від 25 травня 1998 року №15 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Колегія суддів зазначає, що вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Вказані обставини належить з'ясувати на момент укладення угоди,

проаналізувавши норми відповідних нормативних актів.

Також розгляд справи повинен відбуватись з додержанням принципів диспозитивності та змагальності учасників судового процесу, передбачених статтею 129 Конституції України та статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до підстав та предмету позову.

Таким чином, відповідно до ст.ст. 26, 29, ч.1 ст.48 ЦК Української РСР, ст.83 ГПК України, ст.1 п.3, 7, 8,12, ст. 5, ч.5 ст.6 Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність”, ст.ст. 3.1.3, 5.7.1. Положення про військове (корабельне) господарство Збройних сил України, затвердженого наказом МО України № 300 від 16.07.1997 року, зовнішньоторговий контракт №18/5 від 17.05.1998 року, укладений між українським продовольчим складом №3077 та литовською компанією ПП „Антіма”, суд визнає недійсним.

Відповідно до п.п. 2.17 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.04.78 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" при задоволенні позову суд в одному рішенні постановляє про визнання угоди недійсною і про застосування передбачених законом наслідків, а саме своїм рішенням зобов'язує кожну із сторін повернути іншій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - повернути його вартість у грошах.

Частиною 2 статті 48 ЦК Української РСР передбачає, що по недійсній угоді кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а у випадку неможливості повернути одержане в натурі –відшкодувати його вартість у грошах. Враховуючи те, що поставлена відповідачу свіжоморожена риба вже була ним спожита, можливість повернути поставлену продукцію в натурі відсутня. Тобто, відповідно до статті 48 ЦК Української РСР відповідач зобов’язаний відшкодувати вартість поставленої йому рибопродукції в сумі 118414,8 доларів США, перерахованих за офіційним курсом НБУ, (118 414,80 доларів США* х 8,32 грн./1 USD** = 985211,14 грн., а ПП „Антіма” зобов’язане повернути відповідачу грошові кошти в гривнях України у розмірі 350 624,00 грн., які були отримані в якості платежу за контрактом № 18/05 від 17.05.1998 року за винятком 17 000,00 грн. держмита.

Таким чином, В/ч А-1361 повинна відшкодувати позивачу вартість поставленої рибопродукції з вирахуванням коштів, які були сплачені по контракту - 634 587,14 (шістсот тридцять чотири тисячі п’ятсот вісімдесят сім) грн. 14 коп.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст. ст. 26, 29, ч.1, 2 ст.48, ст.76, 79, 80 ЦК УРСР, ст. 3, п.3 ст.5 Господарського кодексу України, ст. 22, ч.1 ст. 32, ст.33, 53, 83, 111-12 Господарсько процесуального кодексу України, ст.1 п.п. 3, 7, 8, 12, ст.5, ч.5 ст.6 Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність” та ст.ст. 3.1.3., 5.7.1. Положення про військове (корабельне) господарство Збройних сил України, затвердженого наказом МО України № 300 від 16.07.1997 року, суд –

ВИРІШИЛА:

1. Відхилити клопотання позивача №5/14-3 від 14.05.2009 року про поновлення строків позовної давності для подання позовної заяви №10/20-1 від 20.10.2003 року.

2. Відхилити клопотання позивача №5/14-4 від 14.05.2009 року про визнання причини пропуску строку позовної давності для подання позовної заяви №10/20-1 від 20.10.2003 року поважною.

3. Позовні вимоги позивача про визнання контракту №18/05 від 17.05.1998 року недійсним та проведення по недійсній угоді двосторонньої реституції задовольнити.

4. Визнати контракт №18/05 від 17.05.1998 року, укладений між Військовим складом №3077 та ПП „Антіма” недійсним.

5. Стягнути з Військової частини А-1361 (поштова адреса: м. Харків, вул. Переможців 6-А, код ЄДРПОУ 07811701) на користь приватного підприємства „Антіма” (поштова адреса: Литовська Республіка, м. Каунас, вул. Капсу 50) в порядку реституції 985211,14 грн., 25500 грн. витрат по сплаті державного мита та 118 грн. витрат за сплату за інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

6. Стягнути з приватного підприємства „Антіма” (поштова адреса: Литовська Республіка, м. Каунас, вул. Капсу 50) на користь Військової частини А-1361 (поштова адреса: м. Харків, вул. Переможців 6-А, код ЄДРПОУ 07811701) в порядку реституції 350 624,00 грн.

7. Видати накази після набрання судового рішення законної сили.

Головуючий суддя Присяжнюк О.О.

суддя Бринцев О.В.

суддя Аюпова Р.М.

Повний текст рішення оголошений в судовому засіданні 09 липня 2009 року.