Ухвала суду № 42103452, 15.12.2014, Апеляційний суд Київської області

Справа № 357/3356/14 Головуючий у І інстанції Дубановська І.Д.Провадження № 22-ц/780/4920/14 Доповідач у 2 інстанції Воробйова Н.С.Категорія 42 15.12.2014

УХВАЛА

Іменем України

15 грудня 2014 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Київської області у складі:

головуючого судді Воробйової Н.С.

суддів: Верланова С.М., Березовенко Р.В.

при секретарі Бобко О.В.

розглянула у відкритому судовому засіданні у м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 15 травня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, яка діє в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_6 до Білоцерківської міської ради, Відкритого акціонерного товариства «Будіндустрія», третя особа: ОСОБА_7 про визнання права власності на майно за набувальною давністю,-

ВСТАНОВИЛА:

У березні 2014 року ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дочки ОСОБА_6 звернулись до суду з названим позовом.

На обґрунтування позовних вимог посилались на те, що в 1984 році вона з чоловіком влаштувались на роботу в Білоцерківський комбінат «Будіндустрія». В 1985 році у них народилась донька ОСОБА_5

У 1987 році керівництво Білоцерківського комбінату «Будіндустрія» надало їх родині, яка на той час складалась із трьох осіб, дозвіл на тимчасове вселення, до вирішення питання про надання житла в малосімейному гуртожитку, в будинок АДРЕСА_1, котрий готувався під знос і співвласники якого ОСОБА_9 та ОСОБА_7 були відселені у надані їм інші квартири.

В 1989 році у них народився син ОСОБА_4.

У зв»язку з розпадом СРСР та занепадом комбінату, питання про забезпечення житлом їх сім»ї не вирішувалося, будинок, що підлягав знесенню, ніхто не зносив, вони продовжували ним користуватися. В 2002 році шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_10 було розірвано, останній виїхав на інше місце проживання. Інші члени родини продовжували проживати в будинку і проживають в ньому більше ніж 27 років, а діти- з дня народження. Крім того, в 2003 році її донька ОСОБА_5 (на даний час ОСОБА_5.) народила донькуку ОСОБА_6, яка також з дня народження і по даний час проживає у вказаному будинку.

Оскільки будинок перебував у незадовільному стані, після вселення вони його відремонтували за рахунок коштів сім»ї, останні 25 років підтримують його у належному стані.

Таким чином, їхня родина добросовісно заволоділа та користувалася житловим будинком АДРЕСА_1, більше десяти років відкрито проживає в ньому, а тому позивачі просили визнати за ними право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 за набувальною давністю.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 15 травня 2014 року позовні вимоги задоволено.

На дане рішення була подана апеляційна скарга ОСОБА_2, який не був стороною у справі, але просив скасувати рішення суду, посилаючись на те, що він в 1986 році отримав службове житло для проживання в будинку, за адресою АДРЕСА_1, де проживає і на даний час. В будинку також проживає сім»я ОСОБА_3, вони мають окремі входи до своїх житлових приміщень. Рішенням суду порушено його право на житло.

Апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов»язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст.61 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Набувальна давність - один із первинних способів виникнення права власності, тобто такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ - не базується на попередній власності та відносинах правонаступництва, а базується на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: тривалого, добросовісного, відкритого та безперервного володіння майном як своїм власним.

Відповідно до п.9 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», відповідно до частини першої статті 344 ЦК особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК.

При вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке:

- володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності;

- володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна;

- володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

По справі встановлено, що ОСОБА_3 з 1984 року працювала в Білоцерківський комбінат «Будіндустрія», що підтверджується записами у трудовій книжці (а.с.19). Має двох дітей- доньку ОСОБА_5, 1985 року народження та сина ОСОБА_4, 1989 року народження.

Згідно довідки Білоцерківського МБТІ від 22.02.2010 року право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 зареєстровано на ім»я ОСОБА_9-1/2 частина будинку на підставі договору про право забудови від 05.08.1948 року № 10108, виданого Білоцерківським УЖКГ; на ім»я ОСОБА_7 1/2 частина будинку на підставі договору купівлі-продажу від 24.01.1955 р. за р. № 1286, посвідченого Білоцерківською державною нотаріальною конторою (а.с.22).

Із зобов'язання Білоцерківського комбінату «Будіндустрія» від 1986 року вбачається, що домовласнику будинку АДРЕСА_1, що підлягав до знесення у зв»язку з утворенням санітарно-захисної зони, комбінат зобов'язався здійснити компенсацію за вказане житло з розміром жилої площі згідно існуючих норм шляхом надання квартири в будинку по АДРЕСА_2 (а.с.17а).

Згідно свідоцтва про смерть НОМЕР_1 від ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_9 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.18).

З листа КП КОР «Південне БТІ» видно, що в архіві КП знаходиться інвентаризаційна справа №4045 на житловий будинок АДРЕСА_1. Інвентаризаційні справи на житловий будинок АДРЕСА_1 відсутні. Станом на останню дату проведення інвентаризації - 07 лютого 2014 року загальна площа житлового будинку, з урахуванням самочинної прибудови «А4» площею 4,6 кв.м. (прим.3-І), складає 103,6 кв.м., житлова-52,4 кв.м (а.с.101).

З наданої БТІ інвентаризаційної справи №4045 на будинок АДРЕСА_1 встановлено, що до будинку його власниками було самочинно добудовано будівлі 1-1,1-2, 1-4 (коридор, кухня, житлова кімната), 2-1,3-2, 3-1 (коридор, житлова кімната, коридор), які в подальшому ними були узаконені. Приміщення веранди а-4 - є самочинним та не узаконено (а.с.104 (зв), 106 зв.).

Згідно листа директора ВАТ Білоцерківський комбінат «Будіндустрія» М.П.Романа №16 від 25 березня 2014 року у зв»язку з проведенням санації підприємства, архівні документи ВАТ не збереглися. Керівництво ВАТ не заперечує щодо передачі будинку АДРЕСА_1, в якому проживає сім»я ОСОБА_3 у власність (а.с 35).

З пояснень відповідача ВАТ Білоцерківський комбінат «Будіндустрія» вбачається, що житловий будинок АДРЕСА_1 знаходиться в санітарно-захисній зоні, а саме на території виробничої площадки комбінату. В 1986 році попередні власники будинку АДРЕСА_1 ( гр.ОСОБА_12 та ОСОБА_7.) були відселені з будинку і їм надано комбінатом інше житло. Будинок підлягав знесенню з метою розширення виробничої території. В 1987 році керівництвом ВАТ «Будіндустрія» ( на той час - Білоцерківський комбінат «Стройіндустрія») надало дозвіл на тимчасове ( до знесення) вселення в будинок сім»ї працівника ( крановника) ОСОБА_3, яка до цього часу так і мешкає в даному будинку.

Зазначений будинок ніколи не відносився до службового житла і ніколи не надавався працівникам в якості службового житлового приміщення, зокрема працівнику ОСОБА_2, який під час роботи на підприємстві був забезпечений житлом у відомчому гуртожитку комбінату.

По справі також встановлено, що колишні співвласники будинку АДРЕСА_1 після їх відселення з будинку та забезпеченням у зв»язку з цим іншим житлом, в будинку не проживали, своїх прав на будинок не заявляли.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд виходив з тих обставин, що позивачі добросовісно і відкрито, безперервно користуються нерухомим майном на протязі більше 10 років, вимоги щодо його повернення не заявлялися, а тому дійшов висновку, що останні довели факт набуття ними права власності за набувальною давністю.

Колегія суддів погоджується з такими висновками, оскільки вони відповідають обставинам справи та ґрунтуються на нормах чинного законодавства.

Посилання апелянта на те, що зазначеним рішенням суду порушено його право на житлове приміщення не знайшли свого підтвердження, оскільки будь-яких доказів тому, що в 1986 році він отримав службове житло в спірному будинку і що зазначений будинок мав статус службового житла останній не надав.

Більш того, зазначені доводи апелянта спростовуються матеріалами справи, зокрема, даними БТІ та інформацією ВАТ «Будіндустрія» ( на той час - Білоцерківський комбінат «Стройіндустрія»), відповідно до яких будинок перебував у спільній частковій власності приватних осіб, які були відселені підприємством та забезпечені іншим житлом у зв»язку з намірами підприємства знести будинок з метою розширення виробничої території.

Крім того, заперечуючи апеляційну скаргу ОСОБА_2, директор ВАТ Білоцерківський комбінат «Будіндустрія» вказував на те, що приміщення будинку АДРЕСА_1 ніколи не рахувався службовим житловим приміщенням і ніколи не надавався працівнику ОСОБА_2 як службове житло. Даний працівник під час роботи на підприємстві був забезпечений житлом у відомчому гуртожитку.

У зв»язку з зазначеним, колегія вважає, що посилання ОСОБА_2 на те, що він користувався службовим житловим приміщенням (квартирою №2) в будинку, що підтверджується сплатою рахунків за електроенергію, то, на думку колегії, вони не заслуговують на увагу, оскільки не свідчать про правові підстави користування ОСОБА_2 житловим приміщенням, а зі змісту наданої апелянтом особової картки споживача вбачається, що в неї внесено періодичні дані щодо показників лічильника за 2007-2014 р.р., при цьому відсутні дані щодо проведення оплати споживачем в зазначені періоди (а.с.64-66).

Дані про те, що ОСОБА_2 вирішувалося питання щодо узаконення його прав на користування спірним будинком матеріали справи не містять.

В силу ст..3 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно положень ст..303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку, апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції.

З урахуванням встановлених обставин справи та доводів апеляційної скарги, колегія вважає, що апелянт ОСОБА_2 не надав відповідно до вимог ст..57-60 ЦПК України доказів на підтвердження того факту, що рішенням суду першої інстанції порушено його права, як співвласника житлового будинку, на житлову площу в будинку АДРЕСА_1, яку він отримав як службове житло, а тому підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції при апеляційному розгляді справи не встановлено.

Керуючись ст..ст.307, 308 ЦПК України, колегія суддів ,-

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 15 травня 2014 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді: