Постанова № 42052749, 18.12.2014, Київський апеляційний господарський суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" грудня 2014 р. Справа№ 910/22402/13

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Мартюк А.І.

суддів: Зубець Л.П.

Новікова М.М.

при секретарі Єременко К.Л.

за участю представників

від позивача: Холод І.П., дов. б/н від 08.07.2014р.

від відповідача: Вабіщевич Т.В., дов. б/н від 08.07.2014р.

від третьої особи: не з'явились

розглянувши у відкритому

судовому засіданні

апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк»

на рішення Господарського суду міста Києва

від 27.10.2014 р.

у справі № 910/22402/13 (судді: Мельник В.І.)

за позовом Публічного акціонерного

товариства„Електровимірювач"

до Публічного акціонерного товариства„ОТП Банк"

третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю „Елім-

партнер"

про визнання недійсним договору поруки.,

ВСТАНОВИВ:

Публічне акціонерне товариство "Електровимірювач" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "ОТП Банк" та третьої особи Товариство з обмеженою відповідальністю "Елім - Партнер" про визнання недійсним договору поруки.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 27.10.2014р. у справі № 910/22402/13 позов задоволено. Визнано недійсним договір поруки № SR 06-95/28-1 від 15.08.2006 р., укладений між Акціонерним комерційним банком "Райффайзенбанк Україна", правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство "ОТП Банк" та Відкритим акціонерним товариством "Електровимірювач". Стягнути з Публічного акціонерного товариства "ОТП Банк" на користь Відкритого акціонерного товариства "Електровимірювач".

Не погоджуючись з зазначеним рішенням, Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк" звернулось до Київського апеляційного з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду м. Києва від 27.10.2014р. у справі № 910/22402/13 та відмовити в задоволенні позову.

Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що судом першої інстанції було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми процесуального права, що призвело до прийняття невірного рішення.

15.12.2014р. та 16.12.2014р. через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду від представника Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» надійшли додаткові пояснення по справі.

18.12.2014р. через відділ документального забезпечення Київського апеляційного господарського суду від представника Публічного акціонерного товариства„Електровимірювач" надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якій зазначає, що оскаржуване рішення прийнято з дотриманням норм чинного законодавства, тому просить суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Господарського суду м. Києва від 27.10.2014р. у справі № 910/22402/13 без змін.

Представник відповідача підтримав доводи апеляційної скарги та просив суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Господарського суду м. Києва від 27.10.2014р. у справі № 910/22402/13 без змін.

Представник позивача проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив рішення Господарського суду м. Києва від 27.10.2014р. у справі № 910/22402/13 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Представники третьої особи в засідання не з'явились. Враховуючи те, що в матеріалах справи мають місце докази належного повідомлення всіх учасників судового процесу про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку рішення першої інстанції у даній справі в апеляційному порядку за наявними матеріалами справи та без участі представників третьої особи.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.

Судом встановлено, що 15.08.2006 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Елім-Партнер" та Акціонерним комерційним банком "Райффайзенбанк Україна", правонаступником усіх прав та обов'язків якого є Публічне акціонерне товариство "ОТП Банк" укладений договір про надання кредиту № CR 06-326/28-1, за яким банк надавав позичальнику кредит у розмірі, що не перевищує 4 500 000 євро, а позичальник прийняв зобов'язання використати та повернути банку суму отриманого кредиту, а також оплатити відповідну плату за користування кредитом та виконати інші зобов'язання, як це вказано у договорі.

В якості забезпечення виконання зобов'язань за вищевказаним кредитним договором 15.08.2006 року між Публічним акціонерним товариством "Електровимірювач" та Акціонерним комерційним банком "Райффайзенбанк Україна" укладено договір поруки № SR 06-95/28-1, відповідно до якого поручитель зобов'язується відповідати за повне та своєчасне виконання боржником боргових зобов'язань перед кредитором за кредитним договором № CR 06-326/28-1 від 15.08.2006 року.

В подальшому позивач і відповідач 11.09.2007, 13.08.2008, 21.01.2009, 14.12.2010, 14.01.2011 та 11.07.2011 неодноразово вносили зміни до вказаного договору поруки.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною 2 ст. 203 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Відповідно до ч. 1 ст. 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

Згідно з положеннями ст. 97 ЦК України управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 207 ЦК України, правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Положення статті 98 ЦК України передбачають, що рішення про внесення змін до статуту товариства, відчуження майна товариства на суму, що становить п'ятдесят і більше відсотків майна товариства, та про ліквідацію товариства приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів, якщо інше не встановлено законом.

Так, за своїм змістом і правовими наслідками підписанням оспорюваного договору позивач поручився перед відповідачем відповідати за повернення кредитних коштів третьою особою на загальну суму у розмірі 4 500 000 євро, а з огляду на встановлений Національним банком України курс гривні до євро (6, 42259 грн. за 1 євро), гривневий еквівалент боргу на момент підписання договору становив 28 901 655,00 грн.. При цьому, подана до матеріалів справи довідка про вартість чистих активів позивача станом 31 грудня 2005 року свідчить, що розрахункова вартість всіх чистих активів позивача на момент підписання договору становила 22 298 300,00 грн.

Як вбачається з матеріалів справи, у момент підписання спірного договору поруки діяла редакція статуту позивача затверджена Протоколом № 9 від 27.12.2005, посвідчена приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Слюсар В.В. та зареєстрована 31.01.2006 державним реєстратором Пастушенко В.О. виконавчого комітету Житомирської міської ради Житомирської області із записом 13051050003001623.

Пункти 7.1., 7.7. Статуту встановлюють, що органами управління товариства визначено загальні збори акціонерів, наглядову раду, виконавчий орган і ревізійну комісію, які разом з їх посадовими особами діють виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Статутом та законами України.

При цьому абзацом 5, підпункту 7.10.6 пункту 7.10 Статуту встановлено обмеження, за яким голова правління приймає рішення про укладання договорів, сума по кожному з яких не може перевищувати 100 000, (сто тисяч) грн.

Положення пунктів 7.4 та 7.10 Статуту визначають, що виконавчим органом товариства є правління, яке обирається наглядовою радою, складається із 5 осіб, і яким на засіданнях керує його голова.

З огляду на викладене, голова правління не є самостійним органом управління, а повинен виносити питання діяльності товариства, які не віднесені до його безпосередньої компетенції на розгляд засідань наглядової ради та/або загальних зборів.

Нагляд за діяльністю установи здійснює її наглядова рада, яка здійснює нагляд за управлінням майном установи, додержанням мети установи та за її іншою діяльністю відповідно до установчого акта (ч. 2 ст. 101 ЦК України).

Статутом акціонерного товариства і законом встановлюється виключна компетенція наглядової ради (ч. 2 ст. 160 ЦК України).

До виключної компетенції Наглядової ради належить: надання дозволу голові правління на укладання угод, сума по кожній з яких перевищує 100 000, 00 грн. (пп. 24 п. 7.9.9 статуту), прийняття рішень про укладання будь-якої кредитної угоди (договору), угоди (договору) про надання в заставу майна товариства (рухомого та нерухомого), угоди (договору) про надання чи одержання позики, надання товариством поруки чи гарантії або іншого забезпечення під виконання зобов'язань товариства чи третіх осіб.

Протоколом № 9 загальних зборів акціонерів товариства від 27.12.2005 головою колегіального виконавчого органу, тобто головою правління обрано Гречко С.М.

Судом встановлено, що Протоколом № 23 засідання Наглядової ради ВАТ "Електровимірювач" від 08.08.2006 (том 1, а.с. 108) вирішено надати повноваження Гречко С.М. представляти інтереси позивача при наданні дозволу ТОВ "Елім-Партнер" на підписання кредитного договору та отримання кредиту в АКБ "Райффайзенбанк Україна" на суму 4,5 млн. євро (рішення з першого питання порядку денного).

Разом з цим, наведеним вище протоколом надано згоду на поручительство ВАТ "Електровимірювач" перед АКБ "Райффайзенбанк Україна" згідно умов договору про надання кредиту. Дозволено Гречко С.М. підписати з АКБ "Райффайзенбанк Україна" договір поруки.

Як вбачається з Протоколу № 11 засідання Наглядової Ради Позивача від 03.09.2007 вирішено надати голові правління ВАТ "Електровимірювач" Гречко С.М. повноваження на підписання із ЗАТ "ОТП Банк" договору поруки в забезпечення виконання кредитного договору, укладеного ТОВ "Елім-Партнер" із ЗАТ "ОТП Банк" на суму 5 млн. 750 тис. євро, терміном на 6, 2 роки.

Отже, під час підписання договору поруки №SR 06-95/28-1 від 15.08.2006 голова колегіального виконавчого органу діяв в межах наданих йому повноважень.

Разом з цим, до вказаного договору поруки сторони неодноразово вносили зміни, що підтверджується договорами про внесення змін до договору поруки, наявними в матеріалах справи.

Відповідно до вимог статті 653 ЦК України у разі зміни договору зобов'язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо.

Також, судом встановлено, що між позивачем і відповідачем 21.09.2009 укладено договір про внесення змін до договору поруки та викладення підпункту 1 пункту 1 Договору поруки у відповідній редакції, за якою зменшено кредитну суму до 5 735 000, 00 грн..

14.12.2010 сторони уклали договір № 4 про внесення змін до договору поруки №SR 06-95/28-1 від 15.08.2006, пунктом 1 якого, сторони передбачили, що позивач зобов'язаний повернути банку суму кредиту у повному обсязі не пізніше 15.09.2014, включно, в порядку та на умовах, встановлених в кредитному договорі, а суму кредиту визначено у розмірі 6 436 108, 79 євро.

14.01.2011 Договором № 5 про внесення змін до договору поруки, позивач і відповідач передбачили умови про солідарну відповідальність поручителя.

11.07.2011 року сторони уклали договір № 6 про внесення змін до договору поруки № SR 06-95/28-1 від 15.08.2006, відповідно до п. 1 вказаного сторони передбачили, що боржник зобов'язаний повернути кредитору суму кредиту у повному обсязі не пізніше 15.09.2014 року, включно, в порядку та на умовах, встановлених в кредитному договорі, а суму кредиту визначено у розмірі 6 791 316, 75 євро.

Місцевий господарський суд, задовольняючи позовні вимоги виходив з того, що договори №№ 5, 6 про внесення змін до договору поруки, за умовами яких збільшено обсяг відповідальності позивача, були підписані головою правління за межами наданих йому повноважень. Однак, одночасно місцевий господарський суд, як і суди інших інстанцій під час попереднього розгляду спору, встановив, що підписуючи договір поруки голова правління діяв в межах наданих йому повноважень. Договори №№ 4, 5, 6 про внесення змін до договору поруки підпадають під ознаки значного правочину, а отже повинні вчинятись у порядку, визначеному ЗУ «Про акціонерні товариства», рішення про вчинення таких правочинів повинно прийматись загальними зборами, а не наглядовою радою товариства, що зроблено не було.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду, виходячи з наступного.

Відповідно до протоколу загальних зборів № 9 від 27.12.2005. та п. 7.9.9. Статуту позивача прийняття рішень про надання товариством (позивачем) поруки чи гарантії або іншого забезпечення під виконання зобов'язань товариства чи третіх осіб належить до виключної компетенції Наглядової ради.

Таким чином, з вищевикладеного вбачається, що у порядку встановленому чинним законодавством та статутними документами позивача Наглядова рада погодила укладення оспорюваного договору поруки та внесення у 2007 році змін до нього, у зв'язку з чим судами усіх інстанцій, було зроблено правомірний висновок, що укладаючи договір поруки голова правління діяв в межах наданих йому повноважень.

Також, місцевий господарський суд вважає, що договір № 4 від 14.12.2010р. про внесення змін до договору поруки, в частині збільшення ліміту відповідальності поручителя на загальну суму 6 436 108.79 євро не можна вважати погодженим належним чином протоколом № 7 від 14.12.2010р. наглядової ради товариства, оскільки рішення про вчинення та/або погодження такого правочину покладено саме на загальні збори акціонерів товариства, а не наглядову раду.

З таким висновком колегія суддів не погоджується, оскільки за змістом протоколу № 7 від 14.12.2010р. наглядової ради товариства надано згоду на укладення договору № 4 про внесення змін до договору поруки та уповноважено голову правління на його підписання.

Положенням статуту позивача (п. 7.9.9.) до компетенції наглядової ради товариства належить прийняття рішень про надання товариством поруки чи гарантії або іншого забезпечення під виконання зобов'язань товариства чи третіх осіб.

По-друге, такий висновок місцевого господарського суду суперечить попередньому висновку про те, що протоколи засідань наглядової ради позивача № 23 від 08.08.2006. та № 11від 03.09.2007р. є належним доказом того, що голова правління діяв в межах наданих йому повноважень, укладаючи оспорюваний договір поруки.

Таким чином, з вищевикладеного вбачається, що до одних і тих самих правовідносин, що виникають в результаті укладення та внесення змін до договору поруки, місцевий господарський суд по-різному застосовує положення Статуту Позивача (п. 7.9.9.) та вимоги ст.ст. 92, 98, ч. 3 ст. 203, ч. 2 ст. 160 ЦК України.

Задовольняючи позовні вимоги про визнання договору поруки недійсним суд першої інстанції зазначає, що договори №№ 4, 5, 6 про внесення змін до договору поруки підпадають під ознаки значного правочину, а отже повинні вчинятись у порядку, визначеному ЗУ «Про акціонерні товариства», відповідно рішення про вчинення таких правочинів повинно прийматись загальними зборами, а не наглядовою радою товариства.

Однак, колегія суддів не погоджується із зазначеним висновку місцевого господарського суду, виходячи з наступного.

Відповідно до п. 4 ст. 2 ЗУ «Про акціонерні товариства» значний правочин - правочин (крім правочину з розміщення товариством власних акцій), учинений акціонерним товариством, якщо ринкова вартість майна (робіт, послуг), що є його предметом, становить 10 і більше відсотків вартості активів товариства, за даними останньої річної фінансової звітності.

Згідно з ч. 1 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Таким чином, зі змісту понять «порука» та «значний правочин» вбачається, що порука є способом забезпечення виконання зобов'язання та, на відміну від значного правочину в розумінні ЗУ «Про акціонерні товариства», не передбачає відчуження майна, робіт, послуг поручителя.

Таким чином, висновки місцевого господарського суду про те, що договори №№ 4, 5, 6 про внесення змін до договору поруки мають ознаки значних правочинів є неправомірними та з невірним застосуванням вимог ст.ст. 98, 553 ЦК України, ст.ст. 2, 70 ЗУ «Про акціонерні товариства».

Щодо доказів наступного схвалення оспорюваного правочину та невірного застосування місцевим господарським судом вимог ст. 241 ЦК України, колегія суддів зазначає.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

З урахуванням викладеного в п. 3.4 Постанови Пленуму ВГСУ від 29.05.2013 року № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» зазначається, що наступне схвалення юридичною особою угоди, укладеної від її імені представником, який не мав належних повноважень унеможливлює визнання такого правочину недійсним (ст. 241 ЦК України). Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони угоди чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його до виконання, здійснення платежу другій стороні і т. ін.).

Таким чином, схвалення правочину можливе у різних формах, як то письмове звернення юридичної особи, представництво якої здійснено, до другої сторони угоди чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення юридичною особою дій, які свідчать про схвалення правочину.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем було вчинено ряд дій, які свідчать про прийняття до виконання та схвалення умов Договору поруки, що підтверджується наступним:

- згідно з протоколом засідання наглядової ради № 23 від 08.08.2006р. надано згоду на укладення оспорюваного Договору поруки та уповноважено голову правління на його підписання.

- згідно з протоколом засідання наглядової ради № 11 від 03.09.2007р. надано згоду на внесення змін до оспорюваного Договору поруки та уповноважено голову правління на його підписання.

- згідно з протоколом засідання наглядової ради № 7 від 14.12.2010р. надано згоду на укладення договору № 4 про внесення змін до договору поруки та уповноважено голову правління на підписання відповідного договору.

- згідно з протоколом засідання наглядової ради № 8 від 14.01.2011р. надано згоду на укладення договору № 5 про внесення змін до договору поруки та уповноважено голову правління на підписання відповідного договору.

У відповідності з листом від 22.08.2010р. за вих. № 748 позивач просив Банк надати згоду на проведення операцій по погашенню відсотків за користування кредитом саме позивачем як фінансовим поручителем, у зв'язку з тимчасовими фінансовими труднощами ТОВ «Елім-Партнер» (третя особа, Боржник).

Також, у відповідності з листом від 27.10.2011р. за вих. № 905 позивач на підставі Договору поруки надав право Банку списувати грошові кошти з банківського рахунку з метою погашення відсотків за кредитним договором.

Отже, після укладення договору № 6 від 11.07.2011р. про внесення змін до договору поруки, позивач неодноразово здійснював погашення кредитної заборгованості на підставі оспорюваного договору, що підтверджується банківськими виписками.

Таким чином, факт оплати за оспорюваним договором є доказом наступного схвалення правочину, що підтверджується і судовою практикою, зокрема, постановою Вищого господарського суду України від 10.04.2013р. у справі № 5006/13/114пд/2012, постановою Верховного суду України від 19.08.2014р.

Приписами постанови Пленуму Верховного суду «Про судову практику про визнання угод недійсними» передбачають, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом; в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції дійшов не правомірного висновку щодо задоволення позовних вимог та вважає, що позовні вимоги з підстав заявлених позивачем є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

Щодо пропущення позивачем строку позовної давності, про що заявлено відповідачем, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ст. 256 ЦК Кодексу позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України встановлено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Статтею 261 Цивільного кодексу України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Сплив позовної давності є самостійною підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України), незалежно від того, чи має місце порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача.

Проте за приписом частини п'ятої тієї ж статті позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску строку позовної давності.

Відповідно до п. 2.8. Постанови Пленуму ВГСУ від 29.05.2013р. № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" щодо вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, застосовується загальна позовна давність (стаття 257 ЦК України, з урахуванням водночас наведеного в підпунктах 2 і 3 пункту 5 Перехідних та прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" від 20.12.2011 N 4176-VI). Для окремих видів вимог законом встановлюється й спеціальна позовна давність, наприклад, статтею 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)". Перебіг позовної давності починається, за загальним правилом, від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України), за винятком випадків, зазначених у частинах другій і третій цієї статті. Зокрема, за позовами про застосування наслідків нікчемного правочину (повернення коштів, іншого майна тощо) позовна давність починається не від дня вчинення такого правочину, а від дня, коли почалося його виконання.

Аналогічна позиція викладена в постанові ВСУ від 19.08.2014. та в Листі ВГСУ від 27.10.2014р. за № 01-06/1666/14 «Про доповнення інформаційного листа ВГСУ від 15.03.2011р. № 01-06/249 «Про постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів», де, зокрема, зазначається, що «для юридичної особи (суб'єкта підприємницької діяльності) як сторони правочину (договору) днем початку перебігу строку позовної давності слід вважати день вчинення правочину (укладення договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права»

Як вбачається з матеріалів справи, оскаржуваний договір був укладений 15.08.2006р., а позивач звернувся до суду з позовом в листопаді 2013р., тобто через 7 років з моменту укладення договору поруки, що свідчить про пропуск строків позовної давності та є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову

Крім того, ніяких доказів наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову суду надано не було, в матеріалах справи такі докази відсутні.

В процесі перегляду справи судом апеляційної інстанції доводи відповідача, наведені в апеляційній скарзі, підтвердились, що свідчить про неповне з'ясування місцевим господарським судом обставин, які мають значення для справи, а також невірне застосування норм матеріального і процесуального права.

Згідно зі ст.ст. 32-34 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно ст. 104 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» є обґрунтованою та підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду м. Києва від 27.10.2014р. у справі № 910/22402/13 не відповідає вимогам чинного законодавства, фактичним обставинам і матеріалам справи та підлягає скасуванню.

Керуючись ст.ст. 32-34, 49, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

1) Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» задовольнити.

2) Рішення Господарського суду м. Києва від 27.10.2014р. у справі № 910/22402/13 скасувати.

3) Прийняти нове рішення.

4) В позові відмовити повністю.

5) Стягнути з Публічного акціонерного товариства «Електровимірювач» (10014, м. Житомир, пл. Перемиоги, буд. 10, код ЄДРПОУ 00226098) на користь Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» (01601, м. Київ, вул. Жилянська, 43, код ЄДРПОУ 21685166) за подачу апеляційної скарги суму судового збору в розмірі 609,00 грн.

6) Матеріали справи № 910/22402/13 повернути до Господарського суду м. Києва.

7) Постанова набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів у встановленому законом порядку.

Головуючий суддя А.І. Мартюк

Судді Л.П. Зубець

М.М. Новіков