Рішення № 41450449, 19.11.2014, Апеляційний суд Івано-Франківської області

Справа № 342/141/14-ц

Провадження № 22-ц/779/2348/2014

Категорія 20

Головуючий у 1 інстанції Ничик Г.І. Г. І.

Суддя-доповідач Шишко А.І.

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 листопада 2014 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючого Шишка А.І.,

суддів: Ковалюка Я.Ю., Шалаути Г.І.,

секретаря Бойчука Л.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення магазину та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про припинення права на ? частку нежилого приміщення, зобов'язання отримати компенсацію за частку нежитлового приміщення магазину за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Городенківського районного суду від 19 вересня 2014 року,-

в с т а н о в и л а :

Рішенням Городенківського районного суду від 19 вересня 2014 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення магазину.

Задоволено позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про припинення права на ? частку нежилого приміщення, зобов'язання отримати компенсацію за частку нежитлового приміщення магазину.

Припинено право власності ОСОБА_2 на ? частку у спільному майні - нежитлове приміщення магазину та зобов'язано ОСОБА_2 отримати з депозитного рахунку суду кошти за вказану частку в розмірі 8000 грн.

Виплачено ОСОБА_2 з депозитного рахунку Територіального управління державної судової адміністрації в Івано-Франківській області 8500 грн., що надійшли згідно квитанції №9276.325.3 від 29.05.2014 року, як компенсацію вартості ? частки у спільному майні.

В апеляційній скарзі та доповненні до апеляційної скарги ОСОБА_2 посилається на незаконність та необґрунтованість судового рішення, що ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права, при неповному з'ясуванні всіх обставин справи. У зв'язку з цим, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити, а у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 - відмовити.

Апелянт свої вимоги обґрунтовує тим, що згідно ч.2 ст.364 ЦК України, компенсація співвласникові вартості його частки може бути надана лише за його згодою. Однак, він такої згоди не давав. В іншому випадку, для припинення права особи на частку у спільному майні необхідно встановити наявність будь-якої із обставин, передбачених пунктами 1.3 ч.1 ст.365 ЦК України, за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї. Проте, жодна із наведених у ст.365 ЦК України підстав не доведена ОСОБА_3 та не підтверджена відповідними доказами. Його частка у спільному майні становить 1/2, що а ж ніяк не можна вважати незначною частиною. З технічного паспорту на нежитлове приміщення вбачається, що воно являє собою одноповерхову будівлю, площею 59,1 кв.м. Така будівля безпроблемно може бути поділена на дві частини з організацією окремих входів, тобто його частина може бути безперешкодно виділена в натурі. В матеріалах справи відсутні висновки експерта чи іншого спеціаліста про неможливість поділу приміщення чи його спільного використання. При цьому, спірним приміщенням він не користувався, так як ОСОБА_3 одноосібно розпоряджалася майном та не давала доступу до нього.

Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням особливостей справи та особливостей об'єкта, який є спільним майном. Позбавивши його частки у спільному майні подружжя, суд не врахував, що він залишився без даху над головою, а в належній йому частині приміщення він міг хоча б ночувати або влаштувати столярну майстерню.

Таким чином, суд не врахував, що спірне нерухоме майно є єдиним місцем для праці (проживання), належна частка у спільному майні є значною, а припинення права власності на цю частку завдасть істотної шкоди його інтересам. Внесення позивачем на депозитний рахунок суду грошової компенсації вартості частки не є безумовною підставою для позбавлення його права на частку у спільному майні.

Крім того, судом порушено вимоги законодавства при визначенні грошової компенсації вартості, належної відповідачу частки. Між сторонами не було досягнуто згоди з приводу вартості спірного майна. Задовольняючи позов, суд взяв за основу вартість магазину в 17000 грн. (в подальшому 16000 грн.), яку озвучила сама ОСОБА_3 та ОСОБА_4 Об'єктивні докази саме такої вартості нерухомого майна в матеріалах справи відсутні. Суд безпідставно не взяв до уваги експертну оцінку, визначену у договорі купівлі-продажу, згідно якої вартість спірного приміщення становила 42368 грн., або ж не призначив експертизу для визначення дійсної вартості на день розгляду справи.

Стосовно своїх позовних вимог апелянт зазначає, що суд, всупереч вимогам ст.68 СК України та ст.399 ЦК України, прийшов до необґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання недійсним укладеного правочину.

Твердження суду про те, що він не здійснював підприємницької діяльності та не використовував спірну власність базуються на припущеннях. Належних та допустимих доказів неможливості спільного володіння та користування спірним майном, його неподільності, судом не здобуто. Суд хибно врахував розписку щодо спільного майна (без уточнення якого саме), як домовленість колишнього подружжя та його згоду на продаж приміщення.

Крім того, об'єднання двох позовів в одне провадження суперечить вимогам ст.126 ЦПК України, оскільки позови різнорідні. В провадженні Городенківського районного суду перебуває справа за його позовом до ОСОБА_3 про поділ майна, в тому числі магазину. Розгляд позову ОСОБА_3 в рамках цієї справи більше би відповідав вимогам ст.126 ЦПК України.

Вислухавши суддю-доповідача, заперечення представника ОСОБА_4 та ОСОБА_3, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.

Відповідно до ст.213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в повній мірі не відповідає цим вимогам процесуального права.

Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлового приміщення магазину з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2, суд виходив із того, що за домовленістю між ним та ОСОБА_3, вираженій в розписці від 02.11.2011 року, він не мав претензій до своєї колишньої дружини щодо спільного нажитого майна, а в нотаріально посвідченій заяві ОСОБА_2 від 23.04.2014 року він зазначив, що не має будь-яких претензій до відповідача ОСОБА_4 і що підстави подання позову до набувача щодо договору купівлі-продажу магазину відсутні.

Такі висновки суду є законними, обґрунтованими та такими, що підтверджуються, наданими сторонами доказами.

Як встановив суд першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 09.03.1991 року. Шлюб між ними було розірвано рішенням Городенківського районного суду від 01.06.2010 року.

Перебуваючи у шлюбі, ОСОБА_3, згідно договору купівлі-продажу від 31.10.2003 року, придбала нежитлове приміщення магазину, площею 59,1 кв.м., розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідно до ч.3 ст.368 ЦК України та ч.1 ст.60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.

Відповідно до п.23 постанови Пленуму ВСУ №11 від 21.12.2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.

Майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою.

Таким чином, нежитлове приміщення магазину, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, придбане подружжям за час шлюбу та належало їм на праві спільної сумісної власності і розпоряджатись ним вони мали за спільною згодою.

При укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з

подружжя. Для укладення угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребують

обов'язкового нотаріального засвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.

Пунктом 4.6. гл.1 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, встановлено, що при посвідченні нотаріусом правочинів щодо відчуження майна від імені особи, у якої немає чоловіка або дружини (неодружена /неодружений, удова/удівець), відчужувач подає відповідну заяву, у якій також зазначається, що майно, яке є предметом цього правочину, не є спільною сумісною власністю. Нотаріус доводить зміст такої заяви до відома другого учасника правочину та зазначає про це в його тексті. Така заява повинна виходити особисто від відчужувача, а в разі вчинення правочину через представника - від представника, якщо відчужувач надав йому право при оформленні правочину подавати від його імені заяву про належність йому (відчужувачу) майна на праві особистої приватної власності.

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу, розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України (ст. 68 СК України).

В лютому 2010 року ОСОБА_3 домовилась з ОСОБА_4 про істотні умови договору купівлі-продажу магазину, за що за домовленістю між ними отримала 16000 грн. Після того, ОСОБА_4 за свої кошти здійснила ремонт магазину та почала використовувати його за призначенням. 03 квітня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений договір купівлі-продажу нежитлового приміщення магазину, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, площею 59,1 кв.м., що знаходиться на земельній ділянці площею 0,0629 га. Згідно умов договору ціна за якою ОСОБА_4 придбала об'єкт нерухомості становила 43368 грн., які покупець повністю сплатила продавцю до підписання цього договору. Даний договір нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Городенківського нотаріального округу ОСОБА_5 та зареєстрований в реєстрі за №546.

Згідно п.3.1. договору купівлі-продажу від 03.04.2012 року, продавець гарантувала, що нежитлове приміщення (магазин), що є предметом цього договору, вільне від будь-яких майнових прав і претензій третіх осіб, про яких в момент укладення договору продавець чи покупець не міг не знати, не знаходиться під арештом і судових справ щодо неї не має, нежитлова будівля не відчужена іншим способом, не заставлена, в спорі та в податковій заставі не перебуває, в оренду третім особам не передана.

Відповідно до п.7.3. договору, продавець в шлюбі не перебувала на момент придбання нежитлового приміщення (магазину) ні на даний момент не перебуває, про що подана заява, яка доведена до відома покупця.

Згідно п.7.6. договору купівлі-продажу, відповідно до ст.659 ЦК України, нотаріусом до відома продавця доведено його обов'язок попередити покупця про всі права третіх осіб на зазначені нежитлові будівлі, а також, що у випадку не виконання цієї вимоги покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на майно.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає, що ОСОБА_3, не отримавши обов'язкової нотаріально засвідченої згоди ОСОБА_2, порушила вимоги норм СК України та ЦК України, оскільки не мала права одноособово відчужувати приміщення спірного магазину.

Згідно з ч.4 ст.369 ЦК України, правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Згідно ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Частиною 1 статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Аналіз даних норм матеріального права свідчить про те, що правочин може бути визнаний недійсним, проте це не являється обов'язком суду, а залежить від обставин справи.

Вирішуючи питання, пов'язані з розмежуванням добросовісного та недобросовісного набувача, судам слід враховувати положення статті 330 ЦК України, відповідно до якої на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, набуває право власності добросовісний набувач, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Зокрема, відповідно до статті 388 ЦК набувач визнається добросовісним, якщо він не знав, що особа, у якої він придбав річ, не мала права її відчужувати. Отже, набувач є добросовісним, якщо він не знав і не повинен був знати про незаконність свого володіння.

Навпаки, набувач визнається недобросовісним, якщо він знав чи повинен був знати, що особа, в якої він придбав річ, не мала права її відчужувати, тобто якщо знав чи повинен був знати про неправомірність свого володіння (стаття 390 ЦК України). Таким чином, набувач є недобросовісним, якщо річ набута ним злочинним шляхом.

Відповідно до п. 10 постанови пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" та частини п'ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується.

За змістом статей 215 та 216 ЦК України та роз'яснень Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (далі - Постанова №9) само по собі визнання недійсним виконаного правочину не призводять до реального відновлення порушеного права. Фактично, заявляючи позов про визнання оспорюваного правочину недійсним, особа має на меті подальше повернення майна, переданого за таким правочином.

На думку колегії суддів, ОСОБА_3 не мала права одноособово відчужувати спірне нерухоме майно, яке являється спільним сумісним майном подружжя, однак саме вона не повідомила покупцю про те, що нерухоме майно придбане за час шлюбу, хоча зобов'язана була це зробити. ОСОБА_4 не вчинила жодних порушень при оформленні договору купівлі-продажу спірного магазину та являється добросовісним набувачем.

Крім того, 02.11.2011 року ОСОБА_2 дав ОСОБА_3 розписку про те, що він не має ніяких претензій до неї щодо спільного нажитого майна, зазначивши, що частку свого майна він забрав, а іншу частку в розмірі 5000 грн. йому колишня дружина сплатила. Факт складання розписки підтвердив сільський голова Виноградівської сільської ради - ОСОБА_6, який був присутній при її оформленні, а також підтвердив він і те, що ОСОБА_3 передала ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 5000 грн. (а.с.35, 102).

В матеріалах справи наявна заява ОСОБА_2 від 23.04.2014 року, яка нотаріально засвідчена приватним нотаріусом Городенківського районного нотаріального округу ОСОБА_5, зареєстрована в реєстрі за №553. В даній заяві ОСОБА_2 підтверджує, що йому відомі обставини продажу спірного магазину ОСОБА_4 Будь-яких претензій матеріального чи морального характеру до набувача магазину ОСОБА_4 він не має, підстави позову щодо розірвання договору купівлі-продажу магазину відсутні (а.с.66). В цей же день, ОСОБА_2 подав до суду першої інстанції заяву про закриття провадження у справі, яку в подальшому відкликав через те, що не зрозумів правових наслідків своїх дій у результаті подання такої заяви.

Колегія суддів, враховуючи такі обставини справи та поведінку позивача, який фактично визнав безпідставність своїх позовних вимог стосовно визнання договору купівлі-продажу магазину недійсним та те, що ОСОБА_4 є добросовісним набувачем спірного майна, а ОСОБА_3 відшкодувала бувшому чоловіку вартість майна, вважає, що не має підстав для визнання договору купівлі-продажу від 03.04.2012 року недійсним. Оформляючи нотаріально свою заяву від 23.04.2014 року ОСОБА_2 мав розуміти значення своїх дій та усвідомлювати наслідки до яких це призведе за умови наявності невирішеного спору.

В той же час, колегія суддів не може погодитись з рішенням суду в частині задоволення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про припинення права на ? частку нежилого приміщення, зобов'язання отримати компенсацію за частку нежитлового приміщення магазину.

Задовольняючи позов ОСОБА_3 та припиняючи право власності ОСОБА_2 на частку нежитлового приміщення, суд виходив із того, що спільне володіння і користування майном з новим власником є неможливим і що таке припинення не завдасть істотної шкоди його інтересам, оскільки ОСОБА_2 ніколи не займався підприємницькою діяльністю, не здійснював роздрібну торгівлю, не використовував спірну власність.

Колегія суддів не може погодитись з такими висновками суду першої інстанції з наступних підстав.

Згідно ст.70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інших осіб, що мають істотне значення.

Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду ( ч.ч. 4, 5 ст. 71 СК України).

Крім того, у п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" роз'яснено, що, вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема, неподільні речі, суди мають застосовувати положення ч. ч. 4, 5 ст. 71 СК України щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст. 11 ЦК України) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми.

Згідно ч.1 ст. 365 ЦК України, право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим; таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

Аналіз цієї норми свідчить про те, що для припинення права особи на частку у спільному майні необхідно встановити наявність будь-якої із обставин, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

Саме із таких висновків виходила колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалюючи рішення та перевіряючи законність рішення у аналогічних правовідносинах (постанова Верховного Суду України від 16 січня 2012 р. у справі №6-81цс11).

Одне внесення позивачем на депозитний рахунок суду грошової суми, всупереч посиланням ОСОБА_2, не може, бути підставою для задоволення позову. Необхідно встановити наявність будь-якої із обставин, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

На думку колегії суддів, ОСОБА_3 не довела наявність обставин передбачених ч.1ст. 365 ЦК України, які б дали суду підстави для припинення права власності іншої сторони, на що суд першої інстанції уваги не звернув. Висновок суду що таке припинення не завдасть істотної шкоди його інтересам, оскільки ОСОБА_2 ніколи не займався підприємницькою діяльністю, не здійснював роздрібну торгівлю, не використовував спірну власність не може слугувати такою підставою. Крім того, спірне приміщення протягом більше 2 років знаходиться у законному володінні іншої особи - ОСОБА_4, яка є справжнім власником магазину, а не ОСОБА_3 Тобто, на думку колегії суддів, ОСОБА_3 не може вимагати, щоб частка ОСОБА_2 у спільному майні подружжя була припинена, оскільки це має призвести до визнання права власності за нею, а не за третьою особою.

ОСОБА_2 категорично не погоджується на отримання компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності подружжя та вважає що його частка в цьому майні складає ? частину. При цьому, суд ніяким чином не встановив, що спірний об'єкт нерухомості не може бути розділений порівну та що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам ОСОБА_2 та членам його сім'ї.

Тим більше незрозумілим виглядає висновок суду щодо визначення вартості спірного майна, а відповідно й визначення грошової компенсації за частку у спільному майні.

Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об'єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи (абзац перший пункту 22 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" від 21 грудня 2007 р. №11).

Згідно п.12 постанови Пленуму Верховного Суду України №20 від 22.12.1995 року "Про судову практику у справах за позовами про захист приватної власності", вирішуючи питання про грошові стягнення у справах за позовами про захист права приватної власності на майно, суди мають виходити із того, що при відмові у позові про визнання договору купівлі-продажу недійсним у зв'язку тим, що покупець є добросовісним, з особи, яка провела відчуження майна за відсутності права на це, на користь власника стягується відповідно до ст.440 ЦК України, дійсна вартість майна на час розгляду справи. Вартість спірного майна визначається за погодженням сторін, а за його відсутністю - за дійсною вартістю майна на час розгляду спору. Під дійсною вартістю розуміється грошова сума, за яку майно може бути продано в даному населеному пункті чи місцевості. Для її визначення при необхідності призначається експертиза.

ОСОБА_3, звертаючись з позовом до суду про припинення права на ? частку нежилого приміщення, зобов'язання отримати компенсацію за частку нежитлового приміщення магазину, добровільно сплатила на депозитний рахунок суду 8500 грн. і обґрунтувала таку суму тим, що магазин нею був проданий за 17000 грн. Однак, такі факти вона нічим не підтвердила, а покази ОСОБА_4, як заінтересованої особи, враховувати не можна. ОСОБА_2 з такою вартістю майна не погодився. Тобто, сторони згоди щодо вартості майна не досягнули.

В той час як вбачається із п.2.1. договору купівлі-продажу від 03.04.2012 року, відповідно до витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно вартість нежитлового приміщення (магазину) становить 52000 грн. А згідно п.2.3. договору, продаж нежитлового приміщення (магазину) здійснюється за 43368 грн., які покупець повністю сплатив продавцю до підписання цього договору (а.с.7). Враховуючи що даний договір купівлі-продажу був укладений більше 2 років тому, то вартість об'єкта нерухомості на даний час може бути зовсім іншою та значно перевищувати 17000 грн. Про призначення експертного дослідження для встановлення дійсної вартості спірного майна на час розгляду справи, згідно ст.143 ЦПК України, сторони суд не просили.

Колегія суддів звертає увагу, що ОСОБА_3 пред'явила позов не шляхом розподілу спільного майна подружжя, а шляхом припинення прав ОСОБА_2 на ? частку нежитлового приміщення, яке їй не належить, та зобов'язання відповідача отримати кошти в розмірі 8000 грн., як відповідну компенсацію за частку. Суд першої інстанції вирішуючи позов, зобов'язав ОСОБА_2 отримати з депозитного рахунку суду кошти за вказану частку, хоча таке рішення суду являється по суті незаконним, оскільки неможливо зобов'язати особу отримати грошові кошти всупереч її волі та бажанню.

Враховуючи все вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 При цьому, ОСОБА_2 не позбавлений права пред'явити позов до ОСОБА_3 про отримання частини коштів за продаж магазину, який перебував у їх спільній власності.

Також, суд допустив порушення норм процесуального права, а саме ст.126 ЦПК України.

Згідно ч.1 ст.126 ЦПК України, суддя під час відкриття провадження у справі, підготовки справи до судового розгляду або суд під час її розгляду мають право постановити ухвалу про об'єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог за позовами одного й того самого позивача до одного й того самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовом різних позивачів до одного й того самого відповідача.

В даному випадку вимоги, пред'явлені ОСОБА_2 та ОСОБА_3, являються різними та вимагають різних методів дослідження, однак суд цих вимог процесуального права не врахував, що призвело до надмірного ускладнення вирішення справи і вирішення позовів, які мають різну правову природу, в той час як в провадженні Городенківського районного суду знаходиться цивільна справа за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, в тому числі магазину.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів, -

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Городенківського районного суду від 19 вересня 2014 року в частині задоволення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про припинення права на ? частку нежилого приміщення, зобов'язання отримати компенсацію за частку нежитлового приміщення магазину - скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про припинення права на ? частку нежилого приміщення, зобов'язання отримати компенсацію за частку нежитлового приміщення магазину - відмовити.

У решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Рішення набирає чинності з моменту проголошення, однак може бути оскаржено у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий А.І. Шишко

Судді: Я.Ю. Ковалюк

Г.І. Шалаута