Рішення № 41445433, 12.11.2014, Апеляційний суд Київської області

Справа № 367/8021/13-ц Головуючий у І інстанції Мікулін А.В.Провадження № 22-ц/780/5664/14 Доповідач у 2 інстанції ТаргонійКатегорія 1 12.11.2014

РІШЕННЯ

Іменем України

12 листопада 2014 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області в складі:

головуючого - судді Таргоній Д.О.,

суддів: Приходька К.П., Голуб С.А.,

за участю секретаря Черепинець А.І.,

розглянула у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 та апеляційною скаргою ОСОБА_2, яка діє також в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4, на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 13 серпня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, яка є законним представником ОСОБА_3 та ОСОБА_4, ОСОБА_6, третя особа: Орган опіки та піклування Бучанської міської ради Київської області, про усунення перешкод в користуванні власністю та виселення та зустрічним позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, яка є законним представником ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до ОСОБА_5, треті особи: ОСОБА_6, Комісія із захисту прав дитини Бучанської міської ради Київської області, про визнання права на користування житловим приміщення.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши матеріали справи та доводи учасників судового процесу, колегія суддів -

ВСТАНОВИЛА :

У жовтні 2013 року позивач ОСОБА_5, інтереси якого за довіреністю представляє ОСОБА_7, звернувся до суду з позовом про усунення перешкод в користуванні належним йому на праві власності будинком та виселення відповідачів.

Позовні вимоги обгрунтував тим, що є власником приватного будинку АДРЕСА_1 згідно договору купівлі-продажу, посвідченого Ірпінською міською державною нотаріальною конторою 18.06.1986 р., реєстраційний номер 1669. Даний факт підтверджується дублікатом договору, виданого державним нотаріусом Київського обласного державного нотаріального архіву 23.07.2012 р. замість втраченого. Також право власності підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 01.08.2013 р.

Позивач зазначає, що в 2010 р. вирішив продати будинок та доручив це зробити ОСОБА_7 та ОСОБА_8, оскільки сам проживає в м. Омськ Російської Федерації. На той час за будинком наглядала ОСОБА_1

В 2010 році позивачу стало відомо, що ОСОБА_1 самовільно заселилась в його будинок разом зі своєю сім'єю: дочкою ОСОБА_3, зятем ОСОБА_6 та онуком ОСОБА_3

Позивач вказує, що відповідачі почали самовільно робити зміни у його будинку та на його прохання не надавали доступу до будинку його представникам. Представник позивача ОСОБА_7, діючи від його імені, зверталася до Ірпінського МВ ГУ МВС України із заявою, але постановою від 10.08.2012 р. було відмовлено в порушенні кримінальної справи та рекомендовано звернутися до суду з даним позовом.

Крім того, позивач зазначає, що відповідачі не являються його родичами, договору про оренду житлового приміщення з ним не укладали. У зв'язку із вищенаведеним, позивач просив постановити рішення, яким усунути перешкоди у користуванні будинком АДРЕСА_1, виселити без надання іншого жилого приміщення з вищевказаного будинку ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_6 та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Заперчуючи проти позову, відповідачі - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду з зустрічним позовом про визнання права користування житловим приміщенням, який обґрунтовують тим, що спірний будинок дійсно належить позивачу, але із договору купівлі-продажу вбачається, що він був придбаний нині покійним ОСОБА_9, братом позивача, на підставі довіреності. Зазначають, що між позивачем та ОСОБА_9, а потім із їх сімє'ю була домовленість про те, що будинок належить їм, вони його повинні утримувати, ремонтувати та користуватись. Крім того, між ними та ОСОБА_5 була домовленість про те, що коли останній піде на пенсію, то будуть разом проживати та доглядати за ним. Вказують, що позивачу ОСОБА_5 було відомо, що відповідачка ОСОБА_1 разом із сімє'ю постійно проживають в спірному будинку давно і не вселились в нього самоуправно. Таким чином, оскільки відповідачі зі своїми дітьми проживають у спірному будинку з відому та згоди позивача як члени його родини, то набули право на користування ним, а тому у позивача немає підстав на виселення з будинку відповідно до положень ст.116 ЖК України. Зазначають також, що ОСОБА_5 ніколи не просив їх про виселення з будинку, а із змісту довіреності, яка надана ОСОБА_7 не вбачається, що він уповноважив її звертатись з даним позовом до суду. У зв'язку із викладеним, просили представнику позивача ОСОБА_5 в позові про виселення відмовити, визнати за ОСОБА_1 та ОСОБА_3 право на користування житловим приміщенням в будинку АДРЕСА_1.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 13 серпня 2014 року задоволено позов ОСОБА_5 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, яка є законним представником ОСОБА_3 та ОСОБА_4, ОСОБА_6, третя особа: Орган опіки та піклування Бучанської міської ради Київської області про усунення перешкод в користуванні власністю та виселення. Постановлено усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_5 будинком АДРЕСА_1, який йому належить на праві приватної власності, шляхом виселення відповідачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4, ОСОБА_6 із зазначеного будинку без надання їм іншого жилого приміщення. В задоволенні зустрічного позову відмовлено.

В своїх апеляційних скаргах ОСОБА_1 та ОСОБА_3 просять вказане рішення скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні позову ОСОБА_5 відмовити, а зустрічний позов задовольнити в повному обсязі. Обгрунтовуючи апеляційну скаргу, заявляють про порушення судом першої інстанції норм процесуального законодавства, неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків суду встановленим по справі обставинам.

Зокрема, серед доводів апеляційної скарги ОСОБА_1, зазначає, судом першої інстанції порушено норми процесуального законодавства при прийнятті до розгляду позовної заяви, яка подана ОСОБА_7 з перевищенням наданих ій повноважень, оскільки ОСОБА_5, надаючи довіреність, не уповноважував довірену особу на подання до суду позову про виселення відповідачів з будинку без надання іншого житлового приміщення.

Крім того, вважає, що судом помилково застосовано норми ст. ст. 321, 391 ЦК України, оскільки положення вказаних статей не передбачають підстав для виселення. Безпідставним вважає також і застосування положень ст. 116 Житлового кодексу України, так як вселення відповідачів в будинок позивача відбувалось не самовільно, а з його відома і дозволу.

Відповідачка ОСОБА_3 у своїй апеляційній скарзі також зазначила про помилковість висновків суду щодо застосування ст. ст. 321 та 391 ЦК України, так як виселення є категорією житлового законодавства. В той же час, безпідставним, на думку апелянта, є також посилання на норми ст. 116 ЖК України, оскільки вона була вселена до будинку позивача в 1998 році за вимогою самого ж ОСОБА_5 Вважає також, що ОСОБА_5 не уповноважував ОСОБА_7 звертатись до суду із позовом про виселення відповідачів, а тому суд розглянув справу з порушенням вимог чинного законодавства (ст. 214 ч. 1 ЦК України).

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду зміні з наступних підстав.

Так, судом першої інстанції встановлено, що згідно договору купівлі-продажу від 18 червня 1986 року ОСОБА_10 продала, а ОСОБА_5 придбав жилий будинок будинком АДРЕСА_1. Жилий будинок має 58,3 кв.м. житлової площі, зареєстровано земельну ділянку площею 1000 кв.м. (а.с. 10)

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 01.08.2013 року - ОСОБА_5 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 (а.с. 11).

19.09.2012 року КП «Бучанське БТІ» надіслало лист № 496 представнику ОСОБА_5 - ОСОБА_7 щодо обстеження та проведення інвентаризації вказаного вище будинку, в якому зазначило, що всі намагання техніка провести обміри виявились марними, оскільки мешканці будинку не впустили працівника БТІ до оселі. (а.с. 13)

16.08.2012р. представник ОСОБА_5 надіслала претензійний лист ОСОБА_1 щодо усунення перешкод в користуванні власником спірним будинком, отриманні рахунків та квитанцій по оплаті комунальних платежів.(а.с. 14)

Постановою начальника Ірпінського МВ ГУ МВС України в Київській області від 10.08.2012 р. було відмовлено в порушенні кримінальної справи по факту створення перешкод громадянками ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у доступі представнику ОСОБА_5, як власника, до спірного будинку (а.с. 15)

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_5 та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2, яка є законним представником ОСОБА_3 та ОСОБА_4, не є рідними ОСОБА_5 та не є членами його сім'ї, не укладали з власником договорів найму, чи інших договорів, які б надавали їм право користуватись спірним житловим будинком, самоправно зайняли його і підлягають виселенню на підставі ст. 116 ЖК України без надання іншого житлового приміщення.

Колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновками суду першої інстанції щодо порушення прав позивача ОСОБА_5 на користування належним йому на праві власності нерухомим майном та відсутності правових підстав для визнання за відповідачами права користування спірним будинком.

Конституцією України (ст. 41) та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. ст. 316, 317, 319, 321 ЦК України).

Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його прав хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами ст. ст. 16, 386, 391 ЦК України.

Об'єктом власності особи може бути, зокрема, житло - житловий будинок, садиба, квартира (ст. ст. 379, 382 ЦК України).

Права власника житлового будинку, квартири визначені ст. 383 ЦК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.

Підставою для подання позову власником майна про захист свого права від особи, яка перешкоджає йому користуватися та розпоряджатися своїм майном, у порядку статті 391 ЦК України, є вчинення третьою особою перешкод власнику, тобто посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей. При цьому для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об'єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним своїх правомочностей.

Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Обгрунтовуючи заявлені позовні вимоги, ОСОБА_5 зазначив про те, що відповідачі без його дозволу, самовільно, вселились до належного йому будинку, здійснюють у ньому зміни та не дають доступу до будинку його представникам, працівникам БТІ, відмовляються виселятись, чим створюють перешкоди у користуванні належним йому нерухомим майном.

Дані обставини підтверджуються дослідженими в судовому засіданні доказами, зокрема листом КП «Бучанське БТІ» № 496 від 19.09.2012 року, претензійними листами представника ОСОБА_5 - ОСОБА_7 на адресу ОСОБА_1, постановою начальника Ірпінського МВ ГУ МВС України в Київській області від 10.08.2012 р. про відмову в порушенні кримінальної справи. (а.с. 13-15)

Відповідачі не надали суду належних та допустимих доказів на підтвердження правомірності користування ними нерухомим майном, яке належить позивачу ОСОБА_5 Доводи апелянтів стосовно того, що будинок був фактично придбаний не ОСОБА_5, а його братом ОСОБА_9 (свекром відповідачки ОСОБА_1.) спростовуються копією договору купівлі-продажу від 18 червня 1986 року, з якого вбачається, що ОСОБА_9, укладаючи договір, діяв від імені ОСОБА_5 за довіреністю. (а.с. 10)

Акт депутата Бучанської міської ради Олексієнка Є.О. від 14 лютого 2014 року про обстеження матеріально-побутових умов проживання сім'ї не може бути прийнятий судом як доказ на підтвердження правомірності користування відповідачами спірним будинком.

Крім того, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що сплата відповідачами, які неправомірно користувалися спірним житловим приміщенням, витрат за комунальні послуги й спожитий газ, електроенергію не свідчить про набуття ними права користування цим приміщенням, а лише надає їм право вимагати від ОСОБА_5 відшкодування понесених витрат.

В той же час, на думку колегії суддів, судом першої інстанції помилково застосовано до правовідносин, що виникли між сторонами, положень ч. 3 ст. 116 ЖК України, оскільки відповідачі по справі не являються членами сім'ї позивача, не укладали з ним договорів найму, чи інших договорів, які б надавали їм право користування житлом, вселились в будинок не у відповідності до норм житлового законодавства, користуються спірним житловим приміщенням без відповідної правової підстави, у зв'язку з чим зобов'язані звільнити це приміщення шляхом виселення на підставі ст. 387 ЦК України, а не норм Житлового кодексу України.

З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення апеляційних скарг лише в частині неправильного застосування норм Житлового кодексу України, у зв'язку з чим рішення суду першої інстанції потрібно змінити, виключивши з його мотивувальної частини посилання на положення ст. ст. 116, 150 Житлового кодексу України. В решті - рішення суду першої інстанцї слід залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів -

ВИРІШИЛА :

Апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2, яка діє також в інтересах неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - задоволнити частково.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 13 серпня 2014 року - змінити, виключивши з мотивувальної частини рішення посилання на положення ст. ст. 116, 150 Житлового кодексу України. В решті - рішення суду першої інстанцї залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий:

Судді: