Ухвала суду № 41012824, 15.10.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"15" жовтня 2014 р. м. Київ К/9991/54597/12

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі Приходько І.В. Бухтіярової І.О. Костенка М.І. при секретарі судового засідання Єгоровій І.В.

за участю представників сторін: позивача - Ліпніцька С.Л., Величко Г.В.,

відповідача - Бобруйко І.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Чернігові Державної податкової служби

на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 23.04.2012 р.

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16.08.2012 р.

у справі № 2а/2570/1090/2012

за позовом публічного акціонерного товариства «Полікомбанк»

до Державної податкової інспекції у м. Чернігові Державної податкової служби

про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень, -

В С Т А Н О В И Л А:

У березні 2012 року публічне акціонерне товариство «Полікомбанк» (далі - позивач, ПАТ «Полікомбанк») звернулось до Чернігівського окружного адміністративного суду з позовом до Державної податкової інспекції у м. Чернігові Державної податкової служби (далі - відповідач, ДПІ у м. Чернігові), в якому просило суд визнати нечинними податкові повідомлення-рішення від 31.01.2012 р. № 0000052200 та № 0000062200.

Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 23.04.2012 р., яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 16.08.2012 р., позов задоволено повністю: визнано нечинними податкові повідомлення-рішення ДПІ у м. Чернігові від 31.01.2012 р. № 0000052200 та № 0000062200; вирішено питання про судові витрати.

Не погоджуючись із прийнятими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, з посиланням на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив скасувати постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 23.04.2012 р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16.08.2012 р. і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Позивач в судовому засіданні проти доводів касаційної скарги заперечував, вважає оскаржувані судові рішення законними, обґрунтованими та прийнятими у відповідності до норм діючого законодавства, а тому просив суд касаційну скаргу податкового органу залишити без задоволення, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи касаційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що в період з 28.11.2011 р. по 10.01.2012 р., на підставі направлень від 28.11.2011 р. № 4598, № 4599, № 4600, № 4601, № 4602, № 4603, № 4604, підпункту 20.1.4 пункту 20.1 статті 20 пункту 77.4 статті 77, статті 88 Податкового кодексу України та відповідно до плану-графіка проведення документальних перевірок суб'єктів господарювання, ДПІ у м. Чернігові та ДПА у Чернігівській області було проведено документальну планову виїзну перевірку ПАТ «Полікомбанк» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2009 р. по 30.09.2011 р., за результатами якої складено акт від 17.01.2012 р. № 180/22/19356610 та зроблено висновок про порушення позивачем, зокрема, вимог: - підпункту 5.3.9 пункту 5.3, підпункту 5.4.6 пункту 5.4 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», в результаті чого занижено податок на прибуток у 2009-2011 роках на загальну суму 924 285 грн.; - пункту 4.1 статті 4, підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», пункту 188.1 статті 188 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на додану вартість у 2009-2011 роках на загальну суму 2 474 802 грн.

На підставі вказаного акту перевірки відповідачем 31.01.2012 р. винесені податкові повідомлення-рішення: № 0000052200, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток у загальному розмірі 1 116 377 грн., з яких 924 286 грн. сума основного платежу та 192 091 грн. розмір штрафних (фінансових) санкцій; № 0000062200, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість у загальному розмірі 2 865 863 грн., з яких 2 426 538 грн. за основним платежем та 439 325 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями.

Як вбачається з акту перевірки № 180/22/19356610 від 17.01.2012 р. підставою для донарахування позивачу зазначених податкових зобов'язань слугували наступні встановлені перевіряючими обставини.

Так, протягом періоду, що перевірявся, позивачем до складу валових витрат віднесено 1 093 285 грн. сплачених страхових платежів за договорами страхування нерухомого майна укладеними 02.03.2009 р. та 30.06.2010 р. між ПАТ «Полікомбанк» та ПрАТ «Поліська страхова компанія» за № 210-01/01-103 і № 211-19/01-370, відповідно, щодо страхування будівлі яка знаходиться за адресою: м. Чернігів, пр. Миру, 33, та перебуває на балансі позивача. Ставка страхування за вказаними договорами складає 0,82% - 1,43% від оціночної вартості.

В той же час, як зазначають перевіряючі, в інших страхових компаніях страховий тариф становить від 0,5% до 1,0%.

Крім того, згідно договорів оренди № 1/105 від 02.11.1999 р, № 1/135 від 30.12.2009 р., № 1/117 від 12.09.2011 р., № 1/127 від 14.12.2009 р., № 1/71 від 01.09.2008 р., № 1/40 від 28.04.2009 р. та додаткових угод до них позивач передав нежитлові приміщення по пр. Миру, 33 у м. Чернігові в тимчасове платне користування ПАТ «Готель Україна», ЗАТ «Еліта», ТОВ «АЙТЕК-Україна», ФОП ОСОБА_7, ФОП ОСОБА_8 За умовами цих договорів відповідальність, за шкоду заподіяну знищенням чи пошкодженням майна, несе орендар.

Також, протягом 2009-2011 років ПАТ «Полікомбанк» здійснювалось страхування кредитних ризиків відповідальності позичальника за непогашення кредитів відповідно до договорів № 216-01/01 від 05.05.2009 р., № 216-02/01 від 01.10.2010 р., № 216-01/01-161 від 31.03.2010 р., укладених з ПрАТ «Поліська страхова компанія», на виконання яких позивачем сплачено та віднесено до складу валових витрат 2 603 856 грн.

Одночасно ПАТ «Полікомбанк» за рахунок валових витрат було сформовано страховий резерв для відшкодування можливих втрат по основному боргу за всіма видами кредитів на загальну суму 5 270 311 грн.

Таким чином, на думку податкового органу наведене свідчить, що позивач двічі відніс до валових витрат ризики неповернення кредитів.

Крім того, відповідно до вище зазначених договорів оренди № 1/105 від 02.11.1999 р, № 1/135 від 30.12.2009 р., № 1/117 від 12.09.2011 р. № 1/127 від 14.12.2009 р. № 1/71 від 01.09.2008 р., № 1/40 від 28.04.2009 р. та додаткових угод до них позивач передав нежитлові приміщення в тимчасове платне користування за ціною від 15 до 30 грн. за 1 кв. м.

Разом з тим, згідно листа ТОВ ВКФ «Сінком-Чернігів» розмір орендної плати складає від 30 до 147 грн. за 1 кв. м.

За таких обставин, відповідач дійшов висновку, що застосовуючи ціни нижчі від звичайних, позивач занизив суму податку на додану вартість на 2 474 802 грн.

Суди першої та апеляційної інстанцій вирішуючи спір по суті та задовольняючи позовні вимоги, з висновками яких погоджується колегія суддів касаційної інстанції, виходили з наступних мотивів.

Відповідно до пункту 5.1 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» валові витрати виробництва та обігу - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Підпунктом 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» передбачено, що не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Згідно підпункту 5.4.6 пункту 5.4 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» до валових витрат включаються будь-які витрати зі страхування ризиків загибелі врожаю, транспортування продукції платника податку; цивільної відповідальності, пов'язаної з експлуатацією транспортних засобів, що перебувають у складі основних фондів платника податку; екологічної та ядерної шкоди, що може бути завдана платником податку іншим особам; майна платника податку; будь-які витрати із страхування ризиків, пов'язаних із виробництвом національних фільмів; кредитних та інших ризиків платника податку, пов'язаних із здійсненням ним господарської діяльності, у межах звичайної ціни страхового тарифу відповідного виду страхування, діючого на момент укладення такого страхового договору, за винятком страхування життя, здоров'я або інших ризиків, пов'язаних з діяльністю фізичних осіб, що перебувають у трудових відносинах з платником податку, обов'язковість якого не передбачена законодавством, або будь-які витрати зі страхування сторонніх фізичних чи юридичних осіб.

Підпунктом 12.2.1 пункту 12.1 статті 12 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» визначено, що банки та небанківські фінансові установи, крім страхових компаній, недержавних пенсійних фондів, корпоративних інвестиційних фондів та адміністраторів недержавних пенсійних фондів, формують резерви для відшкодування можливих втрат за всіма видами кредитних операцій, за виключенням позабалансових, крім гарантій, коштами, розміщеними на кореспондентських рахунках в інших банках, придбаними цінними паперами (у тому числі іпотечними сертифікатами з фіксованою дохідністю), іншими активними банківськими операціями згідно із законодавством, включаючи нараховані за всіма цими операціями проценти. Страховий резерв формується та списується банком самостійно в розмірі та в порядку, передбачених методикою, яка визначається для банків Національним банком України, а для небанківських фінансових установ - спеціально уповноваженими органами виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг та цінних паперів відповідно до повноважень, та включається до складу валових витрат.

Згідно пункту 1.1 Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків затвердженого постановою Правління Національного банку України від 06.07.2000 р. № 279 резерв для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків є спеціальним резервом, необхідність формування якого обумовлена кредитними ризиками, що притаманні банківській діяльності. Створення резерву під кредитні ризики - це визнання витрат для відображення реального результату діяльності банку з урахуванням погіршення якості його активів або підвищення ризиковості кредитних операцій.

Пункт 1.5 зазначеного Положення покладає на банки обов'язок створювати та формувати резерви для відшкодування можливих втрат на повний розмір чистого кредитного ризику за основним боргом, зваженого на відповідний коефіцієнт резервування, за всіма видами кредитних операцій у національній та іноземних валютах.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про страхування», страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Згідно статті 6 Закону України «Про страхування» страхування майна є одним з видів добровільного страхування.

Отже формування резерву для відшкодування можливих витрат за кредитними операціями не є страхуванням в розумінні Закону України «Про страхування», а відтак суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку щодо правомірності віднесення позивачем сум, сплачених ПрАТ «Поліська страхова компанія» плати за страхування згідно з укладеними договорами, до валових витрат.

Щодо посилання відповідача на те, що страховий тариф, сплачений позивачем, перевищує звичайну ціну такого виду страхування, то судами першої та апеляційної вірно зазначено, що методику визначення звичайної ціни страхового тарифу затверджено розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 30.12.2004 р. № 3259. Відповідно до пункту 2.6 цієї Методики страхові тарифи, які є складовою частиною правил страхування, посвідчуються підписом особи (актуарієм), яка має підтверджену відповідним свідоцтвом кваліфікацію, згідно з вимогами, встановленими Держфінпослуг.

Із наявних в матеріалах справи копій Правил добровільного страхування від вогневих ризиків та ризиків стихійних явищ №210 та Правил добровільного страхування майна (іншого, ніж передбачено пунктами 5-9 статті 6 Закону України «Про страхування») № 211 вбачається, що вони були затверджені керівником товариства та зареєстровані в Державній комісії з регулювання фінансових послуг, відповідно, за № 1072340 та № 1172343.

Необґрунтованими є доводи відповідача й про те, що у позивача не було необхідності в страхуванні майна з посиланням на договори оренди майна.

Згідно із цими договорами орендар зобов'язується відшкодувати орендодавцеві шкоду, заподіяну з його вини знищенням або пошкодженням орендованого приміщення.

В той же час, договори страхування № 210-01/01-103 від 02.03.2009 р. та № 211-19/01-370 від 30.06.2010 р. укладені на випадок пошкодження, знищення або втрати майна внаслідок: пожежі, вибуху, удару блискавки; стихійного лиха; аварії - раптового ушкодження опалювальної системи, протипожежних або інших гідравлічних систем, водопровідної і каналізаційної мереж, проникнення води або іншої рідини з інших приміщень, наїзду наземних транспортних засобів, падіння літальних апаратів або їхніх уламків; протиправних дій третіх осіб.

Згідно положень пункту 4.1 статті 4 Закону України «Про податок на додану вартість», база оподаткування операції з поставки товарів (послуг) визначається виходячи з їх договірної (контрактної) вартості, визначеної за вільними цінами, але не нижче за звичайні ціни, з урахуванням акцизного збору, ввізного мита, інших загальнодержавних податків та зборів (обов'язкових платежів), згідно із законами України з питань оподаткування (за винятком податку на додану вартість, а також збору на обов'язкове державне пенсійне страхування на послуги стільникового рухомого зв'язку, що включається до ціни товарів (послуг). До складу договірної (контрактної) вартості включаються будь-які суми коштів, вартість матеріальних і нематеріальних активів, що передаються платнику податку безпосередньо покупцем або через будь-яку третю особу у зв'язку з компенсацією вартості товарів (послуг). У разі якщо звичайна ціна на товари (послуги) перевищує договірну ціну на такі товари (послуги) більше ніж на 20 відсотків, база оподаткування операції з поставки таких товарів (послуг) визначається за звичайними цінами.

Відповідно до пункту 188.1 статті 188 Податкового кодексу України база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визначається виходячи з їх договірної (контрактної) вартості, але не нижче звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, з урахуванням загальнодержавних податків та зборів (крім податку на додану вартість та акцизного податку на спирт етиловий, що використовується виробниками - суб'єктами господарювання для виробництва лікарських засобів, у тому числі компонентів крові і вироблених з них препаратів (крім лікарських засобів у вигляді бальзамів та еліксирів), а також збору на обов'язкове державне пенсійне страхування на вартість послуг стільникового рухомого зв'язку).

Методи визначення та порядок застосування звичайних цін до 01.01.2013 р., відповідно до пунктів 1 та 2 розділу ХІХ «Прикінцеві положення» Податкового кодексу України, регулюється пунктом 1.20 статті 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», яким встановлено, що обов'язок доведення того, що ціна договору не відповідає рівню звичайної ціни у випадках, визначених цим Законом, покладається на податковий орган у порядку, встановленому законом.

Відповідно до підпункту 1.20.1 пункту 1.20 статті 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» якщо цим пунктом не встановлено інше, звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведене зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін. Справедлива ринкова ціна - це ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати за відсутності будь-якого примусу, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг).

Відповідно до підпункту 1.20.2 пункту 1.20 статті 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» для визначення звичайної ціни товару (робіт, послуг) використовується інформація про укладені на момент продажу такого товару (роботи, послуги) договори з ідентичними (однорідними) товарами (роботами, послугами) у співставних умовах. Зокрема, враховуються такі умови договорів, як кількість (обсяг) товарів (наприклад, обсяг товарної партії), строки виконання зобов'язань, умови платежів, звичайних для такої операції, а також інші об'єктивні умови, що можуть вплинути на ціну. При цьому умови договорів на ринку ідентичних (у разі їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг) визнаються співставними, якщо відмінність між такими умовами суттєво не впливає на ціну, або може бути економічно обґрунтована. При цьому враховуються звичайні при укладанні угод між непов'язаними особами надбавки чи знижки до ціни. Зокрема, але не виключно, враховуються знижки, пов'язані з сезонними та іншими коливаннями споживчого попиту на товари (роботи, послуги), втратою товарами якості або інших властивостей; закінченням (наближенням дати закінчення) строку зберігання (придатності, реалізації); збутом неліквідних або низьколіквідних товарів; маркетинговою політикою, у тому числі при просуванні товарів (робіт, послуг) на ринки; наданням дослідних моделей і зразків товарів з метою ознайомлення з ними споживачів.

Якщо товари (роботи, послуги), ідентичні (за їх відсутності - однорідні) товарам (роботам, послугам), стосовно яких визначається звичайна ціна, прилюдно пропонуються до продажу, або мають ціни, встановлені на організованому ринку цінних паперів, або мають біржову ціну (біржове котирування), визначення звичайної ціни у встановленому в абзаці першому цього підпункту порядку здійснюється із врахуванням таких факторів.

Згідно підпункту 1.20.8 пункту 1.20 статті 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» обов'язок доведення того, що ціна договору не відповідає рівню звичайної ціни у випадках, визначених цим Законом, покладається на податковий орган у порядку, встановленому законом.

Як вбачається з матеріалів справи, податковий орган встановлюючи порушення позивачем вимог податкового законодавства стверджує, що надання в позивачем оренду приміщень по пр. Миру, 33 у м. Чернігові ПАТ «Готель Україна», ЗАТ «Еліта», ТОВ «АЙТЕК-Україна», ФОП ОСОБА_7, ФОП ОСОБА_8 здійснювались за цінами, які є меншими за звичайні, посилаючись при цьому лише на лист ТОВ ВКФ «Сінком-Чернігів», що не є належним доказом.

Таким чином, оскільки з інформації, викладеної в даному листі, неможливо встановити, наскільки є співставними умови відповідних договорів оренди - використання такої інформації при визначенні рівня звичайних цін в даному випадку здійснено відповідачем з порушенням вимог пункту 1.20 статті 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», в результаті чого податковим органом не виконано обов'язку доведення того, що ціна договору не відповідає рівню звичайної ціни.

Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що висновки ДПІ у м. Чернігові викладені в акті від 17.01.2012 р. № 180/22/19356610 щодо порушення ПАТ «Полікомбанк» вимог податкового законодавства, які стали підставою для винесення податкових повідомлень-рішень від 31.01.2012 р. № 0000052200, № 0000062200, мають характер припущень та є необґрунтованими, а відтак, не можуть бути покладені в основу спірних податкових повідомлень-рішень.

Доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються матеріалами справи.

Згідно приписів частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Пунктом першим частини третьої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Оскільки судами встановлено невідповідність законодавству винесених податкових повідомлень-рішень від 31.01.2012 р. № 0000052200 та № 0000062200, позовні вимоги ПАТ «Полікомбанк» були задоволені обґрунтовано.

Враховуючи викладене, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій виконано всі вимоги процесуального законодавства, всебічно перевірено обставини справи, вирішено справу у відповідності до норм матеріального права, постановлено обґрунтовані рішення, в яких повно відображені обставини, що мають значення для справи. Порушень норм матеріального права, які могли призвести до зміни чи скасування рішень судів попередніх інстанцій не встановлено.

На підставі викладеного, керуючись статтями 160, 167, 220, 221, 223, 224, 230, 231, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Чернігові Державної податкової служби залишити без задоволення.

Постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 23.04.2012 р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 16.08.2012 р. у справі № 2а/2570/1090/2012 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення. Заява про перегляд судового рішення в адміністративній справі Верховним Судом України може бути подана з підстав, в порядку та у строки, що встановлені статтями 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя (підпис) І.В. Приходько Судді: (підпис) І.О. Бухтіярова (підпис) М.І. Костенко