Рішення № 40667959, 22.09.2014, Вінницький міський суд Вінницької області

22.09.2014 Справа № 127/9307/14-ц

Провадження № 2/127/3714/14

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2014 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі:

головуючого судді Іщук Т. П.,

при секретарі Коваленко Д.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_3, про визнання недійсним договору дарування житлового будинку з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_1, укладеного 11 червня 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 Свої вимоги мотивували тим, що вони є подружжям та проживають у вказаному будинку разом з: ОСОБА_6 та її малолітньою донькою, ОСОБА_7 та ОСОБА_3 Спірний будинок належав позивачці ОСОБА_1 на праві особистої власності, однак за час спільного проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_2, останній вкладав кошти в підтримання належного стану будинку, садив сад, а тому позивачі вважають, що він також має право на будинок, обґрунтовуючи це положеннями ч. 1 ст. 74 СК України, ч. 1 ст. 355 ЦК України та рішенням Конституційного суду України від 19 вересня 2012 року № 17-рп/2012. Позивачка зазначає, що в червні 2008 року донька ОСОБА_3 вговорила позивачку укласти договір довічного утримання та запевнила, що не обмежить у праві власності своїх сестер на що позивачка погодилась. Під час нотаріального посвідчення договору його зміст їй не прочитали, не роз'яснили, нотаріус не поцікавилася станом її здоров'я, адже вона часто хворіє, погано бачить, багатьох термінів української мови не розуміє. Після укладання договору відповідач своїх обов'язків не виконує, вселила в будинок стороннього громадянина та має намір продати його. При отриманні 28 квітня 2014 року в МБТІ м. Вінниці довідки, позивачка дізналась, що зазначений будинок подарований нею 11 червня 2008 року. Вважає, що відповідач при вчиненні договору ввела її в оману, при цьому зазначає про те, що якби вона знала про зміст договору та його умови такий договір би не укладала. З посиланням на положення ст.ст. 203, 215, 216 ЦК України просить визнати договір дарування від 11 червня 2008 року недійсним, повернути незаконно передане майно та стягнути з відповідача судові витрати. Надалі позивачі уточнили позовні вимоги та зазначили, що вони при укладанні шлюбу прийшли до спільного погодження про належність майна нажитого до шлюбу до об'єктів спільної власності. При цьому, ОСОБА_2 зазначає, що при укладанні спірного договору він згоди як співвласник не надавав. Крім того, наголошують на тому, що 05 грудня 1997 року ОСОБА_1 розірвала шлюб з ОСОБА_8, однак спільне майно не було поділене, а отже ОСОБА_1 не мала права розпоряджатись ним без дозволу ОСОБА_8, чим порушила його права. Також позивачі вважають, що порушені і права дітей позивачки та її внуків. Укладений договір дарування від 11 червня 2008 року позивачі вважають таким, що суперечить ст. ст. 318, 388, 203, 215 ЦК України, тому і просять визнати його недійсним. Вимоги щодо повернення майна не заявляють.

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 15 липня 2014 року (без винесення окремого процесуального документа) до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача залучений приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу ОСОБА_4

Позивачі та їх представник в судовому засіданні позов підтримали на підставах, викладених в позовній заяві, та додатково пояснили, надавши письмові пояснення (а.с.159-163), що підставою позову є також навмисне введення відповідачкою в оману позивачки під час укладання правочину з посиланням на положення ст. 230 ЦК України. Крім того, наголосили, що оспорюваним правочином порушене право внучки - малолітньої ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, та дітей позивачки. При його укладанні нотаріус не витребував заяву про погодження вчинення правочину від бувшого чоловіка позивачки ОСОБА_8 та ОСОБА_2, не встановив дієздатність позивачки, та не ознайомив останню із текстом правочину. При цьому позивачка пояснила, що дії, які вчиняла, не вважала даруванням, а лише «переписала» будинок на доньку, а договір вважає недійсним у зв'язку з тим, що інші дві доньки не були сторонами договору.

Відповідач та її представник в судовому засіданні позов не визнали, зазначивши, що доводи наведені в позовній заяві є надуманими, не ґрунтуються на чинному законодавстві та позивачами пропущений строк позовної давності. При цьому відмітили, що ОСОБА_2 не є співвласником будинковолодіння та стороною оспорюваного правочину, його права не порушені. Щодо обставин вселення в будинок сторонньої особи зазначили, що ОСОБА_10 є чоловіком відповідачки та проживає в будинку на законних підставах. Крім того, вказали, що позивачі просять визнати правочин недійсним з підстав ст.ст. 203, 215 ЦК України, тобто недодержання вимог закону на момент вчинення правочину, натомість не надають доказів такого порушення. Щодо вчинення правочину під впливом обману також вказують про недоведеність цих вимог.

Третя особа приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу ОСОБА_4 пояснила, що на час укладання договору позивачка зазначила, що є одноосібним власником будинковолодіння. На день укладання договору вимог законодавства щодо надання дозволу опікунської ради на відчуження будинку, де проживають малолітні особи, не було. Така норма введена значно пізніше. Під час особистого спілкування у неї не було підстав вважати позивачку недієздатною.

Допитаний в судовому засіданні, як свідок, ОСОБА_11, який є сином відповідачки пояснив, що бабуся заздалегідь мала намір «переписати» будинок на свою доньку ОСОБА_3 При цьому, зазначив, що позивачка гарно розуміє українську мову.

Свідок ОСОБА_6, яка є донькою позивачки, пояснила, що на час вчинення правочину у будинку була зареєстрована та проживала її донька, ІНФОРМАЦІЯ_1, а вона була в цей час за кордоном. Про договір дарування їй повідомила мати, коли вона в 2008 році повернулась додому.

Допитана в судовому засіданні, як свідок, ОСОБА_12, яка є сестрою ОСОБА_8, першого чоловіка позивачки, повідомила, що будинок будував її брат під час шлюбу з позивачкою.

Суд, дослідивши обставини справи, матеріали інвентаризаційної справи на будинковолодіння по АДРЕСА_1, заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, оцінивши докази в їх сукупності, приходить до висновку, що в позові слід відмовити.

Судом встановлені наступні фактичні обставини справи та правовідносини, які врегульовані нормами ЦК України стосовно визнання правочину недійсним.

В судовому засіданні встановлено, що відповідно до свідоцтва №2726 від 05 квітня 1984 року №2726, виданого на підставі рішення виконкому Замостянської районної ради народних депутатів № 106 від 14 березня 1984 року, 100% будинковолодіння по АДРЕСА_1 належав ОСОБА_1 на праві особистої власності (а.с.91).

За даними інвентаризаційної справи будинку з номером АДРЕСА_1 присвоєно АДРЕСА_1, про що містяться відповідні дані в довідці - характеристиці від 20.05.2008 року №6249 (а.с.89).

Відповідно до договору дарування від 11 червня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу ОСОБА_4, зареєстрованого в реєстрі за №607, укладеного між ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдарований), дарувальник передала безоплатно обдарованій, а обдарована прийняла у власність житловий будинок в АДРЕСА_1. Відповідно до п. п. 2, 7, 12 зазначеного договору, право власності дарувальника підтверджено свідоцтвом від 05 квітня 1984 року №2726 та зареєстроване в КП ВООМБТІ 31 березня 2003 року за № 13361; дарувальник стверджує, що дарування здійснюється без погроз, примусу чи насильства як фізичного так і морального, не будуть порушені права та законні інтереси інших осіб, в тому числі неповнолітніх, малолітніх, непрацездатних дітей та інших осіб, яких дарувальник зобов'язаний утримувати за законом або договором, а також стверджує, що житловий будинок придбаний нею до реєстрації шлюбу та є її особистою приватною власністю. Дієздатність сторін перевірена (а. с. 8 та зворот, 87-88).

Відповідно до ст.ст. 717, 719 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ст. ст. 3, 10 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути визнання правочину недійсним.

Відповідно до ст.215 ЦК України, особа, яка не була учасником правочину, може звернутися до суду з позовом про визнання правочину недійсним, якщо таким правочином порушено право цієї особи і воно може бути відновлено шляхом повернення сторін до первісного стану.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачі зазначають, що ОСОБА_2 є співвласником відчуженого ОСОБА_1 будинку, а тому з посиланням на вимоги ст. ст. 203, 215 ЦК України, вважає, що правочин суперечить нормам чинного законодавства, оскільки відсутня нотаріально посвідчена згода ОСОБА_2 на відчуження будинку.

Відповідно до ст. 368 ЦК України, спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Відповідно до ст. ст. 60, 65, 57 Сімейного кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним до шлюбу.

З матеріалів справи вбачається, що на час укладання шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в березні 2006 року (а.с.11), будинковолодіння вже належало позивачці на праві особистої власності, що підтверджено правовстановлюючим документом. Факт належності спірного будинковолодіння ОСОБА_2 в судовому засіданні не доведений. Посилання останнього на положення ст. 60 СК України є безпідставним, адже доказів про придбання будинковолодіння за час шлюбу позивачів суду не надано. Безпідставним є і їх посилання на положення ст. 74 СК України та рішенням Конституційного суду України від 19 вересня 2012 року № 17-рп/2012, адже позивачами не доведено факт набуття ОСОБА_2 на момент вчинення спірного договору права власності на вказане вище будинковолодіння.

Безпідставним є також твердження позивачів про порушення норм житлового законодавства, а саме ст.ст. 166, 170 ЖК України про погодження всіма членами сім'ї зміни договору найму жилого приміщення в будинку (квартирі), що належить громадянинові. Дані норми не регулюють питання, що є предметом судового розгляду. Таке посилання позивачів як на підставу недійсності спірного договору є помилковим. Чинне законодавство не передбачає отримання згоди членів сім'ї власника на розпорядження ним своєю власністю, тому посилання на норми ЖК України, зокрема ст.ст.71, 163 ЖК України, що регулюють інші правовідносини, в даному випадку є безпідставним.

Крім того, не погоджується суд і з твердженням позивачів, що підставою недійсності правочину є порушення житлових прав ОСОБА_7 та ОСОБА_6, з посиланням на положення ст. 150 ЖК України, адже вказана норма не регулює виниклі правовідносини. При цьому, суд відмічає, що вказані особи не позбавлені права по зверненню до суду із самостійним позовом за наявності порушених їх прав при укладанні договору дарування.

Підставами визнання правочину недійсним позивачі також вважають порушення в момент його вчинення права власності першого чоловіка позивачки - ОСОБА_8, яке передбачене положеннями ст. ст. 60, 61, 65, 74 СК України, та порушення нотаріусом п. 44 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, що на їх думку є підставою визнання правочину недійсним відповідно до ст. 203 ЦК України.

Відповідно до п. 44 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року N 20/5, яка діяла на момент вчинення нотаріальної дії по посвідченню оспорюваного правочину, правочини щодо належного подружжю на праві спільної сумісної власності майна, які потребують обов'язкового нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також правочини щодо іншого цінного майна можуть бути посвідчені нотаріусом при наявності письмової згоди другого з подружжя. Справжність підпису на заяві другого з подружжя про згоду на укладення такої угоди повинна бути засвідчена в нотаріальному порядку. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою відповідно до Цивільного кодексу України.

Судом встановлено, що шлюб між ОСОБА_8 та ОСОБА_1 розірвано, що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу від 05 грудня 1997 року № 034364 (а. с. 60). Як вже зазначалось вище, право власності ОСОБА_1 на будинковолодіння по АДРЕСА_1 підтверджується відповідним свідоцтвом. При цьому суд звертає увагу, що відповідно до заяви позивачки від 11 червня 2008 року, наданою нотаріусу під час вчинення оспорюваного договору, ОСОБА_1 зазначила, що будинок є її особистою приватною власністю. Суд звертає увагу, на показання свідка ОСОБА_12 про будівництво спірного будинку першим чоловіком позивача, що також не заперечується сторонами у справі, однак вказане не доводить того факту, що в результаті укладення спірного договору було порушено право ОСОБА_1, за захистом якого вона звернулася до суду, адже обов'язковою умовою задоволення позову про визнання правочину недійсним є встановлення факту порушення у зв'язку із його вчиненням прав чи охоронюваних законом інтересів позивача, а не інших осіб.

Щодо порушення прав малолітньої онучки ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка на момент вчинення оспорюваного правочину була зареєстрована у зазначеному будинковолодінні, то як вказувалося вище, кожна особа може звернутися за захистом свого порушеного права. Позивачами не доведено, що вони можуть звернутися за захистом, як вони вважають, порушених прав малолітньої. Як і не доведено, що в результаті таких обставин були порушені їхні права. При цьому, суд відмічає, що відповідно до ч. 6 ст. 203 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей та має бути визнаний недійсним. Посилання на зазначену норму позивачами є безпідставним, адже вказана норма закону регулює порядок вчинення правочину батьками (усиновлювачами) малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, натомість позивачі не є такими.

Ще однією підставою для визнання правочину недійсним з посиланням на положення ст. 230 ЦК України позивачка ОСОБА_1 вважає вчинення його під впливом обману.

Відповідно до ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Відповідно до п. 20 постанови Пленуму Верховного суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторонив оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Обґрунтування позивачки зводяться до її пояснень про обман. Однак доказів позивачка щодо цього не надала, хоча за наведених положень обов'язок щодо доказування умислу і факт обману повинна довести саме позивачка, як особа, яка діяла під впливом обману. Крім того, при наданні особистих пояснень суду, позивачка вказала, що хотіла «переписати» будинковолодіння на відповідачку. Відповідно до ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Натомість позивачкою не доведено навмисного введення іншою стороною в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину, а тому відсутні підстави для визнання договору дарування від 11 червня 2008 року недійсним.

Щодо твердження позивачки про нерозуміння нею української мови, поганого зору та не встановлення нотаріусом її дієздатності під час вчинення договору дарування, як підставу визнання його недійсним, то слід зазначити наступне.

Щодо посилання позивачки та на її слабкий зір, то суд критично ставиться до наданого позивачкою доказу про стан зору, а саме: рецепту на окуляри для читання від 11 квітня 2011 року, адже оспорюваний договір укладався в 2008 році, тому наданий доказ не підтверджує наведеної обставини. Щодо твердження про нерозуміння позивачкою української мови, то суд зазначає, що відповідно до п. 9 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року N 20/5 (чинної на момент вчинення нотаріальної дії по посвідченню оспорюваного правочину), мова нотаріального діловодства визначається у відповідності до статті 15 Закону України "Про нотаріат". Якщо особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, не знає мови, якою ведеться діловодство, тексти оформлюваних документів мають бути перекладені їй нотаріусом або перекладачем у письмовій або усній формі, про що зазначається в посвідчувальному написі. Позивачкою не доведено та не надано доказів про те, що під час укладання договору дарування вона зверталась до нотаріуса про письмовий чи усний переклад тексту договору, натомість п.11 оспорюваного правочину, визначено, що сторони вільно володіють українською мовою. Крім того, суд звертає увагу на показання свідка ОСОБА_11, який зазначив, що ОСОБА_1, розуміє українську мову та регулярно купує та читає друковану пресу українською мовою, на що позивачка не дала пояснень.

Щодо не встановлення нотаріусом дієздатності позивачки під час вчинення оспорюваного договору суд зазначає, що відповідно до п. 39 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року N 20/5 (чинної на момент вчинення нотаріальної дії), при посвідченні правочинів нотаріус з'ясовує обсяг цивільної дієздатності фізичних осіб, які є учасниками правочинів. При з'ясуванні дієздатності учасників правочинів у разі якщо в нотаріуса виникає сумнів щодо віку або обсягу дієздатності учасників правочину, він вимагає відповідний документ (паспорт громадянина України, акт цивільного стану громадян про народження, про шлюб, розірвання шлюбу, трудовий договір, свідоцтво про реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи тощо). Якщо в нотаріуса є підстави вважати, що хтось з учасників правочину страждає на хронічний, стійкий психічний розлад, що істотно впливає на здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, а відомостей про визнання особи недієздатною чи обмежено дієздатною немає, нотаріус відкладає вчинення правочину і з'ясовує, чи є рішення суду про визнання особи недієздатною або обмежено дієздатною, яке набрало законної сили. При цьому в судовому засіданні встановлено, що дієздатність позивачки встановлена шляхом перевірки паспорта останньої, що відповідає вказаним вище положенням. До того ж позивачем не надано належних та допустимих доказів про те, що вона на момент вчинення договору не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Таким чином, обставини наведені позивачами не знайшли свого підтвердження, а тому і відсутні підстави для визнання правочину недійсним з посиланням на положення ст.ст. 203, 215 ЦК України.

Обставини щодо погіршення між сторонами сімейних стосунків та твердження позивачів про погрози відповідачки про їх виселення не можуть бути підставами для задоволення позову про визнання договору дарування недійсним, адже не ґрунтуються на нормах закону.

При цьому, суд відмічає, що твердження позивачів про те, що вони дізналися про оспорюваний договір в 2014 році суперечить матеріалам справи. Разом з тим, суд відмічає, що пропуск строку для звернення до суду є самосійною підставою відмови в позові тільки в разі доведеності позовних вимог.

Підсумовуючи наведене, суд приходить до висновку, що в задоволені позову слід відмовити.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 15, 16, 203, 215, 230, 368, 717, 719 Цивільного Кодексу України, ст. 57, 60, 61, 65, 74 СК України, Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року N 20/5 (чинною на час укладення договору), ст.ст.3, 5, 8, 10, 60, 88, 208, 213-215, 218 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

В задоволені позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 до ОСОБА_3, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування житлового будинку з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_1, укладеного 11 червня 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом десяти днів з моменту його проголошення.

Повний текст рішення буде виготовлений у встановлений ч. 3 ст. 209 ЦПК України п'ятиденний строк.

Суддя: