Ухвала суду № 40591601, 04.09.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 вересня 2014 року м. Київ К/9991/84003/11

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача Федорова М.О.

суддів: Островича С.Е.

Степашка О.І.

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Будьонівському районі міста Донецька на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 17.08.2011 та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 01.11.2011

у справі № 2а/0570/12029/11

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Лідіз-Плюс»

до Державної податкової інспекції у Будьонівському районі міста Донецька

про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Лідіз-Плюс» звернулось до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Державної податкової інспекції у Будьонівському районі міста Донецька про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень.

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 17.08.2011 позовні вимоги задоволено.

Ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 01.11.2011 постанову Донецького окружного адміністративного суду від 17.08.2011 залишено без змін.

Не погоджуючись з зазначеним рішеннями суду першої та апеляційної інстанції, відповідач оскаржив їх в касаційному порядку. В скарзі просить скасувати оскаржувані рішення, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Касаційна скарга вмотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій при вирішення спору по даній справі порушено норми матеріального права.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, розглянувши надані письмові докази в їх сукупності, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційну скаргу слід відхилити з таких підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем проведено документальну невиїзну перевірку позивача з питань дотримання податкового законодавства з податку на прибуток та податку на додану вартість по взаємовідносинам з ПП «Азов-Бізнес-Трейдінг», за результатами якої складено акт № 3209/23-211/35271351.

Перевіркою встановлено порушення позивачем п. 5.1, п.п. 5.2.1 п. 5.2 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», п.п. 7.3.1 п. 7.3, пп. 7.4.1 п. 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» № 168/97-ВР.

На підставі вищезазначеного акта податковий орган прийняв податкові повідомлення-рішення № 0000622302/1/13993/10, яким позивачу визначено податкове зобов'язання з податку на прибуток в загальній сумі 151092 гривні, та № 0000632302/1/13994/10, яким позивачу визначено податкове зобов'язання з податку на додану вартість в загальній сумі 120873 грн.

З матеріалів справи вбачається, що між позивачем, як покупцем та ПП «Азов-Бізнес-Трейдінг» як продавцем був укладений договір від 8 січня 2009 року № 08/01-09. відповідно до якого продавець зобов'язується передати у власність покупця товар у відповідності з кількістю, ціною, якістю, строками, визначеними специфікаціями, які є невід'ємною частиною договору. Крім цього, між позивачем як покупцем та ПП «Азов-Бізнес-Трейдінг» як продавцем був укладений договір від 24.09.2009 року № 2409, відповідно до якого продавець зобов'язується передати у власність покупця товар у відповідності з кількістю, ціною, якістю, строками, визначеними специфікаціями, які є невід'ємною частиною договору.

Рішення податкового органу щодо прийняття спірних рішень базувалось на висновках, що договори від 08.01.2009 та 24.09.2009 року між позивачем та ПП «Азов-Бізнес-Трейдінг» є нікчемними, та відповідно до пунктів 1 та 5 статті 203, пунктів 1 та 2 статті 215, статті 228 Цивільного кодексу України, правочини що не спричинили реального настання правових наслідків, не відповідають вимогам закону, вчинених з метою, яка суперечить інтересам держави і суспільства, а отже і формування податкового кредиту позивачем та віднесення витрат до валових по таких правочинах є безпідставним.

Так, відповідно до п. 5.1 ст. 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємства" валові витрати виробництва та обігу - сума будь-яких витрат платника податку в грошовій, матеріальній або нематеріальній формі, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Положеннями пп. 5.2.1 п. 5.2 ст.5 вказаного Закону передбачено, що до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії, з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3-5.7 цієї статті.

Відповідно до п. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону № 334/94-ВР не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Отже, за своїм змістом наведені норми Закону № 334/94-ВР передбачають як підставу для невключення до валових витрат лише випадок повної відсутності будь-яких розрахункових, платіжних та інших документів, а тому і неможливість віднесення до складу валових витрат підприємства сум, не підтверджених будь-якими документами взагалі.

Відповідно до положень пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону № 168/97-ВР податковий кредит звітного періоду складається із суми податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пп. 7.2.6 цього пункту) (пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 цього Закону).

Положеннями пп. 7.5.1 п. 7.5 ст. 7 Закону № 168/97-ВР визначено, що датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Отже, аналіз норм Закону № 168/97-ВР дає підстави зробити висновок, що наявність у платника податків виданої йому продавцем товару податкової накладної, оформленої з дотриманням вимог чинного законодавства, та використання придбаного товару (послуг) у господарській діяльності є підставою для формування податкового кредиту.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що між позивачем та ПП "Азов-Бізнес-Трейдінг" 08.01.2009 та 24.09.2009 укладено договори, що були сторонами належно виконані, матеріали справи містять копії належно оформлених первинних документів, які відповідно до Закону № 334/94-ВР необхідні для формування валових витрат (договори, додаткові договори, видаткові накладні, податкові накладні, платіжні доручення).

Крім того, колегія суддів Вищого адміністративного суду України зазначає, що позивач, як платник податку, самостійно несе відповідальність за достовірність і своєчасність обчислення та внесення ним податку до бюджету відповідно до законодавства України і не може нести відповідальність порушення контрагентом правил здійснення господарської діяльності, а тому порушення правил ведення господарської діяльності чи податкового обліку контрагентом не є підставою для не включення позивачем до валових витрат, витрат понесених ним у зв'язку із веденням господарської діяльності, чи включення до податкового кредиту сум сплачених в ціні придбаних товарів, що підтверджено відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами. Також не є передумовою для визначення господарської компетенції господарюючого суб'єкта наявність або відсутність матеріально - технічної бази у контрагентів позивача.

Отже, позивач цілком правомірно у відповідності до законодавства відніс до валових витрат, витрати на придбання товару згідно договорів укладених з ПП "Азов-Бізнес-Трейдінг" та включив до податкового кредиту суму ПДВ за податковими накладними отриманими від контрагента за вказаними договорами.

Посилання відповідача у акті перевірки та касаційній скарзі на статті 203, 215 Цивільного кодексу України є безпідставними, так як зазначені норми можуть використовуватися лише при визнанні правочинів недійсними в судовому порядку.

Статтею 204 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.

За обставин, які склалися у даній справі, визначенню правочину як такого, що є нікчемний, повинен передувати або вирок суду про притягнення учасника (учасників) такого правочину до кримінальної відповідальності, який би набрав законної сили, або рішення суду про визнання правочину недійсним. Всупереч вимогам ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України відповідачем таких доказів надано не було.

Отже, висновки податкового органу щодо порушення позивачем вимог Закону № 168/97-ВР та Закону № 334/94-ВР не узгоджуються з нормами матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, спростовуються належними та допустимими доказами, яким суди надали належний правовий аналіз.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій постановлені з додержанням норм процесуального та матеріального права, правова оцінка обставинам у справі дана вірно, а доводи касаційної скарги висновок суду не спростовують, підстави для призначення справи до розгляду в судовому засіданні відсутні.

Враховуючи вищевикладене, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про те, що касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Будьонівському районі міста Донецька на постанову Донецького окружного адміністративного суду від 17.08.2011 та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 01.11.2011 у справі № 2а/0570/12029/11 слід відхилити, а судові рішення залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 2201, 221, 223, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Будьонівському районі міста Донецька відхилити.

Постанову Донецького окружного адміністративного суду від 17.08.2011 та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 01.11.2011 у справі № 2а/0570/12029/11 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути переглянута Верховним Судом України з підстав та в порядку, передбачених статтями 236-2392 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий М.О. ФедоровСудді С.Е. Острович О.І. Степашко