Рішення № 40239619, 21.08.2014, Апеляційний суд Донецької області (м. Маріуполь)

22-ц/775/1145/2014(м)

266/3812/13-ц

Головуючий у 1 інстанції Сараєв І.А.

Категорія 5 Доповідач Баркова Л.Л.

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 серпня 2014 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Донецької області в складі:

головуючого Баркової Л.Л.

Гаврилової Г.Л., Ткаченко Т.Б.

при секретарі : Бельченка Б.Ф.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Маріуполі справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про розподіл нерухомого майна подружжя, визнання права особистої власності;

за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_7, треті особи приватний нотаріус Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області ОСОБА_8, орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Маріупольської міської ради, про визнання недійсним договору купівлі-продажу жилого будинку, визнання права власності на будинок;

за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_4, ОСОБА_10, ОСОБА_3, третя особа приватний нотаріус Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області ОСОБА_11, про визнання недійсним договору купівлі-продажу частини жилого будинку, визнання права власності

за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 25 червня 2014 року,

в с т а н о в и л а :

У вересні 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про визнання права особистої власності та розподілу нерухомого майна подружжя, в якому зазначив, що з останньою перебував у шлюбі в період червня 1990- квітня 2013 року, під час якого придбав житловий будинок АДРЕСА_3 за особисті гроші, які отримав від продажу квартири АДРЕСА_1, що належала йому на підставі договору дарування від 01.11.1996 року, а тому цей будинок вважає особистою власністю. В 2006 році на ім'я відповідачки було придбано 9/25 часток будинку АДРЕСА_4, який вважає спільною сумісною власністю подружжя. Після уточнення позовних вимог у березні 2014 року просив визнати за ним право особистої приватної власності на житловий будинок АДРЕСА_3 та за кожним із подружжя право власності в рівних долях на 9/25 часток будинку АДРЕСА_4, що складає по 18/100 долів на кожного.

У вересні 2013 року ОСОБА_5, син подружжя ОСОБА_5, звернувся із позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_7, ОСОБА_6 про визнання недійсним договору купівлі-продажу жилого будинку АДРЕСА_3 та визнання за батьками, ним та неповнолітньою сестрою ОСОБА_7 право власності за кожним на ? частку цього будинку, посилаючись на те, що 08.10.1998 року його батько ОСОБА_12 подарував йому 32/100 частини приватизованої квартири АДРЕСА_1 коли він був неповнолітнім про що дізнався від матері тільки у 2013 році після розірвання батьками шлюбу. Оскільки батьки придбали спірний будинок за гроші від продажу квартири, отримавши дозвіл на продаж його частки та на умовах придбання по ? частці спірного будинку на його ім'я та ім'я малолітньої сестри, вважає, що батько порушив майнові права дітей, оформивши договір купівлі на своє ім'я. Тому на підставі ч.1 ст.215 ЦК просив визнати нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу спірного будинку укладеного між ОСОБА_13 та ОСОБА_14. недійсним і визнати за кожним із членів його родини право власності - на його 1/4 частину.

У грудні 2013 року ОСОБА_9, матір ОСОБА_4, як третя особа, що заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору звернулась до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_3, про визнання недійсним договору купівлі-продажу 9/25 частин жилого будинку по провулку АДРЕСА_4 та визнання за нею права власності на цю частку, оскільки купувалась вона для неї за її особисті гроші, які вона отримала від продажу 15.12.2005 року спадкової квартири АДРЕСА_2 та хотіла цю нерухомість залишити у спадщину доньці. Цією часткою будинку сім'я доньки ніколи не користувалась, тому вважає себе власником спірної частини будинку Оскільки при укладенні договору вона помилялась та оформила право власності на доньку, просила визнати договір купівлі-продажу 9/25 часток житлового будинку АДРЕСА_4 на підставі ч.1 ст.215 ЦК України недійсним та визнати за нею право власності.

Всі позови об»єднано в одне провадження.

Рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 25 червня 2014 року позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про розподіл житлового нерухомого майна подружжя задоволено частково. Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/3 частку житлового будинку АДРЕСА_3. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Позов ОСОБА_5 до ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_7, третя особа: приватний нотаріус Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області ОСОБА_15. про визнання недійсним договору купівлі-продажу жилого будинку, визнання права власності задоволено частково. Визнано договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_3 зареєстрований за № 584 від 16.02.2006 року, посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області ОСОБА_15 укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_3, недійсним.

Визнано за ОСОБА_5 право власності на 1/3 частку житлового будинку АДРЕСА_3. Визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/3 частку житлового будинку АДРЕСА_3. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Позов ОСОБА_9 до ОСОБА_4, ОСОБА_3, третя особа: приватний нотаріус Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області ОСОБА_11 про визнання недійсним договору купівлі-продажу частики жилого будинку, визнання права власності задоволено. Визнано договір купівлі-продажу частини житлового будинку АДРЕСА_4 в м. Маріуполі, зареєстрований за № 8430 від 17.12.2005 року, посвідчений приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області ОСОБА_11, укладеного між ОСОБА_10 та ОСОБА_4 недійсним. Визнано за ОСОБА_9 право власності на 9/25 частки житлового будинку по АДРЕСА_4

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_3 просить рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі та відмовити ОСОБА_9 і ОСОБА_5 в задоволенні їх позовних вимог, посилаючись на те, що висновки суду не відповідають обставинам справи, порушено норми процесуального права та неправильно застосовано матеріальний закон.

У відповідності із ч.1 статті 309 ЦПК України, підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Відповідно до положень ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст.214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності, тощо) , які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню для цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_3 і ОСОБА_5, та визнаючи за ними та ОСОБА_4 право власності за кожним на 1/3 частку житлового будинку АДРЕСА_3, а також недійсним нотаріально посвідчений договір купівлі продажу цього будинку, суд першої інстанції виходив з того, що цей будинок подружжя придбали під час зареєстрованого шлюбу і він є їх спільною сумісною власністю. Але, оскільки на час купівлі будинку були порушені права неповнолітнього сина ОСОБА_5, який мав частку у квартирі, що була ними продана перед купівлею будинку, та не виконано рішення органу опіки і піклування про надання дозволу на продаж та придбання для нього житла, договір купівлі продажу слід визнати недійсним, а за подружжям та їх сином визнати право власності, за кожним, на 1/3 частку спірного будинку.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_9 про визнання недійсним договору купівлі продажу 9/25 часток будинку АДРЕСА_4 та відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3 про розподіл цієї частки будинку між ним та ОСОБА_4, як спільного сумісного майна, суд виходив із доведеності позовних вимог ОСОБА_9 щодо наявності підстав для визнання недійсним нотаріально посвідченого договору, оскільки частка будинку була придбана ОСОБА_9 за особисті кошти і не є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_4.

Проте погодитися з такими висновками суду не можна, оскільки вони не відповідають встановленим обставинам у справі та наведеним положенням закону.

Відповідно до положень статті 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У відповідності із п.1 ст.61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

Підтримуючи частково доводи апеляційної скарги при розгляді справи в апеляційному суді, та заперечуючи проти позову ОСОБА_5, позивач за основним позовом, ОСОБА_3, фактично не підтримав своїх позовних вимог в частині визнання особистою власністю будинку АДРЕСА_3 оскільки вважає його спільною сумісною власністю в рівних долях з ОСОБА_4

Як встановлено судом і не заперечується сторонами, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі з 02 червня 1990 р. по 12 квітня 2013 року. Від цього шлюбу мають двох дітей: сина ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 та доньку ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2. Всі проживають в АДРЕСА_3

Житловий будинок АДРЕСА_3 подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 купили в період зареєстрованого шлюбу за нотаріально посвідченим 16.02.2006 року приватним нотаріусом Маріупольського міського округу договором купівлі продажу за Р.№584. Право власності на це нерухоме майно зареєстровано в Державному реєстрі правочинів 16.02.2006 року за №1151337 на ім'я ОСОБА_3 (а.с.5-8 т.1)

Згідно з вимогами ч.5,6 ст.203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками, не може суперечити правам і інтересам їх малолітніх та непрацездатних дітей. Батьки управляють майном дітей без спеціального на те повноваження, але без дозволу органів опіки і піклування не можуть укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню, або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині прав, здійснювати відчуження житла.

Згідно зі статтею 180 СК України батьки зобов'язані утримувати свою дитину до досягнення нею повноліття. Оскільки відповідно до ст.242 ЦК України саме вони є представниками своїх неповнолітніх і малолітніх дітей, то вони мають право вчиняти правочини в інтересах останніх, якщо укладення їх не суперечить інтересам дитини.

Як встановлено судом, на час купівлі будинку АДРЕСА_3, ОСОБА_5 був неповнолітнім, за договором дарування мав на праві власності 32/100 частки квартири за адресою: АДРЕСА_1, яку отримав 08.10.1998 року в дар від батька ОСОБА_3, про наявність цієї власності не знав до того часу, доки батьки не стали ділити майно.

Відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі продажу від 03.05.2006 року ОСОБА_3, якому в цій квартирі належала 68/100 частка і який діяв в інтересах свого сина ОСОБА_5 зазначену квартиру продав ОСОБА_17 за 16148 грн. (а.с.77 т.1)

Сторонами угоди договір купівлі-продажу цієї квартири не оскаржується.

Сторони у цій справі стверджують, що отримані від продажу кошти були витрачені на купівлю спірного будинку АДРЕСА_3.

Перед продажем зазначеної квартири батьки ОСОБА_18 отримали рішення органу опіки і піклування Жовтневої районної адміністрації від 22.02.2006 року за № 49 про дозвіл на продаж частки неповнолітнього сина та придбання частки житлового будинку, зняття його з реєстрації разом з малолітньою сестрою ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2 у зв'язку з переїздом на постійне місце мешкання до житлового будинку за адресою: АДРЕСА_3 (а.с.82т.1)

До суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі продажу 32/100 частки квартири за адресою: АДРЕСА_1 ОСОБА_5 не звертався.

Таким чином, з урахуванням встановлених у справі обставин, пояснень сторін щодо причини дарування синові 32/100 частки квартири, а також її продажу, забезпечення неповнолітніх дітей житлом у будинку АДРЕСА_3, їх утримання та матеріального забезпечення батьками слід вважати доведеним, що укладення правочину купівлі- продажу будинку АДРЕСА_3 відбулося у повній відповідності зі ст.17 Закону України «Про охорону дитинства» та ст.ст.56,71 ЦК України, підстав для визнання правочину недійсним не має.

Однак, вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_5, суд першої інстанції не звернув уваги та не врахував, що не придбання житла для неповнолітньої дитини не тягне за собою визнання недійсним правочину, а є лише підставою для покладання на його батьків обов'язку по відшкодуванню, завданої дитині матеріальної шкоди, у відповідності зі ст.177 СК України.

Тому, з урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при вирішенні позову ОСОБА_5, неправильно застосувавши норми матеріального закону, дійшов помилкового висновку щодо доведеності позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі продажу житлового будинку за адресою: вул.Маркелова, 127 та безпідставно задовольнив його позов.

За положеннями статей 60,63 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності і кожен з них має рівні права на володіння, користування і розпорядження цим майном, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до положень ст.303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

З урахуванням наведеного і приймаючи до уваги, що звертаючись до суду з позовними вимогами про розподіл майна, ОСОБА_3 не просив розподілити будинок АДРЕСА_3, як спільне сумісне майно подружжя, що ОСОБА_4 також не заявлялось позову щодо розподілу спільного сумісного майна, колегія суддів вважає, що підстав для розподілу будинку АДРЕСА_3 між подружжям не має, а тому в задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання цього будинку його особистою власністю слід відмовити.

Із матеріалів справи також вбачається, що 17 грудня 2005 року за нотаріально посвідченим приватним нотаріусом Маріупольського міського округу договором купівлі-продажу, на ім'я ОСОБА_4 було придбано за 20752,00 грн. у ОСОБА_10 9/25 частини житлового будинку з господарськими та побутовими будівлями і спорудами, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_4, і які ОСОБА_3 вважає спільною сумісною власністю подружжя.

Право власності ОСОБА_4 зареєстровано в державному реєстрі за Р.№36973. (а.с.71-72)

Обгрунтовуючи позовні вимоги про визнання недійсним цього договору, ОСОБА_9 посилалась на те, що цим договором порушено її права власника, оскільки спірна частина будинку купувалась за її особисті кошти, відповідачі нею не користувались, не сплачували комунальні послуги, не виконували інші обов»язки пов»язані із правом володіння, що свідчить про те, саме вона є власником, а тому є підстави для задоволення її позову.

Про те, при розгляді справи в апеляційному суді ОСОБА_9 не заперечувала, що договір купівлі продажу 9/25 часток будинку було укладено на доньку ОСОБА_4 за її ініціативою, оскільки на той час у неї виникли неприязні стосунки з чоловіком і вона хотіла залишити свою власність донці.

Посилання ОСОБА_9 на те, що вона помилялась, коли договір оформлявся на ім'я доньки, що за спірним договором купівлі продажу виникли інші правовідносини і він є удаваним, є неспроможними, спростовуються встановленими обставинами та положеннями закону, який регулює правовідносини, що виникли між сторонами.

Відповідно до роз'яснень, викладених у п.19 постанови Пленуму Верховного суду України №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

До того ж, ОСОБА_9 визначила помилку відносно правових наслідків придбання частини будинку на ім'я своєї доньки, як одну із підстав для визнання угоди недійсною.

Належних і допустимих доказів, які б свідчили про укладення удаваного правочину, ОСОБА_9 не надано як суду першої інстанції, так і апеляційному суду.

Позовних вимог щодо переводу прав покупця на своє ім'я за цим договором, ОСОБА_9 не заявлялось.

Судом не враховано, що спірну частку будинку було придбано в період зареєстрованого шлюбу ОСОБА_3 і ОСОБА_4

За таких обставин суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо наявності підстав для визнання недійсним договору купівлі продажу 32/100 частки будинку та безпідставно відмовив у задоволенні позову ОСОБА_3 про розподіл її, як спільного сумісного майна подружжя.

Таким чином, з урахуванням встановлених обставин справи та положень закону, виходячи із засад розумності та справедливості, колегія суддів вважає за необхідне оскаржуване рішення, як таке, що не відповідає встановленим обставинам справи, ухвалене з порушенням норм процесуального закону та неправильним застосуванням положень матеріального закону, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.

.

Питання щодо розподілу судових витрат, відповідно до положень статті 88 ЦПК України, ОСОБА_3 в апеляційній скарзі і при розгляді справи в апеляційному суду не ставиться.

Керуючись ст.ст.303,307,309 ЦПК України, колегія суддів

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 25 червня 2014 року скасувати.

Відмовити ОСОБА_3 у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_4 в частині визнання права особистої власності на нерухоме майно: житловий будинок АДРЕСА_3 в місті Маріуполі;

Відмовити ОСОБА_5 у задоволенні позову до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6 про визнання недійсним договору купівлі-продажу будинку АДРЕСА_3 укладеного між ОСОБА_6 і ОСОБА_3, та посвідченого приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області ОСОБА_15 за Р.№584 16 лютого 2006 року та у задоволенні позову про визнання права власності;

Відмовити ОСОБА_9 у задоволенні позову до ОСОБА_4, ОСОБА_10, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу 9/25 часток жилого будинку АДРЕСА_4 укладеного між ОСОБА_10 та ОСОБА_4, та посвідченого приватним нотаріусом Маріупольського міського нотаріального округу Донецької області ОСОБА_11, за Р. № 8430 17 грудня 2005 року та у задоволенні позову про визнання права власності.

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_4 в частині розподілу сумісного майна, - 9/25 частин жилого будинку за адресою:АДРЕСА_4 задовольнити.

Визнати 9/25 часток жилого будинку за адресою:АДРЕСА_4 Донецької області спільною сумісною власністю подружжя в рівних долях та розподілити його, шляхом визнання права власності за ОСОБА_3 та ОСОБА_4, за кожним, на 9/50 часток цього будинку.

Рішення набирає законної сили з дня проголошення, може бути оскаржене протягом двадцяти днів до касаційної інстанції.

Судді