Рішення № 40153919, 11.08.2014, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Дніпро)

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/6157/14 Справа № 208/9240/13-ц Головуючий у 1 й інстанції - Дячков С. В. Доповідач - Черненкова Л.А.Категорія 21

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 серпня 2014 року м. Дніпропетровськ

Судова колегія судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:

головуючого судді - Черненкової Л.А.

суддів - Дерев`янка О.Г., Петешенкової М.Ю.

при секретарі - Видюковій Ю.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_2, ОСОБА_3 на рішення Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 30 травня 2014 року по справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, треті особи: приватний нотаріус Дніпродзержинського міського нотаріального округу ОСОБА_5, Заводський відділ державної виконавчої служби Дніпродзержинського міського управління юстиції, ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним, та за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_3, третя особа: приватний нотаріус Дніпродзержинського міського нотаріального округу ОСОБА_5 про визнання договору дарування дійсним, про визнання права власності на нерухоме майно, -

В С Т А Н О В И Л А:

22.11.2013 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зазначеним позовом, за яким просив суд визнати недійсним договір дарування від 24.07.2013 року 1\2 частини житлового будинку АДРЕСА_1, посвідчений 24 липня 2013 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5, зареєстрований в реєстрі за № 645; застосувати наслідки недійсності правочину та скасувати державну реєстрацію прав за вказаним договором дарування; стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 моральну шкоду у сумі 2 000 грн. та судові витрати. В обґрунтування позову посилався на те, що 24 липня 2013 року ОСОБА_3 уклав договір дарування згідно якого припинилось його право власності на 1\2 частини будинку АДРЕСА_1, що було зареєстровано приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Даним правочином відповідач порушив законні права та інтереси позивача, оскільки внаслідок відчуження відповідачем належного йому майна виявилось неможливим звернення стягнення на вказане майно для задоволення вимог позивача, як стягувача за виконавчим провадження. 27.09.2011 року набрало чинності рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 сум в рахунок відшкодування матеріальної шкоди - 35 969,79 грн., в рахунок відшкодування моральної шкоди - 20 000 грн., в рахунок судових витрат - 1 600 грн. 04.03.2013 року у Заводському відділі державної виконавчої служби Дніпродзержинського міського управління юстиції було відкрито виконавче провадження з примусового виконання зазначеного рішення суду. 15.07.2013 року за викликом державного виконавця ВДВС з'явився ОСОБА_3, повідомив що ніде не працює, зобов'язався погасити борг, про що було складено акт державного виконавця. Постановою державного виконавця від 22.07.2013 року накладено арешт на все майно ОСОБА_3 та останній про це був повідомлений в цей же день, про що складений акт державного виконавця. Дізнавшись про накладений на його майно арешт, відповідач з метою збереження свого майна та ухилення від виконання вказаного вище рішення суду, 24.07.2013 року здійснив відчуження належного йому нерухомого майна у зв'язку з чим виявилось неможливим виконання рішення суду про стягнення з відповідача грошових коштів. Це стало можливим у зв'язку з відсутністю у ВДВС доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно і постанова про арешт майна та оголошення заборони на його відчуження надсилається до Реєстраційної служби Міністерства юстиції України для реєстрації такої постанови у відповідному реєстрі. Позивач вважає, що на час вчинення правочину відповідач був обмежений у праві розпорядження своїм майном та згідно чинного законодавства не мав права відчужувати належне йому майно у зв'язку з чим такий правочин слід вважати недійсним у відповідності до вимог ч.6 ст.12 ЗУ «Про виконавче провадження», згідно яких боржник зобов'язаний утримуватися від вчинення дій, які унеможливлюють чи ускладнюють виконання рішення. Недійсним правочином позивачу спричинені збитки та моральна шкода і вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

21 січня 2014 року третя особа ОСОБА_2 звернулася до суду із зазначеним позовом, за яким просила суд визнати дійсним договір дарування 1\2 частини будинку АДРЕСА_1, укладений 24.07.2013 року між нею та відповідачем ОСОБА_3; визнати за нею право власності на 1\2 частину будинку АДРЕСА_1; стягнути з відповідача ОСОБА_4 на її користь судові витрати в сумі 301,81 грн. В обґрунтування позову посилалася на те, що вона вважає себе власником 1\2 частини будинку АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 24.07.2013 року, укладеного між нею та відповідачем ОСОБА_3, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5, зареєстрований в реєстрі за № 645, оскільки нотаріусом було перевірено дані Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та в ході перевірки факту заборони відчуження або арешту нерухомого майна не встановлено. За таких обставин договір дарування від 24.07.2013 року, укладеного між нею та ОСОБА_3, є дійсним, а вона є власником та володіє 1\2 частиною будинку АДРЕСА_1.

Рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 30 травня 2014 року ухвалено: позов ОСОБА_4 задовольнити повністю; визнати недійсним договір дарування від 24.07.2013 року 1\2 частини житлового будинку АДРЕСА_1, посвідчений 24 липня 2013 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5, зареєстрований в реєстрі за № 645; застосувати наслідки недійсності правочину та скасувати державну реєстрацію прав за договором дарування від 24.07.2013 року 1\2 частини житлового будинку АДРЕСА_1, посвідчений 24 липня 2013 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5, зареєстрований в реєстрі за № 645, про що внести відповідні зміни в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 2000 грн. у відшкодування моральної шкоди та 229,41 грн. у відшкодування витрат по оплаті судового збору; в задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_4 у задоволенні його позовних вимог, позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнити в повному обсязі, визнавши за нею право власності на 1\2 частини будинку АДРЕСА_1, стягнути з ОСОБА_4 на її користь суму сплаченого судового збору в розмірі 150,91 грн., посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_4 у задоволенні його позовних вимог, позовні вимоги ОСОБА_2 задовольнити в повному обсязі, визнавши за нею право власності на 1\2 частини будинку АДРЕСА_1, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Судова колегія, заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, що з'явилися, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційних скарг в їх межах та межах позовних вимог, вважає за необхідне їх задовольнити частково з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом першої інстанції встановлено, що 24 липня 2013 року ОСОБА_3 уклав договір дарування згідно якого, припинилось його право власності на 1/2 частину будинку АДРЕСА_1. Цього ж дня приватним нотаріусом Дніпродзержинського міського нотаріального округу ОСОБА_5 було зареєстровано припинення права власності ОСОБА_3 на частину будинку за вказаною вище адресою в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. 27.09.2011 року набрало чинності рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 35969,79 грн. - у рахунок відшкодування матеріальної шкоди, 20000 грн. - у рахунок відшкодування моральної шкоди, 1600 грн. - в рахунок відшкодування витрат, пов'язаних з оплатою юридичної допомоги адвоката. 04.03.2013 року у Заводському відділі ДВС Дніпродзержинського МУЮ було відкрито виконавче провадження з примусового виконання вищезазначеного рішення суду. Постанова про відкриття виконавчого провадження була отримана відповідачем ОСОБА_3 24.03.2013 року, що підтверджується повідомленням про вручення відправлення. 15.07.2013 року за викликом державного виконавця до Заводського відділу ДВС з'явився ОСОБА_3, повідомив що ніде не працює, зобов'язується погасити борг, про що було складено акт державного виконавця. В ході проведення виконавчих дій державним виконавцем було з'ясовано, що за боржником зареєстроване право власності на нерухоме майно, а саме: 1/2 частина будинку АДРЕСА_1. На підставі заяви стягувача, 22.07.2013 року постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження було накладено арешт на все майно ОСОБА_3 Копії зазначеної постанови надіслано сторонам виконавчого провадження - для відома та до Реєстраційної служби Дніпродзержинського МУЮ - для виконання. 22.07.2013 року ОСОБА_3 був повідомлений про накладення арешту на все належне йому майно, про що було складено акт державного виконавця. До Реєстраційної служби Дніпродзержинського МУЮ постанова державного виконавця про накладення арешту на майно ОСОБА_3 надійшла 29.07.2013 року.

Суд першої інстанції ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_4, виходив з того, що внаслідок відчуження відповідачем ОСОБА_3 належного йому майна, права та законні інтереси позивача ОСОБА_4 були порушені, що виявилось у неможливості звернення стягнення на належне відповідачу майно для задоволення вимог позивача, як стягувача за виконавчим провадженням. Незаконність відчуження спірного майна також пояснюється наявністю заборони відчуження, яка була накладена державним виконавцем Заводського відділу ДВС на все майно відповідача. На час укладення правочину, відповідачу добре було відомо про існування рішення суду про стягнення з нього грошових коштів, відкритого у відношенні нього виконавчого провадження та про накладений арешт (заборону відчуження) на все належне йому майно. Фактична можливість для укладення правочину виникла у відповідача ОСОБА_3 внаслідок того, що у Державній виконавчій службі відсутній доступ до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, і у зв'язку з цим постанова про арешт та оголошення заборони на його відчуження надсилається до Реєстраційної служби Міністерства юстиції України для реєстрації такої постанови у відповідному реєстрі. Таким чином між часом винесення відповідної постанови державного виконавця до її реєстрації в державному реєстрі речових прав проходить певний проміжок часу. В цей проміжок часу (з моменту винесення постанови до її реєстрації в державному реєстрі речових прав) відповідачем було здійснено відчуження належного йому майна. Отже, з вище наведеного можливо зробити висновок, що на час вчинення правочину відповідач був обмежений у праві розпорядження своїм майном та згідно чинного законодавства не мав права відчужувати належне йому майно, з зв'язку з чим, такий правочин (договір дарування) слід вважати недійсним. Позивач стверджує, що відповідачем внаслідок укладення правочину 24.07.2013 року було завдано збитків та моральної шкоди. Зазначене твердження пояснюється тим, що позивач змушений звертатися до суду для того, щоб захистити свої права як стягувача за виконавчим провадженням - для звернення стягнення на належне боржнику майно. У зв'язку з цим він змушений нести витрати на правову допомогу та судові витрати. Крім того, відповідач своїми протиправними діями завдав йому моральної шкоди. У зв'язку із переліченими неправомірними діями з боку відповідача позивач зазнав значної моральної шкоди, яка виразилася в емоційних та душевних стражданнях та хвилюваннях спричинених протиправною поведінкою відповідача та необхідністю судового захисту своїх порушений прав як стягувача за виконавчим провадженням. Розмір моральної шкоди позивач оцінює у 2000 грн. Суд приймає таке обґрунтування моральної шкоди та її розміру.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2 районний суд не обґрунтував своє рішення.

Судова колегія вважає, що з висновками суду погодитись не можна, оскільки вони не відповідають обставинам справи; недоведені обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; суд неправильно застосував норми матеріального права; неповно суд з'ясував обставини, що мають значення для справи, порушив норми процесуального права.

Згідно з вимогами ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Проте зазначеним вимогам ухвалене судом рішення не відповідає.

Суд узагалі належним чином не з'ясував характер та суть заявлених вимог, норми права, якими вони регулюються; не зазначив, чи мали місце обставини, якими позивач обґрунтовував свої вимоги; не дав належної правової оцінки зібраним доказам.

Не ґрунтуються на вимогах закону висновки суду щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_4

В рішенні суду відсутнє обґрунтування відмови у задоволенні позову ОСОБА_2

Висновки суду не підтверджені належними та допустимими доказами у справі, зокрема, щодо факту того, що на час укладення правочину відповідачу добре було відомо про існування про накладеного арешту (заборону відчуження) на все належне йому майно, то цей факт спростовується матеріалами справи і носить характер припущення, що є недопустимим за судовим розглядом у відповідності до вимог ч.4 ст. 60 ЦПК України.

Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи. З цього слідує, що при вирішенні позову про визнання недійсним договору дарування суди повинні виходити із відповідних норм Цивільного кодексу України, якими регулюється вчинення саме цього виду договорів.

Договір дарування є особливою формою договорів, який опосередковує безоплатну передачу майна в власність від однієї сторони (дарувальника) до іншої сторони (обдарованого).

Згідно зі ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За п. 2 ст. 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Статтею 182 ЦК України передбачена необхідність державної реєстрації як прав на нерухомість, так і правочинів щодо нерухомості.

Суд не врахував зазначені вимоги закону та не врахував, що ст. 203 ЦК України насамперед встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а конкретні підстави для визнання договорів недійсними визначені ст. ст. 215, 218 - 235 ЦК України, і такі підстави повинні мати місце саме на час укладення такого договору. Тому визнання договору недійсним лише з мотивів недодержання загальних вимог для чинності правочину не можна визнати правильним.

Суд першої інстанції вирішуючи питання про визнання правочину недійсним, не звернув увагу на те, що сторони спірного правочину повинні бути сторонами у справі, оскільки вирішуються їх права. Позивач у своїй позовній заяві відповідачем зазначив лише дарувальника ОСОБА_3, а судом в рішенні зазначена обдарована особа - ОСОБА_2 в якості третьої особи, що є порушенням прав сторін правочину, недійсність якого вирішується в судовому порядку.

Судова колегія вважає, що вказані порушення призвели до неправильного вирішення справи, тому суд апеляційної інстанції на підставі п.п.1-4 ч.1 ст.309 ЦПК України рішення суду першої інстанції скасовує, ухвалює нове рішення із наступних підстав.

Спірні правовідносини між сторонами у справі виникли щодо визнання недійсним нотаріально посвідченого договору дарування від 24.07.2013 року 1\2 частини житлового будинку, укладеного між відповідачем ОСОБА_3 та третьою особою з самостійними вимогами ОСОБА_2

Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами), які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За позовом ОСОБА_4 підставами недійсності договору дарування від 24.07.2013 року є не виконання відповідачем ОСОБА_3 вимог ч.6 ст.12 Закону України «Про виконавче провадження», згідно яких боржник зобов'язаний утримуватися від вчинення дій, які унеможливлюють чи ускладнюють виконання рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 24.07.2013 року між відповідачем ОСОБА_3 та третьою особою з самостійними вимогами ОСОБА_2 укладений договір дарування 1/2 частину будинку АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Дніпродзержинського міського нотаріального округу ОСОБА_5 та зареєстрований у реєстрі за N 645. За умовами зазначеного договору ОСОБА_3 подарував ОСОБА_2 зазначене нерухоме майно (а.с.38-41).

На час укладення, посвідчення та реєстрації спірного договору дарування не існувало перешкод для вчинення правочину, оскільки встановлено судом та не заперечується сторонами у справі, що заборони відчуження нерухомого майна та (або) його арешту не було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Згідно пункту 6 Постанови № 671 Кабінету Міністрів 26 травня 2004 року «Про затвердження Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів» державна реєстрація правочинів проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до Реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням.

Оскільки договір дарування нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Дніпродзержинського міського нотаріального округу ОСОБА_5, зареєстрований в реєстрі правочинів та в реєстрі нотаріальних дій за № 645, сторонами дотримані вимоги чинного законодавства, зокрема, вимоги, які передбачені статтями 717,719,182 ЦК України.

Правовідносини між позивачем і відповідачем виникли з відшкодування шкоди, присудженої за рішенням суду, яке набрало законної сили 27.09.2011 року та примусового його виконання за виконавчим провадженням, яке відкрито 04.03.2013 року.

Закон України "Про виконавче провадження" визначає загальні правові основи організації та діяльності державної виконавчої служби, її завдання та компетенцію, а також учасників виконавчого провадження, закріплює їхні права та обов'язки, у тому числі право стягувачів і боржників та інших учасників виконавчого провадження на оскарження дій (бездіяльності) державного виконавця та порядок цього оскарження (ст. ст. 1, 2, 6, 12 Закону).

Згідно Постанови № 9 Пленуму Верховного суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року зазначено, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Позивач ОСОБА_4 не є стороною оскаржуваного договору дарування, а належних та допустимих доказів на підтвердження того, що його права чи інтереси порушено, суду не надано.

До частини будинку, яка була подарована відповідачем ОСОБА_3 - ОСОБА_2, позивач ОСОБА_4 ніякого відношення не має, так само як і не має у нього права на це нерухоме майно.

Виконавче провадження з примусового виконання рішення суду не надає право позивачу на вказане нерухоме майно, як і не надає йому таке право винесена державним виконавцем постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 22.07.2013 року, яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію обтяжень - 08.08.2013 року, та в якому, зокрема, не зазначено конкретне нерухоме майно, яке було подароване відповідачем 24.07.2013 року (а.с.9-10).

Ч.6 ст.12 Закону України «Про виконавче провадження», згідно яких боржник зобов'язаний утримуватися від вчинення дій, які унеможливлюють чи ускладнюють виконання рішення, - не може бути застосована до спірних правовідносин, оскільки ця норма не анулює норму Закону, згідно якої власник має право на володіння, користування та розпорядження своїм майном (ст. 317 ЦК України) та правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ч.1 ст. 316 ЦК України), та крім того, не доведено та не встановлено за матеріалами справи, що укладений договір дарування частини будинку унеможливлює чи ускладнює виконання рішення суду щодо відшкодування шкоди.

Отже, судовою колегією встановлено, що оскільки спірний договір дарування не суперечить положенням вищевказаним нормам закону або іншим нормам закону із зазначених підстав у позові, та в свою чергу не порушує права, свободи та інтереси позивача, то не має підстав для визнання його недійсним, у зв'язку з чим вказані позовні вимоги про визнання вказаного договору недійсним є безпідставними та задоволенню не підлягають

Пункт 7 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочину недійсним" № 9 від 06.11.2009 року роз'яснює, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Відповідно до ст. ст. 3, 4 ЦПК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених прав, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає порушені права цих осіб у спосіб, визначений законами України.

Крім того, відповідно до вимог ст. 16 ЦК, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту.

Обравши способом захисту визнання правочину недійсним, позивач відповідно ст. 10 ЦПК зобов'язаний довести правову та фактичну підставу недійсності правочину.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України суд, встановивши фактичні обставини справи, для вирішення спору повинен застосовувати правову норму, яка регулює виниклі правовідносин.

Стаття 215 ЦК України установлює загальне правило про те, що правочин є недійсним у зв'язку з недодержанням у момент його вчинення стороною (сторонами) загальних вимог, які необхідні для чинності правочину, передбачених ст. 203 ЦК України.

Виходячи із встановлених по справі обставин та зі змісту вищенаведеного матеріального Закону, з врахуванням роз'яснення постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочину недійсним" № 9 від 06.11.2009 року, судова колегія дійшла до висновку, що відсутні правові підстави для визнання недійсним вчиненого 24 липня 2013 року правочину - договору дарування частини житлового будинку дарувальником відповідачем ОСОБА_3 на користь обдарованої особи -ОСОБА_2.

Суд не вповноважений відповідно до вимог закону скасовувати державну реєстрацію нерухомого майна на що не звернув увагу суд першої інстанції, ухвалив тим самим незаконне рішення.

Судова колегія не вбачає підстав також для відшкодування моральної шкоди, оскільки порушення прав, інтересів чи свобод позивача ОСОБА_4 за розглядом справи не встановлено.

Таким чином, аналізуючи докази у справі, судова колегія дійшла висновку про те, що позовні вимоги позивача ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування від 24.07.2013 року 1\2 частини житлового будинку АДРЕСА_1, посвідченого 24 липня 2013 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_5, зареєстрованого в реєстрі за № 645; про застосування наслідків недійсності правочину та скасування державної реєстрації прав за вказаним договором дарування; про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 моральної шкоду у сумі 2 000 грн. - є безпідставними, необґрунтованими та недоведеними, що є підставою для ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_4

Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_3 про визнання договору дарування дійсним, про визнання права власності на нерухоме майно, - судова колегія вважає безпідставними, оскільки не зазначено у позовній заяві та не має обґрунтування підстав для визнання вказаного правочину дійсним і визнання права власності на нерухоме майно у відповідності до вимог закону, оскільки не встановлено, що права позивача ОСОБА_2 порушені та у неї є спір про право.

Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суди повинні враховувати положення ч. 2 ст. 328 ЦК України, якою встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.

У зв'язку з тим, що спірний договір дарування на підставі якого позивач ОСОБА_2 набула права власності на 1\2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 відповідає вимогам закону, не визнаний судом недійсним, фактично доводи в позовній заяві носять характер заперечення на позовні вимоги про визнання спірного договору недійсним, то судова колегія дійшла висновку, що відсутні правові підстави для задоволення позову ОСОБА_2

На підставі ст. 88 ЦПК України ч.5, - якщо суд апеляційної інстанції ухвалює нове рішення то відповідно змінює розподіл судових витрат.

Зважаючи на те, що у зв'язку з відмовою у задоволенні позовних вимог позивачам не відшкодовуються судові витрати, понесені ним за розглядом цієї справи, то у судової колегії не має підстав для стягнення цих судових витрат на користь вказаних позивачів.

Керуючись ст.ст.303,307, п.п.1-4 ч.1 ст.309, ст.316, ч.1 ст.218 ЦПК України, судова колегія, -

ВИРІШИЛА :

Апеляційні скарги ОСОБА_2, ОСОБА_3 - задовольнити частково.

Рішення Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 30 травня 2014 року - скасувати з ухваленням нового рішення.

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3, треті особи: приватний нотаріус Дніпродзержинського міського нотаріального округу ОСОБА_5, Заводський відділ державної виконавчої служби Дніпродзержинського міського управління юстиції, ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним.

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_3, третя особа: приватний нотаріус Дніпродзержинського міського нотаріального округу ОСОБА_5 про визнання договору дарування дійсним, про визнання права власності на нерухоме майно.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення, однак може бути оскаржено шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Судді