Постанова № 39931220, 23.07.2014, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"16" липня 2014 р. Справа № 920/734/14

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Гончар Т. В., суддя Білецька А.М., суддя Істоміна О.А.

при секретарі Сіренко К.О.

за участю представників:

позивача - не з'явився,

відповідача - не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача (вх.№1661С/3-11) на рішення господарського суду Сумської області від 19.05.14 у справі № 920/734/14

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Конвалія-Ш", м. Шостка, Сумської області

до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Шостка, Сумської області

про визнання недійсним договору,

ВСТАНОВИЛА:

У квітні 2014р. Товариство з обмеженою відповідальністю "Конвалія-Ш" звернулося до господарського суду Сумської області з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про визнання недійсним договору зберігання №1 від 08.09.2009р., укладеного між сторонами.

Рішенням господарського суду Сумської області від 19 травня 2014 року у справі №920/734/14 (суддя Левченко П.І.) у задоволенні позову відмовлено повністю. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Конвалія-Ш", м. Шостка, Сумської області до Державного бюджету України 1218,00 грн. судового збору.

Позивач з зазначеним рішенням не погодився, звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду Сумської області від 19 травня 2014 року у даній справі скасувати та прийняти нове рішення про залишення позовної заяви без розгляду.

Так, в обґрунтування наявності правових підстав для звернення з апеляційною скаргою до суду, заявник посилається на те, що оскаржуване рішення ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права. При подачі зазначеного позову до суду в порушення ст. 57 ГПК України позивачем (апелянтом) не були додані до позовної заяви документи про сплату судового збору у встановленому порядку та розмірі. Але незважаючи на це, суд порушив провадження по справі та розглянув її по суті.

У відповідності до ст. 63 ГПК України суддя повертає позовну заяву і додані до неї документи без розгляду, якщо не подано доказів сплати судового збору у встановлених порядку та розмірі.

З огляду на це суд не мав права ухвалювати оскаржуване рішення, оскільки позивачем не були дотримані вимоги щодо сплати судового збору.

Подаючи до суду позов позивач мав на меті примусити відповідача до виконання ним зобов'язань за договором. Після відправлення позову позивач з відповідачем дійшли згоди по спірним питанням щодо виконання сторонами зобов'язань по договору зберігання № 1 від 08.09.2009 р., та позивач не звернувся до суду про повернення позовної заяви, оскільки вважав, що суд не порушить провадження у справі та поверне її з причин не сплати судового збору.

По суті вирішення даного господарського спору Товариство з обмеженою відповідальністю "Конвалія-Ш" заперечень не надало.

Відповідач відзиву на апеляційну скаргу не надав.

В судове засідання 16 липня 2014 року позивач (заявник апеляційної скарги) та відповідач своїх уповноважених представників не направили, про час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, що підтверджується матеріалами справи (а.с. 193, 196-200).

07.07.2014р. (вх.№5288) від позивача надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності його представника, зазначивши, крім того, що свої вимоги підтримує у повному обсязі та просить суд їх задовольнити.

Згідно з п. 3.12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.11 р. «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» неявка у судове засідання однієї із сторін, належним чином повідомленої про час та місце цього засідання, не перешкоджає такому переходові до розгляду позовних вимог, якщо у господарського суду відсутні підстави для відкладення розгляду справи, передбачені ч. 1 ст. 77 ГПК України.

Оскільки, всі учасники судового процесу були належним чином повідомлені про час та місце розгляду апеляційної скарги, проте відповідач та скаржник не скористалися своїми правами, передбаченими статтею 22 ГПК України та виходячи з того, що явка сторін не визнавалася обов'язковою судом, а участь в засіданні суду (як і інші права, передбачені статті 22 ГПК України) є правом, а не обов'язком сторони, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду апеляційної скарги по суті за відсутності відповідача та заявника апеляційної скарги, за наявними у справі доказами.

Перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та докази по справі на їх підтвердження, їх юридичну оцінку та доводи апеляційної скарги в межах вимог, передбачених ст. 101 ГПК України, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, виходячи з наступного.

Як свідчать матеріали справи, вірно встановлено судом першої інстанції та під час апеляційного провадження, 08.09.2009 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Конвалія-Ш" (продавець) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (покупець) був укладений договір купівлі-продажу № 2 (договір), відповідно до умов якого позивач зобов'язався передати відповідачеві нафтопродукти (товар), а останній зобов'язується прийняти та оплатити товар на умовах даного договору (п.1.1.).

Пунктом 2.1 зазначеного договору визначено, що його предметом є товар в асортименті у відповідності з накладними, які є невід'ємною частиною договору, а пунктом 2.1 договору купівлі-продажу № 2 від 08.09.2009 року визначено, що поставка (передача) товару здійснюється на АЗС, що належать позивачеві. Факт поставки (передачі) товару підтверджується документом про передачу товару (видатковою накладною). Датою поставки (передачі) товару є дата, визначена у документі про його передачу.

Позивач у позові зазначає, що на підставі зазначеного договору купівлі-продажу, по видатковим накладним (арк. с. 8-82) ним передано відповідачеві 630,93 тис. куб. м нафтопродуктів.

08.09.2009 року між сторонами у справі був укладений договір зберігання № 1 (договір зберігання), за умовами якого відповідач (поклажодавець) передає, а позивач (зберігач) приймає на відповідальне зберігання нафтопродукти (товар), найменування, вартість та кількість якого вказується в актах прийому-передачі до цього договору.

На виконання договору зберігання, відповідач передав позивачеві на відповідальне зберігання 630,93 тис. куб. м нафтопродуктів, що підтверджується наданими до матеріалів справи копіями актів приймання-передачі (а.с. 84-160).

Звертаючись до господарського суду, позивач послався на те, що 15 січня 2014 року відповідач звернувся до позивача з листом в якому просив повернути йому зі зберігання нафтопродукти у кількості 630,93 тис. куб. м за вирахуванням вартості зберігання.

На цей лист позивач відповів відповідачу, що у зв'язку з тим, що оплата за зберігання нафтопродуктів ним до даного часу не проведена, а також враховуючи норми природного убутку при зберіганні, відповідач може забрати зі зберігання нафтопродукти по першій вимозі, але за вирахуванням втрат при зберіганні згідно норми цих втрат.

У відповідь на лист позивача відповідач послався на договір зберігання, в якому відсутній пункт про норми природного убутку нафтопродуктів та передбачена оплата зберігання в кінці договору. Тому відповідач вимагає скласти графік відвантаження нафтопродуктів для надання бензовозів. В іншому разі він буде вимушений звернутися до суду для стягнення вартості цих нафтопродуктів за цінами, які є на даний час.

Зі змісту цих листів відповідача позивач зробив висновок, що у відповідача не було наміру реального збереження вказаних нафтопродуктів, тобто зазначений договір зберігання не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними, а був укладений відповідачем з метою отримання коштів за вказані нафтопродукти.

Позов обґрунтований положеннями ст.ст. 15, 203, 215, 216 ЦК України.

Вирішуючи даний господарський спір, суд першої інстанції виходив з обставин, за якими встановив, що доводи позивача щодо відсутності у відповідача наміру реального збереження нафтопродуктів за оспорюваним договором та щодо того, що зазначений договір зберігання не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а був укладений відповідачем з метою отримання коштів за вказані нафтопродукти, спростовуються наявними у справі матеріалами та обставинами справи.

Тому, зважаючи на те, що позивачем не доведено факту наявності підстав для визнання договору зберігання № 1 від 08.09.2009 року недійсним в розумінні ст. ст. 203, 215 ЦК України, місцевий господарський суд дійшов висновку про безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог, що має наслідком відмови у позові.

З даними висновками повністю погоджується колегія суддів апеляційної інстанції, оскільки вони відповідають обставинам справи та наявним матеріалами у справі, їм дана правильна та повна правова оцінка.

Повторно переглядаючи справу, здійснивши оцінку обставинам справи та правомірності застосування судом першої інстанції норм матеріального права до даних правовідносин, колегія суддів встановила наступне.

Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Зокрема, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України господарський договір є підставою виникнення господарських зобов'язань.

Відповідно до ст.ст. 627, 628, 629 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, зміст договору складається з умов, які визначаються на розсуд та за погодженням сторін, та умов, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства, договір укладений (підписаний сторонами) є обов'язковим для виконання кожної із сторін.

Господарським судом встановлено, що між сторонами у справі 08 вересня 2009 року укладено договір №1, який за своєю правовою природою є договором зберігання, за умовами якого:

- поклажодавець передає, а зберігач приймає на відповідальне зберігання нафтопродукти (товар), найменування, вартість та кількість якого вказується в актах прийому-передачі до цього договору (п.1.1.);

- переданий на зберігання товар не переходить у власність зберігача (п.1.2.);

- приймання-передача товару на зберігання, оформлюється актом приймання-передача товару на відповідальне зберігання, що складаються в день прибуття товару та підписуються представниками сторін (п.2.1.4.);

- зберігач зобов'язаний повернути товар поклажодавцю за першою вимогою останнього (п.2.1.5.);

- за зберігання товару поклажодавець здійснює оплату зберігачеві у розмірі 30,00 грн. з ПДВ на місяць за 1 тн (п. 4.1.);

- поклажодавець здійснює платежі за цим договором в кінці договору зберігання на підставі рахунку (п. 4.2.);

- цей договір набуває чинності з моменту його підписання обома сторонами і діє до 31.12.2009р. Якщо за 30 календарних днів до моменту закінчення терміну дії цього договору жодна зі сторін не вимагатиме його розірвання, договір автоматично продовжується на наступний календарний рік і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором (п. 7.1.).

Даний договір зберігання підписаний уповноваженими представниками сторін правочину без зауважень.

Як вказано вище, у п. 7.1. договору зберігання, сторони погодили, що даний договір може бути розірвано кожною із сторін.

Слід зазначити, що в матеріалах справи відсутні докази розірвання цього договору і таких доказів суду не надано. Отже, виходячи з зазначених умов договору, він є пролонгованим.

Предметом даного господарського спору є заявлена позивачем вимога про визнання недійсним договору зберігання № 1 від 08.09.2009 року.

Частиною першою статті 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з частиною четвертою статті 179 Цивільного кодексу України, при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Статтею 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У відповідності до статті 180 Господарського кодексу України, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх істотних умов. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Згідно з частинами першою і другою статті 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Проаналізувавши умови спірного договору, колегія суддів констатує, що в даному випадку при підписанні договору сторони дійшли згоди щодо всіх істотних умов договору зберігання товару, найменування, вартість та кількість якого вказується в актах прийому-передачі до цього договору. Оскаржуваний позивачем договір підписаний обома сторонами, має двосторонній зобов'язувальний характер, його умови не суперечать вимогам чинного законодавства, цілям господарської діяльності позивача та відповідача.

В обґрунтування позову позивач вказує на те, що договір зберігання не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними, а був укладений відповідачем з метою отримання коштів за вказані нафтопродукти.

В спростування наведених позивачем доводів колегія суддів зазначає наступне.

Так, судом першої інстанції вірно встановлено, що 15.01.2014 року відповідач звернувся до позивача з листом б/н від 15.01.2014 року (а.с. 161) про повернення йому зі зберігання нафтопродуктів у кількості 630,93 тис. куб. м за вирахуванням вартості зберігання.

У відповіді на цей лист позивач листом (вих. № 1 від 22.01.2014 р.) (а.с. 162) повідомив відповідачу про непроведення ним оплати за зберігання нафтопродуктів та зазначив, що відповідач з врахуванням норм природних втрат при зберіганні може забрати нафтопродукти за першою вимогою, але за вирахуванням збитку при зберіганні згідно норм природних втрат.

У листі-відповіді б/н від 04.03.2014 року (а.с. 163) відповідач звернув увагу позивача на відсутність у договорі зберігання умов щодо норми природних втрат нафтопродуктів, за яким передбачена оплата за зберігання в кінці договору на підставі рахунку.

Враховуючи дану переписку у сукупності з іншими матеріалами справи, колегія суддів, як і суд першої інстанції, вважає, що доводи позивача щодо відсутності у відповідача наміру реального збереження нафтопродуктів за оспорюваним договором та щодо того, що зазначений договір зберігання не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а був укладений відповідачем з метою отримання коштів за вказані нафтопродукти, спростовуються наявними у справі матеріалами та обставинами справи. Так, відповідне спростовується: передачею відповідачем та прийняттям позивачем на зберігання 630,93 тис. куб. м. нафтопродуктів у відповідності до умов оспорюваного позивачем договору зберігання № 1 від 08.09.2009 року; вищезазначеною вимогою відповідача, викладеною у листі б/н від 04.03.2014 року, скласти графік відвантаження переданих на відповідальне зберігання позивачеві нафтопродуктів для надання бензовозів, так як за умовами договору зберігання нафтопродуктів № 1 від 08.09.2009 року (п.2.1.5) позивач зобов'язаний повернути товар відповідачеві за першою вимогою останнього та передбачена оплата за зберігання в кінці договору на підставі рахунку (п.4.2). Отже, вищезазначене свідчить про здійснення сторонами правочину дій саме на виконання умов договору зберігання та на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечить цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Однак, ані позивачем, ані заявником апеляційної скарги не доведено, що спірний договір укладено з порушенням приписів чинного законодавства.

З урахування викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що в даному випадку відсутні докази наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків та які є підставою для визнання договору недійсним, в зв'язку з чим відсутні правові підстави для визнання недійсним договору зберігання № 1 від 08.09.2009 року.

Слід зазначити, що у відповідності до ст. 15, 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із способів захисту цивільного права та інтересу у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Аналогічно ст.20 ГК України передбачає можливість визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом з метою захисту прав і законних інтересів суб'єкта господарювання.

Отже, господарський договір, в тому числі спірний договір може бути визнаний недійсним за наявності двох умов: перша - це порушення ним прав та/або охоронюваних законом інтересів позивача; друга - це наявність передбачених законом підстав для визнання договору недійсним.

Втім позивач не довів, яким чином його права та/або інтереси порушуються спірним правочином. Відсутні в матеріалах справи й інші докази, які б могли б привести суд до висновку про наявність таких порушень прав, інтересів позивача.

В даному випадку зміст договору не суперечить діючому законодавству, сторони при його укладенні дійшли згоди стосовно всіх істотних умов договору, та своїми діями щодо виконання умов договору підтвердили, те, що вказаний договір був спрямований на реальне настання правових наслідків.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про відсутність обох необхідних умов для визнання договору недійсним (порушення права, інтересу позивача та порушення норми закону), а отже і про відсутність правових підстав для задоволення вимог позивача.

Крім того, колегія суддів вважає безпідставними твердження заявника апеляційної скарги про те, що господарський суд не мав права ухвалювати оскаржуване рішення, оскільки позивачем не були дотримані вимоги щодо сплати судового збору, враховуючи наступне.

Рішенням Конституційного суду України від 09.07.2002 №15-рп/2002 у справі за конституційним зверненням ТОВ «Торговий дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) роз'яснено, що обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист. З урахуванням викладеного положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Враховуючи зазначене, суд першої інстанції дотримався вищезазначеної конституційної норми та, зважаючи на відсутність від позивача заяви (клопотання) про відмову від позову у порядку п.4 ч. 1 ст. 80 ГПК України (після порушення провадження у справі), або у порядку п.9 ч.1 ст. 63 ГПК України (до порушення провадження у справі, у зв'язку з врегулюванням спірних питань), прийняв позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Конвалія-Ш" до провадження та постановив з цього приводу законне та обґрунтоване рішення, розглянувши позов по суті.

Разом з цим, у п. 2.23. постанови Пленуму Вищого господарського суду передбачено, що якщо у процесі розгляду прийнятої заяви (скарги) господарським судом з'ясовано факт неподання доказів оплати судового збору, суд у залежності від конкретних обставин справи може стягнути належну суму судового збору за результатами вирішення спору з урахуванням приписів частин першої - четвертої ст. 49 ГПК України або ж залишити позов (заяву, скаргу) без розгляду на підставі п. 5 ч. 1 ст. 81 ГПК України.

З огляду на це, судом першої інстанції, з урахуванням конкретних обставин справи, і були виконані вказані вимоги - суд вирішив спір по суті та за результатами вирішення спору, з урахуванням приписів частин 1 - 4 ст. 49 ГПК України, стягнув з Товариства з обмеженою відповідальністю "Конвалія-Ш", м. Шостка, Сумської області до державного бюджету України 1218,00 грн. судового збору.

Таким чином, вимоги заявника апеляційної скарги про залишення заяви без розгляду у даній справі не мають правових підстав та відхиляються колегією суддів за безпідставністю.

Колегія суддів також зазначає, що у контексті статті 1 ГПК України та статті 3 ЦК України, кожна особа має право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. Тобто, названими статтями встановлено, що особа має право на звернення до господарського суду, коли діями відповідача порушується її право чи інтереси, а не взагалі з будь-яких питань, де, як вважає заявник, є порушення норм чинного законодавства.

Отже, для звернення до суду заявник апеляційної скарги повинен був обґрунтувати не лише порушення стороною положень чинного законодавства, а і свій матеріально-правовий інтерес.

Проте, як вважає колегія суддів, скаржником не надано жодного аргументованого правового доказу того, що сторонами при укладанні спірного договору порушені права або інтереси Товариства з обмеженою відповідальністю "Конвалія-Ш".

Таким чином, факти, викладені в апеляційній скарзі позивача і його посилання на неправильне застосування та порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при розгляді справи, не знайшли свого підтвердження.

Приймаючи до уваги вищезазначене, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що обставини справи були всебічно і повно досліджені господарським судом, а тому рішення господарського суду Сумської області від 19.05.14 у справі № 920/734/14 відповідає чинному законодавству та фактичним обставинам справи, а доводи заявника, з яких подана апеляційна скарга про скасування рішення, не можуть бути підставою для його зміни чи скасування.

На підставі викладеного та керуючись статтями статями 32-34, 43, 99, 101, пунктом 1 статті 103, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Сумської області від 19.05.2014р. у справі № 920/734/14 залишити без змін.

Постанова набирає чинності з дня її проголошення і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів.

Повний текст постанови підписано 21.07.2014 року.

Головуючий суддя Гончар Т. В.

Суддя Білецька А.М.

Суддя Істоміна О.А.