Ухвала суду № 39888172, 17.07.2014, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"17" липня 2014 р. м. Київ К/800/33546/13

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

головуючої: суддів: Блажівської Н.Є., Сіроша М.В., Юрченко В.П.,розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Київському районі м. Одеси Державної податкової служби на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2012 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2013 року

у справі № 2а/1570/8030/2011

за позовом Приватного підприємства «Лєсік & Т»

до Державної податкової інспекції у Київському районі м. Одеси

Державної податкової служби

про визнання протиправними та скасування податкових

повідомлень-рішень,-

В С Т А Н О В И В

Приватне підприємство «Лєсік & Т» (надалі також - позивач, ПП «Лєсік & Т») звернулось до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Київському районі м. Одеси Одеської області Державної податкової служби (надалі також - відповідач, ДПІ) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2012 року позов задоволено. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Київському районі м. Одеси Одеської області Державної податкової служби від 12 травня 2011 року №0001072301 про збільшення Приватному підприємству «Лєсік & Т» грошового зобов'язання по податку на додану вартість в розмірі 393060,00 грн., в тому числі 314448,00 грн. за основним платежем та 78612,00 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями та від 12 травня 2011 року №0001082301 про зменшення Приватному підприємству «Лєсік & Т» розміру від'ємного значення податку на додану вартість за 2009 рік у розмірі 802560 грн.

Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2013 року апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Київському районі м. Одеси Одеської області Державної податкової служби залишено без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2012 року - без змін.

Відповідач в касаційній скарзі, вказуючи на допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення вимог матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору, просить скасувати постанову Одеського окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2012 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2013 року і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Сторони у судове засідання 17 липня 2014 року явку уповноважених представників не забезпечили, хоча були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання. За таких обставин, касаційний розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, Вищий адміністративний суд України звертає увагу на наступне.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, які не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, фактичною підставою прийняття податкових повідомлень-рішень від 12 травня 2011 року №0001072301(збільшено грошове зобов'язання по ПДВ в розмірі 393060 грн., в тому числі 314448 грн. за основним платежем та 78612 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями), а також №0001082301 (зменшено від'ємне значення ПДВ на 802560 грн.), стали висновки відповідача, викладені в акті перевірки від 11 квітня 2014 року №747/23-02/32153060/27, про порушення позивачем вимог підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» (надалі також - Закон; тут і надалі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), статей 203, 215 Цивільного кодексу України, що призвело до завищення залишку від'ємного значення ПДВ, який після бюджетного відшкодування включається до складу податкового кредиту наступного податкового періоду по р. 26 декларації з податку на додану вартість на загальну суму 802560 грн., та заниження ПДВ, що підлягає сплаті на загальну суму 314448 грн.

Вказані висновки відповідача ґрунтуються тому, що позивачем у перевіряємому періоді було включено до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість по податковим накладним, отриманим від ТОВ «Торгінвест Плюс», ФОП ОСОБА_4, ПП «Фірма Промбудгрупа» та ТОВ «Альфа Агро Груп» на загальну суму 948573 грн. Разом з тим, в ході проведення перевірки вказаних суб'єктів підприємництва було встановлено, що ТОВ «Торгінвест Плюс», ФОП ОСОБА_4, ПП «Фірма Промбудгрупа» припинили свою діяльність, а ТОВ «Альфа Агро Груп» не знаходиться за юридичною адресою, у зв'язку з чим провести перевірки цих суб'єктів господарювання не виявилося можливим. З урахуванням вказаних обставин, ДПІ прийшла до висновку, що взаємовідносини між позивачем та його контрагентами мали безтоварний характер, що свідчить про укладання між ними угод без наміру настання юридичних наслідків.

Відповідно до пункту 1.7 статті 1 Закону податковий кредит - сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Згідно з підпунктом 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8 1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Підпунктом 7.4.5 пункту 7.4 статті Закону визначено, що не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Податкова накладна, згідно з положеннями підпункту 7.2.6 пункту 7.2. статті 7 Закону, видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту.

Відповідно до підпункту 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 Закону право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку у порядку, передбаченому статтею 9 цього Закону.

З наведених законодавчих положень випливає, що обов'язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит, є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою використання у господарській діяльності, а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку.

За змістом наведених норм право платника податку на включення сум податку до податкового кредиту обумовлено юридичним складом, до якого входять такі юридичні факти, як придбання платником податку у інших платників цього податку товарів (послуг) або основних фондів, призначених для використання в оподатковуваних операціях, що відповідають цілям господарської діяльності платника податку; підтвердження податковою накладною, виписаною постачальником - платником податку, митною декларацією (іншими подібними документами, перелік яких встановлений підпунктом 7.2.6 пункту 7.2 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість») суми нарахованого (сплаченого) податку в ціні придбання товару (послуг).

Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що між позивачем та ТОВ «Торгінвест Плюс», ФОП ОСОБА_4, ПП «Фірма Промбудгрупа» та ТОВ «Альфа Агро Груп» були укладені договори поставки сільгосппродукції, відповідно до яких останні прийняли на себе обов'язок поставити позивачу кукурудзу, ячмінь та пшеницю, а ПП «Лєсік & Т» зобов'язалося здійснити оплату за цей товар.

Фактичне здійснення господарських операцій на виконання умов договору підтверджується наявними у матеріалах справи доказами, а саме: податковими накладними, товарно-транспортними накладними, виписками з банківського рахунку, видатковими накладними, актами приймання.

Крім того, в матеріалах справи містяться докази подальшої реалізації поставленого позивачу товару третім особам.

На підставі наведених вище доказів, що були досліджені судами попередніх інстанцій та оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильний висновок про документальне підтвердження факту реального здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами.

При цьому, як встановлено судами попередніх інстанцій, на час фінансово-господарських правовідносин з позивачем та на час виписки податкових накладних контрагенти позивача були зареєстровані, як платники податку на додану вартість, мали свідоцтва платника податку на додану вартість та перебували у відповідному реєстрі ДПА України.

Суд акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» Суд визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.».

В той же час, відповідачем під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності, як і не доведено правомірності оскаржуваних податкових повідомлень-рішень.

Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують і не дають підстав для висновку, що судами при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Таким чином, ухвалені по справі рішення є законними і обґрунтованими, а зазначена в касаційній скарзі позиція не знаходить свого підтвердження матеріалами справи та не ґрунтується на положеннях чинного законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За таких обставин, суд, перевіривши у межах касаційної скарги правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, приходить до висновку, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій слід залишити без змін.

Керуючись статтями 222, 223, 224, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

У Х В А Л И В

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Київському районі м. Одеси Державної податкової служби залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 10 жовтня 2012 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 22 травня 2013 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення копій особам, що беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238, 2391 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуюча: Н. Є. Блажівська

Судді: М.В. Сірош

В.П. Юрченко