Постанова № 39578924, 26.06.2014, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа: № 2а-15022/11/2670 Головуючий у 1-й інстанції: Качур І.А.

Суддя-доповідач: Троян Н.М.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 червня 2014 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді - Троян Н.М.,

суддів - Бужак Н.П., Костюк Л.О.,

за участю секретаря - Костюченка М.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Оболонському районі місті Києва на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 грудня 2011 року за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Медилайн» до Державної податкової інспекції у Оболонському районі міста Києва про скасування податкового повідомлення-рішення, -

В С Т А Н О В И Л А:

У жовтні 2011 року позивач звернувся до суду з адміністративним позовом про скасування податкового повідомлення-рішення ДПІ у Оболонському районі міста Києва від 04.07.2011 № 0000262301, яким ТОВ «Медилайн» збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість в загальному розмірі 171151 грн 08 коп., у тому числі, за основним платежем в сумі 136920 грн 86 коп. та за штрафними (фінансовими) санкціями в розмірі 34230 грн.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 грудня 2011 року адміністративний позов задоволено.

Відповідач, не погоджуючись із зазначеною постановою, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить суд скасувати постанову та прийняти нову, якою у задоволенні позову відмовити.

В результаті апеляційного перегляду вказаного судового рішення, Київським апеляційним адміністративними судом ухвалено постанову, якою апеляційну скаргу ДПІ у Оболонському районі м. Києва задоволено, постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 08 грудня 2011 року скасовано та прийнято нову постанову, якою в задоволенні адміністративного позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Медилайн» до Державної податкової інспекції у Оболонському районі м. Києва про скасування податкового повідомлення-рішення відмовлено.

Однак, під час розгляду даної адміністративної судом Касаційної інстанції встановлено допущення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що призвело до помилкового вирішення справи, у зв'язку з чим Вищим адміністративним судом України прийнято ухвалу, якою касаційну скаргу ТОВ «Медилайн» задоволено, постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 12.06.2012 у справі № 2а-15022/11/2670 скасовано, справу № 2а-15022/11/2670 направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, з урахуванням висновків Вищого адміністративного суду України, які у свою чергу є обов'язковими до виконання, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а постанова суду першої інстанції - скасуванню, виходячи з наступного.

Як свідчать матеріали справи, в період з 03.06.2011 по 09.06.2011 службовими особами ДПІ у Оболонському районі м. Києва проведена невиїзна документальна перевірка ТОВ «Медилайн» з питань дотримання вимог податкового законодавства при взаємовідносинах з ТОВ «АММО» за період з 01.10.2010 року по 31.12.2010. За результатами вказаної перевірки відповідачем було складено акт № 275/23-1/32346502 від 20.06.2011,

В ході даної перевірки встановлено порушення позивачем вимог п.п. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», в результаті чого занижено податок на додану вартість на загальну суму 136920 грн 86 коп., у тому числі за жовтень 2010 року в сумі 14236 грн, листопад 2010 року в сумі 14689 грн 74 коп., грудень 2010 року в сумі 107995 грн 12 коп.

Керуючись висновками акту перевірки, ДПІ у Оболонському районі м. Києва 04.07.2011 року було прийнято податкове повідомлення-рішення № 0000262301, яким ТОВ «Медилайн» збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість в загальному розмірі 171151 грн 08 коп., у тому числі, за основним платежем в сумі 136920 грн 86 коп. та за штрафними (фінансовими) санкціями в розмірі 34 230 грн.

Однак, не погоджуючись з вищевказаним податковим повідомленням-рішенням позивач розпочав процедуру його адміністративного оскарження.

За результатами розгляду скарги позивача, 09.09.2011 ДПА у м. Києві прийнято рішення № 9001/10/25-114 у відповідності до якого скаргу позивача було залишено без задоволення, а податкове повідомлення-рішення від 04.07.2011 № 0000262301 без змін.

В результаті розгляду повторної скарги позивача, ДПС України було прийнято рішення від 10.10.2011 № 3386/6/10-2115, яким скаргу позивача було залишено без задоволення, а податкове повідомлення-рішення ДПІ у Оболонському районі м. Києва від 04.07.2011 № 0000262301 та рішення ДПА у м. Києві від 09.09.2011 № 9001/10/25-114 - без змін.

Вважаючи порушенням своїх прав з боку податкового органу та з метою їх відновлення ТОВ «Медилайн» звернулось за захистом до суду.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що матеріалами справи підтверджується реальне виконання договорів та наявні податкові накладні, які відповідають вимогам законодавства, самі договори невизнані судом недійсними та не встановлено факт їх нікчемності, а відтак, оскаржувані податкові повідомлення-рішення є протиправними та підлягають скасуванню.

На думку колегії суддів позиція суду першої інстанції є не вірною з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» від 04.12.1990 № 509-XII (Закон № 509-XII), на органи державної податкової служби покладено обов'язки щодо здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, до якого відноситься і Закон України «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997 № 168/97-ВР (із змінами та доповненнями).

Згідно зі статтями 10, 11 Закону № 509-XII, до компетенції державних податкових інспекцій законодавцем віднесено забезпечення обліку платників податків, контроль за своєчасністю подання платниками податків бухгалтерських звітів і балансів, податкових декларацій, розрахунків та інших документів, пов'язаних з обчисленням податків, функцій щодо перевірки достовірності цих документів стосовно правильності визначення об'єктів оподаткування і обчислення податків.

Платники податку на додану вартість, об'єкти, база та ставки оподаткування, перелік неоподатковуваних та звільнених від оподаткування операцій, особливості оподаткування експортних та імпортних операцій, поняття податкової накладної, порядок обліку, звітування та внесення податку до бюджету, визначаються Законом України «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997 № 168/97-ВР (далі - Закон № 168/97-ВР) (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до п. 1.7. ст. 1 Закону № 168/97-ВР, податковий кредит - сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Відповідно до пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону № 168/97-ВР, податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду, зокрема, у зв'язку із придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Відповідно до абз. 1 пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону № 168/97-ВР, не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

В результаті дослідження матеріалів справи та наданих позивачем доказів на спростування висновків суду першої інстанції, судова колегія вважає за необхідне вказати на наступне.

Відповідно до інформаційного листа Вищого адміністративного суду України № 742/11/13-11 від 02 червня 2011 року з метою встановлення факту здійснення господарської операції, формування витрат для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на прибуток або податкового кредиту з податку на додану вартість належить з'ясовувати, зокрема, обставини щодо руху активів у процесі здійснення господарської операції, установлення спеціальної податкової правосуб'єктності учасників господарської операції, установлення зв'язку між фактом придбання товарів (послуг), спорудженням основних фондів, імпортом товарів (послуг), понесенням інших витрат і господарською діяльністю платника податку.

Дослідженню підлягають усі первинні документи, які належить складати залежно від певного виду господарської операції: договори, акти виконаних робіт, документи про перевезення, зберігання товарів тощо.

На підтвердження здійснення господарських операцій з ТОВ «Аммо», позивачем надано: договори; податкові та видаткові накладні; специфікації; платіжні доручення; Подорожні листи; акт прийому-передачі (а.с. 48-156 том 1 та а.с. 87-211 том 2).

Проте, судова колегія вважає за необхідне звернути уваги на те, що дані документи, складені у невідповідності до Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку затвердженого наказом Наказ Міністерства фінансів України від 24 травня 1995 року №88, а саме 2.4. згідно якого первинні документи повинні мати такі обов'язкові реквізити: найменування підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), дата і місце складання, зміст та обсяг господарської операції, одиниця виміру господарської операції (у натуральному та/або вартісному виразі), посади і прізвища осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий чи електронний підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Наведені документи первинної звітності також суперечать положенням ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» відповідно до якої первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Колегія суддів, акцентує увагу на тому, що ряд первинних документів, не відповідають вимогам ні Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», ні Положенню про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку затвердженого наказом Наказ Міністерства фінансів України від 24 травня 1995 року №88, зокрема в первинних документах не зазначено прізвища особи яка їх склала та її посаду.

За таких обставин, надані позивачем документи на підтвердження господарських правовідносин з таким контрагентом, не є належно оформленими первинними документами, оскільки не відповідають встановленим п. 201.1 ст. 201 ПК та частини другої ст. 9 Закону України від 16.07.1999 №996-XIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» вимогам щодо їх складення і підписання повноважною особою платника податків, тому не можуть бути належним документальним підтвердженням проведення господарських операцій та підставою для формування спірних сум валових витрат і податкового кредиту з ПДВ.

При розгляді даної справи колегією суддів враховано правову позицію Верховного Суду України, яка викладена: в постанові від 21.01.2011 у справі за позовом ТОВ «СІБ» до ДПІ у Жовтневому районі м. Луганська про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення, а саме, неналежним чином оформлена (підписана не уповноваженою особою) податкова накладна не може бути підставою для нарахування податкового кредиту за наявності фактів, що ставлять під сумнів реальність наданої послуги; та в постанові від 05.03.2012 по справі №21-421а11, згідно з якою складені і підписані неповноважними особами податкові накладні не можуть вважатися належно оформленими звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, а тому віднесення відображених у них сум ПДВ до податкового кредиту є безпідставним.

Хоча фактичні обставини справи №21-421а11, яка переглядалася Верховним Судом України, стосувалися лише правильності оформлення податкових накладних, на підставі яких сформовано спірний податковий кредит з ПДВ, однак суд вважає, що з метою однакового застосування законодавства застосований Верховним Судом України підхід є цілком прийнятним. Для з'ясування правильності оформлення й інших первинних бухгалтерських документів, для яких частина друга ст. 9 Закону України від 16.07.1999 №996-XIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» встановлює відповідні обов'язкові вимоги, у т.ч. щодо їх складення та підписання відповідними уповноваженими особами.

Відповідно до частини першої ст. 244-2 КАС України, суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України.

Окрім того, на думку апеляційного суду, особливу увагу слід звернути на наступне.

Частиною першою ст. 69 цього КАС України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів (частина 2 цієї статті).

Так, як вбачається з матеріалів справи, ТОВ «АММО» Батенка О.П., що є директором ТОВ «АММО», 24.01.2011 опитано ГВПМ ДПІ у Печерському районі м. Києва, згідно чого, батенко О.П. за грошову винагороду зареєстрував даний суб'єкт господарювання без мети здійснення фінансово-господарської діяльності. До фінансово-господарської діяльності ТОВ «АММО» він відношення не мав, жодних реєстраційних, звітних, бухгалтерських документів та документів фінансово-господарської діяльності ТОВ «АММО» не підписував та нікого не уповноважував. За юридичною адресою ТОВ «АММО» не знаходиться.

Даючи оцінку вище зазначеним поясненням керівників Товариств-контрагентів, суд апеляційної інстанції вважає, що відповідно до частини першої ст. 70 КАС України такий доказ є належним, оскільки містять інформацію щодо предмету доказування.

Частиною другою цієї статті визначено, що сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Отже, обставини щодо фіктивності операцій з поставки послуг з посиланням на конкретне джерело інформації щодо цих фактів (пояснення керівника) є належними доказами, оскільки стосуються як обставин щодо реальності виконання договорів, суми ПДВ у зв'язку з якими позивач включив до податкового кредиту, так і юридичної сили первинних документів (актів приймання-передачі, податкових накладних) як допустимого доказу цих сум. Маючи дані щодо джерела такої інформації, суд в разі виникнення сумнівів у її достовірності, зокрема з підстав порушення встановленого законом порядку її отримання, повинен її перевірити з використанням передбачених частиною другою ст. 69 КАС України засобів доказування в адміністративному судочинстві.

Відтак, надані позивачем документи на підтвердження господарських правовідносин з контрагентами не є належно оформленими первинними документами, оскільки не відповідають вимогам щодо їх складення і підписання повноважною особою платника податків, тому не можуть бути належним документальним підтвердженням проведення господарських операцій та підставою для формування спірних сум валових витрат і податкового кредиту з ПДВ.

Така правова позиція узгоджується з позицією Верховного Суду України, викладеною і у постанові від 05.03.2012, у якій ВС України зазначено, що сама лише наявність у платника податків податкових накладних, виписаних від імені його контрагентів, не є достатньою підставою для включення сум ПДВ до податкового кредиту, якщо особи, від імені яких складено такі документи заперечують свою участь у створенні та діяльності цих товариств, зокрема, й у підписанні будь-яких первинних документів, отже, виписані від їх імені податкові накладні не можна вважати належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, а тому віднесення відображених у них сум ПДВ до податкового кредиту є безпідставним.

Констатація позивачем того, що платник податків не може нести відповідальність за порушення податкової дисципліни його контрагентами, загалом є вірною, але в даному випадку ця теза не спростовує допущені саме позивачем порушення податкового законодавства і не може звільняти останнього від настання відповідних юридичних наслідків.

Також, на думку судової колегії, договір про використання власного автомобіля,наданий позивачем для підтвердження факту транспортування товару, є таким, що не відповідає нормам податкового законодавства, з огляду на наступне.

Відповідно до пп. 138.8.5 ст. 138 Податкового кодексу України до складу загальновиробничих витрат включаються: витрати на утримання, експлуатацію та ремонт, страхування, оперативну оренду основних засобів, інших необоротних активів загальновиробничого призначення.

Згідно із абз. «г» пп. 138.10.1 п. 138.10 ст. 138 ПК України при обчисленні об'єкта оподаткування податком на прибуток серед загальновиробничих витрат враховуються витрати на утримання, експлуатацію та ремонт, страхування, оперативну оренду основних засобів, інших необоротних активів загальновиробничого призначення.

Також при визначенні об'єкта оподаткування серед адміністративних витрат, спрямованих на обслуговування та управління підприємством, враховуються витрати на утримання основних засобів, інших необоротних матеріальних активів загальногосподарського використання (оперативна оренда) (у тому числі оренда легкових автомобілів), придбання пально-мастильних матеріалів (абз. «в» пп. 138.10.2 п. 138.10 ст. 138 Кодексу).

Отже, у разі компенсації фізичній особі, що не сплачує єдиного податку, вартості витрат з перевезення вантажу власним автомобілем, то зазначена компенсація включається до складу витрат платника податку на прибуток відповідно до ст. 142 Кодексу за умови її надання як складової оплати праці працівника, наданої з дотриманням норм трудового законодавства.

Наведена позиція зокрема висловили у листі ДПА у м. Києві № 911/10/31-106 від 09.11.2006, згідно якого контролюючий орган визнав правомірним проведення компенсації та можливість віднесення пов'язаних з цим витрат до складу валових, але за умови оформлення таких документів: заяви від працівника; договору між працівником та підприємством; наказів про відшкодування витрат; дорожніх листів; чеків на придбання паливно-мастильних матеріалів.

Окрім цього,колегія суддів звертає увагу на ті обставини,що жодними доказами не підтверджено транспортування товару саме власним автомобілем(а.с.181т.2),що використовується директором позивача у службових цілях для перевезення товару згідно укладених договорів ні самим договором,ні подорожніми листами,ні видатковими накладними.

Підсумовуючи вище викладене, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що доводи відповідача про порушення позивачем норм податкового законодавства, є таким, що відповідає фактичним обставинам справи. А відтак, податкові повідомлення-рішення податкового органу є законними і підстав для їх скасування відсутні.

Згідно до частини першої ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення повинно бути законним та обґрунтованим.

Відповідно до статті 202 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання, а так само розгляд і вирішення справи неповноважним судом; участь в ухваленні постанови судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, які викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; ухвалення чи підписання постанови не тим суддею, який розглянув справу.

Оскільки, судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. В зв'язку з цим виникає необхідність у задоволені апеляційної скарги та відповідно у скасуванні постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 грудня 2011 року.

Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 212, 254 КАС України, колегія суддів,-

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Оболонському районі місті Києва - задовольнити.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 грудня 2011 року - скасувати.

У задоволенні адміністративного позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Медилайн» до Державної податкової інспекції у Оболонському районі міста Києва про скасування податкового повідомлення-рішення - відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядку та строки, передбачені ст.212 КАС України.

Головуючий суддя: Н.М. Троян

Судді: Н.П. Бужак,

Л.О. Костюк

Головуючий суддя Троян Н.М.

Судді: Бужак Н.П.

Костюк Л.О.